— Познайомтеся, це Олена, — сказав Ілля, і його обличчя ніби засвітилося зсередини. В очах сина плескалося таке щастя, що серце моє здригнулося. Батькові не потрібні слова, щоб відчути — син закоханий.
Дівчина стояла, трохи висунувши вперед підборіддя — яскрава, з рудим волоссям, неслухняним навіть в охайній зачісці.
Вона простягнула мені руку — засмаглу, з сильними пальцями. Рука людини, знайомої з роботою.
— Рада нарешті зустрітись, — промовила вона з інтонацією, від якої в мене щось защеміло всередині. — Ілля стільки розповідав про вас, Миколо Івановичу.
У її голосі звучали командні нотки. Дивно для першої зустрічі.
Втім, я одразу ж усміхнувся своїм думкам. У моєму віці легко перетворитися на буркотуна, що всюди шукає підступ.
— І нам дуже приємно, — Марія торкнулася рукою мого плеча й лагідно всміхнулась гостям. — Проходьте до столу, не стійте на порозі.
Олена оглянула нашу квартиру оцінювальним поглядом.
На мить її очі затрималися на серванті, де стояли кришталеві фужери — наша сімейна реліквія. Потім вона швидко оглянула книжкові полиці, телевізор, меблі. Щось у цьому погляді нагадало мені оцінювача на аукціоні.
— Гарно у вас, — нарешті сказала вона. — Просторо. Не те що в наших сільських хатах.
Хоча, знаєте, в місті душно. Ви у своїх мурашниках сидите, а в нас простір, повітря!
Моя дружина — Марія — трохи напружилась, але ввічливо кивнула:
— Так, природа — це прекрасно.
За столом Олена трималась як господиня великого прийому.
Гучно сміялася, жартувала над Іллею, не соромлячись нас. А в якийсь момент вона безцеремонно перебила його розповідь про роботу:
— Ой, Ілля, досить уже про твої комп’ютери! Це нікому не цікаво.
Син осікся і чомусь винувато всміхнувся. Я ніколи не бачив, щоб він так швидко відступав.
Ілля завжди був впертий, змалку відстоював свою думку. А зараз ніби розчинився поруч із цією галасливою дівчиною.
— А як ви познайомились? — запитала Марія, спритно змінивши тему.
— О, це доля! — Олена змахнула руками. — Я приїхала в місто документи оформити на землю, а він у тій установі працював. Як побачила — одразу зрозуміла, що мій буде.
Ілля ніяково всміхнувся:
— Вона мене з першої зустрічі зачарувала.
— Звісно, зачарувала! — Олена потріпала його по щоці, як дитину. — Я коли чогось хочу — добиваюся.
У її голосі прозвучало щось таке, від чого по моїй спині пробіг неприємний холодок. Наче почув не зізнання в коханні, а заяву про перемогу.
— Ілля, не так сиди, знову сутулишся, — різко наказала вона. — Скільки разів повторювати!
І син слухняно випрямив спину. Дружина кинула на мене стривожений погляд.
Після вечері, коли молоді збиралися йти, Олена раптом обійняла свекруху з несподіваною фамільярністю:
— Дякую за вечір, матусю! Можна я вас так називатиму? Ми ж тепер родина!
І, не чекаючи відповіді, звернулась до мене:
— А яка у вас зарплата, Миколо Івановичу? Добра? На квартиру вистачає?
Моя дружина застигла з напіввідкритим ротом. Я тільки й зміг пробурмотіти:
— Цілком достатня…
— Це добре, — кивнула Олена з таким виглядом, ніби поставила галочку в невидимому списку. — Дуже добре.
Коли за ними зачинилися двері, ми з дружиною довго мовчали. Нарешті вона тихо сказала:
— Коля, мені здається, чи…
— Давай не робити поспішних висновків, — м’яко перебив я. — Ілля щасливий. А перше враження може бути оманливим.
Але всередині мене зародилося занепокоєння — тихе, проте наполегливе, як передчуття наближення грози.
Щось у цій дівчині насторожувало. То чи владність, з якою вона зверталася до нашого сина, чи оцінювальний погляд, яким обвела нашу квартиру.
— Час покаже, — сказав я більше собі, ніж дружині.
Я ще не знав тоді, як скоро він покаже і яку високу ціну нам доведеться заплатити за це весілля.
***
Минуло три місяці. Весілля зіграли скромно, без зайвого шуму — Олена здивувала нас, коли сказала, що краще відкласти гроші на «щось корисніше, ніж бенкет».
Марія сприйняла це як добрий знак: може, дівчина не така вже й марнотратна?
У перший же місяць після весілля молодята перебралися до села — у дім, що дістався Олені від бабусі.
