Ледь сам не зaгuнyв, але витягнув бідолаху

Морозний ранок огорнув місто кришталевою тишею. Ріка, скована льодом, виблискувала під слабким зимовим сонцем, наче дзеркало, забуте велетнем. На березі, де замети підступали до обмерзлих гілок верб, пустував золотистий ретривер на ім’я Барні. Його власниця, літня жінка в яскраво-рожевій пуховій куртці, повільно йшла стежкою, час від часу кличучи пса, але той, захопившись погонею за вороною, лише весело крутив хвостом у відповідь.

Барні підбіг до краю льоду, де крізь тріщини проглядала темна вода. Вітерець ворушив його шерсть, а цікавість перемагала інстинкти. Лапа ступила на ненадійний шматок – і раптом лід затріщав, наче розбите скло. Пес спробував відскочити, але було пізно: з глухим сплеском він зник у ополонці. Жінка скрикнула, кинувшись уперед, але її голос розчинився у зимовій порожнечі берега. Крижана вода зімкнулася над головою Барні, вириваючи з грудей відчайдушний гавкіт.

Тим часом набережною йшов Ігор, столяр із місцевої майстерні. Він поспішав на роботу, кутаючись у куртку, коли краєм ока помітив яскраво-рожевий силует. Жінка металася біля краю льоду, безпорадно простягаючи руки до чорної води. Не вагаючись, Ігор побіг до неї, сніг рипів під його черевиками.

— Мій Барні… Він там! — схлипувала вона, хапаючи його за рукав.

Чоловік оцінив ситуацію: ополонка в десяти метрах від берега, лід навколо тонкий, вкритий тріщинами. У воді бовталася голова пса, його лапи безсило били по краю криги. Час працював проти них: навіть витривалий ретривер не витримає довго в крижаній воді.

Ігор скинув куртку, дістав із кишені складаний ніж і прив’язав його до шарфа, створюючи імпровізований якір.

— Лягайте на лід! — крикнув він жінці, розуміючи, що її вага може зруйнувати крихкий наст. Сам він почав повзти до ополонки, рівномірно розподіляючи вагу, як колись учили в дитинстві на уроках безпеки. Кожен сантиметр давався важко: лід стогнав, прогинаючись під ним. Барні, побачивши людину, що наближалася, забився ще сильніше, прискорюючи небезпеку.

— Тихо, друже… — крізь зуби пробурмотів Ігор. Руки вже дерев’яніли від холоду, коли він простягнув ніж на шарфі. Пес ухопився зубами за тканину. Ривок – і лід під чоловіком затріщав, обдавши його крижаною водою. Серце шалено закалатало, але він, сантиметр за сантиметром, підтягав шарф до себе, витягуючи Барні. Останній ривок – і пес вислизнув на поверхню, судомно вдихаючи повітря.

Ігор, по коліна у воді, обхопив тремтяче тіло Барні й поповз назад. Кожен рух відгукувався пекучим болем, ноги втрачали чутливість. Жінка, ридаючи, простягнула їм довгу гілку – ще мить, і вони дісталися берега.

— Швидше в машину! — вона вказала на старенький «Ланос» біля дороги. Загорнувши пса в ковдру із заднього сидіння, Ігор натиснув на газ, везучи їх у ветклініку. В салоні пахло мокрою шерстю і страхом. Барні, притиснувшись до рятівника, слабо махав хвостом.

За годину, коли ветеринар підтвердив, що псу нічого не загрожує, а Ігор зігрівався чаєм у приймальні, з’ясувалося, що власницю Барні звати Віра Степанівна.

— Ви – янгол… — вона гладила його руку, але він лише ніяково усміхався.

Наступного дня історія стала місцевою сенсацією. Ігорю вручили грамоту від мера, але головною нагородою став вірний друг: тепер Барні щовечора зустрічав його біля майстерні, радісно виляючи хвостом, ніби нагадуючи: навіть у крихкому льоду життя є місце теплу.