Олена грюкнула дверцятами шафи так, що чашки на полиці жалібно дзенькнули. Вона втретє за тиждень не могла знайти свої документи. Усе у квартирі ніби жило власним життям, переміщуючись з усталених місць туди, де Ларисі Петрівні здавалося правильніше.
— Я буду пізно, не чекай, — крикнув Віктор із передпокою.
— Зачекай хвилинку! — Олена вискочила з кухні. — Ти не бачив мою синю теку з документами? Там важливі договори для сьогоднішньої наради.
Віктор знизав плечима, зав’язуючи краватку.
— Поняття не маю. Спитай у мами, вона вчора прибирала.
— Знову? — Олена схрестила руки на грудях. — Ми ж домовлялися, що твоя мама не чіпатиме мої робочі речі.
— Не починай, будь ласка, — Віктор нетерпляче глянув на годинник. — Мама ж хотіла допомогти. Вона ж не зі зла.
Олена глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Мисленно порахувала до п’яти.
— Вікторе, я ціную бажання твоєї мами допомогти. Але коли я не можу знайти свої речі — це не допомога.
Віктор уже не слухав. Швидко чмокнув її в щоку і вискочив за двері. Олена залишилася посеред передпокою, дивлячись на зачинені двері.
Телефон вибухнув треллю.
— Так, Марино, — втомлено відповіла Олена.
— Ти запізнюєшся на нараду, — голос колеги звучав стривожено. — Клименко вже двічі питав, де ти.
— Я не можу знайти теку з договорами! — Олена заметушилась по квартирі. — Скажи йому, що буду за пів години.
Вона знайшла документи у гостьовій спальні, акуратно складені між книгами. Саме там, де б Олена ніколи їх не залишила.
Увечері Олена повернулася додому, мріючи лише про ванну. Але щойно вона зайшла, з кухні долинув дзвін посуду й голос майбутньої свекрухи:
— Нарешті! А ми вже зачекалися. Я приготувала твій улюблений плов.
Олена зціпила щелепи. Плов вона терпіти не могла — і неодноразово про це казала.
— Добрий вечір, Ларисо Петрівно, — Олена змусила себе усміхнутися, проходячи на кухню. — Не варто було турбуватись, я б щось приготувала.
— Яке там турбування! — Лариса Петрівна сплеснула руками. — Вітя зранку сказав, що ти затримаєшся, от я й вирішила побалувати вас домашньою їжею. Ти ж вічно на роботі, коли тобі ще готувати?
Олена перехопила погляд Віктора. Той ледве помітно хитнув головою, ніби просив не розпочинати суперечку.
— Дякую, — Олена опустилася на стілець. — Але я б хотіла, щоб наступного разу ви попереджали про свій візит.
Лариса Петрівна завмерла з ополоником у руці.
— Я заважаю? — її голос затремтів. — Я ж тільки хотіла допомогти. Вітенька казав, що тобі важко поєднувати роботу й дім.
Віктор схопився, обняв матір за плечі.
— Мамо, та що ти! Звісно, ти не заважаєш. Олена просто втомилась. Правда ж, люба?
Олена натягнуто усміхнулась. Її загнали в кут.
— Так, пробачте, важкий день.
Вечеря пройшла в напруженій тиші. Потім Лариса Петрівна вмостилася в кріслі з в’язанням, явно не збираючись йти.
— Мамо, може, тебе відвезти додому? — обережно спитав Віктор.
— Навіщо? — Лариса Петрівна навіть не підняла голови. — Я переночую в гостьовій, щоб зранку приготувати вам сніданок перед роботою.
Олена перехопила погляд Віктора. Той розвів руками, ніби казав: «Ну що я можу зробити?»
Пізніше, забравшись під ковдру, Олена повернулася до Віктора:
— Це вже третя ночівля за тиждень. Вона до нас переїжджає?
— Та перестань, — Віктор ліг на спину, дивлячись у стелю. — Мамі самотньо. Ти ж знаєш.
— Я розумію, — Олена підвелась на лікоть. — Але я не можу жити у власній квартирі, коли щодня хтось перекладає мої речі, критикує мою їжу й диктує, як нам облаштовувати побут.
— Вона не диктує…
— Ні? А хто викинув мої улюблені штори й замінив їх на «практичні», на її думку?
Віктор зітхнув.
