Родичі знахабніли

— Мамо, ти знову все драматизуєш! Ну подумаєш, не змогли приїхати. У всіх своє життя! — Ольга роздратовано кинула пакет із продуктами на стіл.

— Я два тижні лежала з температурою після операції. Два тижні, Олю! — Віра Петрівна поправила окуляри й стиснула губи. — Вісім дзвінків зробила. Вісім! І тільки онук забіг на пів години.

— Бабусю, у нас робота, діти, іпотека! — Ольга почала викладати на стіл хліб, молоко, крупу. — Думаєш, нам легко? Ми крутимося, як муха в окропі.

— А я, значить, на печі лежу? — Віра Петрівна відчинила холодильник, дістала недоїдену кашу. — Коли вам потрібно було з Мішею сидіти, я все кидала. Коли гроші на перший внесок збирали — я останні заощадження віддала.

— Почалося! — Ольга закотила очі. — Зараз ти мені нагадаєш про кожну копійку, яку нам позичила.

— Не позичила, а віддала, — Віра Петрівна постукала ложкою по мисці. — І справа не в грошах. Я не прошу багато, просто… приїхати, спитати, як справи.

— Мамо, ти тільки й скаржишся останнім часом! — Ольга грюкнула шафкою сильніше, ніж потрібно. — Таке враження, що тобі просто нема чим зайнятися.

Віра Петрівна завмерла з ложкою в руці. На мить їй здалося, що в кімнаті зникли всі звуки.

— Нема чим зайнятися? — вона повільно поклала ложку. — Я все життя працювала, як кінь. Поховала твого батька, вас із братом сама підіймала. Потім з онуками сиділа. А зараз, коли мені потрібна допомога, виходить, я просто скаржусь?

— Ну от, знову! — Ольга схрестила руки на грудях. — Ми вдячні за все, але зрозумій — у кожного своє життя!

У передпокої пролунав дзвінок. Ольга глянула на годинник і рушила до дверей.

— Це за мною. У мене стрижка, — вона завагалася. — Продукти я привезла. Маші скажу, нехай заїде на тижні.

— Твоя донька така ж зайнята, як і ти, — Віра Петрівна відвернулася до вікна. — Обіцяла допомогти з ліками ще тиждень тому. Досі чекаю.

— У неї сесія! — Ольга накинула пальто. — Вічно ти все перебільшуєш. Подумаєш, таблетки. Пішла б сама, подихала б повітрям.

— Мені важко ходити після операції, — тихо промовила Віра Петрівна. — Лікар сказав — мінімальні навантаження.

— Отже, таксі викликай, — відрізала Ольга. — У тебе ж пенсія непогана. І квартира є. Багато хто у твоєму віці про таке тільки мріє.

Віра Петрівна взяла чашку з охололим чаєм. Руки тремтіли.

— Та кому ти тепер потрібна зі своїми проблемами? — випалила Ольга і відразу осіклася. — Пробач, я не хотіла… Просто втомилася. Подзвони Андрію. Він чоловік, йому простіше допомогти.

— Твій брат не відповідає вже третій тиждень, — Віра Петрівна нервово поправила серветницю. — У нього відрядження чи відпустка, я вже не пам’ятаю. Його дружина теж трубку не бере.

— Гаразд, я постараюся заїхати на вихідних, — Ольга поглянула на годинник. — Мені пора. Не забудь прийняти ліки.

Двері грюкнули. Віра Петрівна залишилася сама. Вона довго дивилася на зачинені двері, потім повільно підійшла до буфету, дістала коробку з фотографіями. На верхній фотографії усміхалася вся родина — вона, діти, онуки. Тоді, на її 70-річчі, вони були щасливі. Тоді всім було не лінь приїхати.

Телефон несподівано задзвонив. Віра Петрівна здригнулася і потяглася до слухавки, скинувши коробку з фотографіями. Вони розлетілися по підлозі, як осіннє листя.

— Бабусю? — пролунав у трубці голос Діми, наймолодшого онука. — Як ти там? Мама сказала, що була в тебе.

Віра Петрівна завмерла, міцно тримаючи слухавку.

— Вітаю, Дімочко, — голос Віри Петрівни здригнувся. — Так, мама твоя заходила. Продукти привезла.

