– Нарешті довгоочікувані вихідні! – з радісним зітханням промовила Оля, присідаючи на пуф у коридорі та знімаючи чоботи. – Попереду цілих десять днів відпочинку. Вона потягнулася, розслабляючи напружені м’язи, і подумки посміхнулася, уявляючи, як проводитиме ці дні.
– Так, чудово! – кивнув чоловік, спираючись на одвірок. – До речі, я щойно говорив із Сашею. Вона сказала, що вони так і не вирішили, де святкувати Новий рік, тому прийдуть до нас, – додав він.
– Так, – Оля, насупивши брови, підняла погляд на чоловіка.
– Ну і мама, звісно, теж прийде. Вона ж завжди з ними разом святкує, – підсумував Костянтин, помічаючи, як змінюється настрій дружини.
– Ти хоч розумієш, що Новий рік уже завтра? – різко запитала Ольга. – Мені довелося працювати допізна весь тиждень, щоб виконати план. А зараз ти мені повідомляєш, що моя завтрашня доля – весь день розважатися зі сковорідками? – Оля підвищила голос.
– Та що там готувати? – недбало відповів чоловік. – Кілька салатів, друга страва, нарізки, ну, може, закуски різні…
– Костя, зараз тобі краще відійти від мене подалі, інакше ризикуєш постраждати від удару сковорідкою, – Оля була, як ніколи, серйозна. – Якщо твої родичі хочуть прийти до нас, то хай приносять із собою частування. Можеш прямо зараз зателефонувати й сказати їм про це. Пам’ятаю я один Новий рік, коли ми всі разом святкували. Я всю ніч бігала з тарілками, а твої дами сиділи на дивані й попивали вино під «Голубий вогник».
– Оля, ну навіщо ти так? – запитав Костянтин, не очікуючи такої бурхливої реакції дружини.
– А як треба? – різко запитала Оля й, не дочекавшись пояснень, пішла до спальні переодягтися в домашній одяг.
Оля страшенно розсердилася на чоловіка, у якого ще вчора почалися вихідні. Єдине, що гріло душу жінці – той факт, що цього місяця вона заробила у півтора рази більше, ніж зазвичай. Вона зітхнула, підійшла до дзеркала й почала повільно знімати макіяж, обдумуючи плани на завтрашній день.
В ідеалі Оля хотіла поспати щонайменше до дванадцятої, потім неспішно поснідати, прибратися, замовити доставку продуктів і приготувати щось легке до свята. Їй зовсім не хотілося метушні й галасу, вона занадто втомилася на роботі від нескінченної біганини й мріяла про затишне й тихе свято.
«Як же зробити так, щоб усе пішло за заздалегідь спланованим сценарієм?» – думала вона, прокручуючи в голові всі можливі варіанти.
Намагаючись не звертати уваги на чоловіка, який метушився квартирою, Оля пройшла на кухню. Вона налила собі гарячого чаю з лимоном і сіла вечеряти за столом. Надворі стояла справжня новорічна погода: легкі сніжинки падали на землю, переливаючись під світлом вуличних ліхтарів, створюючи казкову атмосферу.
На мить Оля замилувалася видом із вікна й зовсім забула про свою дилему. Але потім вона струснула головою, повертаючись до реальності. І тут у її голові з’явилася геніальна, хоч і ризикована ідея!
Наступний ранок розпочався так, як і планувала Оля: об одинадцятій годині дня. Солодко потягнувшись, вона помітила, що чоловік давно прокинувся й метушиться на кухні. Це було рідкістю, особливо напередодні свята. Вставши з ліжка, вона накинула на себе м’який халат і вирушила на кухню.
– Що це ти робиш? – примружившись від яскравого світла, запитала Оля.
– Вирішив потішити кохану святковим сніданком, – усміхнувся Костя, продовжуючи щось перемішувати в мисці.
– Здається, у тебе щось підгорає, – Оля не втрималася й засміялася, помітивши, що зі сковорідки підіймається дим.
Коли вони нарешті сіли за стіл, жінка вирішила запитати у чоловіка, як він планує зустрічати гостей, якщо нічого не закуплено, а дім не прибрано.
– Ти розумієш, я не зміг відмовити Саші… – відповів він, не піднімаючи очей від тарілки.
– Та вже, – Оля невдоволено підняла брови. – Твоїй сестрі важко відмовити.
– Ти щось хотіла запропонувати? Я бачив твій задумливий погляд учора. Насправді, я був здивований твоїм спокоєм, думав, що ти рознесеш усю квартиру.
– Давай для початку ти подзвониш сестрі й запитаєш, чи вони планують принести закуски й салати. Усе-таки їх четверо: двоє дорослих і двоє дітей.
– Добре, – кивнув Костя.
