План чоловіка збагатитися за мій рахунок

«Розлучуся, коли дружина купить квартиру. І в нас буде половина її майна!» — писав мій чоловік своїй коханці.

Я була шокована, принижена, але все одно подумала: «Ага, як би не так. Не отримаєте ні копійки».

***

Ви ж розумієте, коли тобі вже сорок і ти сама, логічно сподіватися, що Купідон таки не промахнеться. Хоча б раз поцілить! І поцілив. Просто в десятку.

Я, Алла Орлова, власниця власного дизайн-агентства, двома руками трималася за кар’єру останні п’ятнадцять років. Троє працівників у штаті, постійні замовлення, трикімнатна квартира в хорошому районі, авто і пристойні заощадження.

Батьки пишалися, мовляв, подивіться, яку дочку виростили! Тільки от де ж чоловік?

Та й нехай би чоловік. Останні два роки я взагалі ні з ким не зустрічалася. А тут — бах! Зустріла Ігоря, викладача з автошколи біля дому. Високий, плечистий, усмішка білосніжна. І головне — говорив правильні речі:

— Аллочко, — тягнув він, цілуючи мені руку, — я ж бачу, яка ти. Не те що всі ці… пустушки. Ти справжня жінка! У тебе душа прекрасна!

Слухаю ці слова — і тану. Справді тану! Думаю, нарешті зустріла того, хто мене за розум і душу любить, а не за квартиру й рахунок у банку. Все у нас було красиво — квіти щотижня, вечері при свічках, у театр ходили. І компліментів Ігор не жалів — і розумна я, і гарна, і господарська.

Через рік розписалися, скромно, без пишноти. Подруг покликала, його колег — пару чоловік. Олена, яка виявилася його коханкою, теж прийшла. Спостерігала, вивчала ворога!

І ось минуло пів року весільного щастя. Ігор став якимось… іншим. Ніби уважний, але…

Почалися його ініціативи:

— Аллочко, давай машину купимо? Тобі ж для солідності треба!

Потім заявив:

— Квартира в нас замала, поміняємо на іншу, простору. В іпотеку, звісно, але ж дітям буде де розвернутися!

А ще ці його загадкові вечори. Раніше Ігор поспішав додому, а тепер усе частіше затримувався. І виправдання були найстандартніші: робота, день народження колеги, наради. В автошколі, уявіть собі, наради до опівночі!

І ось настала та сама п’ятниця. Листопад, сльота на вулиці, Ігор знову кудись щез. Повернувся вранці, кинув куртку на стілець, завалився спати.

Я встала рано. Вирішила почистити його куртку — там же місяць бруд збирався. Нахилилася до кишені… і завмерла.

З кишені стирчав куточок чека. Коли витягла його, зрозуміла — з ювелірного магазину. І що в чеку? Золота каблучка з діамантом. Ціна: 75 тисяч гривень.

Я стояла на кухні, дивилася на той клятий чек і розуміла — все, кінець. За пів року шлюбу Ігор не подарував мені навіть дешевеньких сережок. Казав, зарплата мала. А тут…

І в той момент я відчула, як усе валиться.

***

У понеділок я все ще себе обманювала, намагалася знайти виправдання. Думала, може, Ігор готує сюрприз? Може, це подарунок для мене? Але всередині все шкребло. Знаєте, коли думка про іншу жінку в’їдається в мозок, а ти вже не можеш думати ні про що інше?

У вівторок ввечері Ігор знову зник.

— Аллочко, я сьогодні пізно буду, — повідомив він. — Важлива нарада в автошколі.

Нарада в автошколі до опівночі? Ага, звісно.

У середу я зрозуміла — треба діяти. Сказала Ігорю, що болить голова, лягла рано. Він прийшов навшпиньки, думав, що я сплю. Пішов у душ, а телефон залишив на тумбочці.

Я боролася з собою хвилин п’ять. Фу, сором перевіряти телефон чоловіка! Це ж неповага!

Але думка про каблучку за 75 тисяч гривень таки перемогла.

Взяла телефон. Пароль знала — він сто разів вводив при мені. Тож зайти в переписки й знайти чат з «Оленочкою» було легко.

Читаю перше повідомлення:

«Зайчику, ну коли ти вже розлучишся з цією нездарою? Я так втомилась чекати!»

Далі — ще гірше:

«Ігорчику, я розумію, що нам потрібні її гроші. Але сил терпіти вже нема!»

Я гортаю далі. Руки тремтять. Ось ще:

«Ти розумничок! Іпотека — це правильно, при розлученні квартира ділиться навпіл. Плюс у неї ж є заощадження. Спробуй її на авто розкрутити й на дачу. Чим більше накопичимо — тим більше заберемо».