— Я хотів із нею приїхати, але в мене була контрольна, — у голосі онука звучало щире співчуття. — Як ти почуваєшся після операції?

Віра Петрівна повільно опустилася на стілець, усе ще дивлячись на розсипані по підлозі фотографії.

— Та потроху, внучку. Ниє інколи, але пігулки допомагають.

Вона не стала казати, що знеболювальні майже закінчилися, а нові ніхто не купив. Не хотіла обтяжувати хлопця своїми проблемами.

— Бабусю, а чого ти така сумна? — Діма завжди відчував її настрій, навіть телефоном.

— З чого ти взяв? — Віра Петрівна спробувала надати голосу бадьорості. — Все добре, просто втомилася трохи.

— Брешеш, — Діма хмикнув зовсім по-дорослому. — Ти коли засмучена, у тебе голос інший. Я ж знаю.

Віра Петрівна мимоволі усміхнулася. Дімка. Єдиний, хто помічав такі дрібниці.

— Просто… — вона зам’ялася, не бажаючи скаржитися, — інколи буває самотньо. Особливо зараз, коли самій важко справлятися.

— Розумію, — у слухавці почулося шарудіння, ніби Діма щось записував. — Слухай, бабусю, а що тобі потрібно? Список склади. Ліки там, спеціальні продукти. Я спробую заїхати на тижні.

— Ой, Дімочко, у тебе ж школа, уроки. Не треба, — Віра Петрівна відчула, як клубок підступив до горла. — Мама твоя обіцяла…

— Ага, знаю я її обіцянки, — Діма сказав це так по-дорослому, що у Віри Петрівни стиснулося серце. — Вона вічно всім обіцяє, а потім «ніколи, зайнята, потім». Я сам приїду.

Віра Петрівна мимоволі подивилася на фотографію, де маленький Діма сидів у неї на колінах. Тоді йому було п’ять, зараз п’ятнадцять. А очі ті самі — уважні, ніби бачать наскрізь.

— Дім, ти справді не зобов’язаний…

— Бабусю, — перебив її він, — знаєш, що тато завжди каже? «Обіцяв — зроби». А я тобі зараз обіцяю, що приїду. Значить, приїду. Чекай.

Після розмови Віра Петрівна довго сиділа нерухомо. Потім повільно, спираючись на стіл, нахилилася і почала підбирати розкидані фотографії. На одній із них Діма задував свічки на торті — йому виповнилося десять. Саме тоді він уперше залишився у неї на цілий тиждень, коли Ольга з чоловіком поїхали відпочивати.

Віра Петрівна поставила чайник і дістала з верхньої полиці бляшану коробку з рештками печива. Спеціально для Діми завжди тримала запас — він любив до чаю щось солодке.

«Дивно, — подумала вона, — від кого чекала підтримки, тільки не від п’ятнадцятирічного підлітка».

Ранок почався з огидного пульсуючого болю. Віра Петрівна насилу дісталася до кухні, поставила чайник. Таблетки закінчувалися — залишилося всього дві. Вона кинула погляд на холодильник, де під магнітом жовтів рецепт. Треба було самій іти до аптеки, але погода зіпсувалася — за вікном лив дощ, а до найближчої аптеки чотири зупинки.

Телефон задзвонив несподівано голосно.

— Так, Оленко, — Віра Петрівна намагалася, щоб голос звучав бадьоро.

— Мамо, я сьогодні не зможу заїхати, — голос доньки звучав винувато. — У Миші температура. Слухай, я тут подумала — може, тітку Галю попросиш? Вона ж поряд живе.

Віра Петрівна присіла на табуретку. Тітка Галя — сусідка, якій вона колись допомагала з онуками.

— У Галі артрит, Олю. Їй самій важко ходити.

— Ну, мамо, — в голосі доньки з’явилися знайомі роздратовані нотки. — Що мені тепер, все кинути й бігти за твоїми таблетками? У мене робота, хвора дитина…

— Я розумію, — Віра Петрівна провела рукою по столу, змітаючи невидимі крихти. — Просто спитала.

— Господи, знову цей тон! — Ольга важко зітхнула. — Вічно ти все для всіх робиш, а потім ображаєшся! Ти доросла людина, мамо. Виклич таксі, з’їдь сама.

