Ганна заздалегідь знала, що їхати туди — паршива ідея. Але Дмитро вмовляв зі звичною нудьгою в голосі, ніби обговорював погоду чи курс долара.
— Це ж мама… Ну не робити ж із цього трагедію. Поїхали на пару годин — і все.
Ганна стояла біля дзеркала, натягуючи джинси. Тривав уже третій місяць після її підвищення у відділі, і часу на всі ці «їдемо до мами» зовсім не залишалося.
— Вона мене не любить, Дім. Навіть не намагається удати, що поважає. Невже ти цього не помічаєш? — голос звучав спокійно, але всередині вже все кипіло.
Дмитро знизав плечима.
— Та в неї характер такий. Вона до всіх така. Навіть до свого кота. — він усміхнувся, не відриваючись від телефона.
Ганна подивилася на нього.
— Ти порівняв мене з її котом?
— О, Боже, знову ти все перекручуєш…
У машині було тихо. Дмитро умикнув якесь поп радіо, аби не говорити. Ганна дивилася у вікно. П’ятниця. Затори. Шостий раз за рік їхати до Олени Петрівни — і щоразу як іспит, тільки оцінка завжди свідомо «двійка». У неї все не так: манера говорити, зачіска, взуття, професія, та й сама Ганна — теж «не така».
Будинок свекрухи — це радянська цегляна шістнадцятиповерхівка, де навіть запахи в під’їзді не змінювалися з 90-х. На поверсі їх чекали двері баклажанового кольору і табличка «Дзвінок не працює, стукайте».
Ганна постукала.
— Скоро ця табличка буде і на мені, — пробурмотіла собі під ніс. — «Дзвінок не працює».
Двері відчинила Олена Петрівна з виразом обличчя, ніби побачила на порозі контролера в метро.
— О, Ганнусю, ти все ж прийшла. Я думала, у вас там квартальні звіти й безсонні ночі. Ну, заходьте…
— Добрий день, — натягнуто кивнула Ганна і пройшла всередину.
На столі вже парували голубці. Поруч салат «Олів’є», у холодильнику, як завжди, торт із простроченим кремом.
— Ти сьогодні — гість, чи як завжди: посидиш у телефоні, поїдеш додому і скажеш, що «втомилася»? — пожартувала свекруха, розкладаючи серветки.
— Втомлена — не означає, що хочу вас уникати, — спокійно відповіла Ганна, знімаючи куртку.
— Це ти мені? — свекруха підняла брову. — Я ж тільки рада тобі. Не щодня до нас такі важливі гості завітають.
— Мамо, годі вже, — пробурмотів Дмитро, не відриваючись від телефона.
Ганна сіла на край дивана. Олена Петрівна принесла чай і сіла навпроти, схрестивши руки.
— Ти ж не прийдеш до мене в понеділок?
— А що в понеділок? — насторожилася Ганна.
— Ну як же, мені ж 60. Ювілей. Але ти, мабуть, зайнята. Квартальні звіти, так?
Ганна завмерла.
— Ви мене не запрошували.
— Ой, а що, треба було? Я думала, Дмитро передасть. Хоча… може, я просто не хотіла псувати собі свято. Намагалася ж думати про себе в цьому віці.
— Мамо, ну ти даєш… — Дмитро відірвався від телефона. — Ти серйозно не запросила Ганю?
— Та не починай. Ти ж сам казав, що в неї завжди відмовки. Спочатку робота, потім здоров’я, потім подруга захворіла, потім знову робота… Я втомилася вгадувати, коли вона зійде з п’єдесталу.
Ганна повільно поставила чашку на стіл.
— Зрозуміла. Все, дякую. Я справді зайнята.
Вона встала. Дмитро намагався схопити її за руку.
— Ганю, ти куди?
— Додому. До себе. Де, знаєш, ніхто не вважає мене зайвою.
— Та не перебільшуй… Ну сказала мама дурницю, і що тепер? — він заметушився, встав, пішов за нею.
Свекруха пирхнула.
— Отак завжди. Піде в сльозах, потім ти мені виносиш мозок. Я ж тебе попереджала, синочку. Вона — не твоя жінка. Вона — про кар’єру, а не про родину. З цими своїми кредитами, іпотеками та незалежністю.
Ганна обернулась.
