Дорослий, маленький син

— Ну… і коли ти мені збиралась усе розповісти? — син із ненавистю в очах дивився на приголомшену Наталю.

— Глібе, синочку, ти що? Що сталося?

— Я все знаю… ма-ма.

Останнє слово хлопчик виплюнув матері в обличчя.

— Ну розкажи мені, я теж хочу знати, — спробувала перевести все на жарт Наталя й підійшла, щоб обійняти сина.

Але хлопець відсахнувся, ніби вона була заразна або могла зробити йому боляче. — Глібчику, сину, що трапилося?

— Відійди, бачити тебе не можу, — хлопець швидко роздягнувся й пішов до своєї кімнати.

Як Наталя не намагалась, достукатися до сина не могла — він не відчиняв двері, й Наталі здалося, що він плаче.

— Господи, та поясни вже, в чому ти мене звинувачуєш, врешті-решт? Глібе! Що за поведінка ніжної панянки? Я думала, мій син — чесна й доросла людина…

— Так? — двері розчахнулись, її син стояв червоний і скуйовджений, — я теж думав, що моя… мати чесна і… і… любить мене, а ти…

Наталю вразило слово «мати» — за чотирнадцять років син ніколи так її не називав. І тут… Було боляче. Дуже боляче й образливо.

Але Наталя взяла себе в руки. Зрештою, з них двох доросла — вона.

— І все ж… постарайся пояснити.

— Я все знаю, мені… мені… тато все розповів.

— Ааа, от звідки вітер віє. Ну-ну, і що ж тобі розповів твій батько?

— Все… як ти мене в дитбудинок здавала. Все розповів, ясно тобі?

— Ясно, чого вже там…

— І що? — син розгублено дивився на Наталю. — Ти що… навіть не будеш виправдовуватись?

— Я? Ні, мені нема в чому виправдовуватись. Знаєш, мабуть, ти правий. Я нікчемна мати… Думаю, з твоїм татом тобі буде краще. Я зараз тобі дещо розповім…

А потім… потім сама допоможу зібрати речі й відправлю тебе до щойно знайденого, такого доброго, хорошого, коханого таточка.

А сама, як погана мати, житиму собі в задоволення.

Син мовчав і дивився на матір…

Відтоді як у їхньому житті з’явився батько Гліба, Наталя живе, як на пороховій бочці.

Колишній чоловік раптом вирішив спілкуватися з сином — і Гліба стало не впізнати.

— З чого б почати… Присядь, сину, за дві хвилини все не поясниш…

— Не хочу нічого слухати! Ти… ти… підла!

— Ні вже… доведеться послухати. Сідай, я сказала. Ще малий, щоб кидати мені в обличчя звинувачення.

Послухав батькову версію — не знаю, що він там тобі наговорив. Тепер послухай мою.

Я народилася ніби в благополучній сім’ї, нічого не віщувало біди. Але мої батьки розійшлися.

Батько знайшов нове кохання — я досі з ним не спілкуюся.

А мати… ну, вона почала доводити татові й усім навколо, що вона ще «ого-го» і вся така королева.

У мене почали з’являтись нові «тати», один за одним. Мати котилася вниз.

Я рано дізналась про доросле життя все те, що нормальна дитина знати не повинна.

Зрештою — опинилася в дитячому будинку.

У мене були бабусі й дідусі, дяді й тьоті, але… я опинилася в дитбудинку.

Мати клялася, що кине пити, візьметься за розум і забере мене.

Вона дотримала слова, навіть забрала. Але я пішла назад. Сама. В дитбудинок. Можна я не буду називати причину?

Я намагалась забути це. І з того часу не спілкуюсь ні з ким із родини. Ти ж і сам знаєш — ми з тобою завжди були удвох.

Я не страждаю від цього. Просто живу.

Так от… Я попросилася назад. Мене взяли. Баба Катя — ти ж знаєш, що вона тобі не рідна бабуся?

