А три — ще краще

Діна вийшла заміж за Матвія, щойно він закінчив військову академію. Їхнє весілля відбулося лише через два дні після того, як Матвій отримав лейтенантські погони. На свято з’їхалося багато гостей, навіть деякі його колеги затрималися, щоб відсвяткувати з ними.

Після весілля молоде подружжя переїхало до місця служби Матвія — у військове містечко на Східній Україні. Там було мало можливостей для роботи, тож Діна майже весь час проводила вдома, адже їй довелося б щодня долати значну відстань до міста. Коли вона завагітніла, чоловік категорично заборонив їй їздити, побоюючись, що погана дорога та постійна тряска в автобусі можуть зашкодити дитині.

Невдовзі в них народилася донька, Вероніка. Матвій встиг приїхати з військової частини, і вони швидко відвезли Діну до пологового будинку на військовому всюдиході. Коли Вероніці виповнилося вісім, їхня сім’я знову переїхала. Змінилися місце служби Матвія, їхня адреса, сусіди та знайомі. Вероніка пішла до другого класу вже в новій школі. Вони оселилися в місті, хоча частина Матвія була розташована за його межами.

Минуло п’ять років, і коли Вероніці було тринадцять, Діна помітила, що знову чекає на дитину. Її вік, тридцять шість років, викликав у неї занепокоєння, адже вона була значно старшою, ніж під час першої вагітності.

Вона поділилася новиною з чоловіком:

— Матвію, що робити? Здається, я вагітна. Завтра піду до лікаря. Будемо народжувати?

Матвій зрадів:

— Ти ще сумніваєшся? Звичайно, будемо! Може, це буде син? У нас уже є донька, тепер саме час для сина.

Того вечора Матвій поспішав додому.

— Ну, що? Вагітність підтвердили? — запитав він, ледь переступивши поріг.

— Так, підтвердили, — відповіла Діна. — Ще невеликий термін, але це точно. Будемо народжувати.

Матвій від радості підхопив її на руки й закружляв. Згадавши, що тепер потрібно бути обережнішим, він усміхнувся:

— Ой, здається, тебе не варто кружляти?

— Можна, — засміялася Діна. — Я ж не хвора, просто вагітна.

Вероніка також була в захваті: «Нарешті мені не буде так нудно!»

Мати засміялася у відповідь:

— Донечко, ти навіть не уявляєш, наскільки нам усім буде «ненудно», особливо коли з’явиться малюк… чи малятка.

За місяць Діна знову відвідала лікаря. Під час огляду лікарка була дуже зосереджена, уважно слухала й дивилася на Діну. Це викликало в жінки занепокоєння.

— Може, з дитиною щось не так? — стривожено запитала вона.

Лікарка з сумнівом подивилася на неї й запитала:

— Знаєте, я чую два серця. Схоже, у вас буде двійня. У вашій родині були двійнята?

— Начебто ні. З мого боку точно немає, а про родину чоловіка я не знаю, — розгублено відповіла Діна.

— Ну, що ж, — рішуче мовила лікарка. — Скоро поїдете на УЗД, і все стане зрозуміло.

УЗД підтвердило, що це двійня. Діна була й рада, і налякана водночас: як можна впоратися одразу з двома дітьми? А от Матвій світився від щастя.

— Діно, ти просто неймовірна! Одразу двоє!

Вероніка ж була спантеличена:

— Мамо, двоє? Якщо один плакатиме, інший теж? Усе купувати у двох примірниках? Мені тепер точно менше дістанеться.

— Не хвилюйся, донечко, — заспокоював її Матвій. — Ніхто тебе не обділить. Усе буде добре.

Коли вони дізналися, що в них будуть дві доньки, Діна дуже зраділа. Матвій спочатку замислився, адже він сподівався на сина, але потім махнув рукою:

— Зате я буду жити, як у квітнику, оточений лише красою — моїми доньками!

Діну відвезли до пологового, і вже скоро вона тримала на руках двох крихітних, схожих як дві краплі води, дівчаток. Невдовзі зателефонував чоловік.

— Вітаю, кохана! Я так радий, цілую всіх моїх дівчат! У нас із Веронікою все добре, не хвилюйся.

Діна годувала донечок, молока вистачало. На другий день після пологів, одразу після годування, до палати зайшла медсестра з незнайомим хлопчиком на руках. Він був більший за її дівчаток і голосно плакав.

— Діно, — звернулась медсестра, — у тебе багато молока, будь ласка, погодуй цього хлопчика. Ми з ним уже вибились із сил. Його мати відмовилась від нього кілька днів тому. Він постійно голодний, тому що не сприймає штучне харчування і весь час плаче. За тиждень його заберуть у будинок дитини. Поки що нам доводиться просити допомоги в усіх, хто може.

Діна взяла малюка. Він жадібно припав до грудей. Наївшись, відкинув голівку і заснув у неї на руках. Сусідка по палаті розчулено дивилася на нього, ніби це був її онук.

— Яка ж мати могла кинути таке беззахисне дитя? У неї просто немає серця, — сказала вона.

Діна мовчки кивала. Їй самій було шкода цього безпритульного хлопчика. Вона розглядала його і щоразу він подобався їй дедалі більше. Так Діна почала годувати його, іноді навіть раніше, ніж власних донечок. Коли він починав вимогливо плакати, вона ласкаво говорила:

— Подивіться на цього ненажеру. Відразу видно, справжній чоловік.

Медсестра пояснила, що мати хлопчика була приїжджою, народила і поїхала. Вона казала, що не має житла, ні чоловіка, і боялася, що батько її сваритиме. Відмовилася від дитини й зникла.

Розмова з чоловіком

Діна розповіла про все Матвію. Він уважно вислухав і несподівано запропонував:

— Діно, може, ми заберемо його додому? Він такий самотній, та ще й хлопчик. Замість двох дітей у нас буде троє. Думаю, що три — це навіть краще. А де двоє, там і троє. Так у нас буде четверо дітей. Мені подобається ця ідея, а тобі?

— Якщо тобі подобається, то мені й поготів. Ти ще не бачив цього хлопчика. Він такий гарненький і ніби схожий на нас, — мовила Діна.

— Щось боязко, чи впораємось ми одразу з трьома? — замислилася вона.

— Є така приказка: «Боїшся — не роби, а робиш — не бійся». Тож не бійся, кохана, ми впораємося. Я буду поряд, — заспокоїв її Матвій.

— Діно, влагоджуй усі формальності там. Скажи, що потрібно від мене, я все зроблю. Оформимо документи, і в нас буде трійня.

Коли Діну з трьома малюками виписали з пологового, їх зустрічала майже вся військова частина з повітряними кульками й квітами. Вони також принесли багато подарунків для Діни та Матвія. Навіть командир частини, полковник Роман Вікторович, приїхав особисто. Він повідомив радісну новину:

— Я розмовляв із мером міста, і він вирішив виділити вам велику квартиру. Він дуже вдячний, що ви не залишили дитину. Тепер вас шестеро, і в старій квартирі вам буде тісно.

Вероніка раділа найголосніше.

— Ура! У мене буде своя кімната!

Роки йшли

Минуло багато років. Дівчата-близнючки та їхній брат виросли. Вероніка вийшла заміж за свого однокурсника, і після закінчення інституту вони поїхали. Матвія перевели служити до Києва. У них тепер велика квартира в новобудові, а він — підполковник. Їхні діти також дорослішають: доньки навчаються в медичному університеті, а син — у військовому, пішовши стопами батька.