— Потерпи, мам, доки Світка не виплатить всю іпотеку, — спокійно відповів Володимир. — Потім розведуся і поділимо квартиру навпіл, все одно вона нічого не доведе. Все оформлено, як треба. Половина буде моя.
***
Світлана познайомилася з Володимиром п’ять років тому. Обоє працювали, житла не мали, і розраховувати було особливо не на кого. Тому одразу після весілля вирішили придбати власну квартиру.
У Світлани на той час була пристойна сума на рахунку — вона відкладала з перших курсів університету. Вирішили використати ці гроші як перший внесок за іпотеку. Тим більше, що весілля майже повністю оплачував Володимир. Хоча весілля було дуже скромним — якщо казати відверто.
Володимир виявився чоловіком скупим. Він ніколи не кидався грошима й із кожною гривнею розлучався неохоче. Заощаджував, рахував і постійно економив. Іноді це дратувало, але Світлана втішала себе тим, що він надійний і розсудливий. Та й загалом — роботяга, з почуттям гумору, не зраджує і в побуті не складний.
З родичами у них була схожа ситуація: у Володимира батьки жили в селі за містом, у Світлани — в іншій області. І коли приїжджали, зазвичай зупинялися в них у квартирі. Невелика двокімнатна у спальному районі часом перетворювалася на перевалочний пункт для гостей.
От і цього разу свекруха Антоніна Павлівна приїхала навідати вже немолодого синочка, тобто свого улюбленого сина. Мовляв, треба перевірити, раптом дружина погано годує чи не прасує шкарпетки. Свекруха приїхала, як завжди, з торбами: банки з консервацією, домашня курка, якісь в’язані серветки й мільйон порад, які вона щедро роздавала з ранку до вечора.
Світлана терпіла, не сварилася й не грубила. Адже всі ці приїзди були тимчасовими. Вона намагалася абстрагуватися — займалася своїми звичними справами та подумки рахувала дні до від’їзду гості.
Якось, глибокої ночі, Світлана прокинулася від задухи. Вона підвелася на ліктях і не побачила чоловіка поряд, зате почула якийсь шепіт на кухні. Звідти тягнуло світлом і лунали негучні фрази. Світлана піднялася, тихенько босоніж підійшла до дверей і, затамувавши подих, зупинилася.
Вона прислухалася. Голоси були приглушені, але вона впізнавала інтонації — роздратування в голосі Антоніни Павлівни і якийсь дивний, розрахунковий тон у Володимира. Вона притулилася ближче до одвірка.
— Скільки можна жити з цією безтолковою і невмілою? — отруйно шипіла свекруха. — Усі копійки рахує, а сенсу? Ти з нею як у в’язниці!
— Потерпи, мам, доки Світка не виплатить усю іпотеку, — спокійно відповів Володимир. — Потім розведуся і поділимо квартиру навпіл, все одно вона нічого не доведе. Все оформлено, як треба. Половина буде моя.
Світлана аж ахнула, але відразу прикрила рот рукою, бо розмова тривала.
— Машка, між іншим, щовечора плаче. Одна бідолашка, їй самотньо і страшно! — продовжувала Антоніна Павлівна. — А ти тут крутиш роман з цією міською! Вона тобі не дружина, вона тимчасовий інвестор. І ти це чудово знаєш!
Світлана насупилася. Машка? Яка ще Машка? Про кого вони взагалі говорять?
— Машка знала, на що йшла, — тихо, майже втомлено сказав Володимир. — Ми з нею все обговорили. Тим більше, гроші на дитину я висилаю щомісяця. Вона не скаржиться.
— Не гроші їй потрібні, Вовчику. Чоловік їй поруч потрібен! Ти батько! А поводишся як чужа людина! Скільки ще будеш тут ховатися?
Все, що Світлана знала про чоловіка, зруйнувалося в одну мить. Виявилося, що він не тільки збирався з нею розлучитися, а й уже мав дитину від іншої жінки. А тепер сидить у неї на шиї та просто вичікує момент, щоб усе поділити.
Світлана, не видавши жодного звуку, повернулася до спальні, повільно лягла в ліжко і накрилася ковдрою. Серце калатало, а голова гуділа. Сон зник остаточно. Вона лежала, втупившись у стелю, не розуміючи, що з цією інформацією робити далі.
Володимир повернувся за кілька хвилин. Він пройшов у спальню, не вмикаючи світла, і тихо ліг поруч із дружиною. Світлана удала, що спить, і повернулася до нього спиною, а потім сховала обличчя в подушку.
