Ми поверталися додому пригнічені та зовсім розбиті

Ми поверталися додому пригнічені та зовсім розбиті. Дітей у нас не буде, принаймні у мене — це був остаточний вердикт столичних лікарів. Навіть ЕКО через численні спайки та мою ваду серця не могло нам допомогти.

Сніг вилітав із темряви й ліпився на лобове скло. Двірники змахували його з крижаною холодністю — раз-два, раз-два… Точно так само і наші спроби завагітніти протягом десяти років стиралися з літопису життя. Були вони чи не були? Тепер вони як цей сніг, що падає в багнюку обабіч дороги — не прижилися на землі, і даремно небо напружувалося, створюючи їх на світ. Вони зайві, вони не потрібні. Хтось інший збере ці сніжинки у долоні, хтось інший буде милуватися круглими, ніжними щічками своєї дитини, цілувати її, вдихати молочний запах новонародженої голівки. Хтось інший…

— Давай розлучимося, — кажу я чоловікові, дивлячись порожнім поглядом на дорогу, освітлену фарами, але нічого там не бачу: сніг, сніг… — Ти знайдеш собі повноцінну жінку, вона народить тобі дитину, буде справжня сім’я. Я можу бути хрещеною твоїм дітям, хочеш? Ти не повинен страждати через мене.

Олег мовчить. Його зуби міцно стиснуті. Йому не подобається те, про що я говорю. Сніг починає дути поривами. Напевно, небо теж злиться від моїх слів.

— Запізно ми виїхали, треба було все-таки заночувати у Києві, у хостелі. Що за… — похмуро почав він говорити зовсім про інше і обірвався, зморщившись.

— Що таке?

— Навігатор завис, — чоловік почав тикати по закріпленому на панелі екрану. — Відкрий карту, де ми їдемо? Нічого не видно.

— У мене немає мережі.

— Ну прекрасно! Просто чудово!

Я бачу, що він напружений. Ще трохи, і він вибухне.

— Давай орієнтуватися за вказівниками? — пропоную я й вдивляюся у темряву, шукаючи сині таблички з назвами населених пунктів. Сніг був настільки густим, ніби за капотом машини висіла щільна біла завіса. — Кор… Що там було? Корсунь? П’ять кілометрів?

— Немає тут ніякого Корсуня. Коропівці, мабуть.

— Ааа… Блін, ще далеко.

— Чорт смикнув нас їхати цією дорогою, треба було трасою М-3, не скорочуючи шлях, — бурчав чоловік. — Звідки цей сніг взявся? Виїжджали з Києва — ані сніжинки. А тут справжній кінець світу.

— І машин майже немає… Так дивно. Ти мені не відповів на питання.

— Яке?

— Ми розлучимося?

— Ти нісенітницю мелеш… Ми ж із тобою, типу, ну… Створені одне для одного й таке інше. Ніхто інший мені більше не потрібен. Ми, типу, як дві половинки одного кавуна.

Мій чоловік буває таким «Шекспіром»! Він скупий на слова, але щедрий на вчинки. Поруч із ним я у надійних руках. Але у мене рвалась назовні істерика.

— Ні, ми розлучимося, я сама подам на розлучення! Я заведу сотню котів, а ти знайдеш нову дружину, і кожен отримає по заслузі!

— Боже, що за дурниці я несу… Але не можу зупинитися. Не можу. Продовжую:

— І мене більше не буде мучити це нестерпне почуття провини, що я бракована, гнила, що з мене користі в цьому світі нуль, що я даремно землю топчу, як каже твоя мати…

— Та вона це один раз сказала і не зі зла! Тим більше ти підслухала, в обличчя вона б цього не сказала!..

— Ви всі так про мене думаєте! І мати твоя, і брат. Вічно це співчуття в їхніх очах… Я для них жалюгідна!

— Перестань себе накручувати!

— А знаєш що, знаєш?! Я ними теж не дуже захоплююся! Так! Яке щастя від того, що твій безробітний брат натягав трьох дітей і нічого їм дати не може? А твоя мати? Нещасна, затуркана чоловіком жінка, яка в цьому житті нічого хорошого не бачила, все «подай-принеси», та «відійди-не заважай». То нехай не вони мене жаліють!

— Забери свої слова назад про мою матір! Забери назад!

— Я права! Правда очі коле?

— Нічого мені не коле, Маша, чорт забирай, не виводь мене, і так дороги не бачу. Ти на взводі, заспокойся!

— Я спокійна, як слон!

— Слони ще й розумні, чула?

— Натякаєш, що я дурна?!