— Давай не зараз, добре? Я втомився.
Наступного дня Віктор зустрів Олену з сяючою усмішкою. Він підхопив її на руки й закружляв по кімнаті.
— Ти не повіриш! Мене підвищили! Тепер я заступник начальника відділу!
— Це чудово! — Олена щиро зраділа за нього. — Треба відсвяткувати!
— Я вже запросив маму на вечерю, — Віктор поставив її на підлогу. — Вона так хотіла розділити зі мною радість.
Олена відчула, як радість випаровується.
— А мене ти не хотів спитати?
Віктор посерйознішав.
— Ти проти мами?
— Справа не в цьому…
Їхню розмову перервав дзвінок у двері. На порозі стояла Лариса Петрівна з величезним тортом.
— Вітаю мого хлопчика! — вона розцілувала сина, а потім повернулася до Олени. — А ти, дорога, не переймайся, я сама все приготую.
Олена відійшла вбік, пропускаючи матір нареченого до квартири.
Вечеря пройшла в дивній атмосфері. Лариса Петрівна з Віктором згадували його дитинство, студентські роки, першу роботу. Олена почувалася зайвою у власному домі.
Лариса Петрівна знову залишилась ночувати. Кілька днів після цього не з’являлась і не телефонувала. Життя почало повертатися до звичного ритму.
Але спокій тривав недовго. Дуже скоро Олену чекав сюрприз.
Олена застигла на порозі своєї квартири. Біля входу стояли дві великі валізи, яких вона раніше не бачила. З кухні долинав незнайомий шум — хтось відчиняв і зачиняв шафи, перекладав посуд. У кишені пронизливо запищав телефон.
— Марино, передзвоню пізніше, — прошепотіла Олена й перервала дзвінок.
Тихо пройшовши передпокоєм, вона зазирнула на кухню. Біля плити, наспівуючи щось собі під ніс, стояла Лариса Петрівна. Вона діловито переставляла баночки зі спеціями на полиці, розставляючи їх у строгому алфавітному порядку.
Олена відступила, намагаючись не видати свою присутність. Щось підказувало їй оглянути квартиру перед розмовою. Вона рушила коридором.
Гостьова кімната, яку Олена використовувала як кабінет, перетворилась на повноцінну спальню. На ліжку лежали яскраві подушки з рюшами. На тумбочці стояли баночки з ліками. У кутку — ще кілька коробок, а шафа була розкрита навстіж — усередині висіли чужі блузки та сукні.
— Не може бути… — прошепотіла Олена, підходячи до туалетного столика.
Серед косметики вишикувались у ряд фотографії в рамках: маленький Віктор на гойдалці, Віктор із батьками на морі, родинне фото на дачі. Свої фотографії Олена знайшла посунутими на край столу.
У ванній кімнаті з’явилися незнайомі рушники, на полиці — чужі креми та лосьйони. У шафці побільшало таблеток.
Хлопнула вхідні двері, і пролунав голос Віктора:
— Мамо, я привіз решту речей!
Олена вилетіла в коридор, не вірячи своїм вухам. Віктор застиг із двома об’ємними сумками в руках. Лариса Петрівна виглянула з кухні.
— Оленочко! — радісно вигукнула жінка. — А ми не чекали тебе так рано. Хотіли зробити сюрприз!
— Сюрприз? — голос Олени затремтів. — Це що, жарт?
Віктор поставив сумки на підлогу.
— Люба, я хотів розповісти тобі сьогодні ввечері…
— Про що? — Олена перевела погляд з Віктора на його матір. — Про те, що ви зайняли мою квартиру без дозволу?
— Ну навіщо так драматизувати, — Лариса Петрівна махнула рукою. — Ми ж майже родина. А в родині все спільне.
Олена глибоко вдихнула, стримуючи крик, що рвався назовні.
— Вікторе, що відбувається? — вона навмисне проігнорувала Ларису Петрівну.
— Мама сказала, що хоче жити з нами. Я погодився, — Віктор говорив тихо, не піднімаючи очей. — У неї проблеми з опаленням. І взагалі, вона ж скоро стане твоєю свекрухою. Утрьох веселіше буде.
— Веселіше? — Олена стиснула кулаки. — Ти взагалі мене питав?