— Я — не про «родину»? Ви серйозно? Та ви навіть не знаєте, який у вас син. І скільки разів він ночував у «колег», бо ви влаштовували істерики. Або скільки грошей він мені винен. Ви, звісно, думаєте про мене погано, але я хоча б мовчу. А ви — бруд в обличчя. І в День народження, і в будь-який інший день.
В очах свекрухи блиснуло щось схоже на злість, але вона одразу прикрила це фальшивою усмішкою.
— У тебе явно проблеми з самооцінкою. Це я — ворог, так?
— Ні, ви — дзеркало. Але не для мене, а для Дмитра. Дивлюся на вас — і розумію, чому він ніколи не підтримує мене. Він просто боїться стати вами. Або вже став.
Запанувала гнітюча тиша. Навіть радіо у кімнаті змовкло, ніби не наважувалось втручатися.
Ганна різко одягла куртку, схопила сумку й вийшла. Дмитро не пішов за нею. Тільки крикнув із порога:
— І куди ти зараз? На таксі свої преміальні витрачати будеш?
Ганна спустилася сходами. У ліфті висіла записка: «З п’ятого по восьмий поверх не зупиняється. Перепрошуємо за незручності.»
— Типу як моє життя зараз, — усміхнулася вона. — Ні туди ні сюди.
Надворі було холодно. Телефон блимав вхідними: «Дімка» — 3 рази. Потім «Не ображайся». Потім нічого. Порожнеча.
Ганна викликала таксі, сіла в машину й нарешті дозволила собі заплакати. Не істерично. Просто — як від застуди, коли дере горло і сльози самі течуть.
Таксист увімкнув музику. Якусь стару пісню з 2000-х.
— Зробіть голосніше, — попросила вона, витираючи сльози.
— Вас кинули, чи що? — спитав він, не озираючись.
— Ні. Я пішла. — і вперше за довгий час відчула, що зробила щось правильне.
Наступного ранку Ганна прокинулася від звуку «пікання» мікрохвильовки. Було лише сьома ранку. За вікном мела завірюха — як у голлівудському кіно: шалена, сліпа. Все б нічого, але в мікрохвильовці хтось грів пельмені. І Ганна точно знала — це не Дмитро. Він міг забути день народження матері, але не міг їсти до восьмої.
Вона вийшла в халаті, з розпатланим волоссям і обличчям жінки, яка спала чотири години й точно знає — її обманули.
— Прекрасно виглядаєш, — Олена Петрівна повернулася до неї з тарілкою в руках, на якій гордо лежали шість жирних пельменів і крапля кетчупу.
— А ви що тут робите? — Ганна сперлася на одвірок, схрестивши руки.
— Застудилася, у мене батареї в залі не гріють. Діма сказав — приїжджай, полежиш день-другий. У вас же тепло, елітний дім, все по-багатому, — промовила вона тим самим тоном, який із кожного слова робить укол.
— Чудово. А на роботу ви не збираєтеся? Чи теж узяли відпустку за сімейними обставинами?
— Ти ж знаєш, у мене пенсія, я взагалі нікому нічого не винна. А ти, Ганнусю, будь ласка, пельмені не доїдай, я їх із собою привезла. Свої, з «Сільпо».
Ганна розвернулася і пішла назад у спальню. Через три хвилини двері туди прочинилися, і зайшов Дмитро.
— Ти чого така? Знову зранку сцена?
— Ти не думаєш, що перш ніж привозити в дім людину, з якою я, між іншим, не в найкращих стосунках, можна хоча б попередити?
— Вона ж мати, Ганю. У неї температура, я що, мав на вулицю її вигнати?
— Температура в неї була два роки тому, коли вона намагалася зробити з мене ідіотку перед твоїми друзями. Відтоді в неї імунітет до совісті. Надовго вона до нас?
— Дня на два… три… максимум чотири.
Ганна не відповіла. Просто мовчки натягнула джинси, футболку, схопила сумку й пішла. На роботу прийшла раніше за всіх. Колеги здивовано переглядалися — зазвичай Ганна запізнювалася на хвилин десять. Цього разу була за п’ятнадцять до початку.
Через тиждень у квартирі оселився стабільний протяг із фраз, сказаних «між іншим», і поглядів, повних пасивної агресії. Дмитро намагався не втручатися. Виходив рано, повертався пізно. Іноді — взагалі не повертався.
