Довгі роки обділяв сім’ю

— А це я щось не зрозуміла! — промовила Даша, вказуючи за спину.

— Що, дорога? — цілком невинно спитав Максим.

— Що тут твої рідні роблять?

— На відпочинок, певно, приїхали, — посміхнувся Максим. — Як і ми.

— Шикарний нас чекає відпочинок, — з іронією зауважила Даша. — Якщо вони знову почнуть до мене чіплятися, мовчати я не буду! — у голосі задзвеніла сталь. — Ти ж мене знаєш!

— Я підійду до них пізніше, попереджу, — закивав Максим.

— Вибралися, блін, на відпочинок! — вигукнула Даша й почала розбирати речі.

Даша про цю відпустку два роки мріяла.

Знайшла в інтернеті рекламу бази відпочинку, яку облаштували на місці колись найкращого піонерського табору. Вона колись відпочивала там у дитинстві.

Хочете — вірте, хочете — ні, але вона могла б поклястися, що місця впізнає. І серце защемило, і ностальгія розмазала. Але найбільше шокували ціни.

Два роки вона мріяла, і два роки вони збирали гроші.

— Який сенс їхати на вихідні? — переконувала вона чоловіка. — Приїдеш, речі розпакуєш — уже час пакувати назад! А ми поїдемо на три тижні! З дівчатами!

А на цій базі все є! Там навіть контактний зоопарк! Кролики, кози, собаки, павичі, коні!

А ще спортивний майданчик і атракціони! Канатна дорога, катання на квадроциклах! І річка з пляжем! І все це в сосновому лісі!

— Дитячий світ? — скривився Максим.

— Два ресторани, бар, лазня, сауна, джакузі на свіжому повітрі, караоке, — перерахувала Даша за рекламою. — На будь-який смак!

Максим погодився. Але три тижні в такому місці коштували чимало. Тому й знадобилося два роки.

Даша їхала з передчуттям чудового відпочинку, а побачила ненависну родину чоловіка. Адміністраторка кудись вела маму, сестру та племінницю Максима.

— Зізнавайся, ти їм про це місце розповів? — запитала Даша, укладаючи речі в комод.

— Ні, ну я казав, що є гарне місце, — ухильно відповів Максим.

— У їхньому товаристві воно мені вже не здається таким прекрасним, — пробурмотіла Даша.

— А чого ти починаєш? — скривився Максим. — Територія тут велика, є чим зайнятися. Ми чудово відпочинемо й навіть не перетнемося!

— Дуже на це сподіваюся! — відповіла Даша.

Що характерно, Максим не намагався врегулювати конфлікт. Це було марно. А конфлікту було вже чотирнадцять років.

— Ми два роки збирали, щоб сюди приїхати! — продовжувала обурюватися Даша. — І ми обидва працюємо! Твоя мати — пенсіонерка, її донька роботу тільки на картинках бачила, живе за аліменти на доньку!

А тут, бач, зустрілися!

Максим знизав плечима, але нічого не відповів.

На вечері й під час довгої прогулянки сосновим лісом Даша родичів чоловіка не зустріла. Настрій трохи покращився.

Щебетання птахів, шелест вітру у траві, ледь чутний прибій на вигині річки. Майже стерлося враження від зустрічі з ненависними людьми. Даша навіть усміхалася, вкладаючи дочок спати.

— Страшні історії голосно не розповідати! Ми з татом у сусідній кімнаті, все чуємо! Не дай Боже, тато злякається!

Оля й Катя засміялися й пообіцяли, що дуже страшні історії прибережуть до від’їзду.

Але страшна історія чекала Дашу у вітальні.

— Ой, Дашенько! — вигукнула свекруха. — Як приємно тебе бачити!

— Не можу відповісти тим самим, — похмуро промовила Даша.

— А ти все ще на нас ображаєшся? — спитала з усмішкою Оксана Федорівна. — Та не варто, люба! Ми ж сім років взагалі не спілкувалися!

— Власне, привід припинити спілкування був, — зауважила Даша.

— Ну, погарячкувала я! З ким не буває! — продовжувала усміхатися Оксана Федорівна. — Так відтоді я тобі вже все пробачила!

— Мені? — Даша закашляла в кулак. — Сподіваюся, це не означає, що ми станемо подружками?

— Як захочеш! Як сама захочеш, так і буде! — закивала Оксана Федорівна. — Після такого подарунка, який ви з Максимом нам зробили, я готова тобі все на світі пробачити!

Даша подивилася на чоловіка, а той стояв червоний, як варений рак.

— Який це подарунок МИ зробили? — спитала вона у Максима.

— Донечко! — Оксана Федорівна зробила крок до Даші.

Даша виставила перед собою долоні й відступила:

— Не ображайте мене так!

— Як це — так? — розгубилася свекруха.

— До вас у доньки тільки за рішенням Верховного суду! — сказала Даша свекрусі, а потім чоловіку: — Що за подарунок?

