Бабуся у сніговому заметі благала про допомогу

Костя повертався додому після вечірньої зміни, зануривши закляклі від морозу руки якомога глибше в кишені. Сніг сипав так, ніби хмари вирішили розвантажити всю свою зимову потужність одразу: важкі, щільні пластівці летіли звідусіль, забиваючись у вічі та комір. Вітер скаженів, шарпаючи з різних боків і жалячи обличчя настільки, що щоки вже втратили будь-яку чутливість. Шарф зіслизнув набік, і Костя, фиркаючи від пронизливого холоду, намагався його поправити.

— Ну й хуртовина, хай йому грець, — промовив він майже пошепки, ковзаючи поглядом по двору, шукаючи хоч якусь схованку від завірюхи. Сніг застилав усе його лице, здавалося, що ще трохи — й він зіллється з високими кучугурами, які виросли обабіч тротуару.

Він практично досяг свого під’їзду, вже торкаючись у кишені ключів, коли раптом у спині почув ледь помітний, слабенький поклик:

— Допоможіть…

Костя миттю завмер. Спершу йому здалося, що це вигадка розбурханого вітру, адже хурделиця могла обманювати слух. Але всередині щось стислося від неспокою. Він обернувся й спробував уважно вдивитися в безлюдний двір, замерехтілий білим снігом. Здавалося, що довкола взагалі нікого нема, дерева застигли на морозі, а старий ліхтар, блимавши вдалині, не давав достатньо світла.

— Допоможіть… — пролунав ще раз той самий тихий голос, уже трохи відчутніший, але все одно слабкий.

Костя відчув, як у нього в грудях підіймається тривога. Він зробив декілька невпевнених кроків, обійшовши великий замет біля узбіччя, — і побачив таке, від чого серце стислося: прямісінько на снігу, практично засипана по пояс, лежала бабуся. Одягнена вона була зовсім не по сезону: тонке пальто, шапка, яка з’їхала набік, оголивши сиві пасма волосся. Посиніле обличчя свідчило про те, що їй надзвичайно холодно, а губи похололи настільки, що ледь рухалися.

— Бабусю! — Костя миттєво опустився на коліна, не звертаючи уваги, що крига миттєво промочила його штани. — Як ви тут опинилися? Що з вами?

Старенька насилу розплющила очі, в яких виразно читалися і біль, і втома.

— Ногу… здається, зламала… — прошепотіла вона майже нечутно, немов долаючи біль кожним словом.

Голос був такий тихий, що Кості довелося вклонитися зовсім близько, аби почути бодай щось. Без сумніву, вона пролежала тут не одну хвилину, адже мороз міг завдати відчутної шкоди.

Не гаючи жодної миті, Костя витяг телефон. Його пальці трусилися від холоду, екран був слизький від крижаних пластівців. Утім, йому вдалося набрати «112» і притиснути телефон до вуха, намагаючись не втратити жодного звуку.

— Алло, швидка? Тут бабуся, видно, зі зламаною ногою, вона не може встати. Адреса — така-то… — швидко проказував він, одночасно перевіряючи, чи старенька не знепритомніла.

Зрозумівши, що їй конче потрібно тепло, Костя без вагань зняв із себе куртку й обережно накрив нею бабусю, поправляючи рукави, щоб сховати її від снігу. Тепер уже снігові брижі кружляли просто на його светрі, але він зовсім не думав про власний комфорт.

— Тримайтеся, бабусю. Швидка вже їде. Все буде добре, ви тільки не здавайтеся, — намагався він заспокоїти стареньку, вкладаючи в слова щонайбільше впевненості.

Старенька слабенько кивнула, спробувавши подарувати невелику посмішку серед холодного болю.

Машина швидкої примчала дивовижно швидко. Білий фургон із червоним хрестом яскравими фарами освітив заметену дорогу та зупинився поруч із Костею й бабусею.

Звідти вийшов лікар — чоловік років сорока з утомленим поглядом, але швидкими й упевненими рухами. Він схилився над бабусею, обмацав її ногу й за кілька хвилин виніс свій висновок:

— Схоже на перелом, — сказав він задумливо. — Зараз поїдемо до лікарні.

Костя відразу підхопився на ноги.

— Я поїду з вами! — заявив він рішуче, проте медик ледь помітно похитав головою.

— Спокійно, юначе, далі впораємося самі, — відказав він. — Ти вже й так зробив чимало.

Зваживши, що він справді може бути тільки перешкодою, Костя не став сперечатися. Його погляд ковзнув до бабусі, котру медики обережно перенесли на ноші. Вона глянула на нього — у тому погляді читалася щира дяка, м’яка й тепла, яку не завжди передаси словами.

