Подзвонила чоловікові по відеозв’язку — і остовпіла

— Мамо, а давай татові подзвонимо по відеозв’язку? Привітаємо його! — запропонувала старша донька, дивлячись на Юлю.

— Плавда, мамо! Ми з сестличкою вивчили вишшик… А тато нам подалки з командиловки пливизе! — заплескала в долоньки молодша донечка. Діти любили тата й дуже засмутились, що татко раптово поїхав. І не просто на вихідні, а ще й у свій день народження!

— Так, мої хороші, я трохи пізніше татові наберу — разом і привітаємо. Зараз він зайнятий, працює…

Юля телефонувала чоловікові вже не раз. Але з якихось причин він не відповідав. І раптом… Телефон задзвонив. Борис сам дзвонив по відеозв’язку — що траплялось дуже рідко.

— Дітки, тато сам дзвонить! Мабуть, почув, що ми хочемо його привітати…

Старша донька схопила телефон швидше за маму і, натиснувши на кнопку «прийняти виклик», побачила щось неймовірне й одразу передала телефон Юлі…

Три дні тому

Юля спланувала, як святкуватиме день народження чоловіка.

Щороку вона влаштовувала невеличкий сюрприз, знала, що він любить зустрічі з друзями, посиденьки до ранку, вино рікою, а на десерт — обов’язково пиріг зі свіжою полуницею замість кремового торта.

Ось і цього разу Юля не хотіла порушувати традицію: замовила столик у новому ресторані й запросила близьких друзів. А ще домовилася, що діточок забере до себе мама, щоб свято мало продовження.

За сім років пристрасті стало трохи менше, і Юля розуміла: у вогонь любові час підкинути дров. Тож торт мав з’явитися після офіційної частини вже наодинці — разом із хвилюючим танцем, який Юля вивчала цілий місяць, аби чоловік точно був вражений.

Все йшло за планом, аж раптом за три дні до свята Борис повернувся додому похмуріший за хмару.

— Щось трапилося? — занепокоїлась Юля.

— Так… — він сів поруч, збирався з думками. — Я знаю, що ти завжди готуєш щось на мій день народження, але цього разу доведеться все перенести. Якщо ти, звісно, щось планувала…

Юля округлила очі.

— Та звичайно, що планувала! Я вже все підготувала! — розгублено сказала вона.

— Пробач, я не зможу бути вдома в цей день. Керівництво рве на собі волосся — треба терміново їхати до Харкова. Новий об’єкт, позаплановий, але дуже вигідний. Без мене справа прогорить. Я ж найдосвідченіший у відділі. Ти ж розумієш… Я дуже намагався знайти заміну, але сезон відпусток, та ще й так терміново… Просто нереально. Хіба що ви поїдете зі мною.

— Куди ми поїдемо? — тихо сказала Юля. — Малеча щойно одужала, і ми її потягнемо по потягах? Ні… Взагалі виключено. А мама ще не оговталася після смерті тата. Я боюсь надовго лишати дітей із нею. Мало що…

— Так, я все це розумію.

Він зітхнув. Було видно — йому важко це казати.

— Я домовився, щоб поїздка була якомога коротшою — лише на три дні. Повернусь — усе відсвяткуємо. Обіцяю. Без гостей, нашою маленькою родиною, тільки найближчі.

— Звісно. Відсвяткуємо потім. Я подзвоню в ресторан і скасую бронь. Так… — Юля була розчарована. Вона вже сплатила передоплату, яка не повертається. Та й перед друзями якось… незручно. Але ж не святкувати без іменинника?

— Дякую… — Він обійняв Юлю, і вони якийсь час просто мовчали. — Ще, Юлю, якщо зможеш, витягни маму й подай документи по машині. У тебе є довіреність від мого імені. Вона скоро завершиться, а в мене постійно немає часу. Та й твоя мама… ну, не найнадійніша після всього цього…

Юля кивнула. Пів року тому помер її батько. Мама важко переживала втрату: навіть потрапила до лікарні з серцем. І от нещодавно жінка вступила у спадок — квартира, дача… а ще дорога іномарка, позашляховик, новенький, на якому батько Юлі так і не встиг покататися. Оскільки права мали тільки Борис, то постало питання — що робити зі спадщиною.