Одного разу Ганна натрапила на його листування в месенджері. Шукала рецепт курки з гранатом, але пальці автоматично прокрутили чат угору. Там була «Оксана. 32. Юрист». І довге листування, повне смайлів, сердечок і фраз на кшталт: «іноді думаю, що одружився не з тією».
Ганна не влаштувала сцену. Не почала шпигувати. Просто вийшла на кухню й спокійно спитала:
— Ти давно знаєш Оксану?
Дмитро здивувався не менше, ніж якби її запитали про політичну ситуацію в Афганістані.
— Що?
— Ну, просто там у тебе в телефоні пів сторінки зізнань у коханні й слів, які я від тебе років шість не чула. Хоча ні — ніколи не чула. Вона давно з’явилась у нашому житті?
— Ганнуся, ти не так зрозуміла… Це просто… Просто розмова. Ми з нею працюємо разом.
— А я думала, що в тебе на роботі тільки Павло з відділу логістики і їдальня на першому поверсі. Хоча, якщо подумати, у вас, мабуть, і романтика в їдальні.
— Ти з глузду з’їхала? Не кричи, мама почує.
— Та ну? А ти не думав, що це не мама почує, а дружина? Чи тепер уже «та, з якою поки живу, доки Оксана не звільниться»?
Дмитро мовчки вийшов із кухні, грюкнувши дверима так, що з холодильника впала листівка з зображенням Мінська. Її колись привезла Олена Петрівна. Ганна підняла листівку, подивилася на неї й зім’яла. Потім — розгорнула назад і причепила на місце. Мінськ хай висить. Як нагадування, що навіть міста помиляються.
На роботі все раптово пішло вгору. Ганна отримала підвищення. Тепер вона не просто бухгалтер, а головна спеціалістка з управління фінансовими потоками. Зарплата зросла на сорок відсотків. Колеги вітали, керівник потис руку й пробурмотів: «Нарешті хоч хтось у цьому офісі не вагітніє щовесни».
Ганна повернулась додому з гарним настроєм. Іти не хотілося, але квартира була все ж її. Крапка.
На кухні вона застала Олену Петрівну, яка пила каву з її улюбленої чашки з написом «Ненавиджу людей до восьмої ранку». На годиннику було сьома тридцять.
— Вітаю з підвищенням, — пробурмотіла Олена Петрівна, не відриваючись від екрана телефону. — Ти тепер, мабуть, ще частіше повертатимешся додому з надутими губами?
— Дякую. Я тепер, можливо, взагалі не повертатимусь додому. Бо можу собі це дозволити.
— Ну й прапор тобі в руки. Тільки чоловіка не забудь забрати. Я тобі його дарую.
— Не напружуйтесь, Олено Петрівно, усе ж таки подарунок — річ цінна. А тут, радше, розпродаж за знижкою.
Увечері Дмитро прийшов із пакетом продуктів. Дивився в підлогу.
— Ти все прочитала, так?
— Ні. Я перечитала. І навіть зробила закладки на особливо огидних моментах. Хочеш — покажу.
— Я не хотів, щоб усе так сталося.
— Але сталося. Як пельмені у вашої мами.
Мовчання.
— Я не хочу розлучатися, Ганнуся.
— А я не хочу бути запасним аеродромом. Або, як вона каже, «жити в елітній квартирі за чужий рахунок». Хоча квартира, між іншим, моя. Я її купила ще до тебе. І до твоєї матусі. І можу вигнати звідси вас обох хоч завтра.
Дмитро зблід.
— Ти цього не зробиш.
— Подивися на мене уважно. Я тепер головна спеціалістка з фінансових потоків. Думаєш, не впораюся з потоком із двох валіз?
Він пішов у спальню. Знову грюкнув дверима. Наче це додавало мужності.
Ганна сіла за стіл і відкрила ноутбук. Почала писати заяву на розлучення.
І тут у кімнату увійшла Олена Петрівна з банкою фарби в руці.
— Ганно, я тут подумала. Раз ти така вся самостійна, давай ти й ремонт у моїй кімнаті оплатиш? Я собі колір обрала — теплий пісочний.
Ганна підняла голову. Повільно. Без усмішки.
