— Льоль, може, вже вистачить цей дитячий сад влаштовувати? — запитала мама, тяжко зітхнувши. — Ми всі чудово знаємо, що лише завдяки тобі твій чоловік став тим, ким є зараз. І що це за життя таке, якщо він тебе соромиться?!
Оля знизала плечима і схлипнула.
— Та я все розумію, тільки що можу зробити? Ілля попросив поки що не казати на роботі, що ми з ним одружені.
— Поки?! Льоль, ти себе чуєш? Поки! Це «поки», якщо пам’ятаєш, вже майже рік триває. Мало того, що без весілля залишив тебе, з дітьми тягне з незрозумілих причин, навчатися не дає, так ще й приховує, що взагалі одружений. Замислись, люба.
— Мамо! — Ольга починала нервувати, коли мама торкалася цієї, і без того болючої для неї теми. — Я не знаю, що тут робити. Ілля ж поводиться зі мною добре, він дуже уважний. Ну подумаєш, на роботі не знають, що ми одружені. Прийде час — дізнаються, і тоді всі здивуються.
— А скільки можна чекати, Льоль? — не вгамовувалася Ніна Яківна. — От я б на твоєму місці прямо зараз пішла б на цей корпоратив! Ти ж, зрештою, теж там працюєш!
— Прибиральницею, — гірко всміхнулася Оля. — А прибиральниць не запрошували!
— А ти без запрошення піди! Все-таки працівники можуть приходити з дружинами й чоловіками, наскільки мені відомо. Заодно побачиш, наскільки цінує тебе твій чоловіченько.
Мамі Олі ця ідея з самого початку не сподобалася, коли дочка розповіла, що весілля взагалі не буде, навіть вечора для близьких не хочуть влаштовувати — просто розпишуться і житимуть разом. Ніна Яківна намагалася відмовити доньку, натякаючи, що раз одразу Ілля так себе повів, значить, і життя не складеться. Але Оля не хотіла вірити, переконуючи матір, що Ілля найкращий, просто трохи незвичайний.
— Як ти це собі уявляєш, мамо? Прибиральниця, яка прийшла без запрошення?! Та всі на мене коситимуться. Чи прийти й одразу заявити, що я дружина начальника відділу?
— Та ти хоча б просто прийди!
Ольга задумалася на хвильку, а потім з викликом подивилася на матір.
— А я піду! У мене якраз і сукня є на такий випадок, і туфлі!
— От і правильно! А я тобі зачіску зроблю, як у школі, пам’ятаєш, на випускний? Всі дівчата тобі заздрили, а хлопці не могли відірвати очей.
Оля усміхнулася з таким теплом, згадавши свій випускний, що мама з полегшенням зітхнула.
Через годину Оля була у всеозброєнні, милуючись своїм відображенням у дзеркалі.
— Красуня! — захоплено сплеснула руками Ніна Яківна. — Такою дружиною треба пишатися! А він закрив її у чотирьох стінах і ще й приховує, яке йому скарб дісталося.
До офісу Оля їхала з трепетним хвилюванням. Уявляла, як Ілля, побачивши її, нарешті відкриє всім свою маленьку таємницю. Ну справді, скільки можна приховувати, що вони законні чоловік і дружина? Олі вже набридло підходити до чоловіка з острахом, а найспостережливіші, бачачи це, шепотілися за спиною: «Куди вона замахнулася?»
Вийшовши з таксі, Ольга вдихнула побільше повітря, видихнула хвилювання й постаралася виглядати спокійною та неперевершеною. Охоронець на вході довго дивився на неї, вочевидь, не впізнаючи. На роботу Оля приходила в простих джинсах, кросівках і футболці з довгим рукавом, волосся збирала в пучок, а у своїй кімнатці надягала робочий халат. Не дивно, що її можна було не впізнати в такому неочікуваному образі.
— А ви, пробачте, — зам’явся охоронець, — теж тут працюєте?
Ольга кивнула й, трохи нахиливши голову набік, сказала з променистою усмішкою:
— Звісно! Можна пройти?
— Так, пробачте! — охоронець мружився, намагаючись напружити пам’ять, але Ольга так і не дізналася, чи зрозумів він, кого саме пропустив через турнікет.
Звісно, заборони на вхід не було, адже працівникам не заборонялося приходити з другими половинками, ось тільки Ілля чомусь соромився того, що його дружина працювала прибиральницею. Ольга спочатку намагалася зрозуміти чоловіка, але тепер її терпіння раптом урвалося.
От, наприклад, у Сашка з відділу програмістів дружина працювала у лікарні санітаркою, при цьому, правда, навчалася заочно, і нічого — він не соромився її «брудної» роботи, як Ілля сказав би. Вони завжди з’являлися разом на всіх заходах. Тим більше, що Ілля багато чим був зобов’язаний дружині.
