— Треба скласти документ, щоб твоя дружина не претендувала на нашу нерухомість, — заявила свекруха синові

— Машенька, ти тільки не хвилюйся, — Олександра Миколаївна поклала руку на плече невістки. — Це просто формальність. У наш час усі так роблять.

Маша мовчки розглядала глянцеві рієлторські буклети на столі. Три роки вона була одружена з Вітею, і всі ці три роки свекруха не втомлювалася нагадувати, чия це сім’я і чиї тут правила.

— Мамо, може, не будемо поспішати? — Вітя переводив стурбований погляд із матері на дружину. — Давай усе обговоримо спокійно.

— А що тут обговорювати? — Олександра Миколаївна театрально сплеснула руками. — Квартира у нас із тобою спільна, від бабусі. Продамо, візьмемо іпотеку, купимо дві окремі. Усе чесно.

— Так, мамо, але навіщо цей договір? — Вітя зам’явся. — Маша моя дружина.

— Сину, я ж про вас турбуюся! — голос Олександри Миколаївни став медовим. — Сьогодні шлюб, завтра розлучення — усяке буває. А нерухомість — це серйозно. Машенька, ти ж розумієш?

Маша розуміла. Розуміла, що свекруха методично виганяє її з родини. Спочатку були натяки на те, що пора заводити дітей. Потім — що готує вона не так. Тепер ось — відкритим текстом про розлучення.

— Я подумаю, — тихо відповіла Маша і встала з-за столу.

— Про що тут думати? — обурилася Олександра Миколаївна. — Вітя, поясни дружині, що це звичайна практика!

Але Вітя мовчав, дивлячись в одну точку. А Маша вже йшла до дверей, відчуваючи, як зрадницьки тремтять губи.

На роботі Маша не могла зосередитися. Цифри у звітах розпливалися перед очима. Три роки вона старалася бути ідеальною невісткою: готувала для свекрухи у вихідні, пам’ятала про всі дні народження, ніколи не сперечалася. І ось результат.

— Машо, до тебе можна? — у двері зазирнула колега Ніна Петрівна. — Щось ти сама не своя сьогодні.

— Та так, сімейне, — Маша спробувала усміхнутися.

— Свекруха? — з розумінням кивнула Ніна Петрівна. — У мене теж була історія. Двадцять років тому…

У цей момент завібрував телефон. Вітя.

— Давай зустрінемося після роботи? Поговоримо.

— Про що? Твоя мама вже все вирішила.

— Маш, ну не починай. Я знайду вихід.

— Добре, о сьомій біля метро.

Ніна Петрівна делікатно вийшла, але через п’ять хвилин повернулася з чашкою чаю.

— Знаєш, моя свекруха теж права качала. Мовляв, син її, квартира її, а я так, прийшла на все готове. А потім онуки народилися — і все забулося.

— У нас інша ситуація, — похитала головою Маша. — Олександра Миколаївна хоче юридично закріпити, що я чужа в їхній родині.

Увечері біля метро Вітя виглядав знервованим.

— Я говорив із мамою. Вона не хоче нікого образити. Просто банк їй відмовив в іпотеці через вік, а вона втомилася жити в старій квартирі.

— А я тут до чого? Нехай продає свою частку і купує, що хоче.

— Маш, ти не розумієш. Ця квартира — спадок від бабусі. Мама стільки років за нею доглядала.

— І що тепер? Я маю підписати папірець, що не претендую на твоє майно? Чому вона взагалі впевнена, що ми розлучимося?

— Вона не впевнена! — Вітя підвищив голос. — Вона просто перестраховується.

— За мій рахунок.

Вони довго блукали вечірніми вулицями. Вітя розповідав про бабусю, про те, як вони з мамою жили в цій квартирі, про своє дитинство. Маша мовчала.

А через тиждень Олександра Миколаївна запросила їх на сімейний обід. За столом уже сиділа Валентина Сергіївна, сусідка-пенсіонерка, колишній юрист.

— Я тут підготувала договір, — Валентина Сергіївна діловито дістала папери. — Усе за законом. Вітя купує квартиру, оформлює на себе, а дружина відмовляється від прав на нерухомість.

— Може, ми самі розберемося? — напружився Вітя.

