— Часи різні, а життя одне, — глибокодумно сказав Ілля.
Його знайшли на ґанку, дерев’яні сходи якого ще влітку були ретельно пофарбовані. Осіннього ранку, дуже рано, завгосп, тітка Галя, натрапила на згорток.
— Хлопчик, — ледве чутно промовила вихователька Марина Іллівна, — зовсім крихітний… Хто ж тебе так залишив…
— Що ж, доведеться дзвонити в будинок малюка, — зітхнувши, сказала директорка, кинувши погляд на малюка.
Хоча дітей так не часто підкидають, душа все одно не може змиритися з цим — важко, як не крути.
— Дізнатися б, хто він, — крізь сльози прошепотіла Марина Іллівна.
— Розмріялася, — з гіркою усмішкою відповіла тітка Галя, — тут сліду давно нема, шукай тепер у полі вітер.
— Може, попитаємо, у нас містечко невелике…
— А може це взагалі не наші, може хтось заїжджий… тепер усю округу опитувати?
Але спроби розібратися в цій історії в далекому 1968 році не дали жодних результатів. І документи збирали, і людей розпитували, але так і не знайшли жодної зачіпки — наче малюк із неба впав, залишений на порозі місцевого дитячого будинку.
Через три роки хлопчика перевели з будинку малюка назад у той самий дитячий будинок, де його колись знайшли, тепер під прізвищем Ваня Соколов. Чому і хто дав йому це ім’я, Марина Іллівна так і не дізналася. Хлопчик дивився на всіх із цікавістю, широко розплющеними карими очима, здивовано кліпаючи довгими віями. Його світле волосся помітно відросло, і вихователька першою справою вирішила підстригти його коротше.
— Нічого, Іванко, може, ти у нас довго не затримаєшся, раптом знайдуться тобі батьки.
Але чомусь всиновити Ваню не поспішали. Так буває: не складається. Навіть двом братикам-близнюкам швидко знайшлися батьки, а Вані вже п’ять років виповнилося, а він усе в дитячому будинку.
Коли Ваня пішов до школи, разом із першими літерами та віршами прийшло розуміння того, що в деяких однолітків є батьки, а в нього — ні.
А ще на свята або у вихідний приїжджали бабусі чи інші родичі, пригощаючи своїх дітей, залишених у дитячому будинку, смаколиками, і вони (діти), шарудячи обгортками, із захопленням розповідали, хто до них приїжджав із рідні. Навіть недбайливим мамам діти були надзвичайно раді, притискалися до них і заглядали в очі, в надії, що заберуть додому.
А до Вані ніхто і ніколи не приходив.
— Безрідний, — зітхнувши, говорила завгосп тітка Галя. — Треба ж так, жодних слідів, звідки привезли й хто підкинув…
Марина Іллівна, шкодуючи хлопчиська, приносила іноді гостинці, особливо на свята, коли родичі приїжджали до дітей. Тоді й передавала Вані печиво з цукерками або фрукти. І вихователька не приховувала, що гостинці від неї, а хлопчисько з розумінням дивився й гордо ніс подарунки, відчуваючи, що він майже як усі.
У Марини Іллівни давно була сім’я і двоє дітей. Вона одразу знала, що працюючи тут, не буде всиновлювати чи удочеряти, яким би милим не був дитина. Вони так із чоловіком вирішили. Але в турботі та душевності відмовити не могла, проявляючи любов, а іноді й суворість.
І все одно багато хто звав її мамою. І не лише її. Не маючи можливості вимовити це просте слово з чотирьох літер, щоб звернутися до близької людини, вони називали своїх вихователів, няньок, і таким чином хоч якось компенсували природну потребу в батьках.
Ось і Іванко звав мамою Марину Іллівну, і вже змирився, що в нього немає батьків, і навряд чи вони коли-небудь з’являться, — йому вже чотирнадцять.
З найвідчайдушнішими дітьми з дитячого будинку він робив набіги на городи місцевих жителів, струшуючи ранетки й збираючи огірки за пазуху, а потім їм діставалося, як говорила тітка Галя, по перше число.