Ілля тепер працював дистанційно, приїжджаючи до міста лише кілька разів на тиждень.
Ми з дружиною сумували за ним, але раділи його щасливому голосу у слухавці.
В одну з п’ятниць зателефонувала сама Олена.
— Миколо Івановичу, не хочете до нас на вихідні? Приїжджайте з Марією Петрівною, покажемо наше господарство, — у її голосі звучала незвична м’якість. — Автобус о шостій вечора, Ілля зустріне вас на зупинці.
Я погодився без роздумів. Марія зібрала гостинці, я взяв пляшку.
Ми обоє сподівались, що те перше враження й справді було оманливим.
Сільський дім зустрів нас прохолодою і запахом сирості. Попри літо, всередині було незатишно.
— Вибачте за безлад, — кинула Олена, проводячи нас у вітальню, де на столі нагромаджувалися немиті тарілки. — Це ж не музей! Село, що ви хочете!
Ілля поспішно почав прибирати зі столу, а моя дружина тактовно запропонувала допомогти з вечерею. Олена лише махнула рукою:
— Сама впораюсь! Ви гості, відпочивайте.
Але за десять хвилин з кухні долинув її гучний голос:
— Ілля! Допоможи мені з картоплею! Чого розсівся!
Син підскочив, ніби ошпарений, і зник на кухні. Я помітив, як Маша стиснула губи, але промовчала.
Вечеря минула напружено. Олена розповідала про сільські плітки, раз у раз перебиваючи Іллю, коли той намагався щось додати.
А коли моя дружина спробувала розпитати про його нові проєкти, невістка фиркнула:
— Та що там розповідати! Сидить цілі дні, клацає по клавішах. Краще б хлів полагодив!
Після вечері, коли Маша допомагала синові мити посуд, Олена відвела мене вбік — на веранду, де стояли пошарпані плетені меблі.
— Присідайте, Миколо Івановичу, — її голос став медовим, а очі звузились лукаво. — Я давно хотіла з вами серйозно поговорити.
Я напружився, але слухняно сів навпроти.
— Знаєте, мені здається, ми могли б про щось домовитись, — почала вона, нахилившись уперед. — От я дивлюсь на вас із Марією Петрівною й думаю: навіщо вам така велика міська квартира?
— Пробач? — я не був певен, що правильно її зрозумів.
— Ну, вас же всього двоє, — розсудливо продовжила вона. — А там три кімнати, високі стелі, центр міста.
А ми з Іллею молоді, нам би в місті кар’єру будувати, дітей у хорошу школу віддати…
Я відчув, як щось холодне згортається всередині.
— А давайте ви житимете в нашому сільському будинку, а ми вашу квартиру заберемо собі, — нахабно заявила Олена, усміхаючись так, ніби пропонувала вигідну угоду.
Слова повисли у повітрі. Я дивився на неї й не вірив власним вухам.
— Що ти сказала? — мій голос став низьким і тихим.
— Ну чого ви так дивуєтесь? — вона безтурботно знизала плечима. — Подумайте самі: вам у вашому віці свіже повітря, природа, город.
Для здоров’я корисно! А нам квартира допоможе стати на ноги. Усі у виграші!
— Ні, — я повільно підвівся, відчуваючи, як тремтять коліна від ледь стримуваного гніву. — Це не обговорюється.
— Але чому? — вона раптом стала наполегливою. — Ілля ж ваш син! Невже ви не хочете йому допомогти? Усі батьки дітям квартири дарують!
— Послухай мене уважно, — я нахилився до неї, дивлячись прямо в очі. — Ми з Марією все життя працювали за цю квартиру. Ми не збираємось її нікому віддавати. Ні зараз, ні потім.
— Жаднюги? — її обличчя раптом перекосилось. — А я думала, ви сина любите…
Я не встиг відповісти. Двері веранди розчинились, і на порозі з’явилась дружина. З її обличчя я зрозумів — вона все чула.
— Що це за розмови такі? — голос дружини тремтів від обурення. — Що за нахабство? Ми для тебе хто — безхатьки? Старі, яких можна заслати в село?
Олена підскочила, миттєво перейшовши в наступ:
— Та що ви так розкричались?! Я ж як краще хотіла! Просто ідея! А ви відразу з криком!
— Яка ще ідея? — вигукнула Марія. — Забрати нашу квартиру — це ідея?
На галас вийшов Ілля. Він розгублено переводив погляд з батьків на дружину.
— Що сталося?
— Твоя дружина запропонувала нам переїхати в цей сарай, щоб ви могли забрати нашу квартиру, — чітко сказала Марія. — От що сталося!
