Ірина стояла біля вікна, спостерігаючи, як вітер ганяє листя по двору. За годину почнеться чергове недільне нашестя родичів чоловіка, і її затишна квартира перетвориться на прохідний двір. Жінка тяжко зітхнула, машинально поправляючи складки на новій скатертині — вже п’ятій за цей рік. Попередні безнадійно зіпсували племінниці чоловіка, залишаючи на білосніжній тканині плями від чаю і помади.
— Іринко, ти не бачила моєї святкової краватки? — почувся голос чоловіка зі спальні.
— У шафі, верхня полиця, — звично відповіла вона, не озираючись.
Віктор, її чоловік уже тридцять років, ніколи не міг знайти свої речі без її допомоги. Як і не помічав, якою ціною дружині даються ці щотижневі застілля.
Дзвінок у двері пролунав раніше, ніж зазвичай. На порозі, як завжди без попередження, стояла Ольга — молодша сестра Віктора, з двома доньками-підлітками.
— Ірко, привіт! — безцеремонно протиснулась вона у передпокій. — Ми сьогодні раніше, мама просила допомогти з пирогами. Ти ж не проти?
Не чекаючи на відповідь, Ольга пройшла на кухню, на ходу знімаючи пальто і кидаючи його на банкетку. Племінниці, хихикаючи, помчали у вітальню, де вже врубали телевізор на повну гучність.
— Тітко Іро, у вас вай-фай пароль не змінився? — гукнула одна з них.
Ірина мовчки дістала з шафи фартух. Її кухня, її фортеця, де кожна річ лежала на своєму місці, готувалася до чергового вторгнення. Ольга вже хазяйнувала біля плити, гуркотіла каструлями й пательнями.
— Слухай, а чого у тебе сіль не в сільничці, а в пакетику? — з удаваним подивом спитала вона. — Мама завжди каже, що в гарної господині все має бути правильно розставлено.
Ірина стиснула губи. Ці постійні натяки на її нібито невміння вести господарство вона слухала вже рік. Відтоді, як вийшла на пенсію, і свекруха вирішила, що невістка зобов’язана щонеділі приймати всю родину.
Не встигла Ірина відповісти, як знову задзвонив дзвінок.
На порозі з’явилася Тамара Павлівна — її свекруха, велична й огрядна, з незмінною авоською, набитою контейнерами.
— Вітю! — прогриміла вона, ігноруючи невістку. — Синочку, де ти? Я тобі твій улюблений холодець принесла!
Віктор вискочив зі спальні, на ходу поправляючи краватку:
— Мамо, доброго дня! Чого ж ти так рано?
— А що, матері не можна навідати сина? — свекруха пройшла на кухню. — Ірино, у тебе що, знову плита брудна? Скільки разів говорити — після кожного приготування треба протирати!
Ірина відчула, як у неї затремтіли руки. Плита була ідеально чистою — вона драїла її щовечора до блиску. Але сперечатись було марно.
— І штори ці твої… — продовжувала Тамара Павлівна, критично оглядаючи кухню. — Казала ж тобі — повісь бордові, як у мене. Ці світлі всі в плямах.
«У плямах вони від ваших нескінченних застіль», — подумала Ірина, але промовчала.
З вітальні долинув гуркіт — схоже, племінниці щось розбили.
— Ой, тітко Іро, тут ваза трохи… — почала одна з дівчат.
— Не трохи, а розбилась! — перебила друга зі сміхом. — Та сама, синя, яка тобі не подобалась.
Це була улюблена ваза Ірини — подарунок її покійної мами. Вона заплющила очі, порахувала до десяти. У горлі стояв клубок.
— Ірко, ти чого завмерла? — Ольга штовхнула її стегном, пробираючись до холодильника. — Давай, допомагай! Мамо, я правильно зробила, що таке круте тісто замісила?
Тамара Павлівна важливо кивнула:
— Правильно, донечко. Ось ти — справжня господиня, не те що деякі…
Вечір набирав обертів.
Підтягнулися інші родичі: дядько Коля з дружиною, двоюрідна сестра чоловіка з чоловіком, ще якісь далекі знайомі, яких Ірина бачила вперше. Квартира гуділа, мов розворушений вулик.
— А давайте переставимо меблі! — раптом запропонувала Ольга, озираючи вітальню. — Диван краще поставити до вікна, так затишніше буде.
— Чудова ідея! — підтримала Тамара Павлівна. — Ірино, чого стоїш? Допомагай пересувати!
Ірина похолоділа. Цей диван вони з Віктором обирали разом, довго вирішували, де йому краще стояти. Саме тут, біля стіни, було її улюблене місце для читання.
— Може, не варто… — почала вона.