Тепер уже запального Ванечку могла втихомирити лише Марина Іллівна. Він опускав голову, коли вона його соромила, лаяла і закликала взятися за розум. А сама розуміла, що у хлопця є прихована образа: що його ніхто не взяв у родину, що немає рідних, або, можливо, вони є, але не знають про нього чи не хочуть знати.
– Я хочу, щоб ти людиною став, – наполягала вихователька.
– А навіщо? – Іванко підіймав на неї погляд своїх теплих карих очей, і його питання звучало якось байдуже. – Все одно безрідний…
– Це хто тобі таке сказав?
– А що – не так, чи що?
– Ти ось що, спершу восьмий клас закінчи, в училище вступи, професію здобудь, а потім уже розпоряджайся своїм життям, тоді сам вирішиш, чи хочеш ти безрідним залишатися, чи рід свій будувати…
– А як це – рід свій будувати?
– А це коли сім’я своя… у тебе вона, можна сказати, з нуля буде, так що відповідальність на тобі, Ваня, велика.
Можливо, завдяки небайдужим повчанням Марини Іллівни, Іванко закінчив вісім класів, вступив до училища й у вісімнадцять отримав маленьку кімнату в гуртожитку від заводу, куди влаштувався слюсарем.
Тоді і відкрився новий талант хлопця: віртуозна гра на гітарі.
– Заспівай, Іванко, – просили хлопці з сусідньої кімнати. І Іван, спочатку невпевнено, а потім сміливіше починав співати про «Завірюху» чи про те, що «такого снігопаду не знали ці місця».
Згодом дитячий будинок почав запрошувати його виступати на святах, а після концертів діти оточували його й просили співати ще.
Пісня допомогла йому і в армії, коли у хвилини відпочинку він наспівував «про солдата, який йде по місту». І взагалі, з піснею йому якось легше стало жити.
В Аллу він закохався одразу, як тільки відслужив. Повернувся до містечка, в якому виріс, і наступного дня на танцях помітив дівчину в синій сукні. Уже потім, коли познайомилися, вона зізналася, що теж одразу помітила його, але робила вигляд, що не бачить.
Весняними вечорами вони гуляли вулицями міста, і Іван зазвичай брав із собою гітару, знаходив вільну лавку й був готовий всю ніч співати для Алли пісні з репертуару будь-якого радянського співака. Але найбільше їм обом подобалися ліричні пісні.
Він багато розповідав про армію, про свою роботу й зовсім нічого – про дитячий будинок. Він узагалі боявся заводити цю розмову.
– А чому ти в гуртожитку живеш? – спитала Алла.
Іванко відразу стиснув губи, не кваплячись із відповіддю.
– Хіба ти не місцевий?
– Чому ж, місцевий. Тут виріс.
Дівчина не зводила з нього очей, і він зрозумів, що вона чекає відповіді. І зараз, можливо, настав момент істини, і від того, що він скаже, залежить його подальше життя. Він знав, що раніше хлопці вигадували історії про своє життя, придумуючи шляхетні причини, через які від них відмовилися. І така спокуса з’явилася й у Ванечки. Саме зараз розповісти гарну історію про свою долю, зворушити серце дівчини, викликати її захоплення…
Іван мовчав.
– Я з дитбудинку, – нарешті сказав він, і це зізнання далося йому важко.
– То ти з нашого місцевого дитбудинку?
– Ну так, виріс там.
– А батьки? А родичі?
– Не знаю. Мене підкинули…
– Як це? – налякано спитала дівчина.
Він стояв перед нею, милуючись її обличчям, її світлим волоссям, зібраним у хвостик, її чубчиком, рівно підстриженим, і наче прощався з нею. Коли він був маленьким, приходили сімейні пари, дивилися на нього, і йому здавалося, що його скоро заберуть додому. Але час минав, а за ним ніхто не приходив…
І зараз він відчував знайоме почуття: тепер Алла знає все й просто повернеться й піде від нього. Назавжди піде.
– Ну ось так зі мною сталося. Кажуть, я безрідний. Ну, загалом, батьків немає. Точніше, вони є, але невідомо, хто вони й де вони. Одним словом, не знаю… мені тепер залишається свій рід будувати. Алло, я тебе все життя любити буду… залишайся зі мною…
Вона залишилася з ним, хоча й була спантеличена історією його народження. Але це спочатку. А потім звикла, ніби й не мала справи до того, хто його батьки.