Костя підняв руку, прощаючись і водночас намагаючись підбадьорити її.

— Не хвилюйтеся, бабусю. Усе владнається. Вас урятують, — сказав він тихо.

Двері швидкої зачинилися, і вона плавно рушила, залишаючи глибокі колії на свіжому снігу. Костя ще мить постояв посеред засипаного двору, відчуваючи, як холодний вітер просочується крізь светр. Та всередині вже оселилося тепло — бо інколи достатньо просто допомогти тому, хто цього потребує.

Наступного ранку Костя сидів на маленькій кухні й пив каву — міцну, гарячу, аби прокинутись остаточно. За вікном усе ще крутила хурделиця, ніби ніч і не минула. Тьмяне зимове світло, що проникало крізь фіранки, створювало відчуття затишку, коли так не хочеться виходити з дому.

Він доїдав бутерброд із ковбасою, коли пролунав несподіваний дзвінок. Телефон завібрував на столі, і ложечка в чашці відгукнулася дзвінким дзенькотом. Костя спохмурнів: номер невідомий, а зазвичай із незнайомих номерів або надокучлива реклама, або додаткові справи з роботи. Проте якесь ледь відчутне передчуття підказало відповісти.

— Алло?

— Доброго дня, це Костянтин? — у слухавці прозвучав спокійний, трохи хрипкий чоловічий голос.

Костя здивувався, не впізнаючи співрозмовника.

— Так, я. А ви хто?

— Це лікар із лікарні, — пояснив чоловік. — Ви вчора допомогли одній бабусі. Пам’ятаєте?

Костя зітхнув, одразу згадавши, як витягав бідолашну жінку зі снігу.

— Так, звісно…

— Вона називала вас «мій хлопчику» й тримала за руку дорогою до швидкої, — мовив лікар. — Спочатку ми подумали, що ви її родич. Зараз їй потрібні деякі речі: капці, теплі шкарпетки, халат і трохи ліків. Ви б не могли привести?

Костя на мить розгубився. Він просто підхопився на допомогу, як будь-яка небайдужа людина, і не думав, що старенька прийме його за онука. Але все одно розумів, що відмовити не може.

— Звичайно, — пробурмотів він, відчуваючи, як серце стискається від хвилювання. — Надиктуйте, що саме взяти.

Лікар продиктував список, Костя швидко все занотував. Завершивши розмову, він ще деякий час сидів, втупившись у ледве теплу каву, що вже охолола. Та перед очима стояла зворушлива картина — та сама бабуся, мерзла й беззахисна.

— Ну гаразд… — тихо сказав він собі й підвівся.

Зібрався він швидко. Натягнув другу куртку, глибоко насунув шапку та вийшов у біле засніжене місто. Мороз стискав вилиці, але вже не так люто, як напередодні. Невдовзі Костя опинився в найближчому магазині.

Блукаючи між стелажами, він не поспішав: вибирав найм’якші капці, узяв синій махровий халат — простий, але теплий. Перевірив на списку ліки, щоб нічого не переплутати. Збирався йти на касу, коли раптом помітив полицю з печивом. Згадав, як колись у дитинстві його рідна бабуся купувала печиво «топлене молоко», й узяв пачку. Також не втримався й кинув до кошика кілька мандаринів, що пахли зимовим святом.

— Можливо, їй ніхто не приносить гостинців, — пояснив сам собі, складаючи покупки в пакет.

На душі стало трішки тепліше, ніби він робив щось правильне, навіть якщо не міг цілком пояснити, чому саме.

Костя обережно прочинив двері лікарняної палати. Усередині панували холодні стіни й специфічний запах медикаментів. Прозоре світло з тьмяного вікна ледве пробивалося, падаючи на білі простирадла ліжок. На одному з них, укрита до пояса ковдрою, сиділа та сама бабуся.

Вона повернула голову на звук відчинених дверей і, побачивши Костю, широко розкрила очі.

— Це… ти? — прошепотіла вона, наче не вірячи своїм очам, що він таки з’явився.

Костя усміхнувся й злегка почухав потилицю.

— А хто ж іще вам допоможе? — відповів він напівжартома, однак із теплою інтонацією.

Він підійшов ближче й поставив пакет на тумбу: дістав капці, халат, ліки, обережно виклав у ряд. Потім поклав поруч пачку улюбленого печива й мандарини.

— Ось, це все за списком від лікаря. І трохи смачного — сподіваюся, вам згодиться, — сказав Костя, підсуваючи пакет туди, де їй було зручніше дотягтися.