— Та що ти тямиш в інтер’єрах! — відмахнулась свекруха. — Вітю, іди сюди, допоможи дівчатам!
Чоловік слухняно підвівся з крісла і почав рухати меблі. Ірина дивилась, як руйнується звичний уклад її дому, і почувалась цілковито безсилою.
— Тітко Іро, а можна ми у вашій спальні полежимо? — пискнули племінниці. — Там телевізор більший і ліжко зручніше.
Не дочекавшись відповіді, дівчата помчали в спальню. За хвилину звідти долинув сміх і звуки пересування речей.
— Мамо, дивись, яке смішне фото тітки Іри! — почувся голос однієї з племінниць. — Це вона в молодості така була? З цією зачіскою?
Ірина здригнулась — вони рились у її особистому альбомі, який вона зберігала у тумбочці біля ліжка. Там були її найдорожчі спогади: фотографії батьків, перша зустріч із Віктором, їхнє весілля.
— Ірино! — гучний голос свекрухи повернув її до реальності. — Що це за салат ти подала? Чого майонез такий кислий? Ти що, економиш на продуктах?
— Майонез свіжий, Тамаро Павлівно, — тихо відповіла Ірина, відчуваючи, як голос тремтить. — Я сьогодні зранку купила.
— Не звертай уваги, мамо, — втрутилась Ольга. — Я зараз свій фірмовий салат зроблю. Я-то знаю, як правильно готувати.
Ірина відійшла до вікна, намагаючись впоратись із підступними сльозами. За останній рік вона перетворилась на тінь у власному домі. Її думка нікого не цікавила, її речі пересували й псували, її особистий простір порушували без жодних вагань.
— Вітенько, — долинуло з кухні, — а чого це твоя Ірина така понура ходить? Може, вона хвора? От у моєї сусідки невістка теж завжди незадоволена була, а потім з’ясувалось — тиск…
— Мамо, припини, — вперше за вечір подав голос Віктор, хоч і невпевнено.
— А що я такого сказала? — обурилась Тамара Павлівна. — Я ж за неї хвилююсь! Он, подивись, навіть борщ у неї якийсь… Як помиї, чесне слово!
Племінниці захихотіли, а Ольга голосно пирхнула:
— Та вже, готувати наша Ірина ніколи не вміла. Пам’ятаєш, Вітю, як на твій день народження торт пересолила?
Це була неправда. Той торт усі хвалили, а пересоленим виявився саме салат Ольги, але зараз це вже не мало значення. Ірина відчула, як щось у ній надломилось.
— А взагалі, — продовжувала Тамара Павлівна, — я завжди казала: нікудишня з неї господиня. От у мої часи…
І тут сталося несподіване.
Ірина різко обернулась, випросталась на повен зріст і голосно промовила:
— Досить.
У кімнаті запала приголомшлива тиша. Усі завмерли, здивовано дивлячись на зазвичай мовчазну господиню дому. Навіть племінниці перестали хихотіти.
— Що ти сказала? — першою отямилась Тамара Павлівна.
— Я сказала — досить, — голос Ірини лунав несподівано твердо. — Досить принижень у моєму власному домі. Досить критики, насмішок і вторгнення в моє життя.
— Ірко, ти що це… — почала Ольга, але Ірина перебила:
— Ні, тепер ви послухаєте мене. Цілий рік я терпіла. Терпіла, як ви приходите без запрошення, як критикуєте кожен мій крок, як ваші діти, — вона подивилась на племінниць, — перетворюють мій дім на прохідний двір. Я мовчала, коли ви пересували мої меблі, псували речі, лізли в особисті альбоми…
Віктор повільно підвівся зі свого місця, дивлячись на дружину так, ніби бачив її вперше.
— Знаєте, що найобразливіше? — продовжувала Ірина. — Не ваше хамство. А те, що ви навіть не помічаєте, як боляче робите іншій людині. Для вас це — норма. Але відтепер — все. Це мій дім. МІЙ. І тут діятимуть мої правила.
— Та як ти смієш… — задихнулась від обурення свекруха.
— Смію, Тамаро Павлівно. Саме так — смію. Хочете приходити в гості? Будь ласка. Але — на запрошення. Хочете спілкуватись? Домовимось. Але з повагою. А якщо ні — двері он там, — Ірина показала на вихід.
— Вітю! — вигукнула Тамара Павлівна, хапаючись за серце. — Ти чуєш, що твоя дружина говорить? Це ж… це ж бунт!
Усі погляди звернулись до Віктора. Він стояв, переводячи погляд із дружини на матір, і на його обличчі відбивалась внутрішня боротьба. Вперше за тридцять років шлюбу йому довелось зробити вибір.
— Мамо, — нарешті промовив він, і його голос міцнів з кожним словом, — Ірина має рацію.