— Добре, — погодилася Віра Петрівна, хоча знала, що на таксі в неї залишиться менше грошей на продукти, а пенсія тільки через тиждень.

Після розмови вона повільно налила чай, розмішала цукор — ложка неприємно дзвеніла об стінки чашки. Телефон знову задзвонив.

— Бабусю, привіт! Я їду до тебе, — голос Діми звучав задихано. — Ти склала список?

— Дімочко, в таку погоду? — занепокоїлася Віра Петрівна. — Дощ же, застудишся…

— У мене куртка непромокальна, — відмахнувся онук. — Що записувати? Які таблетки?

Віра Петрівна продиктувала назви ліків, потім додала молоко і хліб. Діма пообіцяв бути за годину.

Вона вирішила трохи прибрати — не хотілося, щоб онук бачив безлад. Протерла пил, зібрала посуд зі столу. Кожен рух віддавався болем, але Віра Петрівна вперто продовжувала. Зупинилася тільки біля серванта, де стояли фотографії.

Ось Андрій із сім’єю на морі — засмаглі, щасливі. Четвертий рік поспіль їздять у Туреччину. Колись вона оплатила йому навчання в автошколі, потім допомогла купити першу машину. Тепер він успішний бізнесмен, але у нього вічно немає часу навіть подзвонити матері.

А ось Ольга з чоловіком і дітьми — новосілля в їхній квартирі. Тоді Віра Петрівна віддала всі заощадження на перший внесок. Зараз у них друга іпотека — купили дачу. До неї заїжджають тільки коли потрібно посидіти з Мішею.

Дзвінок у двері пролунав рівно за годину.

На порозі стояв змоклий Діма з великим пакетом.

— Чому без парасолі? — сплеснула руками Віра Петрівна.

— Забув, — відмахнувся онук, заходячи до квартири. — Зате все купив. І ще тістечко тобі взяв — шоколадне, як ти любиш.

Він скинув мокру куртку, пройшов на кухню, виклав покупки.

— Так, таблетки спочатку. Тобі зараз треба прийняти?

— Треба, — зізналася Віра Петрівна. — Спина знову болить.

Діма набрав води, подав склянку й таблетку.

— А тепер чай будемо пити. У мене ще дві години до тренування.

Поки закипав чайник, онук розкладав решту покупок.

— Слухай, бабусю, — раптом сказав він, дістаючи коробку з тістечком. — А чому ти маму не попросила? Вона ж учора була в тебе.

Віра Петрівна відвела погляд.

— У неї багато справ, Дімочко. Робота, Міша…

— Ага, — хмикнув онук, розливаючи чай. — А в тебе, значить, справ немає? Мама взагалі дивною стала. Все кудись біжить, а толку… Он дядько Андрій — той взагалі, як забув, що в нього сім’я є.

Віра Петрівна зітхнула:

— Не кажи так, вони хороші. Просто у всіх своє життя.

— Ну так, — фиркнув Діма, — тільки чомусь твоє життя — це няньчити, допомагати й давати гроші. А їхнє життя — це «вибач, немає часу».

Віра Петрівна промовчала. Що тут скажеш, якщо хлопець має рацію?

Через тиждень Віра Петрівна сиділа біля вікна й перебирала старі фотоальбоми, коли пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Діма з великим рюкзаком.

— Привіт, бабусю! — він поцілував її в щоку. — Як почуваєшся?

— Краще, мій хороший, — вона розгублено поглянула на громіздкий рюкзак. — Ти куди зібрався?

Діма пройшов у квартиру, кинув рюкзак на підлогу.

— Та у нас вдома… ну, коротше, мама з татом знову сваряться, — махнув рукою. — Можна я в тебе переночую?

— Звичайно, — Віра Петрівна обійняла онука за плечі. — Завжди можна. А що сталося?

Діма пройшов на кухню, відкрив холодильник.

— У тебе їсти є? Я з тренування, голодний, як вовк.

— Зараз розігрію, — захвилювалася Віра Петрівна, дістаючи каструлю. — Борщ учора варила. І котлети є.