— Ну якщо судити з того, що ти поводишся зараз як неадекватна…

— Ну звісно, дурна дружина! Куди вже мені до… Аааа! Гальмуй! Гальмуй!

Метра три машину несло боком по нічній дорозі. Шини шерхотливо скрипіли на льоду й нарешті зупинилися, спіткнувшись об засніжений асфальт. Сніг падав так густо, що біла шапка на капоті товщала з кожною секундою. По обидва боки від нас — білий ліс. Темні ялини чергувалися з острівцями березових гаїв… Принаймні мені так здавалося, бо розгледіти щось було майже неможливо. Ми важко дихали. Олег вижав зчеплення, натиснув на газ і почав виводити машину з заметілі.

— Їдь повільніше, — попросила я.

— Мовчи.

— Гаразд.

Навігатор все ще не працював, а на моєму телефоні значилося «немає мережі».

— Ти впевнений, що ми правильно повернули? Не пригадую, щоб дорогою до Києва ми проїжджали міст над Десною.

— Це не Десна.

— Та ні ж, Десна! Широка!

— Відчепися.

Невдовзі Олег і сам зрозумів, що ми їдемо кудись не туди. Він підозріло поглядав на села вздовж дороги та на самотні стовпи. Електропроводи гойдалися від вітру. У деяких вікнах будинків світилися вогники, але вони здавалися тьмяними через негоду. Раптово наша машина завібрувала, мотор захрипів, чхнув… І ми зупинилися. Чоловік кілька разів намагався завести двигун, але марно. Вилаявшись, він застебнув куртку й вийшов, щоб відкрити капот. Потім повернувся, сів і нахохлився.

— Здається, акумулятор сів.

— І що робити? Уже десята година вечора…

— Якби деякі не тягнули резину, ми б уже були вдома й не потрапили в заметіль! Захотілося їй погуляти, бачте, думки розвіяти, а потім ще й поїсти приспічило!

— Не кричи! Що будемо робити?

— Ну, автосервісу в цій глушині точно немає, і вогнів готелю я теж не бачу!

— Пішли до людей. Може, знайдеться якийсь чоловік, що розбирається в машинах. Або попросимося переночувати.

— От ще! Я в машині переночую.

— Ми замерзнемо без обігрівача! Де моя сумка? Виходь!

Ми попросилися у п’ять будинків, які здалися нам найохайнішими. У чотирьох нам не відчинили, а господар п’ятого повідомив, що за десять кілометрів звідси є автосервіс, але зараз він не працює.

— Вранці, якщо дорога дозволить, можу відбуксирувати туди вашу машину, — великодушно сказав дядько з рудими вусами, як у моржа.

— А як же нам ніч пережити? Можна у вас переночувати, будь ласка? — спитала я. — Хоч десь…

— Вибачте, добрі люди, не можу вас пустити, — зніяковіло відвів погляд господар. — Час такий, що нікому не можна довіряти. Ви поїдете, а ми потім, не дай Боже, речей не дорахуємось. Попросіться до когось іншого, у кого красти нічого.

— Невже ми схожі на злодіїв?! — обурилася я.

— Машо, пішли, — узяв мене за руку чоловік. — Дякую, я вранці зайду до вас, — звернувся він до чоловіка.

— Не ображайтесь, жінко! Я ж вас не знаю! Стукніть у сусідній будинок, там бабуся з онукою живуть, вони добрі люди. У них собаки немає, так що заходьте й у вікно тук-тук!

— По голові б тобі тук-тук, — пробурмотіла я ображено, знаючи, що він уже не почує, — мало того, що не пустив на поріг, так ще й жінкою мене назвав! Хам!

— Заспокойся, він просто не розгледів у темряві, яка ти в мене красива дівчина сорока років.

— Так, дівчина! Усі жінки до певного віку — дівчата, а потім стають дамами! Чому «за кордоном» ми — леді, міс, сеньйори, фройляйн, а в нас — жінки? І це при такому багатстві нашої мови! Образливо.

— Ну раніше було звертання «пані», «панянка»…

— «Пані» звучить приємно! Я у тебе пані, так? — кокетливо спитала я, штовхнувши його стегном. — Скажи: «пані моя люба, а чи не зволите ви…»

— Пані, пані, тьху! — виплюнув Олег сніг, що грудкою впав йому на обличчя з ялинки, — зволю доповісти: здається, прийшли. Ось цей будинок. Іди стукай у вікна.

— Я одна не піду!