Гліб кивнув, а Наталя продовжила.

— Вона там працювала, і її дуже здивувало, що дівчина у тринадцять років прийшла сама. Вона поговорила зі мною, я їй усе розповіла — так я й опинилась у дитячому будинку вдруге й уже до випуску.

Мати не прийшла жодного разу. У неї була своя, хороша сім’я, вона настраждалась… Так вона заявила. А я — нагадування про її минуле життя. Та й… ну, нехай.

Коротше, завдяки бабі Каті, Катерині Федорівні, я добре закінчила школу, на відмінно, між іншим. Вступила до університету, зустріла твого батька. Я тоді була на останньому курсі й працювала офіціанткою — ти ж розумієш, утримувати мене було нікому.

Жила я в гуртожитку.

Твоя справжня бабуся, мати батька, не хотіла знати «бродяжку» — так вона мене назвала, коли я сказала, що два роки жила в дитячому будинку.

Але ми одружилися, і народився ти. А потім, коли тобі було пів року, твій тато втомився бути чоловіком і сказав, що йде. Він зустрів іншу. Вірніше — йду я.

Куди?

А це нікого не цікавило. Просто йди й забери свого сина.

Потім свекруха милостиво дозволила мені пожити в неї два тижні, поки її синочок з коханою дівчиною буде відпочивати.

Тоді мені здалося, що вона така добра, пожаліла мене, обійняла.

А мене ніхто не жалів. Просто…

Я кидалася містом у пошуках роботи, а хто візьме на роботу молодого спеціаліста без досвіду з немовлям на руках?

Я повернулася на місце офіціантки, але роботодавець заборонив мені приходити на роботу з дитиною, тобто з тобою.

Я просила свекруху дозволити залишати сина, тебе… з нею, коли у мене зміна, але мене вигнали.

Твій татусь, мабуть, уже познайомив тебе з улюбленою бабусею?

Вже, мабуть, відро сліз виплакала бабуся, побачивши улюбленого онука. Забула, як обіцяла викинути цього онука в під’їзд, якщо я не заберуся до приїзду її синочка, твого татка, Глібчику.

Я пішла з тобою на руках втопитися. Ну, а що ще залишалося?

Думала: враз, одним махом, візьму гріх на душу — я відповім, а синочок, невинне янголятко, потрапить до раю. Я так тоді думала.

Стою на мосту. Вода така сіра, холодна. А ти притих. Я тебе притисла. Тут іде безхатько, хап мене за руку… і каже: «Не дури, дівчино, нема безвихідних ситуацій».

Я ніби прокинулася. Пішла до парку, сіла з тобою на лавку. Голова прояснилась.

Дивлюсь на своє сонечко і думаю: що ж я за егоїстка така? Себе шкодую — ах, бідненька, ніхто не любить. А син? Мій синок — я ж для нього цілий всесвіт.

Так подумала — і відразу план визрів. Пішла до тьоті Каті. Вона для багатьох із нас була як мама. Ні, вона не була якоюсь там ніжною. Вона була особливою — якщо вже взялася допомагати, то не кине.

Розповіла їй усе. Вона погодилась допомогти оформити тебе в дитячий будинок.

Коли мала вільну хвилинку — бігла до тебе. Нас було не розняти, так вчіплювались одне в одного. Ти ніби розумів. Я плакала й просила в тебе вибачення, просила потерпіти.

«Мама повернеться», — шепотіла я тобі.

Я працювала на двох роботах. А потім дівчина, що працювала зі мною, сказала, що можна добре заробити на зборі ягід. Вона збиралась їхати — в іншу країну.

Я вагалась… Але втрачати не було чого. Та й тьотя Катя підтримала. Сказала, що теж таке чула — у неї сусідка сину на весілля заробила, машину купила, і вже майже на квартиру назбирала. І я поїхала.

Три роки. Довгих три роки я була рабинею. Але я впоралась.

Ми впорались.