— Ви справді хочете, щоб я зараз відповіла? Чи дати вам ще дві хвилини подумати над останнім шансом залишитись живою?
Минув тиждень. Завірюха змінилася дощем, а Олена Петрівна — тишею. Вона поїхала до Броварів, де на неї чекав диван із продавленим підлокітником, бабусина шафа і запах котячого наповнювача, хоча кота вона так і не завела.
Ганна відчувала полегшення. Але не перемогу. Ні тріумфу, ні болю — лише спокій, як після довгої хвороби. У квартирі раптом стало чути, як крапає вода з крана. І як увечері рипить паркет у спальні.
Вона сиділа на кухні, переглядаючи старі фото в телефоні. На одному — вони з Дмитром, усміхаються. Літо, шашлики, хтось у кадрі підпалює вугілля, і всі сміються. Їй — тридцять, йому — стільки ж, але з обличчям, якого ще не торкнувся цинізм.
Пролунав дзвінок. Дмитро стояв за дверима з букетом і пляшкою вина.
— Можна?
— Залежить навіщо.
— Поговорити. Без матюків, погроз і твого фірмового «ага-ага».
Ганна мовчки відійшла вглиб коридору. Він зайшов, залишивши взуття біля входу, як раніше, коли ще був «своїм».
— Я — ідіот, — сказав він, дивлячись у підлогу. — Поводився як підліток, якому дали машину й сказали: їдь. А я поїхав — по людях, по почуттях, по тобі.
— Глибока метафора. А тепер — що ти хочеш насправді? Без театру.
Він сів на стілець, зсутулившись.
— Хочу почати спочатку. Без брехні. Без… мами. Без Оксан. Лише з тобою.
Ганна сперлася на холодильник.
— Ти зрозумів, що я можу жити без тебе? Чи просто злякався, що доведеться самому прасувати сорочки?
— І те, і те. Я не герой. Але я принаймні чесний. Тепер.
— Тепер? А до цього що було? Комікс?
— Аню… Я був розгублений. Я завжди відчував, що ти сильніша за мене. А з Оксаною я почувався потрібним.
— Слабкі чоловіки завжди шукають тих, хто ними захоплюється. Навіть якщо це собака. Або юристка з комплексом рятівниці.
— Я більше не хочу грати. Я готовий на все, що ти скажеш.
— От саме. «На все, що я скажу». Так тепер і буде. Якщо ти хочеш бути поруч — ти живеш за моїми правилами. Жодного рішення за моєю спиною. Жодної таємниці. І твоя мама більше сюди — ні ногою. Зрозумів?
Він кивнув. Повільно. Не одразу — ніби це було фізично важко.
— І ще, — додала вона, — якщо ти хоча б подумаєш знову шукати розраду на стороні — ти йдеш. Без скандалу, без грюкання дверима, без пафосу. Просто йдеш. Я більше не виживаю. Я живу.
— Згода.
Вона підійшла ближче. Взяла букет, поставила у воду. Пляшку вина — на стіл. Сіла навпроти.
— Хочеш залишитись на вечерю?
Він ледь усміхнувся — як у той день на шашликах.
— Дуже.
— Тоді бери сковорідку. Я готую ризотто, а ти ріжеш цибулю. І не ниєш.
— Є, шеф.
— Ні, не шеф. Я — господиня. А ти — той, кому дали другий шанс. Не переплутай.
Через місяць життя стало нагадувати шахову дошку. Чорне, біле, паузи, роздуми. Не кохання з квітами й віршами, а партнерство, де за кожну фігуру відповідаєш. Де другої помилки вже не дають. І Ганні це подобалося. Бо тепер — усе було на її умовах.
На стіні в коридорі залишилася рамка з листівкою з зображенням старого міста, де ми були на відпочинку. Але всередині вже не було того «минулого», а чорно-біле фото: стара дорога, безлюдна, і табличка «Межа». Подарунок від подруги-фотографа. Символ.
Ганна дивилася на неї що вечора. І думала: найважливіше — вчасно провести риску. Навіть якщо потім доведеться жити поруч із тим, кого колись пробачив.
Запізнившись на потяг, Аріна зважилася повернутися додому без попереднього дзвінка. Але щойно переступила поріг рідної оселі, не змогла стримати сліз