Обличчя Іллі витягнулося від здивування.
— Олено, ти що, справді це запропонувала?
— А що такого? — вона схрестила руки на грудях. — Я про наше майбутнє думаю! У твоїх батьків половина квартири простоює, а ми тут мучимось.
— Мучитесь? — перепитала Марія. — У власному будинку?
— Бо інших варіантів не було! — огризнулася Олена. — А ви могли б допомогти, але жадібні!
Я бачив, як Ілля блідне. Цей конфлікт розривав його навпіл.
— Олено, так не можна, — нарешті мовив він. — Ти не мала права…
— А ти мав давно з ними поговорити! — різко повернулася вона до нього. — Скільки можна тулились у селі? Я хочу нормального життя! Я хочу до міста!
— Так ось у чому справа, — повільно промовив я. — Не в турботі про нас. І не в любові до сина. Ти просто хочеш міську квартиру.
— І що з того? — її обличчя перекосилось. — Усі чогось хочуть! Я маю право!
Моя дружина рішуче попрямувала до сходів:
— Коля, ми їдемо. Просто зараз. Я не залишуся тут ні хвилини.
Не кажучи ні слова, я пішов за нею. Ми швидко зібрали речі під акомпанемент криків Олени, яка тепер звинувачувала нас у всіх своїх бідах і невдачах.
Ілля метушився між дружиною й нами, не знаючи, на чий бік стати.
Коли сумки були зібрані, я взяв сина за лікоть:
— Ходімо вийдемо. Нам треба поговорити.
Він покірно пішов за мною у двір. У згущених літніх сутінках його обличчя виглядало втомленим і сумним.
Ми сіли на лавку під старою яблунею. Я не поспішав починати розмову, даючи йому час зібрати думки. Нарешті він підвів на мене очі:
— Тату, я не знав, що вона так із вами… Вона ніколи раніше…
— Знав, — м’яко перебив я. — Може, не в такому масштабі, але знав. Просто не хотів бачити.
Ілля опустив голову.
— Вона не завжди така. Вміє бути іншою. Лагідною, веселою…
— Ілле, — я поклав руку йому на плече. — Я хочу, щоб ти добре подумав. Про жінку, з якою вирішив пов’язати своє життя.
— Та вона просто яскрава така… Темпераментна, — спробував виправдати її син.
— Ні, — моя рука на його плечі стала важчою. — Це не гарячковість. Це жадібність. Це зневага.
І це не зміниться з часом. Сьогодні вона хоче нашу квартиру, завтра — щось іще. Вона братиме, й братиме, й братиме, поки не забере все.
— Але ж…
— Ми з мамою все життя працювали, — продовжив я, — не для того, щоб забезпечувати чиїсь амбіції.
А щоб бути спокійними на старості. Ця квартира — наша безпека. Наша фортеця. І тобі скоро доведеться будувати свою.
З його обличчя я бачив, що мої слова доходять. Можливо, вперше за довгий час він дивився на ситуацію тверезо.
— Не приймай поспішних рішень, — сказав я. — Просто поспостерігай за нею найближчими днями. За тим, як вона говорить про нас. Про інших людей. Прислухайся, з якою інтонацією вона вимовляє слово «моє».
Ілля сидів, глибоко замислений, коли з будинку долинув гучний голос Олени:
— Ілля! Де ти там подівся? Іди сюди!
Він здригнувся й подивився на мене з якимось новим виразом в очах.
— Тату, мені справді треба подумати, — сказав він тихо.
— Знаєш, сину, — мовив я, дивлячись на небо, що темніє — справжнє кохання, як добре джерело — дає сили жити. А те, що його лише імітує, висмоктує душу по краплині.
Просто прислухайся до себе — що ти відчуваєш, коли вона поруч?
Ми міцно обійнялись. Його плечі здригнулися. Десь у цю мить мій хлопчик знову став тим Іллюшею, якого я колись учив кататися на велосипеді.
Біля хвіртки нас чекала його мати, поставивши сумки на землю. Вона гукнула сина:
— Ми завжди будемо твоєю родиною, Іллюшо. Що б не трапилось.
З Оленою ми не прощались.
Марія дивилась у вікно на яблуневі сади, що пропливали повз, і витирала сльози, думаючи, що я не помічаю.
— Як гадаєш, Коля, він зрозуміє? — її голос був ледве чутним.
— Вже починає. Не може не зрозуміти. У ньому — наша кров.
Ілля повернувся через два тижні. Просто подзвонив у двері якось увечері — з потертим рюкзаком, гітарою і поглядом дорослої людини. Пішов від горе-дружини.
Він не любить ліфти… Оповідання