Вечір одкровень. Оповідання.

Про те, що вона нічого з себе не уявляє, Віра дізналася в п’ятницю, проводячи в колі подруг найчудовіший за останні кілька місяців вечір. Вони давно не зустрічалися, що й не дивно: у Віри було четверо дітей і чоловік, який пропадав на знімальному майданчику з ранку до ночі, намагаючись забезпечити родині гідне життя. Не те щоб вони серйозно взялися розв’язувати демографічне питання, просто Віра дуже любила дітей, а чоловік мріяв про спадкоємця. На четвертій доньці вони вирішили зробити паузу — мало що, може, з часом винайдуть чарівну пігулку, яка дозволить точно зачати хлопчика.

— Тільки не кажи, що ти знову вагітна, — сказала Віолетта, коли Віра написала в загальному чаті, що може зустрітися цієї п’ятниці. — Ми колись уже нап’ємося з тобою чи ні?

— Ось у п’ятницю і нап’ємося, — пообіцяла Віра. — Ми відучуємо Оленку від грудного вигодовування, і Павлик взяв два вихідних, щоб побути з нею. Я на вечір утечу, щоб не миготіти перед нею зі своєю молочною фермою, а повернуся пізно, коли вона вже спатиме. А завтра поведу дівчат у дитячу кімнату, поки Павлик учитиме Оленку їсти з пляшечки.

Вечеря вийшла чудовою: вони пішли у своє улюблене місце, де подавали найкращі креветки на грилі й салат із хрусткими баклажанами, додавши до цього кілька пляшок ігристого. Віолетта прийшла розцяцькована, як завжди, млосно закочувала очі, розповідаючи про свої успіхи в молекулярній біології. Дивлячись на її обличчя грецької богині, важко було уявити, що її статті цитуються найкращими науковцями світу, але це було так: вона єдина з трьох однокурсниць стала справжньою вченою з міжнародним ім’ям.

Даша з’явилася у спортивних штанах і футболці з непристойним принтом, тож навіть Віра поряд із нею почувалася красунею: вона влізла у свою святкову сукню, яку носила до вагітності, знайшла ще не засохлу туш і навіть нафарбувала губи блиском, який позичила у старшої доньки. Даша виглядала як справжня гопниця з околиці й говорила так само, але насправді очолювала великий відділ у міжнародній компанії, щодня вирішуючи складні стратегічні завдання.

— Ой, дівчата, як добре, що ми всі разом! — протягнула Віолетта, поглядаючи своїми котячими очима на чоловіків за сусіднім столиком. — Сто років не бачились!

— Ага, — підтвердила Даша. — Сподіваюся, тепер Віра не буде відмовлятися від наших п’ятничних посиденьок, прикриваючись годуванням по годинах.

— Не буду, — рішуче заявила напідпитку Віра.

— Які цікаві екземпляри, — замріяно промовила Віолетта, продовжуючи роззброювати чоловіків поглядом.

— Заміж тобі треба, — сказала Віра. — Скільки можна стрибати з одних стосунків в інші? Стільки енергії на це витрачаєш!

— Та не сміши! Ще чого не вистачало: вийти заміж, щоб якийсь самець посадив мене на пелюшки й борщі? Я що, для цього десять років працювала над кар’єрою, щоб в один день стати ніким?

— Правильно, — підтримала Даша. — Мій ось тільки й мріє, щоб я звільнилася й прасувала йому сорочки, і Мар’яна туди ж. А я йому кажу: ти мене за що вибирав — за те, що я успішна й крута, чи за те, що я нічого з себе не уявляю?

Подруги не помітили, що з кожним їхнім словом у Віри на очах з’являються сльози. Лише коли вони добряче пройшлися по всіх знайомих, які «нічого з себе не уявляють», вони озирнулися й побачили, що подруга плаче.

— Віро, ну ти чого?

— Виходить, я теж нічого з себе не уявляю, — схлипуючи, відповіла вона.

Подруги навперебій почали переконувати її, що вона ще і як уявляє собою цінність, просто зараз такий період.

— Ти ж була найкращою на курсі, — нагадала Віолетта.

— І зараз будь-кого за пояс заткнеш, якщо вирішиш повернутися до роботи, — підтакнула Даша.