— Клас! — Діма сів за стіл. — А в нас удома вічно їсти нічого. Мама каже — сам розігрій, тато каже — замов доставку. А нормальної їжі немає.

Віра Петрівна похитала головою, ставлячи тарілку з борщем перед онуком.

— Мама тобі дзвонила? Знає, що ти тут?

— Я сказав, що переночую в друга, — Діма старанно відводив очі. — Вона все одно не помітить. У неї зараз цей новий проєкт, вона до ночі на роботі.

Віра Петрівна насупилася.

— Треба їй подзвонити, сказати, що ти у мене.

— Не треба! — Діма підняв голову. — Бабусю, ну будь ласка. Я завтра сам скажу. Просто… там таке… — він зам’явся. — Вони з татом говорять про розлучення. Знову.

Віра Петрівна важко опустилася на стілець.

— Господи, — прошепотіла вона. — Я не знала…

— Ніхто не знає, — Діма сердито хлебтав борщ. — Вони завжди удають, що все добре. А потім як почнуть… Молодший не чує, він міцно спить. А я все чую.

Віра Петрівна простягла руку, погладила онука по волоссю.

— Дім, може, поговорити з ними? Я можу…

— Не треба! — він різко відсторонився. — Знаю я ці розмови. Мама відразу: «Ой, бабусю, ти тільки скаржишся останнім часом!» А тато взагалі ніби нікого не чує.

Віра Петрівна здригнулася від упізнання власних слів.

— Гаразд, — вона підвелася, — давай я тобі постелю. Ти, напевно, втомився.

Коли ліжко було готове, Діма дістав із рюкзака підручники.

— Мені ще хімію доробити треба, — пояснив він. — Завтра контрольна.

— Звісно, займайся, — кивнула Віра Петрівна. — Я тобі чаю зроблю.

Вона вийшла на кухню, поставила чайник. У грудях стискалося від болю і ніжності. Її онук, майже дорослий, але все ще дитина, прибіг саме до неї. Не до друзів, не кудись ще — до бабусі, яку її діти вважали «тільки скаржницею».

Телефон задзвонив несподівано. Ольга.

— Мамо, — голос доньки звучав схвильовано, — пробач, що пізно. Діма в тебе?

— Так, — відповіла Віра Петрівна, — робить уроки. Він сказав, що ви… посварилися.

— Ми не сварилися! — Ольга схлипнула. — Просто із Сергієм поговорили на підвищених тонах. А він, виявляється, підслухав! І пішов, вимкнув телефон. Я вже всіх друзів обдзвонила.

— Йому у бабусі погано, чи що? — раптом різко спитала Віра Петрівна. — У мене і нагодують, і вислухають, і кричати не будуть.

— Мамо, ти знову?! — Ольга перейшла в наступ. — У нас складний період, а ти…

— Ні, це ти послухай! — Віра Петрівна й сама не очікувала, що підвищить голос. — Дитина прибігла до мене голодна, засмучена, каже, що ви про розлучення думаєте. А я, між іншим, навіть не знала! Бо ви зі мною нічим не ділитесь, тільки коли нянька потрібна!

— Бабусю? — Діма з’явився у дверях кухні. — Ти чого кричиш?

Віра Петрівна здригнулася, притисла слухавку до грудей.

— Мама дзвонить, хвилюється.

Діма насупився:

— Дай слухавку.

Він узяв телефон:

— Мамо, все нормально. Я у бабусі… Так, уроки роблю… Ні, не хвилюйся, я вже не маленький… Переночую тут, завтра прийду…

Він замовк, слухаючи матір, потім його обличчя змінилося:

— А нічого, що бабуся сама після операції була? Два тижні! А вам усім ніколи було навіть подзвонити!.. Ні, я не грублю, я правду кажу!

Віра Петрівна намагалася забрати телефон, але Діма відвернувся, продовжуючи:

— Знаєш, що вона навіть за ліками сама намагалася йти? А ти все «ніколи, ніколи»… Так, я так розмовляю! Бо хтось повинен їй допомагати, а ви всі наче забули!

Він різко натиснув «відбій», кинув телефон на стіл. Очі блищали від сліз.

— Ось! Ось чому я сюди прийшов! — вигукнув він. — Бо ти єдина, хто мене чує! А їм усім байдуже!