А потім я знайшла старі повідомлення, надіслані Ігорем за два тижні до нашого весілля:

«Оленочко, все йде за планом. Ще трохи — і будемо жити красиво. Ця дурненька закохана по вуха, зробить усе, що я скажу».

І я прочитала ще купу таких «ніжностей». Про те, яка я наївна, як вони сміялися, коли я повірила в любов Ігоря. Про те, як він розраховував, скільки з мене витисне. І про те, як чудово вони з Оленочкою житимуть, коли мій чоловіченько розлучиться зі мною і відхопить половину «спільно нажитого» (нажитого мною, моєю працею!).

Я поклала телефон назад, сіла на ліжко. А тут Ігор вийшов із душу, турботливо питає:

— Алло, що не спиш? Голова болить?

Дивлюся на нього й розумію — я взагалі не знаю цю людину. Два роки зустрічалися, пів року в шлюбі. А він для мене — чужий, ворог.

І в ту мить я прийняла рішення, як діяти далі. Тільки він не мав про це здогадатися.

***

Так почалася моя таємна боротьба. Щодня я грала закохану дружину: усміхалася, цілувала Ігоря зранку, іноді навіть приносила каву в ліжко.

— Ігорчику, а давай справді квартиру поміняємо? — кажу нібито, між іншим. — Бачила оголошення, планування гарне…

Він просто розцвів:

— Розумне рішення, Аллочко! Я ж казав, нам треба більше простору!

Всередині все стискалося від огиди, але я продовжувала гру.

В агентстві працювала як заведена. Співробітники дивувались:

— Алло Сергіївно, може, у відпустку з’їздите?

А я документи копіювала, всі виписки робила, знайшла договір на трикімнатну квартиру — мою дошлюбну власність. Зрозуміла: якщо не продам її до розлучення, то при поділі майна не втрачусь.

Ігор тим часом розперезався. Вже не соромився допізна зникати, якось прийшов додому о першій ночі, від нього тхнуло коньяком.

— Де був? — запитую ласкаво, як турботлива дружина.

— Та з колегами святкували… — бурмоче. — День водія чи ще якусь дурню.

А ще я в той час читала його СМС з Оленою. Виявляється, вони писали про мене гидоти.

«Наче жорстка бізнеследі, а в стосунках — наївна ромашка», — писала Олена.

Але найогиднішу розмову я почула сама. Ігор базікав телефоном на балконі, думав, що я в душі.

— Оленочка, ще місяць, максимум півтора… Та не хвилюйся ти! Вона сама наполягає на обміні квартири. Я їй про дітей розповів — аж розтанула… Дурепа. Після розлучення в нас буде новенька двушка, а на ремонт ще грошенят витягну…

Я пам’ятаю, як стояла за дверима, кусала губи, аби не закричати.

Але час працював на мене. Щодня я збирала докази, копіювала СМС, записувала розмови, таємно консультувалася з адвокатом. І чекала, коли Ігор запропонує щось зовсім нахабне. Наприклад, взяти кредит під мою квартиру.

Він не підвів, за тиждень видав:

— Аллочко, тут подруга з банку пропонує кредит під заставу старої квартири. Відсоток мінімальний, можемо на ремонт нової взяти…

— Почекай, — кажу, — я подумаю.

А сама розумію: все, час прийшов, пора завершувати цей театр. І в п’ятницю ввечері я сказала:

— Ігорчику, завтра поїдемо документи на кредит оформлювати?

Він так зрадів, аж засяяв:

— Звісно, зайчику! Я вже все дізнався про кредит!

Спати ліг щасливий, а зранку його чекав сюрприз.

***

Суботнього ранку Ігор прокинувся в чудовому настрої, навіть щось наспівував у душі. Вийшов, почав голитися і посвистував.

— Аллочко, а о котрій поїдемо документи оформляти?

— Та я якраз про це хотіла поговорити, — відповіла я спокійно. — Сідай, наллю кави.

Я поставила перед ним чашку, підсунула цукор, сама сіла навпроти. Подивилась йому в очі — такі задоволені, аж світяться. Як же приємно буде стерти цю нахабну посмішку з його лиця!

— Ігорю, вчора я подала документи на розлучення.

Він застиг, наче соляна статуя, дивився на мене й не міг второпати — це серйозно?

— Що… Що значить — на розлучення? — перепитав Ігор недовірливо.

— Все просто. Ми розлучаємось. Тобі дістанеться половина нашого спільно нажитого, а моя трикімнатна квартира — моя дошлюбна власність — залишається мені.

Обличчя Ігоря побіліло.

— Ти… Ти жартуєш?

— Ні. І ще я збираюсь передати ці роздруківки переписок до поліції. Шахрайство — це ж, здається, кримінальна стаття?

Я дістала файл із документами, кинула на стіл перед ним. Ігор відкрив, почав читати — і з кожною сторінкою його обличчя сірішало.