Старенька мовчки глянула на все, що він приніс, а тоді її губи затремтіли. На щоках заблищали сльози, і вона ледве чутно проказала:

— Дякую тобі, синку… Я нікому не потрібна, — видихнула вона, намагаючись стримати схлипування.

Костя сів на стілець біля її ліжка й відчув, як щось защеміло в грудях. Адже фактично вона йому чужа, але водночас уже здавалася такою рідною.

— А діти? Рідні? — обережно запитав він, не знаючи, чи варто взагалі підіймати цю тему.

Бабуся (виявилося, що звуть її Ліда) зітхнула й ледь погладила простирадло.

— Є в мене родина, — промовила вона тихо, — та як тільки я відмовилася переписати на них квартиру, вони зникли. Наче мене вже й нема в живих. Відтоді ніхто й не телефонує.

Костя відчув, як йому стислося серце. Але мовчати він теж не міг.

— Тепер я пригляну за вами, — сказав він тихо, клацаючи бабусю по злегка тремтячій руці. — Я приходитиму, не хвилюйтеся.

Ліда підняла на нього очі, в яких блищали й сльози, і радість водночас. Здавалося, вона щиро сподівалася, що у світі ще є добрі люди.

— Спасибі, синку, — прошепотіла вона, трохи стиснувши його долоню своєю рукою.

І Костя відразу зрозумів: інколи життя зв’язує нас із кимось не випадково.

Після того він щодня прибігав у лікарню, мов за графіком. Навіть коли вимотувався на роботі й мріяв просто розвалитися на дивані, все одно йшов до палати. Зима все ще тримала свої позиції, проте за лікарняними стінами було напрочуд тепло й затишно.

— Ну як здоров’я, бабусю? — питав Костя з усмішкою, відчиняючи двері.

Бабуся Ліда зазвичай сиділа на ліжку, сховавши ноги під ковдру, з акуратно зібраним волоссям і в окулярах на носі. Біля неї неквапливо муркотів телевізор, показуючи старі чорно-білі фільми.

— Та дивлюся ті кінокартини, — розповідала вона, проте при вигляді Кості обличчя відразу світлішало. — А тебе, бува, на роботі не сварять за регулярні втечі до бабці?

— Звісно, сварять, — пожартував він, вмощуючись на стілець. — Усі цікавляться: «Де це ти взяв собі нову бабусю?». А я їм відповідаю: «Еге ж, ще і яку!»

Вона прикривала губи долонею, стримуючи тихе хихотіння, ніби боячись, що почують сусіди по палаті.

Час пролітав непомітно, коли вони говорили. Бабуся Ліда згадувала свою молодість, як пекла повні таці пиріжків, як тягала важкі коші з ринку, як із дідусем ходили на танці й улітку їздили на дачу по ягоди. Костя розповідав про свого буркотливого начальника, про кумедні пригоди з друзями та про сусіда, котрий вечорами гатив по барабанах, доводячи увесь будинок до нестями.

— А я взагалі живу сам, буває страшенно порожньо, — зізнався він якось. — Тільки й чутно, як холодильник на кухні гуде. А тут у вас — мов удома.

— То приходь частіше, — усміхалася бабуся Ліда. — У мене завжди знайдеться місце для тепла.

Іноді вона пригощала його цукерками, попри його спротив.

— Ти ж мені тепер майже онук, — одного разу сказала вона, накриваючи його руку своєю теплою долонею.

Костя лише зворушено всміхнувся, легенько стиснувши її пальці.

— Так, бабусю, саме так.

Минали тижні, й настав день, коли їй мали зняти гіпс та виписати. Костя збирався бути поруч, провести додому, але на роботі раптово завалили справами та терміновими звітами. Збігавши оком на годинник, він зрозумів, що вже надто пізно, а відвідування давно завершилися.

Увечері, коли він нарешті повернувся до квартири й кинув куртку на стілець, телефон завібрував у кишені. Він витяг його й прочитав повідомлення:

«Костю, дякую, що не дав мені пропасти. Ти повернув моєму серцю надію на добро. Чекаю в гості, як рідного. Твоя бабуся Ліда.»

Він перечитував це кілька разів, а на устах виникала лагідна посмішка, у грудях наростало приємне тепло. Приємно було усвідомлювати, що в житті з’явилася ще одна дорога людина — нехай і не по крові, але по щирості серця.

— Я обов’язково зайду, бабусю, — тихо озвався він сам до себе, ніби старенька могла почути його слова.

І вже знав: це початок особливої дружби, яка приходить несподівано, проте залишається з тобою назавжди.