За хвилину чоловік уже сопів, а потім і зовсім почав голосно хропіти.
«Як йому це вдається? Адже тільки ліг…» — подумала Світлана й відкрила очі, втупившись у темряву. Безсоння вчепилося в неї гострими кігтями. Її душила образа. Світлана не розуміла, як могла не помічати, що Вова живе на дві сім’ї. Усе, що вона вважала щасливим шлюбом, виявилося обманом.
Три місяці тому.
Світлана сиділа на краю дивана, тереблячи край домашньої футболки. Володимир щось робив за ноутбуком. Він дуже не любив, коли його відволікали від важливих для нього ігор.
— Вово… У мене затримка, — невпевнено промовила Світлана. — Поки тест не робила, але вже три дні…
Володимир відірвався від екрана, наче його облили крижаною водою. Очі звузилися, він різко підвівся і пройшовся кімнатою, наступив на носок, що валявся під ногами, й із силою вдарив його ногою в кут.
— Зараз не час, — різко кинув він. — У нас іпотека, роботи — море. Яка ще дитина? Ти що, з глузду з’їхала?
— Я просто припустила… — прошепотіла Світлана, відчуваючи, як у горлі пересохло.
— Одразу кажу: якщо що, ніяких дурниць. Aбopт. Без варіантів.
Він пішов на кухню, голосно грюкнувши дверцятами холодильника. А Світлана продовжувала сидіти на дивані. Вона не розуміла, що їй робити. Потім лягла і всю ніч беззвучно плакала в подушку.
Вранці цикл відновився. Все виявилося хибною тривогою. І тоді, замість полегшення, Світлана відчула гіркоту та порожнечу. А разом із ними зникло і те маленьке, несміливе бажання стати мамою.
***
Тепер вона знала, чому він тоді злякався. Чому так різко відреагував. Тому що дитина в нього вже була. Десь там, від якоїсь Машки. А Світлана в цій історії була просто «інвестором» — наївною жінкою, яка вірила у спільне щасливе майбутнє.
Вранці Світлана встала раніше, зібрала волосся в недбалий пучок і поводилася як завжди. Жодного натяку на те, що вона все знає. Володимир сидів на кухні з горням кави та телефоном, гортаючи новини. Світлана привіталася, налила собі води, мовчки з’їла половину яблука й пішла збиратися. Вона навіть не глянула в його бік.
На роботу їхала, наче в тумані. А в обідню перерву Світлана набрала номер подруги.
— Жанно, ти можеш говорити?
— Звісно! Чого ти така сумна? Щось сталося?
— Я… я тобі потім усе докладно розповім, — голос зрадницьки тремтів. — Зараз коротко: у Вови є дитина від якоїсь Машки. І він планує зі мною розлучитися, коли я виплачу іпотеку. Він це просто так матері сказав. Я сьогодні вночі все чула.
Жанна оторопіла.
— Пoкiдьoк. Пoкiдьoк у квадраті! Та я зараз приїду й розіб’ю йому все його «красиве» личко!
— Жанно…
— Ні, ти не зрозуміла! Я йому ніс зламаю! Ти з ним живеш, вкладаєшся в стосунки, терпиш його цю отруйну свекруху, а виявляється, що він тебе просто використовує?! Та він у мене… — подруга вже майже кричала.
— Жанно, — перебила Світлана. — Я не хочу скандалів. Мені потрібна допомога. Я не знаю, що робити далі.
Подруга шумно видихнула, по голосу було чути, що вона себе стримує.
— Слухай мене уважно. Перше, що треба зробити, — знайти тямущого юриста. Не будь-якого, а справді грамотного. Він тобі розповість, як усе правильно оформити, щоб цей виродок нічого не отримав, якщо справа дійде до розлучення.
— Та після розлучення все ж ділиться навпіл.
— Так-то так. Але можна надати якісь виписки, щоб довести, що і перший внесок, і більшість платежів вносила саме ти. Сподіваюся, у тебе все зафіксовано?
— Так. Гроші йшли з мого рахунку.
— От і чудово. Тільки не зволікай. Чим раніше підеш, тим краще. Я можу завтра з тобою сходити, якщо хочеш. У мене завтра друга половина дня вільна.
— Дякую, — з полегшенням зітхнула Світлана. — Я просто… навіть не знаю, як після цього взагалі заговорити з Вовою.