— Оленочко, — втрутилась Лариса Петрівна, підходячи ближче, — давай поговоримо як дорослі люди. У тебе така простора квартира. Усім місця вистачить. А я допомагатиму по господарству, готуватиму. Ти ж постійно на роботі.
— Це моя квартира, — чітко вимовила Олена. — І я вирішую, хто тут житиме.
— Але ж ми скоро одружимось, — Віктор ступив до неї. — То яка різниця?
— Величезна, — Олена відійшла назад. — Я ніколи не погоджувалась жити разом із твоєю мамою.
Лариса Петрівна похитала головою.
— Боже, яка дріб’язковість! У тебе така дорога квартира, машина, постійні покупки. І тобі шкода поділитися з рідною матір’ю свого майбутнього чоловіка.
— Справа не в грошах, — Олена тремтіла від гніву.
— Та ще і як у грошах, — Лариса Петрівна схрестила руки на грудях. — Ти просто егоїстка. Думаєш лише про себе. Віктор стільки для тебе робить, а ти…
— Досить! — Олена підвищила голос. — Вікторе, скажи чесно, ти узгодив цей переїзд зі мною? Ти запитав, чи я цього хочу?
Віктор переминався з ноги на ногу.
— Ну, я думав, ти не будеш проти. Мама ж допомагатиме і з побутом, і з бюджетом…
— З бюджетом? — Олена не вірила своїм вухам.
— Так, — втрутилась Лариса Петрівна, — я слідкуватиму, щоб ви не витрачали гроші даремно. У тебе стільки грошей, а жодних заощаджень. Я навіть список покупок склала на наступний місяць.
Олена мовчки розвернулась і пішла до спальні. Їй треба було кілька хвилин, щоб усвідомити, що відбувається. В скронях стукало. Вона присіла на край ліжка, дивлячись у вікно.
Усі ці місяці вона ігнорувала червоні прапори. Закривала очі на постійне порушення своїх меж. Терпіла незручності заради стосунків із Віктором.
І до чого це призвело? До повної втрати контролю над власним життям.
Олена рішуче підвелась і відчинила шафу. Дістала звідти дві великі валізи та кинула їх на ліжко. Потім вийшла в коридор.
Віктор і Лариса Петрівна досі стояли там, про щось тихо перемовляючись.
— У моїй спальні — дві валізи, — спокійно сказала Олена. — Збирай речі, Вітю.
— Що? — Віктор витріщився на неї.
— У тебе година, щоб покинути мою квартиру, — заявила вона нареченому.
— Ти не можеш так чинити! — вигукнула Лариса Петрівна. — Вітю, скажи їй!
— Олено, ти ж не серйозно, — Віктор намагався взяти її за руку. — Давай усе обговоримо спокійно.
— Обговорювати треба було до того, як ти привів свою маму жити до моєї квартири без мого дозволу, — Олена відсмикнула руку. — Зараз уже пізно для обговорень.
— Це все твій егоїзм! — Лариса Петрівна підвищила голос. — Ти не гідна мого сина!
— А ваш син, мабуть, не гідний мене, — Олена зняла з пальця обручку. — Тримай, Вікторе. Я не вийду заміж за чоловіка, який не поважає мої кордони.
— Олено, ти перегинаєш, — Віктор насупився. — А як же моя мама?!
— У неї є квартира, — Олена вказала на двері. — Забирай маму і повертайся додому.
— Але я хотів як краще…
— Для кого? — Олена гірко всміхнулась. — Точно не для мене. Година, Вікторе. Потім я викличу поліцію.
Вона розвернулась і пішла на кухню, залишивши їх у коридорі. Руки тремтіли, але всередині розливався дивний спокій. Вона вчинила правильно.
Олена чула, як вони збирали речі, як Лариса Петрівна щось обурено говорила, як грюкали дверцята шаф. Через сорок хвилин у коридорі знову залунали кроки.
— Олено, — Віктор зазирнув на кухню. — Ми йдемо. Але я сподіваюсь, ти ще передумаєш.
— Не розраховуй на це, — вона навіть не обернулась.
Вхідні двері зачинились. Олена залишилась одна. Вона схопилася за голову й розридалась — не від горя, а від полегшення. Вона вчасно отямилася, розірвала заручини та виставила цю «родину» за двері.
Усього oдuн кyбuк — та зacмічeння зникне за секунди: простий спосіб npoчucтuтu тpyбy в paкoвuні.