— Дашенько, так цей чудовий відпочинок ви нам із Діаною та Поліною подарували! На цілий місяць! А який гарний будиночок! Он там, на горі!

— На горі? — вирішила уточнити Даша.

А на горі були будиночки, якщо можна так сказати, елітні. Там ціна за проживання була втричі вищою, ніж у тому будиночку, де поселилася Даша з сім’єю. І два роки збирали!

А їм, свекрусі, зовиці та Поліні, вони «подарували» відпочинок утричі дорожчий! І Даша про це дізналася тільки зараз.

Виникли питання до Максима, але мати його йти не поспішала.

— Та й взагалі, ми вам дуже вдячні за допомогу! — продовжувала Оксана Федорівна. — Щомісяця допомагати нам грошима, хоча ми з тобою, Дашенько, у сварці! Це дуже шляхетно!

— Це моє друге ім’я, — стриманим голосом відповіла Даша. — А не скажете, свекрушенько, скільки це ми вам допомагаємо?

— По двадцять п’ять тисяч гривень! — з усмішкою відповіла Оксана Федорівна. — Дуже нас це виручає! У мене пенсія маленька, а Діаночці зовсім крихітні аліменти приходять! А жити ж якось треба!

Даша дивилася на чоловіка таким важким поглядом, що Максим буквально зменшувався на очах. Якби міг, він би випарувався, але йому не пощастило.

Дашу накривала лють. А підживлювала її усміхнена свекруха.

***

Хоча Дашу виховувала мама, характер їй дістався від батька. Батько у Даші був військовим. Не чоловік, а скеля. Ніколи у нього не було проблем і труднощів. На будь-яке питання відповідав:

— Зараз вирішимо!

І, як багато сильних чоловіків, ніколи не скаржився на здоров’я. Непомітно глушив недуги таблетками, а часом просто терпів.

Інфаркт його не пожалів.

Даша все дитинство слухала розповіді матері про героїчного батька, тому він став для неї зразком для наслідування.

Хлопачкою Даша не росла, але завжди могла постояти за себе. Якщо приймала рішення — перешкод для неї більше не існувало. А якщо щось обіцяла — виконувала, навіть якщо це било по ній самій.

Сусіди поговорювали, що з таким характером їй буде важко вийти заміж.

— Який чоловік із нею уживеться? Треба такого шукати, щоб ще міцніший за неї був! А де такі водяться? Якщо й з’являються — їх ще цуценятами розбирають!

Але Даша всіх сусідок обійшла! Познайомилася з милим молодим чоловіком, а через рік стосунків стала його дружиною.

— Розведуться! Як є, розведуться! — злословили вслід. — Втече він від неї!

Але розлучення не сталося навіть після виникнення великого конфлікту між Дашею та матір’ю її чоловіка.

Оксана Федорівна віддавала сина в приймаки мало не зі скандалом.

— Як це мій синочок буде жити в чужій сім’ї?

— Мамо, ми з Дашею поживемо у її мами, поки не зробимо ремонт у квартирі! Після її бабусі там без ремонту взагалі ніяк!

— Так жили б у нас! Яка вам різниця?

— Мамо, ми в ту квартиру після роботи їздитимемо. А до тебе, щоб дістатися, треба через усе місто пертися! А там — два квартали пішки!

Аргумент був залізний. І Оксані Федорівні довелося здатися. Але засмутила її не ця ситуація.

Син у приймаках, хай і тимчасових, — справа десята. І навіть власна квартира молодят їй, по суті, була байдужа.

А хотіла Оксана Федорівна, і не просто хотіла, а буквально мріяла, щоб син привів невістку до неї додому!

Можна було подумати, що вона переймалася, як її синок житиме. А якщо разом — то вона й підкаже, і допоможе, і направить! Таке враження могло скластися.

Але в Оксани Федорівни був зовсім інший розрахунок.

З появою невістки в домі Оксана Федорівна збиралася всі господарські обов’язки звалити на неї. І ось так, нічого не роблячи, дожити до пенсії. А потім і на пенсії нічого не робити.

Та мало того, що працювати вона не планувала, у планах було ще й накласти лапу на сімейний бюджет. Ну або, щонайменше, брати з молодих гроші за проживання! Такий собі підробіток до зарплати, а потім і до пенсії.

Тому й стояла на смерть — щоб син нікуди не йшов.

Навіщо, постає питання, їй стільки грошей? Адже працює, зарплату отримує! А на пенсію піде — буде пенсія! Не гори золоті, але ж люди якось живуть.

А була в Оксани Федорівни ще молодша донька!

Коли Максим одружився, Діані тільки виповнилося вісімнадцять. Вона десь здобувала середню спеціальну освіту, але вчилася погано, більше цікавилася гулянками та всім у тому ж дусі.

Сама не працювала і не прагнула, зате з мами постійно вимагала гроші на косметику, одяг і розваги! А Оксана Федорівна не могла відмовити своїй улюбленій донечці.