Віра Петрівна обійняла онука, відчуваючи, як у нього здригаються плечі.

— Дімочко, любий, ну що ти…

— Бабусю, — він підняв на неї заплакане обличчя, — я тебе ніколи не покину. Чуєш? Ніколи.

Вони сиділи, обійнявшись, коли у двері подзвонили. На порозі стояла захекана Ольга.

— Діма, додому! — Ольга переступила поріг, виглядаючи водночас розлюченою і винуватою. — Негайно збирайся!

Діма став між матір’ю та бабусею, наче щит.

— Нікуди я не піду. У мене завтра контрольна, а вдома тільки крики.

Ольга глибоко вдихнула, явно намагаючись заспокоїтися.

— Послухай, ми з татом просто говорили…

— Говорили? — Діма хмикнув. — Ти кричала, що втомилася від усього, а тато грюкнув дверима й пішов. Як завжди.

Ольга перевела погляд на матір, ніби шукаючи підтримки:

— Мамо, скажи йому…

— Що я маю сказати? — Віра Петрівна раптом відчула небувалу ясність думок. — Що так у всіх буває? Чи що треба поважати батьків, навіть коли вони не поважають одне одного? Або бабусю свою?

— Мамо! — Ольга сплеснула руками. — Ти серйозно? При дитині?

— Я не дитина! — Діма підвищив голос. — Мені п’ятнадцять, і я все бачу! Бачу, як ви до бабусі ставитеся. Вона завжди всім допомагає, а коли їй потрібна допомога — всі раптом зайняті!

Ольга притулилася до стіни, раптом ставши дуже маленькою й розгубленою.

— Я не думала, що все так погано, — тихо сказала вона. — У мене справді багато роботи…

— У всіх робота! — Діма все ще кипів. — А у бабусі що, легке життя? Ти знаєш, що вона досі насилу ходить після операції? Що їй навіть ліки нікому було купити? Що вона економить на таксі, бо ці гроші потрібні на їжу?

Віра Петрівна поклала руку на плече онука:

— Дімочко, досить…

— Ні, не досить! — він скинув її руку. — Нехай знає! — Потім повернувся до матері: — Коли мені потрібна допомога з уроками, коли Міші погано, коли ви з татом на роботі — хто завжди приїжджає, навіть коли їй важко? Бабуся! А коли їй погано — ви всі зайняті!

Ольга повільно опустилася на пуфик у передпокої. По її щоках текли сльози.

— Пробач, мамо, — вона підняла очі на Віру Петрівну. — Він має рацію. Я… ми всі… — вона не могла підібрати слів.

Віра Петрівна підійшла до доньки, сіла поряд.

— Оленко, я не тримаю зла. Справді. Просто інколи так самотньо стає…

Ольга раптом обійняла матір, притиснулася, як у дитинстві:

— Я виправлюся, мамо. Чесне слово. І з Андрієм поговорю. Ми просто… закрутилися, забули, що насправді важливо.

Діма стояв, переступаючи з ноги на ногу, вже остиглий від гніву.

— Я все одно сьогодні у бабусі залишуся, — вперто сказав він. — І завтра після школи прийду. І в суботу.

Віра Петрівна усміхнулася:

— Тобі необов’язково…

— Необов’язково, — погодився Діма. — Але я хочу. Ми з бабусею потрібні одне одному.

Ольга підвелася, витираючи сльози:

— Гаразд, залишайся. А я… я завтра попрошуся з роботи раніше. Приїду. Поговоримо. Всі разом.

Коли за Ольгою зачинилися двері, Віра Петрівна і Діма повернулися на кухню. Чай давно вистиг, але це було неважливо.

— Ти не боїшся, що вона на тебе образиться? — запитала Віра Петрівна, дивлячись на онука.

Діма знизав плечима:

— Нехай ображається, якщо хоче. Хтось мав сказати правду.

Віра Петрівна налила свіжий чай, поставила на стіл печиво і цукерки.

— Знаєш, — сказала вона, дивлячись на онука з ніжністю, — колись дуже давно твоя мама була такою ж прямолінійною і справедливою, як ти.

Діма підняв на неї здивовані очі:

— Мама? Справді?

— Так.