Ми разом прокралися до вікон і постукали. Незабаром скрипнула одна з дверей і засвітилася лампочка у дерев’яній прибудові — мабуть, це була веранда. Ми побачили тінь, яка закрутилася біля входу. Дзвякнув замок, і перед нами з’явилася літня жінка у хустині, зав’язаній не спереду, а на потилиці. Її обличчям пробігло здивування.

— Добрий вечір. Мене звати Олег, а це моя дружина Марія…

— Дуже приємно, — кивнула вона.

— У нас біда трапилася — їхали повз і заглохла машина, не заводиться, акумулятор підвів. Полагодити зможемо тільки вранці, а така заметіль…

— Ми ще й звернули не туди, уявляєте, через сніг нічого не було видно, куди їдемо, — додала я. — Нам по іншій дорозі треба було.

— Так… А звідки ви самі?

— Їхали з Києва.

— То ви кияни?

— Ой, ні, я там проходила обстеження в лікарні. Ми самі з Білої Церкви. От і потрапили в халепу, так незручно, та ще й мете страшенно. Можливо, ви нас могли б?.. Будь ласка. Так ніяково…

Вона відступила на крок і зробила запрошувальний жест.

— Заходьте. Ноченьку якось із вами перебудемо, не залишати ж вас на вулиці. Тільки не шуміть, у нас дитинка якраз заснула.

На веранді було холодно, але принаймні тихо. Пахло квашеною капустою — якоюсь стравою з неї. Тушкували з м’ясом? Біля дальньої стіни стояла стара шафа, а перед нею — синій облуплений стіл, на якому лежали сітчасті мішечки з лісовими горіхами, сушеним шипшиною і, здається, вишнями.

— Тут залиште чоботи.

Ми слухняно роззулися і увійшли до самого будинку. Господиня показала нам, де вішати куртки. Запах квашеної капусти був ще сильнішим, насиченішим, наче вона досі мліла на плиті.

— Їсти хочете? Якраз приготувалася страва з капустою. У мене внучка годує грудьми, от і захотілося їй серед ночі.

— Ні, ні, дякуємо, ми не голодні, — випередила я чоловіка, який уже хотів сказати «так». Чоловік розчаровано опустив голову.

— То, може, хоч чаю? Зігрієтеся?

— Чаю можна. Тільки не міцного!

Усе в будинку було бідно, але охайно. Вузький коридорчик вів на кухню, з кухні — в кімнату, далі була ще одна кімнатка, зовсім крихітна, за словами господині.

— Там внучка з малям. Кладіть тут речі й ходімо на кухню, вона, думаю, до нас вийде…

Господиня долила води до чайника й увімкнула газову конфорку.

— Газ у вас балонний чи підведений до будинку? — діловито поцікавився чоловік.

— Балонний, синку, газова мережа далеко від нас. Де ж ті гроші взяти, щоб підвести газ до хати? Вам чай трав’яний чи чорний?

— А які трави? — зацікавилася я, бо люблю все незвичне.

— Оо! Сама збирала. Скажи, що в тебе болить, і я підберу збір. До мене люди приходять по трави.

— То ви знахарка?

— Ні… Так… Трішки розуміюся.

— Мені б для серця… і… і… — зам’ялася я, згадавши про свою безплідність, — і все.

— Кажи, кажи, не соромся, — хитро глянула на мене бабуся.

Вперше змогла детальніше розгледіти її обличчя: у неї були сині очі з яскраво-білими білками, проникливі та іскристі. Ніс невеликий, як для літньої людини, задертий так, що видно широкі ніздрі. Але особливої виразності її обличчю додавала велика родимка на підборідді з лівого боку, з якої стирчав волосок. Я мимоволі подумала про її схожість із казковою Бабою Ягою. Але на відміну від неї, ця бабуся явно була доброю, з особливою аурою, хоча в ній було щось таємниче, що змушувало тримати вухо гостро.

Бабуся Віра, так її звали, по черзі відкривала баночки й пакети з травами, брала з кожного по ложці й сипала в заварник.

— Діти у вас є?

— Ні, — відповіла я.

— І не буде, — додав чоловік так буденно, що я відчула холод у ногах, — ми сьогодні на остаточному обстеженні були, розвіяли, так би мовити, останні ілюзії.

— Замовкни! — шикнула я, спопеляючи його поглядом.

— А що? — вдало прикинувся Олег.

Бабуся завмерла з ложкою, піднятою над заварником. Вона стояла до нас спиною, обличчя не було видно, але напруженість у її постаті важко було не помітити. У мене промайнула відчайдушна фантазія: зараз вона насипле в чай щось особливе — загадковий любисток, бузину чи вербену, зібрані в особливих місцях і в певну годину ночі під мерехтливим світлом місяця… Вона подасть мені цей напій, я його вип’ю, а вона прошепоче над ним заклинання — і через місяць, через пів року я дізнаюся, що вагітна… Диво! Диво! — всі казатимуть. І я приїжджатиму до цієї бабусі, дякуватиму їй, проведу їй газ, відремонтую ґанок і запрошу в гості…

— На все воля Божа, — сказала травниця Віра, всипала останню ложку в заварник і залила трави окропом.