Костя взяв телефон і, трохи нервуючи, набрав номер сестри.
– Саш, привіт. Тут Оля планує стіл, тому хочу уточнити, що ви принесете до святкового столу, щоб не повторюватися.
На іншому кінці проводу почувся сміх.
– Костю, ти жартуєш? Коли мені готувати? У мене двоє дітей! Ми сподівалися, що Оля щось придумає, як завжди, – нахабно відповіла сестра.
– Але ж діти не немовлята, обидва школярі, – відповів Костя.
Раптом у трубці почувся гуркіт.
– Ой, вибач. Мої знову щось розбили. Все, до вечора! – сестра кинула слухавку.
Костя повернувся до Олі з розгубленим виразом обличчя.
– Нічого не принесуть, так? – запитала вона, дивлячись на нього з надією.
– Так… і мама теж. Обидві сказали, що хочуть відпочити й добре провести час, а не готувати, – коротко резюмував чоловік.
– Зрозуміло. Я так і думала, – задумливо відповіла Оля, закусивши губу. – Я хочу поїхати на Новий рік до батьків. Вони пропонували ще в четвер, просто я хотіла залишитися вдома й нічого тобі не казала. Ти поїдеш зі мною? У нас не так багато часу на роздуми.
– Тоді ми посваримося з родичами, – Костя розгублено подивився на дружину.
– Або ти посваришся з дружиною, – усміхнулася Оля.
– Звісно, я обираю тебе, – відповів Костя й примирливо підняв руки.
Оля вирішила прибрати вдома, щоб повернутися в новому році до чистої квартири. А Костя вирушив за покупками зі списком, який заздалегідь підготувала дружина. Коли він увійшов до торгового центру, там панувала справжня новорічна атмосфера: яскраві вогники сяяли на вітринах, всюди були прикрашені ялинки й фігурки Святого Миколая.
Проходячи повз, Костя рішуче промовив:
– Точно! Ялинка! Як я міг забути?
Не роздумуючи, він залишив усі справи й насамперед вирушив на ялинковий базар. Там він вибрав невеличку, але симпатичну ялинку, гілки якої лоскотали йому обличчя, коли він ніс її на плечі додому.
Коли Костя відчинив двері, Оля озирнулася й ахнула.
– Ялинка? – її обличчя осяяла усмішка.
– Прикрашай. Я ще нічого не купив зі списку. Просто захотів тебе потішити.
– Ти ж завжди був проти живих ялинок?
– Не знаю, – чоловік знизав плечима. – Цього року захотілося змін.
Настрій став по-справжньому новорічним. Оля, не гаючи часу, дістала з верхньої полиці шафи коробку з іграшками й почала прикрашати ялинку. Вона з любов’ю розвішувала кулі й гірлянди, і з кожною новою прикрасою у кімнаті ставало дедалі затишніше й казковіше.
Вона так захопилася, що до того часу, як закінчила, Костя вже повернувся. Довелося пришвидшитися й приступити до зборів.
– Усе купив? – запитала вона, розглядаючи вміст пакетів, доверху набитих продуктами й сувенірами.
– Так, окрім риби. Вона була не свіжою. Заїдемо дорогою ще в один магазин, – відповів він, а Оля відчула, як її серце наповнилося теплом.
– Добре, – Оля не очікувала такої активної участі в процесі зборів від чоловіка. Вона думала, що він не погодиться на її ідею, і їм довелося б весь вечір розважати родичів.
Невдовзі вони завантажували автомобіль речами й продуктами. На годиннику було тільки сім вечора, а родичі мали прийти о десятій. Дорога до батьків Олі займала близько години, але вони вирішили виїхати заздалегідь, щоб усе встигнути.
Оля й Костя стояли біля відкритого багажника, заповненого пакетами з продуктами й подарунками. Оля, поправляючи волосся, глянула на чоловіка й сказала:
– Сподіваюся, ми нічого не забули?
– Усе є, окрім десерту. Але ми можемо купити щось дорогою.
Оля кивнула, і вони вирушили в дорогу.
Це був дуже затишний сільський будинок. Хоча він і знаходився у селі, батьки Олі збудували його лише десять років тому, коли раптово вирішили продати квартиру й переїхати з міста. Батьки завжди були дуже активними людьми й навіть у старості не втратили любові до життя. Зовні будинок був прикрашений гірляндами, що додавало святкового настрою.
– Ми з минулого року гірлянди не знімали, – засміявся Антон Петрович, коли Оля похвалила їх старання.
– Так? Не помітила, коли ми влітку були у вас у гостях, – відповіла Оля з усмішкою.
Вони почали розвантажувати речі, і Оля, передаючи пакети батькові, промовила:
– Ми тут привезли різного. Не знаю, що ви планували готувати, але, думаю, стане у пригоді.
