— Що це за чоловічий голос у тебе там? — суворо запитала мати, наче Лері було п’ятнадцять, а не тридцять.
— Та це телевізор. Ма, що ти хотіла? — Лері явно кортіло якнайшвидше закінчити цю розмову.
— Нічого. Мені треба з тобою поговорити. Серйозно! — мати зробила наголос на останньому слові.
Лера закотила очі. Вона не відчувала сильної любові до матері, тому й зустрічатися з нею особливо не хотіла.
— Може, телефоном?
— Ні. Чекай, увечері приїду, — сухо заявила мати й вимкнула телефон. Як це схоже на неї: не питає, а просто ставить перед фактом.
— Максе, — покликала Лера, кидаючи телефон на ліжко.
— Що сталося? — запитав він, виходячи з кухні з двома чашками кави. — У тебе таке обличчя, ніби ти привида побачила.
— Майже, — Лера вдячно прийняла чашку. — Мама телефонувала. Збирається приїхати ввечері.
Максим розуміюче кивнув. За чотири місяці стосунків він уже встиг наслухатися історій про Лерину сім’ю.
— Хочеш, я залишуся? — запропонував він. — Підтримаю морально. Та й узагалі, ти ж обіцяла навчити мене готувати тирамісу…
Дівчина похитала головою:
— Не сьогодні. Мені потрібно з усім цим розібратися…
Привиди минулого
Спогади схожі на старі фотографії — з часом вицвітають по краях, але найяскравіші моменти залишаються чіткими, ніби це було вчора. Лері було дванадцять, коли батьки вирішили розлучитися.
Але навіть через роки вона добре пам’ятала той вечір до найменших деталей: жовте світло старого торшера, запах маминого борщу з кухні й тяжку тишу, що зависла в повітрі після того, як батько промовив:
— Нам потрібно поговорити.
Юля, молодша сестра Лери, вже спала у своїй кімнаті, підклавши під щічку улюбленого плюшевого зайця. Лера ж сиділа за своїм столом, ретельно удавала, що зайнята уроками, але насправді прислухалася до кожного слова, що долинало з кухні.
— Я більше так не можу, Олено, — говорив батько. — Ми обоє знаємо, що це вже давно не сім’я, а якась пародія на неї.
— Ах, значить, пародія? — мамин голос дзвенів, як кришталь. — А як же діти? Про них ти подумав?
Гучно брязнула чашка, що впала на кахельну підлогу. Лера здригнулася, але не зрушила з місця. У такі моменти краще було залишатися невидимою.
— Саме про дітей я і думаю, — батьків голос звучав виснажено. — Їм потрібні щасливі батьки, а не оце все.
— Щасливі батьки? — мама гірко засміялася. — Ну звісно, тепер ти у нас будеш щасливим. Напевно, вже й заміну мені знайшов?
Лера затулила вуха руками, але все одно чула кожне слово.
Батьки розлучилися. Батько не наполягав на продажу квартири й мовчки з’їхав, забравши свої нехитрі речі. Спочатку зникла його улюблена чашка зі сколеним вушком, потім старе крісло, в якому він читав газети на вихідних, а згодом і книги — ціла полиця несподівано спорожніла, оголивши вицвілі шпалери.
Юля удавала, що не помічає цих змін. Вона занурилася у свій світ, де тато був зрадником, а мама — жертвою.
Батько винайняв кімнату у старому будинку на околиці міста. Лера приїжджала до нього щовихідних, якщо мама не вигадувала чергову «невідкладну» причину залишити доньку вдома.
Дівчинка сідала на продавлений диван, який хтось із добросердих сусідів віддав задарма, і розповідала про школу, про книги, які прочитала, про те, як Юля знову влаштувала істерику через те, що мама не купила їй новий телефон.
— А ти? — питав батько, уважно дивлячись на доньку. — Як ти справляєшся?
Вона знизувала плечима, не знаючи, як пояснити, що навчилася жити одразу у двох реальностях. В одній вона була зразковою донькою, яка старанно навчалася й не завдавала матері зайвого клопоту.
В іншій — мовчазним спостерігачем, який фіксував кожну деталь того, що відбувалося, кожну фальшиву ноту в маминих словах, кожен момент, коли Юля обирала легкий шлях маніпуляцій замість чесної розмови.
— Знову в того зрадника була? — бурчала мати щоразу, коли Лера поверталася додому.
