— Мамо, а ти що тут робиш? Ти ж мала бути в санаторії на лікуванні… — я щиро здивувалась, побачивши маму посеред нашої кухні.
— Мала бути — і що? Передумала. Мені вдома спокійніше.
— Мамо, це взагалі-то мій дім, — невпевнено пробурмотіла я.
— Ти що, кутка для матері пошкодувала, так? Я до неї з усією душею, а вона…
***
Я глибоко зітхнула. Почалось. Як завжди, мама у своєму репертуарі.
Зараз почне скаржитися, що її не люблять, не цінують і з нею не рахуються…
Я вже готувалась це слухати, як раптом згадала: мами ж взагалі не повинно зараз тут бути. Вона мала бути в санаторії.
І справа навіть не в тому, що мені шкода — просто за той санаторій була сплачена чимала сума…
— Мамо, а ти відмовилась від санаторію. А гроші?
— Які гроші? — мама невдоволено глянула на мене.
— Ну, гроші повернули?
— Я їй про себе, а вона все про гроші. Це ж треба, виростила собі на голову меркантильну доньку. Тобі що важливіше — мати чи гроші?
Зрозуміло, розмови не буде.
Зараз мене ще й звинуватять, що я засмутилась тільки через гроші. Ще й чоловік прийде — підтримає маму.
Бо ж у нього своєї немає, і, за його словами, я свою не ціную. А я, виходить, маю її мало не на руках носити. Буквально.
Я махнула рукою: роби що хочеш, мамо, на моїй кухні. А я краще закриюсь у спальні й трохи посиджу в тиші.
Увечері я спробувала донести чоловікові свою правду.
— Ти не розумієш? Вона тільки й робить, що тягне з нас гроші. Той санаторій — ми ж брали кредит, щоб підлікувати її здоров’я.
Згадай, скільки разів вона нам казала, що це їй життєво необхідно?
— І ти пожаліла, Алісо, як завжди. Холодильник твоя мама просила — скільки ти мені мозок виносила?
— Так, я пожаліла, — мені вже було прикро, неприємно це чути від чоловіка. — Пожаліла, бо ми постійно через неї в боргах.
То їй одне хочеться, то інше. То санаторій за сто тисяч гривень, у який вона навіть не поїхала!
— І що? Твоя мама вже не молода. Хто їй ще допоможе, як не ми?
— Та хоч хто, тільки не я.
— Ти це через ті сто тисяч так завелась? Ми ж вже закрили кредит, я ж казав — премія буде велика. На все вистачить.
— Угу, кредит закрили. А без грошей ще місяць жити.
— Якщо тебе щось не влаштовує, подзвони в санаторій і оформлюй повернення сама. У тебе ж була довіреність від мами?
— Так і зроблю, ясно?
— От і зроби. Через дрібницю таке влаштовувати. Не думав, Алісо, що ти така скупувата.
Телефонна розмова з санаторієм полегшення не принесла.
— Белова Ніна Степанівна? Перепрошую, у нас такої гості не зареєстровано. Ні зараз, ні раніше. Можливо, путівка оформлювалась, але до заїзду не дійшло.
— Що значить — не дійшло? — я відчула, як по спині пробіг холод. — Оплата пройшла, я сама все оформлювала через сайт, за довіреністю, у вас має бути запис!
— Зараз перевірю… Так, ось: бронювання було. Але згодом скасоване. Кошти вказано повернути готівкою. Отримувач — Белова Н.С., довіреність додано. Повернення здійснене.
— Що? — я не вірила своїм вухам. — Зачекайте… готівкою?
— Усе вірно.
Я подякувала й поклала слухавку, руки тремтіли. Я точно пам’ятала, що оформлювала путівку я. Мама не хотіла нічого слухати, відмахувалась, усе робила я. Платила теж я. Вона навіть не спитала, коли заїзд.
Але хто скасував бронь? І за якою довіреністю отримала гроші? У мене ж був її паспорт і довіреність. Значить, вона подала іншу, сама. Значить, вона з самого початку знала, що нікуди не збирається їхати.
То навіщо тоді просити? Навіщо тягнути гроші? І куди вони поділися?