— А що тут розбиратися? — Валентина Сергіївна поправила окуляри. — Я сорок років у юридичній консультації працювала. Знаєш, скільки квартирних спорів бачила? Ось був випадок…

— Валя у нас фахівець, — гордо промовила Олександра Миколаївна. — Вона поганого не порадить. Треба документ скласти, щоб твоя дружина не претендувала на нашу нерухомість.

Маша сиділа, мов на голках. Ця квартира, ці розмови, ці натяки — усе було нестерпним.

— Мам, я ж просив… — почав Вітя.

— Що ти просив? Я про вас дбаю! — Олександра Миколаївна перейшла на солодкий голос. — Он, Валентина Сергіївна підтвердить, зараз стільки шлюбів розпадається. А квартира — це святе. — Вона повернулася до Маші. — Цю квартиру ти не отримаєш, я вже документ підготувала.

— Треба брати приклад із молоді, — важливо кивнула Валентина Сергіївна. — Моя онука заміж виходила — одразу шлюбний договір уклали. І нічого, живуть прекрасно.

— Вітю, — тихо покликала Маша. — Пішли додому.

— Куди це додому? — стривожилася Олександра Миколаївна. — Ми ще не все обговорили!

— Досить, мамо. На сьогодні вистачить.

Удома вони знову сперечалися. Вітя метався між обов’язком перед матір’ю і любов’ю до дружини. Маша плакала.

— Я не розумію, чому я повинна принижуватися і щось підписувати! Ми сім’я чи хто?

— Мама просто хвилюється. Вона все життя сама мене виховувала.

— А я що, ворог вашій сім’ї? За що вона так зі мною?

Тиждень змінював тиждень. Олександра Миколаївна дзвонила синові щодня. Маша старалася не відповідати на дзвінки свекрухи. Вітя змарнів, став дратівливим. На роботі Маша брала додаткові завдання, аби пізніше повертатися додому.

А потім з’явилася Ірина Миколаївна, молодша сестра свекрухи. Вона приїхала з іншого міста й першим ділом навідалася до Маші на роботу.

— Вирішила з тобою поговорити, поки Сашка не знає, — сказала вона без передмов. — Зовсім сестра з розуму зійшла зі своїми страхами.

— Не розумію, про що ви, — обережно відповіла Маша.

— Все ти розумієш, — Ірина Миколаївна сіла на стілець. — Сашка зовсім із цією квартирою втратила голову. А я ось що тобі скажу: багато років тому наша мати, твоя свекруха, точно так само це проходила.

Маша підняла очі:

— Як це?

— А ось так. Коли Сашка за Вітиного батька заміж виходила, наша мати теж примхувала. Мовляв, не віддам квартиру чужій людині, нехай контракт підпише. Сашка тоді два тижні ридала, схудла вся. Ледве відмовили матір.

— І що було далі?

— А нічого. Жили нормально, Вітю народили. А потім сталося горе, чоловік Сашки пропав. Вона одна сина виховувала, у тій самій квартирі, проти якої мати так виступала. Тільки Сашка, видно, все це забула. Тепер сама те саме витворяє.

До кабінету заглянула секретарка:

— Маріє Андріївно, вас директор викликає.

— Я потім зайду, — пообіцяла Ірина Миколаївна. — Нам ще поговорити треба.

Увечері вони зустрілися в кафе. Маша слухала сімейні історії, і поступово картина складалася.

— Сашка після смерті чоловіка вся замкнулася, — розповідала Ірина Миколаївна. — Тільки Вітею й жила. Ця квартира, будь вона неладна, єдине, що в неї залишилося. От і вчепилася.

— Але я ж нічого в неї не забираю.

— А вона боїться. Боїться залишитися одна, боїться, що син від неї відвернеться. От і вигадує страхи.

— Що ж робити?

— А ти покажи їй, що не ворог. Вона ж теж людина, просто заплуталася.

Наступного дня Маша відпросилася з роботи раніше й поїхала до свекрухи. Без попередження, без дзвінка.

— Машенько? — здивувалася Олександра Миколаївна, відчиняючи двері. — А Віті немає вдома.

— Я до вас прийшла. Поговорити треба.

У квартирі все було по-старому: фотографії Віті на стінах, старе піаніно, яке ніхто не відкривав уже багато років, бабусин сервіз за склом.

— Олександро Миколаївно, я вас розумію, — почала Маша. — Ви виростили Вітю самі, він для вас усе.

