Таня перебирала документи в ящику письмового столу, намагаючись навести лад у паперах, що накопичувалися роками. Серед старих квитанцій та інструкцій від давно зламаної техніки знайшлося свідоцтво про розлучення. Грудень. Минуло вже чотири місяці.
Розлучення з Мішею вийшло якимось буденним. Ні криків, ні биття посуду. Ділити, власне, особливо не було що. Квартира дісталася Тані від батьків ще до заміжжя, машину вона також купувала сама. Міша забрав свої речі, книжки й поїхав. Без зайвих слів, ніби пішов не назавжди, а на кілька днів у відрядження.
Таня відклала документ убік. Тепер цей папір був просто одним із багатьох. Колись здавалося, що розлучення — це щось страшне, незворотне. А виявилося — звичайний документ із печаткою і підписами.
Дача також залишилася Тані. Купувала вона її ще до знайомства з Мішею, оформляла на себе. Невелика ділянка у шість соток із маленьким будиночком, старою яблунею та кущами смородини. Нічого особливого, але місце тихе, спокійне. Міша ніколи особливо не рвався туди їздити, зате його мати, Ніна Сергіївна, обожнювала там бувати. Щосезону вона приїжджала з розсадою, банками, заготовками. І зі своїми порядками.
— Танечко, ну як же можна так садити? Помідори поруч з огірками! Це ж кожен знає, що так не можна! — Ніна Сергіївна хапалася за серце, ніби Таня скоїла страшний злочин.
— Скільки років так саджу, Ніно Сергіївно, і нічого. Росте все, — намагалася виправдовуватися Таня.
— Ех, молодь. Нічого не знають, нічого не вміють, — зітхала свекруха й бралася все переробляти на свій лад.
Усю зиму після розлучення Таня провела вдома. Насолоджувалася тишею. Більше ніхто не вмикав телевізор на повну гучність під час футбольних матчів. Ніхто не розкидав шкарпетки. Ніхто не питав, що на вечерю, з таким виглядом, ніби це єдиний обов’язок жінки.
Після роботи вона могла сісти з книжкою у крісло й читати скільки завгодно. Або просто лежати й дивитися в стелю. Вперше за довгі роки Таня відчула, як приємно просто слухати тишу. У цій тиші вона заново пізнавала себе. Виявилося, їй подобається малювати аквареллю. А ще — збирати пазли. І ще вона любить танцювати, коли ніхто не бачить.
Навесні потягнуло на природу. Захотілося вибратися з квартири, подихати свіжим повітрям. Таня вирішила поїхати на дачу, просто відпочити. Не копати, не садити, не полоти. Хіба що зайнятися клумбами — квіти вона завжди любила. Привести будиночок до ладу після зими, побілити дерева, посидіти на веранді.
У п’ятницю після роботи Таня склала в сумку необхідні речі: джинси, футболки, толстовку, гумові чоботи. Закинула в багажник продукти й вирушила в дорогу. Доїхала швидко — заторів майже не було. Вже починало сутеніти, коли вона повернула на знайому ґрунтову дорогу.
Травневий вечір пах бузком і молодою травою. Вікна сусідніх будиночків світилися теплим світлом. Де-не-де на ділянках уже порались дачники, що скучили за зиму за землею. Таня припаркувалася біля хвіртки й витягла сумки з багажника. Здавалося, що попереду — тиша, спокій і кілька днів тільки для себе.
Проходячи до будинку, Таня помітила, що у вікні горить світло. Дивно. Може, забула вимкнути восени? Хоча ні, точно вимикала. Може, сусіди? Але в них ключів немає.
Таня обережно відчинила хвіртку й пройшла до будинку. Двір був прибраний, грядки перекопані й акуратно розмічені мотузочками. На клумбі вже зеленіли якісь паростки. Таня здивовано озиралася навколо. Хтось явно хазяйнував на ділянці.
Двері в будиночок були незамкнені. Таня обережно штовхнула їх і завмерла на порозі. На веранді за столом сиділа Ніна Сергіївна. Укутана в плед, із чашкою чаю та журналом у руках. Біля входу стояли її домашні капці з помпонами. На столі — відкрита банка з маринованими огірками. Як завжди.
Таня розгублено застигла у дверях. Ніна Сергіївна підняла очі й, побачивши колишню невістку, усміхнулася так, ніби нічого особливого не відбувалося.
— Танюша! А я думала, ти завтра приїдеш, — вона поправила окуляри. — Чаю будеш? Я щойно заварила.
— Ніно Сергіївно? — тільки й змогла видавити з себе Таня. — Ви… як ви тут опинилися?
— Як завжди, — знизала плечима свекруха. — Я ж завжди навесні приїжджаю. Грядки підготувала, розсаду привезла. Завтра будемо садити.
— Але ми… — Таня запнулася, не знаючи, як нагадати про розлучення.
— Я знаю, що ви з Мішею розлучилися, — спокійно сказала Ніна Сергіївна, помішуючи чай. — Але це ж не означає, що земля має пустувати. Я, як завжди, усе підготувала. Звично ж.