Всередині кипіла злість. Величезна. Ми ледь-ледь перебивалися з копійки на копійку, думали, як заощадити, а тут таке…
Наступні дні я ходила, як заведена. Мама поводилася у нашій оселі так, ніби нічого не сталося. Спокійно мила посуд, поливала фікус, ввечері в’язала в кріслі.
Жодної згадки про санаторій. Жодного пояснення. Просто оселилась у нас, хоча зайшла ніби в гості.
Я намагалась поговорити з нею спокійно, без конфліктів.
— Мамо, ти справді вирішила не їхати? — запитала одного разу за вечерею. — Може, передумала, бо боялась, чи щось не влаштувало?
— Алісо, — зітхнула вона, не піднімаючи очей. — Давай не будемо. Мені й у вас непогано.
— Але ж ти сама казала, що тиск, що голова паморочиться… — я намагалась бути делікатною.
— Я казала, що втомилась. А втома найкраще лікується вдома. — Вона знизала плечима й поставила переді мною чашку. — Ось, чай з мелісою, краще за будь-який санаторій.
На третій день я не витримала. Взяла відгул і вирішила простежити — мені щось не подобалось у її відповідях і поведінці…
Спочатку вона просто вийшла у двір. Сумка через плече, палиця в руці — образ ідеальної літньої жінки. Потім дійшла до сусіднього кварталу, звернула у тихий провулок… і зупинилась біля квіткового магазину.
Звідти вийшов чоловік із сивою борідкою та пакетом у руках. Мама підійшла, він усміхнувся.
Вони не обіймались, але пішли поруч, неквапно, ніби просто вийшли на прогулянку. За годину вона повернулась додому — з порожніми руками. Без квітів, без сумки.
Увечері я розповіла про все чоловікові, чекала поради — отримала інше.
— Стежити? Ти у своєму розумі, Алісо? Це ж твоя мама! Їй що, не можна з чоловіком погуляти? Ти взагалі чого добиваєшся?
— Я добиваюся правди! — вибухнула я. — Ми взяли кредит! Я думала, вона проходить лікування, а вона швендяє бозна-де! І, між іншим, гроші — наші! Вона їх отримала! Без мого відома!
— І що? Вона їх у тебе вкрала? Чи, може, ти купила їй путівку в обмін на покору? Алісо, ти справді перегинаєш.
— А ти, як завжди, на її боці! — кинула я. — Може, ви взагалі заодно? Зручно вам удвох, поки я ішачу, а ви тут відпочиваєте?
— Оце вже було зайве, — сказав він і підвівся. — От як заспокоїшся — подзвони. А поки поживу в друга.
Він пішов, а я залишилася сама. Без підтримки. Без відповіді.
Мама мовчки склала рушник і пішла у спальню. Жодного слова. Тільки погляд — жалісливий, ніби я маленька капризна дівчинка, що закотила істерику через зламану іграшку.
Я лежала на дивані й не могла заснути. В голові крутилася тільки одна думка: вона мене обдурила. Навіщо — не знаю. Але точно знаю — вона щось приховує. І я це з’ясую.
І нехай потім мені буде соромно. І нехай вона виявиться правою. Я все одно повинна знати.
Наступного ранку я знову пішла за нею. Далеко. Через два квартали вона зайшла до невеликої будівлі з табличкою: «Агенція нерухомості “Затишок і Дім”».
Серце застукало сильніше. За пів години вона вийшла — з тим самим чоловіком.
Вони йшли, розмовляли про щось серйозне. Він показував якісь папери, вона кивала. Потім розійшлися.
Увечері я не витримала.
— Ти що, вирішила продати мою квартиру? Чи свою? Що ти витворяєш? — я влетіла на кухню, навіть не чекаючи чаю.
— Алісо… — втомлено зітхнула вона. — Сядь.
— Не буду. Скажи одразу: на що ти витратила гроші з санаторію?
Мама встала й пішла до кімнати. Повернулась із коричневим конвертом. Поклала його на кухонний стіл переді мною.
— Рахуй. Там двадцять три тисячі, залишок.
— Що?.. — я відсунула чашку з чаєм і подивилася на неї впритул. У голові навіть не складалися слова.