— Ти не розумієш, — похитала головою свекруха. — Зовсім не розумієш.

— Розумію. Ірина Миколаївна розповіла про вашу маму, про те, як ви виходили заміж.

Олександра Миколаївна завмерла:

— Ірка приїжджала? Вічно вона лізе не у свої справи.

— Вона розповіла, як ви жили з чоловіком, як залишилися самі.

— Машенько, — голос свекрухи затремтів. — Я ж не зі зла. Я справді про вас турбуюся.

— Знаєте що? Давайте зробимо інакше. Продамо стару квартиру, поділимо гроші. Ви собі купите студію, а ми з Вітею візьмемо іпотеку на двох.

— А як же договір?

— Не потрібен договір. Ми сім’я. А сім’я має довіряти одне одному.

Олександра Миколаївна довго мовчала, розглядаючи старі фотографії на стіні.

— І справді, — нарешті сказала вона. — Що це я вигадала. Валька надоумила, а я й повелася.

У цей момент клацнув замок — прийшов Вітя. Завмер на порозі, побачивши дружину і матір за одним столом.

— Все добре, синку, — усміхнулася Олександра Миколаївна. — Ми з Машею вирішили, що ніяких договорів нам не потрібно.

— Справді? — Вітя переводив недовірливий погляд з матері на дружину.

— Справді, — кивнула Олександра Миколаївна. — Сідай, чай пити будемо. Машенько, дістань, будь ласка, бабусине варення з шафи.

Маша потягнулася до верхньої полиці й випадково зачепила стару фотографію. Та впала, скло тріснуло.

— Ой, пробачте, — злякалася Маша.

— Нічого, — Олександра Миколаївна підняла знімок. — Це Вітя маленький з батьком. Єдина фотографія, де вони разом.

Вона провела пальцем по тріщині на склі:

— Знаєш, Маша, я ж теж колись була молодою, закоханою. Думала, все життя попереду. А потім усе так швидко закінчилося. Лиш Вітя й залишився. От і тримаюся за нього, як можу.

— Мам, — Вітя обійняв матір за плечі. — Ти що? Я ж нікуди не подінуся.

— Звісно, не подінешся, — Олександра Миколаївна витерла очі. — Тільки страшно мені. А що як знову одна залишуся?

— Не залишитесь, — твердо сказала Маша. — Ми з Вітею будемо поруч. І внуки будуть, от побачите.

За чаєм розмова потекла спокійніше. Обговорили, які райони краще для купівлі квартири, прикинули бюджет.

— А знаєте що? — раптом пожвавішала Олександра Миколаївна. — Давайте шукати квартири в одному районі? Щоб недалеко одна від одної.

— Чудова ідея, — підтримав Вітя. — Тільки не занадто близько, добре?

Усі засміялися. Напруження останніх тижнів поступово зникало.

Наступного дня Олександра Миколаївна зателефонувала Валентині Сергіївні:

— Валя, я передумала щодо договору. Він нам не потрібен.

— Як це не потрібен? — обурилася сусідка. — А я вже все продумала, і пункти склала. Ти що, віриш цій дівчині?

— Вірю, Валя. І досить нам із тобою чужу сім’ю руйнувати.

Минув місяць. Стару квартиру вдалося продати швидко й вигідно. Олександра Миколаївна придивилася собі затишну студію в новому будинку. А Вітя з Машею знайшли двокімнатну квартиру в сусідньому районі.

Ірина Миколаївна приїхала допомагати з переїздом:

— Ну що, сестро, заспокоїлася? Прийняла невістку?

— Прийняла, — кивнула Олександра Миколаївна. — Дякую, що розсудила.

— Та годі, — махнула рукою Ірина. — Я ж пам’ятаю, як тобі було важко, коли мама проти твого заміжжя була. Не хотіла, щоб історія повторилася.

Увечері, розбираючи коробки в новій квартирі, Маша знайшла стару фотографію — ту саму, з тріснутим склом.

— Давай нову рамку купимо? — запропонувала вона Віті.

— Так, точно. Повісимо на стіну. Хай буде.

У двері подзвонили — прийшла Олександра Миколаївна з пирогом:

— Новосілля відзначимо?

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

— Треба скласти документ, щоб твоя дружина не претендувала на нашу нерухомість, — заявила свекруха синові