— Як… Як ти…

— Як дізналась? Та елементарно, Ватсоне. Ти ж телефон при мені розблоковував постійно. Пароль у тебе всюди один і той самий. І СМС видаляти не здогадався.

Він підскочив, заметався по кухні:

— Алла, зачекай! Це все не те, що ти думаєш!

— А що ж це? — питаю солодко. — Гра така? «Розведи багату наївну»?

Ігор забігав, почав щось белькотіти, потім різко схопив куртку:

— Я все поясню! Тільки дай час!

І вилетів за двері.

Я якраз допивала каву, коли задзвонив телефон. Номер незнайомий. В слухавці — жіночий голос:

— Алло Сергіївна? Це… Олена. Та сама.

— Слухаю вас.

— Я… Я хотіла сказати… Ви все не так зрозуміли!

Я ледь не зареготала. Оце сюрприз! Невже ці двоє справді думають, що я така безмозка, щоб повірити в цю маячню?

— Ну і як же справи насправді? — запитала я з цікавості.

— Це був… розіграш! Саме так! Кумедний розіграш, ви б подумали, нібито Ігор вас не любить, а потім він би зробив вам сюрприз!

На тлі я почула шепіт. Схоже, це Ігор підказував своїй подруженьці, що казати. Мене ж цей цирк уже втомив.

— Отже так, — почала я. — Не вважайте мене дурнішою, ніж я є. Я чудово розумію, що ви з Ігорем задумали аферу, щоб обібрати «багату тітку». Але ось як усе насправді: завтра ж я йду в поліцію та подаю заяву про шахрайство. Але є нюанс. Зараз я збираюсь звинуватити лише Ігоря. Але якщо ви його й далі прикриватимете — звинувачу і вас. Подумайте, чи готові ви ризикувати заради свого дорогоцінного Ігоря?

У слухавці запанувала тиша, а потім пішли гудки. Я задоволено усміхнулася. Схоже, особисте життя Ігоря валиться в усіх напрямках.

***

До того моменту, як Ігор повернувся, я вже зібрала його речі й виставила валізи в коридор.

— Ти з’їжджаєш, — повідомила я, щойно він переступив поріг. — Віддай ключі й котися.

Ігор намагався тримати вигляд упевненого, але руки тремтіли.

— Аллочко, навіщо ти все ламаєш? Ми ж були щасливі…

— Щасливі? — я взяла файл із його повідомленнями. — «Ця дурненька закохана по вуха, зробить усе, що я скажу». Ще процитувати?

Він сів, опустив голову:

— Це все Олена мене збила з пантелику…

— Олена? — усміхнулась я. — А як же третя подружка? Аня? Тій ти обіцяв кинути й мене, і Олену?

Його обличчя перекосилось:

— Звідки ти… Це вона тобі сказала?!

— Неважливо. Важливе інше: я все знаю, документи в адвоката. Можемо розійтись по-хорошому — ти отримуєш половину нажитого, тобто холодильник і диван. А можемо — по-поганому. І я подаю заяву в поліцію про спробу шахрайським шляхом змусити мене продати майно й відібрати половину.

Ігор підскочив, почав ходити по кімнаті:

— Мені нема куди йти! Що я робитиму?!

— Це вже не моя проблема. Я ж не винна, що ти вирішив розіграти «Шлюб за розрахунком».

— Але я ж… Я ж стільки часу витратив…

— Ах ось у чому справа — ти час витратив! — розсміялася я. — Слухай, а каблучку за 75 тисяч кому ти все-таки подарував?

Він спіткнувся:

— Це… Це не твоя справа!

— Правильно, — погодилася я. — Моє діло — завтра поїхати в поліцію, якщо ти не підеш із моєї квартири просто зараз.

Ігор зрозумів, що вмовляння не допоможуть. Взяв куртку, пішов до виходу, але у дверях зупинився:

— Я тобі цього не пробачу!

— А мені й не треба твоє прощення. Прощавай, Ігорю.

Коли за ним зачинилися двері, я налила собі ще бокал вина. Підняла його:

— За моє звільнення!

І осушила одним махом.

***

Через кілька місяців я сиділа в бізнес-класі, бо летіла в Європу на цілий місяць. Майно вдалося зберегти.

Ігор у підсумку погодився на розлучення на моїх умовах, тож у поліцію я не пішла. Як і обіцяла, він отримав лише диван і холодильник. Вважаю, і це для нього забагато, але хай уже — я ж щедра дама.

Раніше я б сиділа вдома, плакала, картала себе за довірливість.

А зараз — просто махнула рукою на цей невдалий шлюб і поїхала відпочити. Злість на Ігоря та його пасію переважила біль від розриву. Зрештою, чоловіченько отримав по заслугах: два з половиною роки вдавання, зруйновані стосунки з Оленочкою — і все це заради старенького дивана й холодильника. Отака йому «червона ціна».