Лера стояла, опустивши очі в підлогу. І чому вона взагалі повинна виправдовуватися?
— Мамо, а ще вона казала, що було б краще, якби вона жила з татом! — пропищала Юлька, виглядаючи з-за материних плечей і показуючи старшій сестрі язик.
— Ну, звісно! Тато у нас святий. Аліменти заплатив і спить спокійно, а мені доводиться крутитися — годувати, готувати, прати! Скоро без рук залишуся, а все одно для вас погана! — миттєво вибухала мати.
— Ябеда! — тихо шипіла Лера, непомітно показуючи сестрі кулак.
— Татку, дай грошенят на морозиво, — пищала та ж Юлька, коли батько приходив у гості до доньок, і мати не чула їхньої розмови.
Одразу після школи Лера поїхала вчитися до обласного центру.
— Доню, ти тільки вступи на бюджет, на гуртожиток і харчування гроші дам! — пообіцяв батько.
І Лера вчилася. Старанно, з надією на світле майбутнє, у якому в неї буде власна квартира, де не буде нестерпної молодшої сестри та воркотливої, вічно незадоволеної матері.
Через два роки настав час Юльці визначатися з навчанням.
— Та потрібен мені ваш університет, як собаці п’ята нога, — заявила дівчина. — Краще піду на якісь курси, і вистачить із мене.
— Молодець, доню! — зраділа мати. — Не те, що деякі, які воліють сидіти в мене на шиї, замість того, щоб почати працювати.
Не треба було бути ясновидицею, щоб зрозуміти, у чий бік летить цей камінь.
— Усі мої витрати покриває батько, тобі особливо не доводиться на мене витрачатися, — Лера не стала мовчати.
— Тобі тільки зуби скалити й сперечатися зі мною, вся в батька! — шикнула мати.
Через пів року Юлька вже була перукарем-універсалом і влаштувалася в якийсь салон на ставку початківця.
Лера додому приїжджала рідко. Канікули воліла проводити в батька.
— Ось закінчиш університет, не поспішай хапатися за першу-ліпшу роботу. Походи по співбесідах, подивись на людей, покажи себе, — навчав він доньку.
— Татусева дочка, — шипіла мати щоразу, коли бачила старшу доньку у себе на порозі. — Молодша сестра вже гроші заробляє, а ця кобила все ще сидить у мене на шиї.
— Юльці теж пропонували вчитися, чому вона не пішла? — відказувала Лера.
— Ой, дуже треба мені татусеві подачки!
«Щось ти не дуже відмовляєшся, коли тато тобі гроші пропонує», — думала Лера про себе.
Після університету Лера влаштувалася на роботу, а через рік батько помер. Раптово, безглуздо — серцевий напад. Його знайшли сусіди через два дні. На похороні Юля ридала голосніше за всіх, хоча останні роки майже не спілкувалася з ним. Лера ж не могла плакати — всередині була лише порожнеча й розуміння, що тепер вона справді сама.
Спадку після батька не залишилося. Та й звідки йому було взятися, якщо після розлучення він жив на орендованій квартирі, а більшу частину заробітку віддавав колишній дружині й донькам.
Лері й раніше було нелегко, а після смерті батька стало ще важче. Частину зарплати вона віддавала за оренду кімнати — знімати окрему квартиру було надто дорого. Трохи залишала на щоденні витрати, а решту відкладала на омріяну квартиру.
Мати телефонувала старшій доньці рідко. Переважно для того, щоб висловити черговий докір.
— Юленька заміж виходить. Усі гроші у весілля вклала, мабуть, доведеться кредит брати, — зітхала вона в слухавку, явно натякаючи на фінансову допомогу від старшої доньки.
— То не беріть. Не розумію, навіщо влаштовувати розкішне весілля, якщо грошей немає й узяти їх нізвідки, — чітко відказувала Лера, роблячи вигляд, що не розуміє, до чого хилить мати.
— Яка ж ти безсердечна, вся в батька, — дорікала мати. — Чи ти думаєш, якщо тебе чоловіки не кохають, то всі мають старими дівами віку доживати? Юленька хоче свята. Все-таки заміж виходять раз у житті…
Мати щиро вважала, що її старша донька негарна, а значить, і заміжжя їй не світить. Лера на такі зауваження лише зітхала.