Спочатку Віра не дуже погоджувалася з утішливими словами, але після кількох ковтків ігристого в голову полізли незвичні думки: а що, якщо й справді вона марнує свій талант і здатна на більше, ніж міняти підгузки й пекти млинці на сніданок?

— Давай ти сьогодні не підеш додому, поїхали до мене, — запропонувала Віолетта. — Обговоримо, з чого почати. У нас у лабораторії є місця, я домовлюся, щоб тебе взяли. Зможеш працювати з дому.

Пропозиція була спокусливою. Віра набрала номер чоловіка і не дуже зв’язно пояснила, що сьогодні її можна не чекати.

— Добре, — покірно погодився Павлик. — Так навіть краще: Оленка не відчуватиме твого запаху й швидко засне.

— Вибачте, хлопці, — сказала Віолетта, коли вони розрахувалися й підвелися, щоб піти. — Сьогодні не ваш вечір.

Вони викликали таксі, спочатку завезли Дашу, а потім поїхали до Віолетти. Квартира у неї була велика й стильна, але, на думку Віри, ніби нежила. У холодильнику було порожньо («Я не готую, — пояснила Віолетта. — Немає часу на це витрачати, простіше замовити доставку або поїсти в їдальні»), лампи в вітальні миготіли холодним світлом, тільки стіл, завалений книжками та паперами, свідчив про якесь життя.

Вони збиралися говорити про науку. Але розмова чомусь перейшла на чоловіків. При Даші Віолетта не показувала, що насправді страждає через відсутність постійного кавалера, а от Вірі вирішила поплакатися.

— Я не розумію, що зі мною не так? От останній, Іван. Просто в один день перестав мені відповідати! І чат наш видалив! Я його питаю: що сталося? А він такий: нарешті ти спромоглася хоч щось у мене запитати! Виявляється, я мало цікавилася його життям і мало його підтримувала! А я що, няня, чи що? Нехай іде до психолога, якщо йому погано!

— Взагалі-то, ти не права, — тихенько сказала Віра. — Усім нам важлива підтримка, особливо чоловікам. Це ми можемо поплакати, ніхто й слова не скаже, а чоловіки не плачуть, як відомо. Тому їм доводиться тримати все в собі. І важливо, щоб поруч була людина, яка може вислухати й підтримати.

— Ой, ще чого! — образилася Віолетта і замовкла.

— Не ображайся, — сказала Віра. — Якщо тобі не хотілося його підтримати, значить, ти просто його не любила. А я, знаєш, як за Павликом хвилююся! Вони ж увесь час десь на виїзді працюють — то дощ, то сніг, вічні проблеми. Він завжди на нервах, ще й змоклий чи змерзлий. Але отримає від мене повідомлення — й одразу легше, сам каже. А ще я йому сюрприз кладу: цукерку в кишеню чи записочку. Це справді допомагає.

Раптом Віолетта розплакалася.

— Та в тому й річ, що я його люблю! Я вже й на свою гордість наступила, написала йому, а він не відповідає!

— І що ти йому написала?

Віолетта схлипнула, поколупалася у телефоні й простягнула його Вірі.

«Може, досить дутися?» — написала Віолетта.

Віра зітхнула.

— Ну а що б ти йому написала?

— Можна?

— Давай.

Віра забігала пальцями по клавіатурі:

«Пробач, що раніше була такою черствою. Мені дуже бракує тебе і наших розмов. Як у тебе справи?..»

— Ким він працює?

— Лікарем. Кардіологом. Я на прийомі з ним познайомилася, у мене аритмія, ти ж знаєш.

— А ще що? На що скаржився? Які проблеми там?

— Сестра у нього там витворяє, нерви матері тріпає. Але я що, маю з його сестрою допомагати розбиратися?

— Маєш, — твердо сказала Віра й продовжила писати:

«Як у тебе на роботі? Все гаразд? Як сестра, мама? Хвилююся за тебе».

Вона показала повідомлення Віолетті, та скривилася.

— Та він не відповість.

— Перевіримо?

На кнопку «надіслати» Віолетта натиснула сама. За кілька секунд з’явилися дві зелені галочки — прочитано. Обидві завмерли над телефоном, боячись навіть дихати.