Вони гуляли літніми ночами, мріючи про майбутнє. Іван будував плани на родину, і від цього всередині було легке хвилювання, адже у нього ніколи не було сім’ї, він узагалі не знав, як це — жити в родині.
– Заходь, Любо, якраз новину дізнаєшся, – Надія Павлівна, мати Алли, зустріла старшу сестру Людмилу. – Аллочка-то в мене заміж зібралася.
– За кого?
– А ти в неї запитай, ошелешила мене зранку, сиджу й до тями прийти не можу.
– Мамо, ну ти хоча б поглянула на нього, Ваня хороший.
– А й справді, сестро, ти чого одразу в штики? – здивувалася Людмила. – Дівчині вже двадцятий рік, час наче…
– Так у нареченого батьків немає. І невідомо, хто вони… безрідний наречений-то, – повідомила Надія.
Людмила з острахом глянула на племінницю. – Хлопців, хіба, не було? Правда, Аллочко, може, почекаєш, знайдеться тобі ще парубок…
Алла повернулася й стала дивитися у вікно, зрозумівши, що тепер і тітка Людмила на боці матері.
Слідом за Людмилою прийшов старший брат її покійного батька. – Чого такі похмурі? – запитав він із порога.
– Заходь, Іллю, ти тепер Аллочці моїй, вважай, за батька, врозуми її… заміж зібралася.
– Ну, так і що? Раз єдина донька, так і заміж їй не треба виходити?
– Треба! Тільки за кого? З безрідним зв’язалася… ось я й проти.
Ілля сів на стілець, закинувши ногу на ногу, звичним рухом пригладив вуса. – Ну, а сам-то парубок який… путній хоч?
– Путній, дядьку Іллю, путній, – заторохтіла Алла, – скажи ти їй, нехай хоч познайомиться, він хороший…
– Не буду я знайомитися, – одразу сказала Надія, – проти я. І Людмила проти, і ти, Іллю, підтримай нас, врозуми дівчину… був би Мишко живий, також би сказав.
Ілля обережно кашлянув, наче потрібно було прочистити горло. – Ну, як знати, може, й Мишко те саме сказав би: глянути на парубка.
– Кинь ти, Іллю, не вигадуй, краще підтримай мене… не хочу, щоб заміж за безрідного виходила, мало в нас хлопців, знайдеться ще.
Ілля знову кашлянув. – Ну, так-то – так, твоя мати, Аллочко, права. Але з іншого боку, якщо взяти війну, так скільки людей загублених було, вважай, що безрідних… а виросли, людьми стали…
– Ну, то ж війна, – заперечила Надія, – чого часи порівнювати.
– Часи різні, а життя одне, – глибокодумно сказав Ілля. – Глянути-то можна на парубка…
– Не збираюся на нього дивитися, – рішуче заявила Надія, і Людмила підтримала її.
– Ваня, ти ворон рахуватимеш чи працюватимеш? – спитав бригадир дядько Петро. – Якийсь ти сьогодні незібраний… що сталося?
– Та так, усе нормально.
– А йому наречену не віддають! – Ляпнув Сергій Сидоров.
Дядько Петро нічого не сказав, а в перерві співчутливі чоловіки вже роздавали поради. – Та викради її, – сказав той самий Сидоров.
– Мовчи, за розумного зійдеш, – сказав дядько Петро, – з такими порадами й ворогів не треба. – Він підійшов до Вані, поплескав по плечу. – Раз її матір не хоче з тобою знайомитися, значить, треба матір підкорити, як вершину Казбек.
– Та ти що, дядьку Петре? Про що це ти?
– Та не лякайся так, я ж не пропоную тобі на матері одружитися… я тобі пропоную схилити її до себе.
– Як схилити, якщо вона бачити мене не хоче? Легше Аллу вмовити разом виїхати…
– Це ще встигнеться, ти все ж спробуй із майбутньою тещею домовитися.
– Як?