Таня мовчки стояла у дверях. Усередині щось стиснулося. Невже нічого не змінилося? Ні розлучення, ні всі ті слова, які були сказані, ні та холодність в останні місяці шлюбу, ні сварки…
— Ніно Сергіївно, — почала Таня, сама не знаючи, що скаже далі. — Але ж ми з Мішею більше не…
— Та знаю я, знаю, — перебила свекруха. — Але дача ж стоїть. І я до неї звикла. І ти звикла. А в Міші тепер своє життя, нова сім’я. Йому не до грядок.
— Нова сім’я? — Таня здригнулася. Звісно, вона здогадувалася, що Міша недовго буде сам. Але чомусь ці слова боляче різонули.
— Ну так, — кивнула Ніна Сергіївна, ніби мова йшла про щось цілком буденне. — Одружився місяць тому. На Ірині своїй, із бухгалтерії. Я йому казала, що поспішає, але він же дорослий чоловік.
Таня повільно опустила сумку на підлогу. Чомусь від цієї новини стало важче дихати. Вона стільки разів уявляла, як Міша буде страждати, шкодувати про розлучення. А він просто взяв і одружився. Так швидко, ніби десяти років спільного життя і не було.
— То будеш чай? — знову спитала Ніна Сергіївна, ніби не помічаючи стану колишньої невістки. — І допоможи мені ліжко розібрати. Спина щось розболілася, а самій тяжко.
Таня дивилася на цю літню жінку, яка сиділа в її будинку з таким виглядом, ніби мала на це повне право. Яка говорила про нову дружину сина так буденно, ніби Таня була просто знайомою. Яка розпоряджалася на ділянці, ніби нічого не змінилося.
Щось усередині Тані почало закипати. Щось, що вона довго стримувала, чому не давала виходу. Щось схоже на образу, гнів і розчарування водночас.
— Ніно Сергіївно, — голос Тані лунав незвично твердо. — Це мій дім. Не ваш сімейний готель. Ми з Мішею розлучилися, у нього нова сім’я, а ви тут все так, ніби нічого не змінилося?!
Ніна Сергіївна відставила чашку і подивилася на Таню поверх окулярів.
— А що змінилося-то? Земля та сама, грядки ті самі. І я та сама. І ти. Тільки Міші немає.
— Усе змінилося, — Таня зробила крок уперед. — Усе, розумієте? І я більше не зобов’язана…
Ніна Сергіївна підтиснула губи й схрестила руки на грудях.
— Не зобов’язана що? Доглядати за землею? Підтримувати порядок? Чи ти думала, що дача сама себе утримуватиме?
Таня відійшла від дверей і повільно пройшла вглиб будинку. Поставила сумку на підлогу й озирнулася. Вперше за весь час вона по-справжньому побачила, як сильно змінився інтер’єр. Це був уже не її дім. У ньому панувала свекруха.
Повсюди яскраві скатертини з квітковим візерунком, які Таня ніколи не любила. Диванні подушки з вишивкою. Статуетки кошенят на підвіконні. Відкривши холодильник, Таня побачила ряди банок із заготовками: огірки, помідори, компоти. Все акуратно підписано почерком свекрухи.
— Ваші речі скрізь, — сказала Таня, зачиняючи холодильник. — Наче це ваш дім. Наче ви тут господиня.
— А що такого? — Ніна Сергіївна підвелася й почала поправляти серветки на столі. — Я ж завжди сюди їздила. Не залишати ж грядки. Це й мій сезон також. Я вже розсаду підготувала, посадковий календар склала.
— Але це мій дім. Моя власність.
Ніна Сергіївна знизала плечима, ніби формальності на кшталт права власності її не стосувалися.
— Міша повернеться, — впевнено сказала свекруха. — Ну, ще приб’ється. Зрозуміє, що гарячкуватий.
Таня похитала головою. Не вірила своїм вухам.
— Ніно Сергіївно, Міша одружився. Місяць тому. Ви самі щойно сказали.
— Це все тимчасово, — відмахнулася свекруха, як від набридливої мухи. — Подумаєш, розписалися. Порвати папірці недовго. Він тебе любить, просто характер складний. Весь у батька.
— У нього буде дитина, — Таня дивилася прямо у вічі свекрусі. — З Іриною. Вони чекають на дитину. Міша сам сказав, коли документи на машину переоформлювали.
Свекруха на мить розгубилася, але швидко взяла себе в руки.
— Ну і що? Діти — це добре. Але й ви могли б… Якби ти більше старалася.
Таня стиснула кулаки. Ця стара пісня. Десять років шлюбу, і всі ці натяки: «Пора б уже», «Годинник цокає», «У всіх уже онуки».
— Ми це вже обговорювали. Тисячу разів. Я не могла мати дітей. І Міша це знав ще до нашого весілля.
— Медицина не стоїть на місці… — почала свекруха, але Таня її перебила.
