На все життя

А побралися Оля із Сашком у той період, коли такий учинок іще вважали непристойним.

Тоді їм обом щойно виповнилося шістнадцять. Вони навчалися у десятому класі. У звичайній середній школі.

А знайомими були ще з найменших років, фактично з першого класу. Коли вони з’явилися у школі з величезними бантиками та картонними піджаками «на виріст» і з букетами гладіолусів у руках, тоді на першому ж уроці Сашко, довірливо взявши за руку свою вчительку Уляну Іванівну, попросив: щоб посадили його поряд із тією дівчинкою, у якої такі товсті й пишні коси. Уляна Іванівна ніжно погладила його по світлому чубчикові, злегка посміхнулася і промовила:

— Ну звісно ж.

Отак вони й опинилися на одній парті. Як з’ясувалося пізніше — на все подальше життя.

Коли Сашко вмостився біля неї, Оля трохи посунулася, аби хлопець не зім’яв їй сукню, і одразу зауважила:

— Поклади руки на парту. І не горбся. Дивися на дошку, а не на мене.

І Сашко зробив усе саме так, як наказала Оля. Відтоді почав її слухатися. Постійно. У кожній дрібниці. Оля миттєво стала головною в їхньому невеличкому «тандемі».

Разом поверталися додому. Постійно. Та Сашко не ніс Олін портфель, бо в перший же день, коли спробував це зробити, вона йому твердо відказала:

— Навіть не думай! А то ще почнуть дражнити нареченим і нареченою! Іще цього бракувало!

Після того він і не пропонував більше свою допомогу з портфелем. Але коли вони підросли та гуляли в гайку неподалік, Сашко, нічого не питаючи, міг просто підхопити Олю на руки й перенести через струмочок чи через слизьку багнюку — разом із сумкою або будь-якими речами, які вона несла. А часом брав її на руки просто від захоплення. І Оля при цьому ніколи не була проти. Сприймала це як належне.

Одначе й Оля дуже берегла Сашка, мов національну цінність чи найсвятіший оберіг. Кожного ранку, коли він чекав на неї біля рогу їхньої вулиці (щоб мамі Олі не впасти в око), вона спершу прискіпливо оглядала його, обов’язково щось виправляла у його одязі, і лише потім йшла разом із ним до школи.

Коли Сашко затівав бійку з хлопчаками (а він вважав це звичайним чоловічим способом відстояти свою честь!), Оля сміливо втручалася: відтягала його за руку від цієї небезпечної справи й кидала через плече до хлопців:

— Годі вже, бо все одно він вас переможе!

І вела Сашка геть.

Отаким було Олине беззастережне переконання у Сашкових силах, а він своєю чергою так само довіряв їй.

Коли у сьомому класі в Сашка померла мама, він навіть не міг відразу виплакатися — спочатку подався до Олі. Зайшов, мовчки дивився на неї від порога й нарешті вимовив:

— Мама померла.

А потому поволі опустився на підлогу, притулившись спиною до стіни.

Оля наблизилася, сказала:

— Не рюмсай.

Узяла його за руку й повела до нього додому. Там одразу почала робити все, що було потрібно: телефонувала, прибирала, мила… Проте весь час не відпускала Сашка від себе, торкаючись його хоча б краєм долоні, щоб він жодної миті не залишався сам.

Після поховання Сашко фактично переселився до Олі. Це здавалося природним, тож ніхто не протестував. Усе ж вони жили в різних кімнатах, як і має бути між дівчиною та хлопцем. Батьків Олі він називав дядьком Андрієм та тіткою Мішею (матір Олі була вірменкою, на ім’я Міне).

У домі панував спокій і порозуміння. Коли обоє закінчили дев’ятий клас, вони прийшли до батьків із заявою: відтепер одружуються, бо вважають, що школа — лише дитячий садочок, у якому їм нічого більше робити. Тож, мовляв, одружаться, влаштуються на роботу і навчатимуться у вечірній школі.

Чи втілили вони свою обіцянку, я не певен. Адже невдовзі після цієї заяви Сашко та Оля виїхали з нашого містечка. А згодом про них почали потроху забувати. Бо так уже складається життя: навіть найбільше світло з часом блякне у пам’яті.

Тим часом життя йшло далі — приносило чимало суму і не надто балувало радістю. Ми, їхні колишні однокласники, подорослішали, створили сім’ї, виховали дітей, діждалися онуків. І майже ніколи не згадували про Олю із Сашком. А якщо раптом і згадували, то на душі ставало якось тепліше, і невільно з’являлася посмішка. І не тільки в мене одного, упевнений…

Якось надвечір я несподівано зустрів Сашка. Він був уже немолодий, але все ще міцний та енергійний. Ми відразу впізнали один одного, привіталися й зайшли в кафе неподалік, щоб поговорити.

Тоді він і повідав, що привіз Олю назад, на рідну землю. Після автокатастрофи, у яку вони потрапили разом, Сашко зумів видужати, а от в Олі відняло ноги — тепер вона пересувалася тільки в інвалідному візку.

Нещодавно вона сказала йому, що прагне дожити свої дні саме тут, де народилася. Отака була її остання воля.

Але першим пішов зі світу Сашко. Минув лише рік від їхнього повернення. Ховали його Оля та шестеро дітей з онуками, котрі прилетіли буквально з усіх куточків землі.

Тепер Оля завжди носить чорне. Щовечора вона обережно крутить колеса свого візка і їде повз моє вікно, прямує на цвинтар до Сашка. Там сидить дуже довго. Не плаче. Лише вдивляється у тихий захід на обрії, наче чекає на зустріч зі своїм Сашком…