Колись саме вона допомагала йому у розробках, завдяки яким він і став начальником. Так вже склалося, що Оля з дитинства захоплювалася проєктуванням. Її батько свого часу був найкращим інженером у місті, і, бачачи інтерес доньки до справи свого життя, багато чого їй розповідав, показував, навчав.
Оля уявляла собі цілі міста, переносила їх на папір. Більшість своїх напрацювань вона нікому не показувала, окрім батька, а коли тата не стало, вона замкнула креслення у його сейфі й на деякий час забула про своє захоплення.
Закінчивши школу, Оля збиралася піти стопами батька. Вона готувалася вступати до університету, але мама захворіла, раптовий інсульт перекреслив усі плани.
Спершу Оля майже не відходила від маминої лікарняної палати, а після виписки Ніні Яківні був потрібен постійний догляд. Оля навіть чути не хотіла про навчання. Вона вирішила поставити маму на ноги, а там вже й видно буде.
Вона не могла втратити єдину рідну людину.
Оля працювала кур’єром, поки одного разу не довелося віднести замовлення в небезпечний район, звідки вона ледве втекла. Група хлопців, які замовили піцу, намагалася затягнути її до себе у квартиру.
Довелося навіть кинути сумку, аби тільки врятуватися.
Більше вона не повернулася на ту роботу, а стрес, який пережила, закарбувався в пам’яті на все життя.
Тепер Ольга з острахом шукала роботу, у всьому бачила підступ.
На ринку, де завжди шукали продавців, власник міг виявитися таким, як ті хлопці, та й працювати довелося б цілий день, а їй потрібно було більше часу проводити з мамою.
Оля купила газету й заходилася переглядати вакансії.
У конструкторському бюро, де колись працював її батько, а потім підприємство продали у приватні руки, потрібна була прибиральниця.
У серці щось дивно стиснулося, ніби вона побачила свій шанс.
Зарплата була досить непоганою, графік — ранковий, а весь день вільний.
Оля зателефонувала й вже через кілька днів вийшла на роботу.
Вона намагалася бути непомітною.
Виконувала свої обов’язки швидко, якісно й одразу бігла додому.
Але незабаром Оля помітила, що один із працівників постійно стежить за нею поглядом.
Це був Ілля.
Спочатку він виявляв дрібні знаки уваги — пропонував випити кави в холі біля автомата, казав інколи, що біля його столу можна не мити сьогодні, але Оля просила його підвестися, бо мала виконати свою роботу.
Якось Ілля випадково зустрів Ольгу у її вихідний.
Вона поспішала з сумками з магазину, коли він підійшов і, взявши пакети з її рук, запропонував допомогу.
А потім почав їй телефонувати.
Оля не розуміла, де він міг знайти її номер, та й спілкуватися з ним їй було неприємно — на роботі він поводився стримано, ніби зовсім її не знає, зате телефоном розповідав, як вона йому подобається і як він хотів би провести з нею все життя.
Лише через рік Оля погодилася сходити з ним у кафе.
Хлопець здався їй кумедним, з ним було цікаво, і поступово вони почали зближуватися.
Оля вже звикла до цих зустрічей, коли якось подзвонив Ілля й попросив перенести побачення.
Засмученим голосом він повідомив, що шеф дав йому майже нерозв’язну задачу, такі проєкти ще жоден інженер не робив.
Оля зацікавилася, згадавши про своє захоплення, і запропонувала Іллі разом попрацювати.
Він усміхнувся, але, вочевидь, не маючи вибору, приїхав до неї.
Тоді вона зробила такі ескізи, що в Іллі очі округлилися, мов монети.
— Як ти це зробила? — здивовано запитав він, а Оля тільки знизала плечима.
— У мене таких ідей повно, — відповіла вона з легкою усмішкою. — Просто поки що не вдалося піти вчитися, тож звертайся, якщо що.
І хлопець почав звертатися. Тепер його інтерес до милої Олі тільки зріс, і незабаром він запропонував їй вийти за нього заміж. На той час мама Олі вже йшла на поправку семимильними кроками, і вона погодилася, довго не роздумуючи. Вона мріяла, що колись все ж здобуде освіту, і вони з чоловіком разом займатимуться улюбленою справою. До того ж, Оля підпрацьовувала на фрилансі — створювала незвичайні проєкти сучасних будинків, і її роботи мали попит.
Коли Ольга увійшла в зал, де проходила вечірка, у повітрі повисла напруга. Шумний гул розмов, сміх і дзвін келихів на мить затихли. Усі погляди звернулися до неї, ніби ніхто не міг повірити, що це та сама скромна прибиральниця, яку вони звикли бачити щодня в простих джинсах і футболці. Тепер перед ними стояла жінка в елегантній вечірній сукні, з бездоганною зачіскою і легкою усмішкою на губах. На обличчях колег промайнули здивування, захоплення і навіть заздрість.