— А ти й не говори. Усе роби мовчки, спокійно. Чоловіка ще знайдеш — та хоч трьох таких. Головне — більш порядних, а не ось це все. А от квартиру і свої нерви треба берегти. Не віддавай ні сантиметра без бою, зрозуміла?
— Зрозуміла, — пошепки сказала Світлана. — Дякую тобі.
Світлана повернулася додому, похмура як хмара. Ледь переступила поріг квартири, як відчула запахи гарячої олії. На кухні готувала Антоніна Павлівна — на плиті рум’янилися пиріжки, а в повітрі висів стійкий запах дешевої соняшникової олії.
Свекруха стояла біля плити у квітчастому фартусі й із задоволеним виглядом перевертала чергову порцію.
— Ну, нарешті, — повернулася вона. — А я пиріжечки вже напекла! Тепленькі, з капустою та картоплею! Їж, поки не охололи.
— А витяжку чому не ввімкнули? — без привітання запитала Світлана й одразу натиснула на кнопку. — Я ж казала, якщо готуєте, то вмикайте. У нас тут не жаровня і не їдальня.
— Та що вона дасть, ця жужалка? — відмахнулася свекруха. — Тільки шуму більше. А повітря — ось воно, з вікна йде. — жінка показала на зачинене вікно кухні.
— Запахи вже по всій квартирі. Я щоразу після вашого готування перу штори. Вам важко один раз увімкнути витяжку?
Антоніна Павлівна обернулася, примружившись.
— Це що ще за тон? Втомилася, чи що, на роботі? Чи це ти на мене зуб точиш?
— І втомилася теж, — Світлана зняла піджак і повісила його в шафу. — А тепер говоритиму прямо. Я більше не збираюся удавати, що не бачу, як ви зі своїм синочком мене використовуєте.
— Це ти що таке верзеш?! — зойкнула свекруха. — Ми з Вовочкою…
— Вовочка? — ядуче всміхнулася Світлана. — Вовочка, який спить з іншою жінкою, поки живе в мене на шиї? Вовочка, який ночами з вами будує плани, як мене кинути, щойно я розплачусь із банком?
Обличчя Антоніни Павлівни витягнулося. Вона відкрила рота, але не знайшла, що відповісти.
— Не треба слів. Я все чула. Абсолютно все. Навіть те, що, на вашу думку, я дурепа і не вмію нічого. Дивно, як це я, така тупа, виявилася єдиною, хто вкладає в цю квартиру реальні гроші.
Світлана пройшла повз свекруху в спальню й грюкнула дверима. Потім видихнула. Серце калатало, долоні тремтіли, але вона відчувала, що мусила це сказати. Її дратувало це лицемірство Антоніни Павлівни.
Світлана сиділа на краю ліжка, обхопивши себе за плечі. Вона й досі була в шоці не від свекрухи, а від власної рішучості. Таких слів вона ніколи раніше не промовляла. Не дозволяла собі, а сьогодні дозволила. Бо втрачати вже не було чого.
На кухні запанувала гнітюча тиша, але ненадовго. За кілька хвилин Світлана почула, як рипнули двері та пролунав поспішний тупіт. Потім — глухий голос свекрухи. Вона явно комусь телефонувала. Крізь тонкі стіни пробивалися окремі слова:
— Твоя дурепа… так, про все… дізналася…
Світлана зрозуміла, кому адресовано цей дзвінок.
— Не знаю, що робити, — бурмотіла Антоніна Павлівна. — Тільки-но накричала на мене, ніби я якась чужа тітка… Так! Я їй пиріжки, а вона он як! Приїжджай зараз же.
Світлана заплющила очі. Вона взагалі не планувала ні з ким сваритися і хотіла зробити все тихо, але терпіти вже не було сил. Це ж справжнє зрадництво!
За пів години пролунав звук відчинених дверей — з роботи повернувся Володимир. Світлана не вийшла зі спальні. Вона вже знала, що буде далі.
— Мам? — тихо покликав він. — Де вона?
— У кімнаті. Сказала, що все чула. Про Машку, про іпотеку… усе, Вово.
— Гаразд, — роздратовано пробурмотів він. — Я розберусь.
Він різко відчинив двері спальні.
— Ну і спектакль ти влаштувала, — почав чоловік. — Сидиш тут, наче тебе образили. Жертву з себе корчиш? Ти взагалі нормальна?
Світлана мовчала. Вона просто дивилася на нього й не розуміла, як могла так довго жити з цією людиною під одним дахом. Адже в нього ні сорому, ні совісті немає!