«Ти що там, напилася чи що?» — написав Іван.

Віолетта поглянула на Віру. Та набрала:

«Ні. Просто скучила. І зрозуміла, що була неправа».

Наступне повідомлення він писав довше. Віолетта тричі перечитала його розповідь про те, як сестру забрали в поліцію, і цього разу відповіла сама. Віра почала нудьгувати, спостерігаючи, як подруга не відриває погляду від телефону й усміхається. Їй раптом захотілося додому: перецілувати донечок, обійняти чоловіка, покачати на руках Оленку. Може, ну ту кар’єру? І нехай вона нічого особливого з себе не уявляє. Можливо, її талант — це млинці та борщі?

— Він хоче приїхати! — округливши очі, вигукнула Віолетта.

— То погоджуйся!

— А ти?

— А я додому поїду.

Віра глянула на годинник — усі вже спали, вона напевно всіх розбудить. Віолетта, здається, зрозуміла її сумніви й швидко запропонувала:

— Давай Даші подзвонимо? Переночуєш у них, вона тільки рада буде!

Даша відразу погодилася, і за пів години Віра вже була у другої подруги. Та постелила їй у гостьовій кімнаті й сказала, що зранку приготує сніданок.

Спала Віра погано, хоча цієї ночі її ніхто не будив ані плачем, ані проханням зводити на горщик чи полежати поруч, бо страшно. Вона раз у раз перевіряла телефон — чи не напише Павлик, але з одинадцятої вечора його не було в мережі.

Встала о сьомій і пішла на кухню пекти млинці.

— Млинці на сніданок? — зраділа шестирічна Мар’яна. — Ого, як круто!

— Сядь рівно, — рявкнула на неї Даша. — І ногу опусти.

Чоловік Даші теж не відмовився від млинців.

— Ось, Дашуню, як повинна поводитися ідеальна дружина, — сказав він.

— І не мрій! — огризнулася Даша. — Віру вже забрали, інших таких нема.

— А я вчора на підготовці зірочку отримала, — повідомила Мар’яна. — Мамусю, хочеш, покажу?

— Що я, зірочок не бачила? Краще скажи, чому комбінацію на гімнастиці досі не вивчила? У чаті писали, що Курочкіна і Столбовська тільки не готові до змагань. Ти що, найтупіша?

Віра побачила, як у Мар’яни затремтіла губа, і поспішила перевести тему:

— Ходімо, покажеш мені свої зірочки? У Аліси на підготовці теж дають наклейки — тільки не зірочки, а кошенят і курчат.

— Курчат? — здивувалася Мар’яна.

— Уявляєш? Я теж здивувалась. Ходімо, я вже сто років не була у твоїй кімнаті, покажеш, що там у тебе. Мама казала, що вам купили комп’ютер?

Вона відвела Мар’яну, а Даша потім, уже в машині, коли підвозила Віру додому, тихо сказала:

— Знаєш, ти вмієш набагато більше, ніж ми з Віолеттою разом узяті.

— Не треба мене втішати, — усміхнулася Віра. — Я зрозуміла, що не всім бути великими. Очевидно, я — природжена домогосподарка.

— Ні, — похитала головою Даша. — Ти вмієш любити. А це дуже багато важить.

Віра не знайшла, що відповісти. Хіба можна навчитися любити? Хіба це не дано всім від народження?

Вона не встигла відчинити двері, як дівчатка облупили її з усіх боків, загаласували наперебій. У квартирі пахло оладками. Оленка, на руках у чоловіка, із задоволенням пила молоко з пляшечки, але побачивши Віру, голосно заплакала.

— Ти моя маленька!

Віра пригорнула донечку до грудей і відчула себе найщасливішою.

— Добре відпочила? — запитав Павлик.

— Нормально, — відповіла Віра. — Дуже скучила.

— Я теж. Тебе там подружки, мабуть, не нагодували. Ходімо, я оладок напік.

Вони сиділи на кухні і їли оладки з варенням, яке Віра сама варила влітку. Їй більше не здавалося, що вона нічого з себе не уявляє. Але п’ятничні зустрічі вирішила все ж продовжити: іноді всім потрібно глянути на себе з боку, щоб зрозуміти головне.