Ось для неї й потрібна була спонсорська допомога.

Коли провалився план номер один, Оксана Федорівна вигадала інший.

— Допомога мені потрібна по господарству! — заявила вона молодятам, коли ті прийшли в гості. — Мені вже не двадцять, я не справляюся! А ви молоді — сам Бог велів допомагати старшим.

Даша оцінила обстановку, зважила «за» і «проти» і натякнула, що Діана тут проживає — ось вона і є допомога матері!

Оксана Федорівна передбачала такий розвиток подій, тому підготувала лайливу промову, щоб докоряти невістці, поки та не погодиться.

— … пішла зі своєю прибиранням і всім іншим! — відповіла Даша в тон свекрусі. — Хочеш порядок — сама наведеш! Дочку змусь, а на мене не розраховуй!

Так народився конфлікт.

Другий план провалився, тоді Оксана Федорівна приступила до третього. Але тільки через пів року, коли все трохи призабулося. А планувала вона брати гроші без віддачі.

Тисячу гривень Даша їй пробачила. А коли попросили п’ять тисяч, Даша сказала:

— Без питань, їдемо до нотаріуса та оформляємо! І чітко прописуємо, коли віддасте, а якщо ні — яка буде пеня!

Черговий виток скандалу прогримів над родиною.

Постає питання, невже через двадцять п’ять тисяч гривень їхати до нотаріуса?

Річ у тому, що зарплати Даші та Максима не передбачали благодійності. Вона отримувала двадцять тисяч, і Максим приносив додому близько двадцяти п’яти. Простим робітникам, чомусь, мільйони платити не хочуть.

Але якщо не розкидатися на безповоротні борги, то цілком вистачало.

І вистачало навіть тоді, коли народилися доньки. Без розкоші та блиску, але іноді дозволяли собі дрібні радощі.

А Оксана Федорівна не полишала спроб отримати дармову допомогу чи гроші. Пробувала зламати Дашу, але завжди отримувала гідну відсіч.

Тобто, конфлікт тлів довгі роки.

А потім надійшла новина, що Діана народила доньку. Батько виявився ще тим фруктом: визнав дитину, погодився на аліменти й зник у невідомому напрямку.

І з того моменту нічого не було чутно ні про свекруху, ні про зовицю, ні про новонароджену племінницю. Даша не горювала. Просто жила і насолоджувалася сімейним життям. Хоча грошей завжди вистачало впритул. Але на відпочинок за містом вона збирала, мов навіжена, цілих два роки.

А тут такі новини!

***

Даша загрозливо рушила до чоловіка, але, не дійшовши кількох кроків, спитала:

— А де ти, мій дорогий, доморощений олігарх, такі гроші береш?

— Я заробляю, — ледь чутно простогнав Максим. — Я начальник лінії.

— Оце новина! — усміхнулася Даша. — А я все думала, що ти робітник четвертого розряду, як ти мені постійно твердиш! І не підвищують тебе, бо інтриги!

— Якось не довелося сказати… — промимрив Максим.

— А між робітником і начальником лінії, якщо мені пам’ять не зраджує, три сходинки кар’єрними щаблями? — ніби спитала Даша, але сама й відповіла. — Тобто тобі за всі ці роки тричі «не довелося» сказати!

А додому ти приносив зарплату робітника четвертого розряду, щоб виправдати свою забудькуватість?

— Мамі з сестрою допомога була потрібна, — намагаючись прокашлятися, прохрипів Максим.

— Половину зарплати, по суті, ти до своєї родини не доносив, щоб утримувати знахабнілу матір і ліниву сестру? А ми весь цей час жили на залишки?

Максим опустив голову, не знаючи, що відповісти.

— Знаєш, Максиме, як таких людей називають? Ти ж, по суті, власних дітей обкрадав! І, як я розумію, цілих шість років!

Я в шоці! — Даша не стала кричати, хоча мала повне право. — Значить так! Зараз ти провалюєш із цього будиночка!

Ми з дівчатками переночуємо, а завтра ж повертаємося до міста. Я відразу подаю на розлучення і на аліменти!

Хоч дізнаюся, яка в тебе справжня зарплата! А ти навіть не з’являйся на порозі моєї квартири!

Йди до своєї мами, сестри й племінниці! Раз ти їм так допомагаєш, вони тебе не виженуть!

Дружину з доньками Максим втратив. А мама із сестрою його не пустили. Самим було тісно у двокімнатній квартирі.

Та Даша на цьому не зупинилася. Вона приїхала до чоловіка на роботу й розповіла всім, який він чудовий чоловік.

Його не звільнили, але Максим сам звільнився. Бо навіть прибиральниці відмовлялися з ним спілкуватися. А деякі, особливо вразливі, при зустрічі плювали йому під ноги.

— Зло має бути покаране! — пояснила Даша свій вчинок. — Красти у дітей навіть заради допомоги матері — негідно справжнього чоловіка!

Скільки б мотузці не витися…