Продати — доведеться платити великий податок. Залишити — утримання та податки на майно для тещі були занадто дорогим задоволенням, а годувальника вона втратила. І тоді Борис запропонував свій варіант:

— Перепишіть на мене машину тестя. Я на ній буду їздити, родину возити. А свою стару машину я продам — і гроші з продажу плюс наші накопичення на нову віддам тещі. Якраз вийде хороша сума.

Теща грошей із зятя брати не хотіла, але потім подумала й вирішила: візьме не всю суму, а частину. Решта — в якості подарунка на день народження. Але, як то кажуть, спочатку стільці… потім гроші.

У сервісний центр вони збиралися їхати якраз після свята, в понеділок.

Юля скасувала бронь і вибачилася перед гостями. Та субота була звичайним днем. Діти залишилися вдома, гралися й дражнили маму, вмовляючи подзвонити татові. Татові, який, як вважалося, тяжко працював.

Та звичка вітати не відпускала. Юля знову й знову телефонувала Борису.

«Абонент не відповідає». Зайнятий. Працює. Ну, гаразд.

Тим часом у чудовому місті Харкові Борис, думаючи, що все склалося ідеально, наспівував якусь мелодію, намилюючись у душі. Співав фальшиво, але з задоволенням, від душі. Телефон залишив у спальні — і не чув, як дружина дзвонить йому, щоб привітати з днем народження. Борис радів, що йому вдалося позбутися дружини й дітей.

Міла, його подружка, проходячи повз, почула дзвінок. Вона насупилась. Щось у цьому настирливому виклику від «Сестри» Бориса не давало спокою.

— Борю? — крикнула вона, прочинивши двері у ванну. — Тобі дзвонить «Сестра». Мабуть, хоче привітати.

— Та не зважай, — відповів він крізь шум води. — Потім передзвоню. Не в душі ж говорити з родичами. Краще йди сюди, спинку потри.

— Добре, любий, вже йду… — Міла усміхнулася й, прикривши двері, натиснула на екран, обравши «передзвонити по відео».

От тільки замість «Сестри» дзвінок прийняла якась дівчинка років шести…

— Мамо… А чому на екрані чужа тьотя?.. — здивовано спитала дівчинка, дуже схожа на Бориса.

«Напевно, племінниця», — усміхнулася Міла й весело помахала рукою:

— Привіт! Як тебе звати?

Та дівчинка вже передала телефон мамі.

Тепер на екрані Міла побачила жінку. Виглядала звичайно: русяве волосся, зібране шпилькою. Міла помітила зморшку на лобі — від напруги… Треба було якось розрядити атмосферу — Міла ж не знала «родичів» свого коханого чоловіка.

— Добрий день! — перервала паузу Міла. — Я давно хотіла з вами познайомитися!

— Вибачте… А хто ви? — уточнила Юля.

— Я — Міла. Дівчина Бориса. Ну… вашого брата. Він зараз у душі, готується до вечора. Ви ж, мабуть, знаєте, що в нього сьогодні день народження, і ми йдемо до ресторану. Шкода, що ви не зможете бути присутні… І от я подумала — може, разом його привітаємо? Все ж таки особливий день! Просто отак, по відеозв’язку… Йому буде приємно, я впевнена.

Юля вислухала потік інформації, не змигнувши. Тільки зморшка на лобі стала ще глибшою.

— Міла, значить… Дівчина Бориса? — тихо перепитала вона.

— Так. Ми вже майже рік разом… Я так хотіла з вами познайомитися, але Боря чомусь ніяк не може організувати зустріч. Я готова приїхати до Києва, або приїжджайте до нас у Харків! У нас дуже красиве місто… Я вам усе покажу. Знаєте, я така рада, що ви подзвонили. А то ми б ще довго одна про одну не знали. Боря такий потайний, але дуже хороший. Я думаю, ми вже скоро перейдемо на новий етап…

Юля натягнула усмішку. Все стало ясно. Ясно, як білий день.

