Після багатьох років боротьби з безпліддям я була впевнена, що народження двох чарівних донечок стане щасливим поворотом для нашої сім’ї. Я навіть уявити собі не могла, що замість радості мій чоловік залишить нас у найважливіший момент нашого життя.
Вагітність була складною. Кілька тижнів на збереженні, безсонні ночі, страх втратити маляток… Але коли я вперше тримала Машу і Соню на руках, усе це здавалося дрібницею.
Коли чоловік прийшов нас провідати, замість посмішки чи сліз радості на його обличчі застиг вираз, якого я не змогла зрозуміти.
— Привіт, — прошепотіла я. — Подивися на них, хіба вони не чудо?
Чоловік підійшов ближче, глянув на дівчаток, і його обличчя напружилося.
— Це що? — пробурмотів він.
Я насупилася.
— Це наші донечки. Маша і Соня.
— Ти знала, що я хотів хлопчика! — випалив він із такою різкістю, що я ледь не впустила малечу з рук.
У моїй голові це не вкладалося.
— Ігорю, це наші діти, здорові, красиві. Хіба це не головне?
— Ні, це не мої діти, — процідив він крізь зуби.
👇👇👇
— Це не те, чого я чекав.
Він говорив, що я його обманула, що я «не виправдала» його очікувань. А потім розвернувся і пішов, грюкнувши дверима.
У той момент усе моє тіло стислося від болю. Моя радість зникла, залишивши лише порожнечу та сльози. Малятка притислися до мене, наче відчували мій відчай.
Наступного дня він не повернувся. І не через тиждень. Я дізналася, що він поїхав відпочивати за кордон, ніби нічого й не сталося. Його мати, Ольга Сергіївна, підтримала його в цьому. Вона телефонувала мені, звинувачуючи, що я зруйнувала сім’ю і «зрадила їхнє прізвище».
Кожне її повідомлення різало мені серце. Але, заколисуючи донечок у довгі ночі, я зрозуміла: заради них я повинна бути сильною.
Я звернулася до адвоката, подала на розлучення й оформила документи на повну опіку. Це було нелегко, але в цьому процесі я знайшла впевненість у собі.