Раптом, серед гурту співробітників, промайнула знайома фігура Іллі. Але він був не один. Поруч із ним стояла ефектна блондинка — одна з співробітниць, яку Оля кілька разів бачила. Вони сміялися, як давні друзі, а його рука то й діло торкалася плеча жінки, нібито випадково, але з очевидною близькістю.
Ольга відчула, як у неї скрутило всередині від болю. Вона зробила кілька кроків уперед, і в цей момент їхні погляди зустрілися. Ілля подивився на неї з легким подивом, а потім його обличчя напружилося. Він щось прошепотів блондинці й попрямував до Олі.
Коли він наблизився, його обличчя стало холодним. Він повільно пройшов повз неї й тихо, але з очевидним роздратуванням промовив:
— Пішли у фоє. Треба поговорити.
Ольга кивнула, не знаходячи сил заперечити, і пішла за ним, відчуваючи, як у грудях починає наростати тривога.
Як тільки вони опинилися у фоє, Ілля озирнувся довкола, переконавшись, що нікого поруч немає, і різко повернувся до Ольги. У його очах читався гнів.
— Ти що, з глузду з’їхала? — прошипів він, міцно стискаючи її лікоть. — Навіщо ти сюди прийшла? Ти взагалі розумієш, як це виглядає? Люди почнуть ставити запитання, пліткувати!
Оля здивовано розширила очі й відсахнулася. Вона очікувала всього — збентеження, можливо, навіть невдоволення, але такого різкого тону вона передбачити не могла.
— То ти все ж соромишся мене? — прошепотіла вона, не вірячи своїм вухам. — Вважаєш, що я не гідна бути твоєю дружиною?
Ілля холодно знизав плечима, ніби це його не стосувалося.
— Олю, будьмо чесними. Тобі вічно сидіти в прибиральницях… А я начальник! Це просто… недоречно.
— А фліртувати з іншими жінками, коли в тебе є дружина, доречно? — вигукнула Ольга, відчуваючи, як злість починає витісняти біль.
— Ти не розумієш, — холодно відповів він. — Це частина гри. Такі стосунки допомагають підтримувати статус. Мені потрібна жінка, яка відповідатиме моєму рівню. А ти… ти завжди була позаду мене, і так буде завжди. Ти повинна сидіти вдома, а не ганьбити мене перед усіма.
Ольга не витримала. Сльози підступили до очей, але вона швидко їх витерла, не бажаючи, щоб Ілля побачив її слабкість. Вона різко розвернулася і побігла до виходу, не бажаючи більше слухати його принизливі слова. Очі застилали сльози, і вона ледь не впала, спускаючись сходами, але сильна рука підтримала її.
— Обережно! — голос був глибоким і впевненим.
Ольга підвела голову й побачила перед собою високого чоловіка років п’ятдесяти, з легкою сивиною на скронях і впевненою поставою. Це був власник підприємства, Ігор Анатолійович.
— Все гаразд? — поцікавився він, уважно оглядаючи її стривожене обличчя.
— Так, вибачте… Я просто… поспішаю.
— Хто ви? — продовжив чоловік, усе ще тримаючи її за руку. — Я вас раніше тут не бачив.
— Я… прибиральниця, — відповіла Ольга, відчуваючи, як гіркота розливається по всьому тілу. — Не хвилюйтеся. Я вже йду.
Ігор Анатолійович насупився.
— Прибиральниця? Невже ви тікаєте з вечірки через свій статус? Хтось вас вигнав?
— Можна сказати й так, — прошепотіла Ольга, опустивши голову.
— Я не давав таких розпоряджень, — сказав він із подивом. — Якщо хтось намагається вас принизити через ваш статус, це абсолютно неприпустимо. Чому б вам не повернутися?
— Ні, — Ольга вирвала руку й відступила на крок. — Я більше не можу тут залишатися. Дякую за вашу пропозицію, але мені потрібно піти.
Вона розвернулася і кинулася геть, не озираючись. У голові гуло, а сльози знову підступили до країв очей. Як же так сталося? Вона так вірила в Іллю, у їхнє кохання, у майбутнє разом. Але тепер їй стало ясно: це була лише ілюзія. Вона повернулася додому, зібрала свої речі й переїхала до матері.
Наступного дня Оля вирішила не показувати своїх емоцій і зосередилася на роботі, хоча всередині вирували образа та обурення. Вона кілька разів бачила, як Ілля проходив повз, демонстративно не помічаючи її, ніби хотів покарати своєю мовчанкою. Йому явно подобалося вдавати ображеного, ніби це вона, Оля, була винна у всьому, а не навпаки. Вона розуміла, що він свідомо уникає прямої розмови, але на той момент вона вже вирішила подати на розлучення, хоч як би це не було важко.