— Це все, що залишилось, — спокійно продовжила мама. — Я з вас постійно тягнула: то на холодильник, то на куртку, то на якісь уколи, на санаторій, звісно. Все записувала, все відкладала.
Я втупилась у конверт. Гроші були акуратно складені. І якісь чеки, квитанції, списки, написані її розмашистим почерком.
— Але… навіщо? — прошепотіла я. — Чому ти просто не сказала?
— Бо ви б не дали, — вона сіла навпроти. — Ні ти, ні твій чоловік. Ви ж не вмієте відкладати. У вас завжди щось важливіше: то подорож, то техніка, то іпотека, то одяг.
І щоразу ви кажете — «дача потім». А це «потім» у вас тягнеться вже шість років.
Вона зробила ковток чаю. Погляд у неї був спокійний. Навіть трохи втомлений.
— А я вмію. І я пам’ятаю, як ти влітку казала: «От би кудись поїхати, хай навіть без зручностей, аби за місто».
І як він відповів: «Хоч би вже своя ділянка, а не в тещі».
А я слухала й думала. Якщо ви не можете накопичити, я допоможу.
Я мовчала.
— Павло Петрович не сектант, не «друг», не хто там ще. Він рієлтор. І він знайшов чудовий варіант. Будиночок під Обуховом.
Шість соток, світло є, вода по графіку, сарайчик, банька. Ділянка рівна, поруч сусіди — сім’я з дітьми. Автобус ходить — усе, як ви хотіли.
Вона замовкла, а потім додала тихіше:
— Я не хотіла, щоб ви знали. Бо почали б рахувати, хто скільки вклав, сумніватися, відмовлятися, сперечатись…
А я просто хотіла вам допомогти. Квартиру свою здала на три місяці, у вас пожити вирішила на цей час…
Я не знала, що сказати. Від сорому нудота підходила до горла. Увесь цей час я звинувачувала її в хитрості, у маніпуляціях, у корисливості.
Стежила за нею, як за шахрайкою. Думала, що вона тягне гроші, щоб… розважатися? Купити собі шубу? Втекти з якимось дідусем?
А вона, виявляється, збирала. Для нас. На те, що ми самі давно відкинули.
Мама тим часом розгорнула ще один папірець.
— Ось. Це договір купівлі-продажу на твоє ім’я. Гроші всі внесені. Тобі потрібно лише підписати. Павло все підготує. Будинок невеличкий, але ваш.
Без кредитів, без боргів. Тільки податок раз на рік і дачні турботи. Але ж ви цього хотіли?
Я дивилася на неї й розуміла: так, ми хотіли. Але самі ніколи б не зібралися. Не наважилися. Ми мріяли. А вона — зробила.
— Пробач, — прошепотіла я. — Я… я поводилася жахливо. Я думала, ти…
— Я знаю, що ти думала, — мама всміхнулась. — Ти ж моя донька. І ти не жахлива. Ти просто втомлена. Живеш у режимі «треба, треба, треба». Тому я й хотіла подарувати вам місце, де «нічого не треба». Хоча б на вихідні.
Ми мовчали.
І тільки зараз я помітила, як вона змінилася за останній час. Більше сивини. Рухи повільніші. Але голос — впевнений. І обличчя спокійне, рішуче.
Мама вже не була тією тривожною жінкою з торбами з «АТБ» і вічним критицизмом щодо нашої вечері.
— Він гарний? — тихо запитала я.
— Хто?
— Будинок.
Мама усміхнулась.
— Не як на картинках, звісно. Але з душею. Вишня росте прямо біля входу. І кущ смородини. І ставок за п’ять хвилин пішки… гарно.
— Ми поїдемо подивитися?
— За тиждень. Павло якраз хотів вас познайомити з господинею, вона хороша, спокійна жінка, переїжджає до сина.
Я кивнула. Вперше за довгий час мені хотілося не дорікати, не доводити, не перемагати — а просто бути поруч.
Мама поклала руку на мою.
— Все буде добре, Алісо. Побачиш. Подзвони чоловіку, поки він не надумав подавати на розлучення.
Я кивнула.
Невже я стара?