Поки чай заварювався, вона відійшла, а ми з чоловіком сперечалися у короткій, але запеклій сварці. Я ненавиділа, коли він починав розповідати чужим людям про мої проблеми! Тоді я одразу відчувала себе максимально нікчемною під співчутливими поглядами незнайомців. Ми відвернулися один від одного, склали руки на грудях і насупилися, а за відсутністю інших розваг почали розглядати скромний інтер’єр сільської оселі.

— Вам вареннячка малинового чи з кульбаб? Дістала ось для дорогих гостей.

— Та які ми гості, напросилися на нічліг серед ночі, ще й на вашу голову.

— Варення з кульбаб? — пожвавішав чоловік. — Думав, таке тільки в казках буває.

— О-хо-хо! Ось і буде тобі казка — скуштуєш. Воно як снодійне діє, з моїми травами будеш спати, як немовля!

Варення було з приємною гіркуватістю, схоже на мед і за консистенцією, і за кольором. Господиня попередила, що багато його їсти не варто. Ми налягли на запропоновані бабусею оладки, і мені було соромно за чоловіка — їв, як не в себе, об’їдав небагатих людей. Я намагалася робити йому знаки, а він тільки повторював: «Смачно, смачно!» Бабуся ж була задоволена його апетитом.

— Я тобі, Олежку, все ж таки капусточки покладу. І ти, Машо, бери…

— Ні, ні, я справді не голодна!

Я округлила очі й штовхнула під столом Олега. Але той ніби з ланцюга зірвався.

— Пробач, — знизав він плечима. — Я справді зголоднів.

Вона приготувала дві тарілки тушкованої капусти з м’ясом і картоплею.

— Інночку треба покликати. Нехай з вами поїсть.

Інна вийшла з кімнати у довгій нічній сорочці. На її худенькому, змученому тілі сильно випирали груди, і було видно пляму від молока, якій вона чи не надала значення, чи просто не помітила. Ми привіталися, і Інна сіла навпроти мене. Вона здалася мені трохи відстороненою: її втомлені очі були ніби розфокусовані, а синці під ними старили її молоде обличчя. Вона нічого не говорила, тільки їла. Нам стало ніяково. Бабуся клопоталася над нею, як над дитиною, було видно, що вона дуже любить внучку. Чому вона живе з бабусею? Де її батьки? Де батько дитини?

Нам постелили в прохідній кімнаті на дивані. Олег допоміг бабусі розкласти старе крісло на кухні. Ми вибачалися, що так її потіснили, але господиня відмахувалася з усмішкою.

Сон не йшов до мене. Крізь щілину під дверима я бачила, що на кухні горить світло, і бабуся з внучкою шепочуться, ведуть діалог. Минуло пів години. Чому вони не лягають спати? Олег вже похропував. Мені раптом закортіло в туалет, і я, лаючи себе, відкрила двері на кухню.

— О, ще одна нічна птаха! — сказала бабуся Віра. — Ми пізно лягаємо, дитина часто вночі прокидається, тому спимо вдень.

— А скільки їй?

— Три місяці нашій Олесі.

— А мені в туалет треба… вибачте.

— О, ну це надвір. Інно, проведи.

Коли я впоралася в дерев’яному туалеті й ми поверталися засніженою стежкою назад, Інна несподівано повернулася до мене й сказала:

— Бабуся сказала, що у вас велика рана на серці. Попросіть її поворожити на воску — вона точно передбачає. Звісно, якщо ви готові до поворотів долі… Більшості людей вона відмовляє, ворожить тільки тим, кому це справді потрібно.

— А чому ви думаєте, що мені це необхідно? — розгублено запитала я.

— Тому що ви в глухому куті. Це ж очевидно. Попросіть її, а я піду спати.

Не затримуючись на кухні, Інна прослизнула до кімнати. Я підсіла до загадкової бабусі. Вона дивилася на мене уважно, ніби знала, про що я хочу попросити.

— Інна сказала тобі про ворожіння. Ти справді хочеш дізнатися майбутнє?