— А чого ти хотіла? — продовжував він, підвищуючи голос. — Я тягну тебе, цю квартиру, іпотеку! А ти мені ще сцени влаштовуєш? Та якби не я, ти б досі в гуртожитку жила!
— Якби не я, — перебила його Світлана, — ти б досі жив у своїй глибинці й мріяв про кредитну картку без відсотків. І не «тягнув», а паразитував, Вово.
— Ти що, з глузду з’їхала? — вибухнув він. — Я тобі довірився, а ти…
— А я чомусь повірила тобі, — відрізала Світлана. — Ось у чому моя помилка. Але я її вже виправляю. Завтра ж іду до юриста, а ти й твоя мама можете збирати свої речі сьогодні. Може, викликати вам таксі?
У Володимира смикнулося око.
— Та кому ти потрібна? — поблажливо прошипів він. — Думаєш, після мене хтось на тебе подивиться?
— Після тебе, — розсміялася дружина, — мені більше ніхто й не потрібен.
Він замовк. Потім різко розвернувся й вийшов. З передпокою долинали звуки — блискавки, шелест пакетів, важкі кроки. Антоніна Павлівна щось шепотіла синові на вухо, позираючи на невістку, але той лише махнув рукою.
За п’ятнадцять хвилин двері грюкнули.
Світлана сіла назад на ліжко, закрила обличчя долонями й нарешті дозволила собі заплакати.
Жанна не підвела. Уже наступного дня вона надіслала Світлані контакт юриста, додавши голосове: «Він звір, але в хорошому сенсі. Рознесе твого паразита в суді». Так Світлана познайомилася з Євгеном — упевненим, грамотним і по-хорошому спокійним чоловіком років сорока, який уже на першій зустрічі розклав усю ситуацію по поличках.
— Ваша ситуація не унікальна, — сказав він, гортаючи копії документів. — Але у вас, Світлано, сильна позиція. Перший внесок — ваш. Більша частина платежів — теж. Звісно, за законом майно, придбане у шлюбі, ділиться навпіл. Але є нюанси. Якщо ми доведемо, що основну частину внесли саме ви, а чоловік — мінімально, то, з урахуванням ще непогашеного залишку по іпотеці, можна домогтися перерозподілу часток. Наприклад, 70 на 30 або навіть краще.
Світлана слухала й не вірила власним вухам.
— А борг? Там ще рік платити, — уточнила вона.
— І це наша перевага. Ви можете запропонувати таке: ту половину боргу, яку має погасити Володимир, ви повертаєте йому грошима, які він уже вніс за квартиру.
Так і вирішили. Документи були зібрані швидко — у Світлани все проходило через її рахунок: виписки з банку, чеки й навіть скани переказів. У суді Євген виступав упевнено й методично, наче хірург на операційному столі. Володимир же, навпаки, виглядав розгубленим, злився, сипав безладними фразами й скаржився на «обман і зраду».
— Я думав, за законом усе ділиться навпіл! — кипів він. — Це що взагалі таке?!
Суддя лише поправив окуляри й незворушно нагадав, що в Україні закон діє не на емоціях, а на документах. А документи були всі на боці Світлани.
Він ішов із суду похмуріший за грозову хмару. Ні гордості, ні гучних слів уже не було — лише тихе шипіння й злобний погляд у бік Світлани.
Світлана вийшла з будівлі суду слідом за Володимиром, але йшла повільно, свідомо дотримуючись пристойної дистанції. На душі було легко. Вона почувалася переможницею в цій грі, де була лише пішаком у чужих руках.
Коли Світлана вийшла, вона побачила таку картину. Якась жінка в строкатій літній сукні висіла на шиї у Володимира. Жінка дивилася на нього з відданою ніжністю, наче перед нею не чоловік, а рятівник. А поряд — хлопчик років трьох. Він стояв, ніяково переступаючи з ноги на ногу, стискаючи долоню чоловіка. Хлопчик був світловолосий, із тонкими губами й таким самим насупленим поглядом, як у Володимира.
Світлана зупинилася. Ось воно — підтвердження того, що вона зробила все правильно. Негідник, зрадник, дволика людина, яка зраджувала їй у шлюбі, користувалася її довірою, грошима й добротою.
Вона подивилася на цю сцену ще кілька секунд, глибоко вдихнула й, більше не озираючись, пішла геть від минулого.
— Може, досить ставитися до мене як до прислуги у моєму ж домі? — не витримала я після чергової причіпки родичів