— На весілля грошей дати не можу, я на іпотеку відкладаю, — заявила Валерія.
— Юленька вагітна, грошима допомогти б, — казала мати іншим разом. — У Толіка зарплата маленька, а власниця салону, де працювала твоя сестра, відмовляється виплачувати декретні. Виявляється, всі її працівниці були оформлені неофіційно.
— Ой, мам! Юлька прекрасно знала, що отримує «чорну» зарплату. І я її попереджала, що в разі декрету чи лікарняного вона нічого не отримає.
— От замість того, щоб докоряти сестрі, краще б допомогла грошима. Вони ж сім’ю створили, тягнуться, як можуть. А ти живеш сама та ще й гроші тримаєш при собі, — дорікала мати.
— Юлька вийшла заміж, у неї є робота. Поясни, чому я тепер маю частину своєї зарплати їй віддавати? Щось вона не дуже поспішала ділитися, коли я навчалася, а вона вже працювала.
— Бо це був твій вибір — сидіти в нас на шиї у той час, як твоя сестра вже заробляла.
— От і заміж виходити й дітей народжувати — це було Юльчине рішення. Нехай сама і розгрібає.
Нарешті своя
Роки минали, а сестри так і не стали близькими. Зате образи, що з’явилися в дитинстві, лише росли й міцніли.
Через два роки після університету Лера нарешті змогла купити омріяну квартиру. Свою.
— Не хочу двадцять років виплачувати цю кляту іпотеку, — вирішила дівчина й із ще більшим завзяттям почала вносити платежі.
— Гарненька квартирка, — процідила крізь зуби мати, оглядаючи Лерині володіння. — От би Юленьці таку двокімнатну. А то вони з малюком змушені в гуртожитку жити, а тобі одній он які хороми дісталися. Несправедливо.
— Юлька з Толіком сидять, склавши руки, і чекають, що заповітні квадратні метри самі їм на голову впадуть. Але так не буває, — сердито пробурчала Лера. Звісно, їй було прикро, що мати, як завжди, знецінює її досягнення.
— Безсердечна ти, — відказала мати.
— Раз ти в нас така добра і мудра, чому ж їх до себе не пустиш? У тебе трикімнатна квартира. Місця вистачить усім: і тобі, і Юльці з дітьми та чоловіком…
— Та ну цього Толіка… — махнула рукою мати.
Лера усміхнулася. Вона прекрасно знала, чим закінчився той експеримент зі спільним проживанням. Теща і зять характерами не зійшлися. Матері весь час здавалося, що Толік докладає недостатньо зусиль, щоб забезпечити дружину й дітей власним житлом. А загалом, у її очах він був просто недостойний її обожнюваної доньки.
Толік із тещею не сперечався, мовчки вислуховував усі її претензії. А коли чаша терпіння переповнилася, виклав їй усе, що про неї думає. Заодно в барвистих деталях описав, куди б їй слід було вирушити, щоб не заважати простим смертним спокійно лежати на дивані.
Я все вирішила за тебе
Наступні сім років Лериного життя можна було описати одним словом — робота. Вона до восьмої ранку мчала в офіс, де сиділа над проєктами до п’ятої вечора. Потім летіла додому, де до опівночі писала курсові, контрольні, робила переклади.
Максим у житті Лери з’явився несподівано. Симпатичний молодий чоловік влаштувався в ту ж компанію, де працювала дівчина. Їхній роман розвивався повільно, але впевнено, і незабаром молоді люди почали задумуватися про весілля.
Лера не поспішала повідомляти матері про зміни в житті. Просто не вважала це за потрібне.
Я все вирішила за тебе
Дзвінок у двері надривався противним скрипучим голосом.
«Треба його взагалі вимкнути», — майнуло в голові Лери, поки вона йшла до дверей.
— До тебе не додзвонишся, — кинула мати й, не чекаючи запрошення, рішуче зайшла до квартири.
— Кажи, що хотіла, — Лера прагнула якнайшвидше дізнатися причину візиту не надто бажаної гості.
Минуло сім років із того моменту, як вона купила квартиру, і рівно стільки ж із першого й останнього візиту матері до неї.
— А ти чого коней гониш? Гостей годиться чаєм пригощати, пиріжками частувати, а вже потім питання ставити, — весело вигукнула мати.
Лера була спантеличена таким тоном. Вона не звикла, щоб мати з нею жартувала.