– Та хоча б на гітарі їй зіграй, ти ж співаєш, як Магомаєв…
– Та годі, скажете теж…
– Ну, гаразд, трохи слабше за Магомаєва… а все ж спробуй…
– А як? Де?
– Під її будинком… ну, наприклад, «Мила моя, ти почуй мене, під вікном стою я з гітарою», – наспівав бригадир, хоч і не мав вокальних даних.
Сергій Сидоров зареготав, схопившись за живіт:
— Оце картина! «Мила» — тещі, значить…
— Правда, дядьку Петре, якось це нахабно, — зніяковів Іванко.
— Я тобі, Ваню, пораду дав, а вже яку пісню співати — сам обирай.
Добре, що Алла жила на другому поверсі. Якби на п’ятому, довелося б на весь двір бренчати на гітарі.
Іван, торкаючись струн, із хвилюванням дивився на вікна Алли, підготувавши репертуар Юрія Антонова. Було вже дев’ять вечора — саме той час, коли всі вдома, але ще не лягли спати.
— Алло, йди сюди! — Надія вийшла на балкон, почувши молодий приємний голос. — Це твій залицяльник? — строго запитала вона.
— Мамо, це Ваня, але я, чесно, не знала, що він прийде. Я зараз вийду…
— Сиди! Я краще міліцію викличу, щоб не горлав під балконом.
Ваня ніби відчув, що про нього говорять… і раптом заспівав зовсім не те, що готував:
«Мила моя, ти почуй мене, під вікном стою я з гітарою».
Його голос полетів по двору, мов птах, викликавши цікавість у сусідів.
— Ах ти ж, паразит, — Надія, забувши про міліцію, вп’ялася поглядом у порушника тиші. А він продовжував співати, та з таким почуттям, ніби це була його остання пісня.
— Це ти йому сказала? — запитала вона Аллу.
— Що сказала?
— Не прикидайся, — строго вичитала Надія, — усе ти знаєш. Це ти сказала, що твій покійний батько цю пісню мені колись співав…
— Мамо, та я й не знала, вперше чую, щоб тато тобі цей романс співав.
— Хіба я не казала?
— Ні, звісно.
— Надіє Павлівно, доброго вечора! — крикнув Іванко, набравшись сміливості. — Яку пісню вам заспівати? Замовляйте! А може, разом заспіваємо?
— Оце нахаба, весь будинок розбудить, — вона повернулася до доньки. — Поклич цього безрідного, хай підніметься, подивлюся, що це за «соловей»…
Минуло вже понад тридцять років відтоді. Іван Петрович давно змінився: зі стрункого юнака він перетворився на чоловіка із солідними формами. Алла жартує, що це все пиріжки тещі, через які він «роздався». Волосся на голові стало значно менше, але його голос залишився таким самим — м’яким і теплим, що огортає кожного, хто його чує.
Вони давно обміняли тісну квартиру тещі на власний будинок. Іван Петрович власноруч добудував до нього терасу, збудував баню, розбив город і посадив сад. Тут, на веранді, сім’я тепер збирається вечорами.
Син Соколових давно виріс, завів власну сім’ю і часом «зливає» на вихідні онука, що радує не тільки бабусю й дідуся, а й прабабусю Надю.
У саду, який Іван садив разом із сином, тепер підростають дерева, і він уже залучає до цієї справи онука. «Данилко, дивись, це твоє деревце, — каже він онукові, — ти ростимеш, і воно теж. А потім твої діти садитимуть дерева».
Теща, незважаючи на вік, залишається головою родини. Вона досі командує зятем: «Ваню, прибери-но драбину, чого вона тут стоїть».
«Так, мамо, зараз приберу, хвилинку», — слухняно відповідає він і одразу береться до справи.
Особливе задоволення Івану приносить називати її «мамою». У цих словах — вся його невитрачена синівська любов і турбота, які він щедро дарує дружині й тещі.
А Надія Павлівна тим часом порається на кухні, накриваючи на стіл його улюблені страви. Коли вечеря закінчується, Іван бере до рук гітару, і всі чекають, коли вона попросить виконати її улюблений романс.
«Мила моя, ти почуй мене, під вікном стою я з гітарою».
Обставини