Я ж тебе потім із собою брала, мені господар дозволив. Ти, мабуть, не пам’ятаєш…

Ми заробили з тобою на квартиру. На свою квартиру.

Повернулися додому, тьотя Катя зустріла нас, як рідних. Ми пожили в неї два тижні, швидко знайшли квартиру. Кажу «ми», бо ми завжди були разом. Ти і я.

Разом.

А потім… я влаштувала тебе в садочок. Ти у мене добре говорив англійською, тому й в садок з англійським ухилом. А ти що?

Справді повірив, що це генетика? Що ти так добре володієш англійською? Та я просто тоді не була готова тобі все розповісти, ти ще маленький був — от і ляпнула перше, що в голову прийшло…

Я влаштувалась на роботу за спеціальністю. Ми жили, не тужили… Непогано ж жили, синочку?

Я не вийшла заміж, бо не хотіла, щоб мою дитинку хтось скривдив. А могла. І ще могла б народити дитину. Та боялась стати, як моя мати…

Вона, до речі, жива. Дістає мене своїми «люб’язностями». Але для мене вона — ніхто.

Як і твій татусь з його мамочкою.

Що йому треба? Думає, що борг по аліментах пробачиться, якщо буде сюсюкати з тобою? Гад.

Я відкрилась тобі з іншого боку, так, сину?

Я все розповіла. Не треба звинувачувати мене в тому, в чому я не винна.

Я, за версією твоєї улюбленої бабусі — бродяжка, жебрачка. Я — нелюба колишня, я — погана мати…

Не дивуюсь, що й мій син пішов у тата з бабусею. Ну що ж… Ти вже достатньо дорослий, син. Бо тільки дорослий син, чоловік, може назвати свою маму — «мати» і кинути їй обвинувачення в обличчя.

Я все сказала, синку.

Посиджу на кухні, поки ти збираєш речі. Подзвоню поки твоєму батьку, — втомлено сказала Наталя. — Порадує його новина, що дитинка тепер житиме з ним. Він же хороший — не здавав сина в дитячий будинок. А ти чого не спитав у татуся, де ж він був увесь цей час? Ааа… Та пішли ви всі…

Всередині — спустошення і шалений біль.

Гліб — єдина людина в її житті. Ні, вона не збиралась ставати злою мегерою і з кимось ділити сина. Хотіла виростити його достойним чоловіком, одружити, любити його дружину, як дочку, і няньчити внуків…

Ну що ж.

Наталя мляво побрела на кухню, шукала в телефоні номер колишнього. Сльози застеляли очі.

— Мамо, мамочко… не треба, не дзвони, пробач, рідна… Мамо… Я думав, що це просто сон, мамо… Я пам’ятаю, чуєш… багато-багато ягід… Тому я їх і не їм, так?

— Так… — тихо сказала Наталя…

Вони наплакались обоє.

— Пробач, мамо, я такий… не можу собі пробачити… Як подумаю — моя маленька мама, одна у великому місті, з немовлям на руках… Пробач, мамо…

Наталя обіймала свого такого маленького і такого дорослого сина…

Уже ввечері вона почула, як Гліб із кимось говорив телефоном:

— Ні, ти вибач. Ми з мамою давно збирались на цей концерт… Ні, думаю, мама буде проти. Не треба їй дзвонити.

Знаєш, ти так несподівано з’явився в моєму житті, я, звісно, радий… але… тату… давай зробимо паузу. Ти вибач… мені треба з мамою. І взагалі… я сам подзвоню.

— Синку, — Наталя зайшла до кімнати, — може, не треба так різко? Батько все ж таки… Вибач, я випадково почула.

— Мамо, я сам вирішу, добре? — сказав серйозним голосом Гліб. І тут же, як у дитинстві, глянувши очима кошеняти, попросив:

— Мам, почитай книжку?

— Про кого? — засміялась Наталя. — Про Хлопчика-Мізинчика?

— Ніі, мамусю, з фізики тема важка… а ти так добре пояснюєш…