— Проходь, — без особливого ентузіазму запросила вона гостю на кухню. — Чай у пакетиках, пиріг магазинний, — презентувала господиня свої частування.
— Не густо, не густо. Бачу, кулінарія — не твій коник! — хихикнула мати, чим увігнала доньку в ще більший ступор.
— Ма, давай не темні, кажи, чого хотіла?
— Ой, а в тебе й посудомийка є. Зручно, зручно. Що, і вода фільтрована підключена? Правильно! — замість відповіді мати взялася оглядати доньчину оселю.
— Так, і навіть каналізація є, не треба воду у відрах у канаву виносити, — не без іронії заявила дівчина.
— Ой, як добре, що в тебе санвузол роздільний. Це ж набагато зручніше, ніж суміщений, особливо якщо у квартирі мешкає кілька людей, — мати вже заглядала у ванну та туалет.
— Ммм, який зручний диван! І не надто жорсткий, і не надто м’який. Цілком можна використовувати як постійне спальне місце, — продовжувала захоплюватися матір, оглядаючи квартиру.
Побачене її явно задовольнило.
— Я тут подумала й ухвалила мудре рішення: чого це я маю жити одна у трикімнатній квартирі? Відпишу її Юленьці! — розплившись у посмішці, раптом заявила мати.
— Це як? — не зрозуміла Лера. — А сама в їхню гуртожитську кімнату підеш?
— Та нащо мені той їхній клоповник на першому поверсі? Там же від п’яниць проходу немає, — обурилася мати. — Я квартиру Юленьці віддам, а сама житиму з тобою, ти ж усе одно одна, — заявила вона.
Лера поперхнулася повітрям і деякий час мовчки дивилася на матір, кліпаючи очима й хапаючи ротом повітря.
— А що? У тебе он яка хороша двокімнатна. Одна кімната тобі, одна — мені, а Юленька заїде в мою трикімнатну — все по справедливості! — мати говорила впевнено, ніби її план давно був узгоджений і затверджений усіма зацікавленими сторонами.
От тільки Валерію такий варіант зовсім не влаштовував. Не для того вона гнула спину сім років, прагнучи вирватися з-під материних крил, щоб тепер ділити з нею свої насилу зароблені квадратні метри. А сестра, яка весь цей час лише плодилася й скаржилася на долю, отримувала все задарма.
— Ні, — коротко відрізала Лера.
Тепер черга матері було кліпати очима й хапати ротом повітря. Вона знала, що старша донька має характер, але не думала, що та наважиться їй заперечити.
— Що означає «ні»? — мамині очі звузилися. — Я вже все вирішила. Документи підготовлені.
— Значить, житимеш у Юльки, — Лера підвелася, відчуваючи, як тремтять коліна. — Це моя квартира. Моя. Я за неї сім років працювала, поки Юля народжувала й чекала манни небесної.
— А, так ось у чому справа! — мати сплеснула руками. — Заздриш сестрі? Вона хоч сім’ю створила, дітей народила, а ти… — вона обвела поглядом кухню, наче шукала сліди доччиних неіснуючих поразок. — Ні кота, ні собаки. Живеш, як перекотиполе.
— Взагалі-то, я заміж виходжу…
— Та кому ти потрібна? — скривившись, обурилася мати. — Одразу починаєш небилиці вигадувати, аби сестрі не допомагати.
— Думай, як хочеш, але твоєї ноги тут не буде.
— Невже виженеш, якщо я з валізами приїду? — засумнівалася жінка.
— Перевір, — спокійно порадила Лера й підвелася, даючи зрозуміти, що більше не тримає гостю.
— Ти така ж черства, як твій батько! — її голос зірвався на крик.
— Дякую, — Лера усміхнулася вперше за вечір. — Тато був хорошою людиною. І любив мене просто так, а не за правильну поведінку.
Вхідні двері грюкнули так, що затремтіли шибки. Лера стояла біля вікна, дивлячись, як мамина постать розчиняється в сутінках, і відчувала дивне полегшення.
На телефоні миготіло повідомлення від Максима: «Як пройшла зустріч?»
Лера усміхнулася, набираючи відповідь: «Приїжджай. Буду вчити тебе готувати тирамісу».
Бабуся дала зеку грошей на автобус. Пізніше до неї прийшли незвані гості