– Так! Давай я швиденько віднесу все до хати, – скомандував Антон Петрович. – Поки ви чаклуєте на кухні, ми з Костею організуємо баньку, – додав він.
Антон Петрович ніколи не сидів без діла, тому й баньку на подвір’ї збудував власноруч. Вона була просто чудовою: із великим передбанником, обшита деревом, і завжди наповнена ароматом різних ефірних олій, які він із задоволенням купував для своїх гостей.
Тим часом Оля й її мама, Валерія Григорівна, увімкнули новорічні фільми й, занурившись у суєту приготувань до свята, не помітили, як пролетів час. Коли годинник пробив дев’яту, телефон Кості почав розриватися від дзвінків.
– Костя, відчиняй! Ми стоїмо під дверима, – скомандувала Саша.
– Нас немає вдома, – несміливо відповів Костя.
– Ну а де ви? Коли повернетеся? – незадоволеним тоном запитала сестра.
– Ми поїхали до села. Знаєш, так усе вийшло спонтанно. Повернемося тільки за два дні, – чоловік спробував виправдатися, не бажаючи чути докори.
– Як це – до села? А як же Новий рік? – Саша не могла повірити своїм вухам.
– Ми святкуватимемо Новий рік тут, у селі, – пояснив Костя.
– Та ну? – Саша скривилася від неприязні. – Зачекай, – вона отямилася. – А як же ми?
– У вас ще є час повернутися додому й відсвяткувати свято по-сімейному, – відповів Костя, зберігаючи спокій.
– Тобто ти пропонуєш мені всю ніч розважати дітей? – здивовано й нахабно промовила Саша.
– Ну… я не знаю. Якщо доведеться, то й це теж, – зніяковіло відповів чоловік.
– Такої підлості я від тебе, звісно, не очікувала. Може, ви хоча б ключі залишили десь під килимком? – запитала Саша, не втрачаючи надії. – Я не хочу потім прибирати цей бардак у вашій квартирі.
– Тепер зрозуміло, чому ви кожного Нового року йдете до когось у гості, – усміхнувся Костя. – Тільки от моя дружина тебе перехитрила, – засміявся він. – З прийдешнім Новим роком, рідна! – додав він і завершив дзвінок.
Костя подумки дорахував до десяти, і тут на екрані телефону висвітлився номер його мами, Алевтини Петрівни.
– Так, ми поїхали, – не чекаючи відповіді матері, почав Костя. – Новий рік святкуватимемо в селі. Ключів вам не залишили.
– Як ти смієш так із нами вчиняти? Ти розумієш, що ми розраховували на вас?! – вибухнула мати.
– Розумію, але так вийшло, – відповів Костя. – Якщо чесно, набридло, що всі свята проходять у нашій маленькій квартирі. Чому ні ти, ні Саша нас не запрошуєте? А от прийти на все готове – це завжди будь ласка! Хоча у вас обох просторі трикімнатні квартири! – обурено додав він.
– Синку, невже я тебе народила, щоб терпіти таке ставлення? – із гіркотою промовила Алевтина.
– Яке? Справедливе?
Жінка замовкла, не знаючи, що відповісти.
– Гаразд, синку, я тебе зрозуміла, – сумно сказала вона. – Більше ми тебе не потурбуємо.
Алевтина Петрівна поклала телефон, а Костя важко видихнув. Розмова була нелегкою. Він не з тих людей, які псують стосунки з рідними через дрібниці, але, мабуть, образ накопичилося надто багато.
– Усе добре? – запитала Оля, поклавши голову йому на плече.
– Так, мама дзвонила, – коротко відповів чоловік.
– Зрозуміло, – зітхнула дружина. – Думаєш, ми правильно вчинили?
– Звісно, правильно! – Костянтин повернувся до дружини. – Тут на нас чекають, готуються до нашого приїзду. А мої що? – сумно запитав він. – Лише користуються моєю добротою й більше нічого. Я занадто довго це терпів.
Оля обійняла чоловіка, намагаючись його підтримати.
– Та гаразд, – Костя спробував пом’якшити серйозність розмови. – Ходімо готуватися до свята.
Цей Новий рік був незабутнім. Оля з чоловіком залишилися у батьків на кілька днів: влаштовували затишні посиденьки біля каміна, каталися на ватрушці з гірки, як діти, і багато розмовляли. Це був найтепліший Новий рік за останній час – далеко від метушні й турбот.
Звісно, рано чи пізно доводиться повертатися до звичного ритму життя, але в пам’яті назавжди залишаться спогади про те, як вони провели час у колі близьких, насолоджуючись простими радощами й теплом домашнього вогнища.
Коли їй було лише 2 роки, її називали «живою лялькою»: подивіться, як вона виглядає зараз