— Що?! — Ольга підскочила зі стільця. — Ти з глузду з’їхав?
— Ні, — Віктор підійшов до дружини й став поруч з нею. — Я нарешті протверезів. Ми всі… я… ми були неправі. Це наш з Іриною дім. І я тільки зараз зрозумів, скільки болю завдавав власній дружині своєю слабкістю.
Племінниці притихли, знітившись на дивані. Тамара Павлівна зблідла:
— То це так? Рідну матір — за поріг? За все, що я для тебе зробила?
— Мамо, припини, — твердо сказав Віктор. — Ніхто нікого не виганяє. Ірина все правильно сказала — будемо спілкуватися, але по-людськи. З повагою одне до одного.
— Ах так! — Тамара Павлівна рішуче пішла до передпокою. — Ходімо, Олю! Нехай ця… ця… лишається сама у своїй норі! Побачимо, як вона без нас впорається!
— І правильно! — підтримала Ольга, штовхаючи дочок до виходу. — Подумаєш, які вразливі! Не дуже й хотілося.
Через п’ять хвилин квартира спорожніла. У тиші було чутно лише цокання годинника і шум машин за вікном.
Ірина повільно опустилася на диван, відчуваючи, як тремтять коліна. Усе сталося так швидко, що вона ледве могла повірити, що це — реальність. Віктор сів поруч, обережно взяв її за руку:
— Пробач мені, — тихо сказав він. — Я був сліпим дурнем.
Вона мовчки кивнула, не в силах стримати сліз. Усі емоції, що накопичувались рік, нарешті вирвалися назовні.
— Знаєш, — продовжив Віктор, — я ж справді не розумів… Мені здавалося, що так і має бути. Родина, традиції, недільні обіди… А насправді я просто дозволяв їм знущатись із тебе.
— Я так втомилась, Вітю, — прошепотіла Ірина. — Втомилась бути ніким у власному домі.
— Більше цього не буде, — він міцніше стиснув її руку. — Обіцяю.
Наступний тиждень минув у незвичній тиші. Телефон мовчав — ні свекруха, ні Ольга не дзвонили. Ірина потроху повертала квартиру до звичного вигляду: переставила диван, розставила речі по місцях, купила нову вазу — не таку гарну, як мамина, але теж синю.
Наступної неділі вранці пролунав дзвінок у двері.
Ірина здригнулась, але Віктор заспокійливо поклав руку їй на плече:
— Я відкрию.
На порозі стояла Тамара Павлівна — незвично тиха й трохи розгублена.
— Можна зайти? — запитала вона, вперше за всі роки дочекавшись запрошення.
Ірина кивнула. Свекруха невпевнено увійшла до передпокою, тримаючи в руках невеликий пакет.
— Я тут пиріг спекла… — почала вона. — За маминим рецептом. Тим самим, який ти, Іринко, завжди хвалила.
Це «Іринко» прозвучало так незвично, що в Ірини перехопило подих.
— Проходьте, Тамаро Павлівно, — сказала вона. — Чай якраз готовий.
Вони сиділи втрьох на кухні, і вперше за довгий час мовчання не було гнітючим. Свекруха обережно сьорбала чай, поглядаючи то на сина, то на невістку.
— Я весь тиждень думала, — нарешті промовила вона. — І знаєш… соромно мені. Ти мала рацію, Ірино. Ми… я… зовсім береги втратила. Забула, як це — бути молодою господинею, коли свекруха весь час вказує.
Віктор здивовано подивився на матір:
— А в тебе хіба була…
— Була свекруха? — Тамара Павлівна гірко усміхнулась. — Ще яка! Усе не так робила, усе не таке казала… А потім, коли її не стало, я поклялась собі — ніколи такою не буду. І ось… — вона розвела руками. — Пробач мені, доню. Якщо зможеш.
Ірина відчула, як знову підступають сльози, але цього разу — інші.
— Давайте спробуємо спочатку, — тихо сказала вона. — Тільки по-іншому. По-людськи.
Відтоді в їхньому домі змінилося багато. Недільні зустрічі стали рідшими, але душевнішими. Ольга навчилась дзвонити заздалегідь, а племінниці — питати дозволу. Тамара Павлівна більше не командувала, а якщо й давала поради — то м’яко й з повагою.
А Ірина… Ірина нарешті відчула себе справжньою господинею — не лише свого дому, а й власного життя. І щовечора, сидячи з книжкою на улюбленому дивані, вона знала: іноді треба просто набратись сміливості й сказати «досить» — і все стане на свої місця.
Маленького сироту відправили в дитбудинок і заспокоїли, подарувавши дармовис. Згодом ця дрібничка призвела до неочікуваної зустрічі