Я кивнула, хоч і злякано, але твердо. Бабуся Віра взяла широку миску та налила туди води. Вона дістала з полиці дві воскові свічки: одну запалила на столі біля миски й веліла мені вимкнути електричне світло. Потім вона запалила другу свічку й почала чекати, поки віск достатньо розплавиться. Її обличчя було надзвичайно зосередженим, вираз її був сильним і свідчив про глибоке занурення в себе. Бабуся Віра почала капати віск у воду. Це тривало дві-три хвилини. Я бачила, як фігурка у воді набувала особливих обрисів. Ми обидві дивилися на готовий відбиток ще хвилину, чекаючи, поки фігурка добре затвердіє. Моє серце калатало в горлі, і я боялася навіть ковтати слину, щоб не порушити момент. Нарешті бабуся Віра дістала фігурку з води. Її долоня була між нами, а на ній — восковий відбиток, що провіщав майбутнє. Раптом вона зиркнула на мене холодно й ніби зі страхом.

— Що там? — прохрипіла я чужим голосом.

Бабуся Віра мовчала. Вона була схвильована.

— Дістань мені з полиці ще одну свічку. Треба дещо уточнити.

За п’ять-десять хвилин на її простягнутих долонях лежали вже два відбитки. На один вона дивилася з прозрінням, на другий — з болем. І тут, як грім серед ясного неба, я почула її слова:

— За рік у тебе буде дитина. Дівчинка, — промовила вона тремтячими губами.

— Як…

— Побачиш.

— За рік? Вже народиться? Мені потрібно щось для цього робити?

— Ні. Просто чекай.

Вона осунулась у мене на очах.

— А тепер час спати. Увімкни світло, треба прибрати тут усе.

Я лягла й притулилася до чоловіка. У нас буде дитина! Кожна струнка моєї душі співала від щастя. Мені хотілося плакати, і я плакала беззвучно, а подушка чужого дому вбирала мої щасливі сльози. Вночі я кілька разів прокидалася від чиїхось кроків і від плачу немовляти, але тут же знову поринала у сон. Моє щастя було зовсім поруч.

Вранці я познайомилася з малечею, потримала її на руках. Яка ж це була гарна дівчинка! Я не стрималася — поцілувала її в щічку й вдихнула солодкий молочний аромат її голівки. Скоро і в мене буде таке диво!

Нашу машину сусід взяв на буксир, і вони з Олегом повезли її в автосервіс. Я чекала його дві години. Під час розмови з бабусею я дізналася, що батьків у Інни немає — вони загинули в неї на очах, коли їй було шість років. Відтоді вона трохи не при собі, та ще й хвороба, пов’язана з імунною системою, виснажувала її. А дитина у Інни від когось із місцевих, хто саме — бабуся точно не знала, хоч і здогадувалася, хто є батьком.

— У свідоцтві про народження у графі «батько» у нас прочерк. У того батька своя сім’я є, він збезчестив мою дівчинку, спокусив, думаю, вона й не зрозуміла нічого до пуття. Ти ж бачиш, блаженна вона у мене, не від світу цього.

Чоловік повернувся, і ми поїхали. Бабуся пригостила нас збором трав і дала лісових горіхів. Грошей вона не взяла.

Минали дні, складалися в місяці… Я не вагітніла. Так пройшов рік, почався інший… Обманула вона мене чи просто самозванка? Я вирішила, що настав час знову навідати бабусю Віру.

Коли ми до них приїхали, знову йшов сніг, але вже інший: минулого разу був початок зими, тепер же це був кінець. На хвіртці висіла цепура, а на ній замок.

— Немає їх більше, — пояснив нам сусід, — померли одна за одною. Спершу онучка, а за нею й бабуся, Царство їм Небесне. Бабусі Віри не стало два тижні тому — серце не витримало.

— А як же дитина? У них була дитина.

— Забрали дівчинку до дитячого будинку. Бідолашна крихітка.

І тут мене пройняло — наче блискавка вдарила в мене. Я згадала, як бабуся Віра злякалася і зів’яла під час ворожіння, з якою важкістю вона вимовляла результат. Сусід сказав нам назву дитячого будинку.

Ми з чоловіком сиділи в машині, приголомшені, й ніяк не могли рушити з місця. Олег задумливо дивився на бабусин будинок.

— Ти думаєш про те саме, що й я? — запитала я.

— Поїхали туди прямо зараз.

Нам знадобився час, щоб подолати всю паперову тяганину щодо удочеріння Оленьки. І ось вона з нами. Моя донечка, моє щастя, без якого я вже не зможу прожити на цій землі жодного дня. Вона майже відразу почала називати мене мамою. Я — мама. Мама Маша. Для когось бути мамою — це тягар і обов’язок, а для мене — найзаповітніша мрія.