— Ви ж знаєте, що справа не в цьому. Все було не так просто. І зараз — також не просто. Ця дача — моя власність. Я купувала її ще до шлюбу з Мішею.
— Але ми стільки років сюди їздили, — у голосі свекрухи звучала образа. — Тут наші сімейні шашлики були, дні народження. Скільки спогадів! Я кущі троянд садила — з душею! Улюблені. Бордові. У мене навіть фотографії збереглися, як ми з Мішею альтанку ставили.
Таня зітхнула. Так, вони приїжджали сюди сім’єю. Так, у них були гарні моменти. Але це все в минулому. Тепер це її дім і тільки її.
— Розумієте, я більше не дружина вашого сина. Я не частина вашої родини. Мені не потрібно бути з вами ввічливою чи терплячою заради збереження миру. Ми тепер — просто сторонні люди.
Ніна Сергіївна насупилася.
— Які ж ми сторонні, Танечко? Стільки років разом. Я тобі як рідна… рецептами ділилася, порадами…
Таня згадала ті «поради». «Міша любить, коли яєчня не рідка», «Міша не терпить, коли шкарпетки в різних місцях», «У Міші болить голова від твоїх парфумів».
— Я вдячна вам за все, що ви робили. Справді. Але тепер у мене своє життя. А у вас — своє.
Свекруха мовчала, водячи пальцем по краю чашки.
— І що ж мені тепер робити? Де розсаду вирощувати? Я ж до цієї землі звикла. І сусіди тут знайомі.
Таня відчула, як усередині наростає роздратування. Ця розмова нікуди не вела. У якийсь момент Таня просто не витримала:
— Ми давно розлучені, у нього нова сім’я, а ви тут усе так, ніби я досі його дружина! — сказала вона твердо і спокійно. — Це мій дім, а не ваш сімейний готель!
Ніна Сергіївна замовкла. Здавалося, ці слова нарешті дійшли до неї. Свекруха поставила чашку на стіл і стиснула губи. У кімнаті повисла тиша.
— Невдячність — ось що це, — пробурмотіла свекруха нарешті. — Стільки років турботи… І де ж мені тепер розсаду вирощувати? У Міші тепер ця… Ірина. А в мене тільки балкон.
Таня не відповіла. Натомість підійшла до вхідних дверей і вказала на хвіртку. Жест був красномовніший за будь-які слова.
— Ключі, будь ласка, — сказала Таня тихо, але твердо.
Ніна Сергіївна недовірливо подивилася на колишню невістку.
— Ти серйозно?
— Абсолютно. Ключі.
Свекруха важко підвелася, дістала з кишені в’язку ключів і поклала на стіл. Потім повільно почала збирати свої речі: окуляри, журнал, шалик.
— Я думала, ми по-людськи, — сказала Ніна Сергіївна, одягаючи куртку. — Думала, що стали ріднею за ці роки. А виявляється, усі ці розмови по душах, поради, турбота — усе марно.
— Не марно, — відповіла Таня. — Просто всьому свій час. І наш час минув.
Ніна Сергіївна стиснула губи, взяла сумку й попрямувала до виходу. Біля хвіртки озирнулася, ніби очікуючи, що Таня передумає, покличе її назад. Але Таня лише спокійно й твердо дивилася. Свекруха махнула рукою й пішла.
Таня зачинила за нею двері й повернулася в дім. Стояла тиша — така, якої ніколи не було при свекрусі. Таня підійшла до столу, зняла яскраву скатертину з квітковим візерунком і скрутила її. Потім відчинила вікна, впускаючи свіже весняне повітря. Глибоко вдихнула.
Вперше за довгий час повітря в домі належало тільки їй. Без чужих запахів, без чужих правил, без чужих очікувань. Таня пройшлася кімнатами, збираючи речі свекрухи — подушки, статуетки, альбоми. Усе це можна буде передати через спільних знайомих.
А потім дістала із сумки свій блокнот для малювання. Сіла на ґанок і почала робити начерк — стара яблуня, кущі смородини й та сама клумба з трояндами, які посадила свекруха. Що ж, можливо, троянди варто залишити. Вони справді гарні. Але тепер вони будуть рости по-іншому — не як нагадування про минуле, а як частина нового теперішнього.
Сонце опускалося за горизонт, забарвлюючи небо в ніжні відтінки рожевого. Таня відклала блокнот і просто сиділа, спостерігаючи за заходом сонця. Свобода — дивна річ. Її важко прийняти одразу. Здається, що без звичних меж і рамок життя розсиплеться. Але потім приходить розуміння — ці межі лише заважали дихати.
Таня усміхнулася й заплющила очі, підставляючи обличчя останнім променям сонця. Завтра буде новий день. І дача нарешті стане такою, якою вона завжди її бачила — затишним місцем, де можна бути собою. Не оглядаючись на чужі очікування. Без необхідності відповідати. Просто дім. Її дім.
Багато хто помилково вважає чистотіл бур’яном, але досвідчені садівники дякують йому