Оля, завершивши всі справи, набралася сміливості й попрямувала до кабінету Іллі. Вона вже подумки прокрутила все, що збиралася йому сказати. Але коли вона підійшла до його кабінету й поглянула через трохи прочинені двері, щось привернуло її увагу на його моніторі. Її роботи! Ті самі проєкти, над якими вона працювала останні місяці.
Затамувавши подих, Оля без стуку зайшла до кабінету, відчуваючи, як усередині наростає гнів.
— Це що таке? — її голос тремтів від обурення. — Ілля, ти що, вкрав мої роботи?
Ілля повернувся до неї, на мить завмер, а потім, побачивши вираз її обличчя, спробував виправдатися:
— Не вкрав, а… позичив. Для спільної справи, розумієш? Це ж усе для блага компанії!
— Для блага компанії? — Оля ледве стримувала лють. — Ти серйозно думаєш, що я в це повірю? Ти використовуєш мої проєкти, щоб зберегти свою посаду!
— Олю, не перебільшуй, — Ілля намагався взяти ситуацію під контроль, але його голос звучав невпевнено. — Це не крадіжка, це… оптимізація. Ти ж знаєш, що у нас спільний дім, спільний побут. Ми ж в одному човні! Мої успіхи — твої успіхи. Ти живеш у моїй квартирі, користуєшся всім цим, то чого тобі ще потрібно?
Оля не витримала:
— Твої успіхи? Та в тебе б і відділу цього не було, якби не я! Ти начальником став завдяки моїм проєктам, моїм ідеям! А тепер ще й крадеш мої напрацювання, щоб утриматися у своєму кріслі?
— Ілля відкрив рота, щоб щось сказати, але в цей момент до кабінету зайшов власник компанії. Його поява була несподіваною, і Оля помітила, що Ілля помітно зблід.
— Дуже цікаво… Можна детальніше з цього моменту? Ви сказали, що він краде ваші напрацювання?
Оля завмерла, не знаючи, як себе поводити, але всередині неї прокинулося почуття справедливості. Ілля кинув на неї благальний погляд, але вона не збиралася мовчати.
— Так, це мої проєкти, — впевнено сказала Оля. — Я розробляла їх вечорами й ночами, а тепер вони опинилися в Іллі без мого відома і згоди.
Ігор Анатолійович з непідробним інтересом подивився на неї та, кивнувши, сказав:
— Ілля, пройдімо до мого кабінету. У нас буде серйозна розмова.
Ілля, зблідлий, не знав, що сказати. Оля тільки кинула на нього холодний погляд і мовчки вийшла з кабінету, почуваючись як ніколи вільною.
Того ж вечора Олі зателефонував Ігор Анатолійович.
— Ольго, я переглянув ваше особисте діло, і у мене до вас питання. Чи не ви донька того самого легендарного інженера, який колись працював у нашому конструкторському бюро?
Оля здивувалася, почувши це питання, але відповіла:
— Так, це мій батько.
— Тепер усе стає на свої місця, — задумливо відповів Ігор. — Я багато чув про його талант, і, схоже, ви успадкували його здібності. У мене до вас пропозиція. Я хочу, щоб ви зайняли посаду інженера в нашій компанії. Спочатку як асистент, але за умови, що ви розпочнете навчання. Усі витрати на освіту компанія бере на себе.
Оля не могла повірити своїм вухам. Ця несподівана можливість здавалася їй майже нереальною, але вона знала одне: це її шанс.
— Я згодна, — відповіла вона, відчуваючи, як на серці стає легше.
На роботі новина про те, що Іллю звільнили, розлетілася швидко. Оля бачила, як колеги поглядають на неї з цікавістю. Їй і раніше в колективі симпатизували, але тепер ставлення стало більш серйозним і шанобливим.
Минуло кілька місяців, і життя Олі дійсно почало змінюватися. Вона розлучилася з Іллею, відчуваючи, що зробила правильний вибір. Її життя набуло нових барв. Вона почала навчатися і працювати, як і обіцяв Ігор Анатолійович.
Вона завжди знала, що в ній є потенціал, але довгі роки жила в тіні чужих амбіцій і маніпуляцій. Тепер же, нарешті, Оля почала жити для себе. Її впевненість зростала з кожним днем, а попереду чекали нові можливості, які вона вже не збиралася втрачати.
— Ну ось, тепер я дуже рада за тебе, Льолечко, — говорила мама, витираючи сльози. — А достойного чоловіка ти обов’язково зустрінеш, які твої роки!
І Оля усміхнулася у відповідь…
Я npoстo нaклeїлa дeшeвy nлівкy нa вікнa і всю зuʍy npo6лeʍ нe знaю. Ділюся сnoсo6oʍ