Вона не подала вигляду, що зовсім не сестра Бориса, а його дружина. Діти, на щастя, мовчали.

— Добре, — сказала вона. — Давайте зробимо йому сюрприз. Я теж рада, що ми з вами одна про одну дізналися. Ви тільки не вимикайте дзвінок. Я зараз надягну ковпак і візьму торт, свічки задуємо з дітками, заспіваємо хеппі бьоздей разом, добре?

— Так! — Міла сяяла, наче зірка. У той момент вона виглядала щасливішою за самого іменинника.

— Борю! Ти виходиш? — гукнула вона. — Нам же скоро виїжджати.

— Так… Не дочекався тебе, сонечко моє, кохане. Доведеться солодке на ніч залишити…

Коли Борис вийшов з душу, задоволений, у рушнику, Міла сиділа на ліжку з телефоном у руках. Усмішка була така радісна, наче вона виграла в лотерею.

— Ти з ким? — насторожився Борис.

— Я на зв’язку з твоєю сестрою. Вона така… мила. І дітки… Домовилися привітати тебе. Прямий ефір.

Міла повернула телефон — і екран ожив.

— Сюрприз! — разом вигукнули Міла і Юля, а Борис застиг.

Юля сиділа перед камерою у святковому ковпаку. Біля неї — дівчатка, теж у ковпачках.

— Татку! З днем народження! — кричали наперебій доньки Бориса, а він… Він не знав, куди себе подіти. Хотілося провалитися крізь землю.

У руках у Юлі було свідоцтво про шлюб.

— Дівчатка, тепер конфетті на честь тата!

— Коханий, чоловіче мій! — сказала вона спокійно. — З днем народження.

Вона акуратно підняла документ. І розірвала його на дрібні шматочки під шокований погляд Міли. Та не розуміла, що відбувається.

— Машину дарувати тобі ми не будемо, вона залишиться на мамі. А от твою доведеться продати. Як і квартирку… все це було нажито у шлюбі.

Вона зробила паузу.

— Сподіваюся, в Міли є своє житло. Бо тепер ти живеш у неї. Ну і на аліменти я подам… Діти — це святе.

Її обличчя зникло. Залишився чорний екран. І тиша, в якій було чутно, як б’ється серце Бориса.

— То ти, значить, одружений, — нарешті здогадалась Міла. — А назва в телефоні, щоб я не здогадалась… Хитро…

Борис не відповів.

— Але найголовніше навіть не це… У тебе ж… діти! Дві чудові дівчинки! Що тобі ще треба? Дружина — красуня! Малеча кличе тебе татком… — в її очах майнула розгубленість і розчарування.

— Міло, послухай, це все не так. Я просто не хотів…

— …бути чесним?

Вона піднялася й почала збирати речі. Вихідні пішли шкереберть для всіх, і залишатися з Борисом під одним дахом уже не хотілося.

— Міл, ну не йди… Хоч ти будь розумнішою!

— Ти ж казав, що в тебе нікого немає! Що ти сам, зовсім самотній! Що день народження святкувати одному — це так сумно й гірко, коли в усіх друзів уже сім’ї!

Борис хотів щось сказати, але Міла не слухала. Вона все зрозуміла й вирішила піти.

Тепер справді не було з ким святкувати день народження…

Юля не знала, що сказати донькам. Вона не була готова до серйозної розмови, тому просто звернулася до матері. Та все зрозуміла без слів.

— Так, доню… Я побуду з онучками, а ти їдь. Відпочинь трохи…

Юля вдягла ту саму нову сукню, зателефонувала друзям чоловіка й запросила їх відзначити день народження нової глави її життя. Дехто відмовився, але більшість — приїхала.

Загалом, того вечора Юля веселилась так, як не гуляла навіть у 18. Наприкінці вечора вона з апетитом з’їла той самий пиріг, що готувався для Бориса. Друзі підтримали її, всі як один засудили Бориса й зробили висновки.

У понеділок замість сервісного центру Юля поїхала до адвоката й подала на розлучення. Борис залишився біля розбитого корита, ще й з аліментами на двох дітей.

І чи варте воно було того? Навряд. Але дороги назад уже не було.