— Ви впевнені? — рієлтор ще раз переглянув документи. — Дарча — це серйозно. Потім повернути буде складно.
— Впевнена, — Яна поставила підпис. Рука не тремтіла — вона все вирішила.
Травневе ранкове сонце заливало світлом нотаріальну контору. На підвіконні мирно гудів кондиціонер, пахло кавою з приймальні. Звичайний день, коли вирішуються незвичайні питання.
— Мама знає, що робити, — Яна сховала копію документів у сумку. — Якщо щось трапиться.
Це було рік тому. Задовго до того, як Діма почав затримуватися на роботі. До появи незнайомого жіночого парфуму на його сорочках. До дивних дзвінків увечері.
Яна не була наївною. Вона виросла в сім’ї юристів, де з дитинства вчили думати на два кроки вперед. Квартиру вони купили на її гроші — спадок від бабусі. Діма тоді тільки починав кар’єру, підписав іпотеку на машину.
— Доню, переоформи на мене, — мама тоді довго з нею говорила. — Не для розлучення, а для підстраховки. Хто знає, що може статися в житті.
І Яна погодилася. Без скандалу, без пояснень чоловікові. Просто подарувала квартиру мамі. За документами — чиста угода. А насправді — запасний вихід.
Телефон дзвякнув — повідомлення від Діми: «Затримаюсь сьогодні. Важлива зустріч».
Яна сумно усміхнулася. Важлива зустріч. Як і вчора. І позавчора. Вона відкрила фотографію, яку надіслав приватний детектив: Діма і якась білявка заходять у ресторан. Рука на талії, щасливі усмішки.
— Будете? — секретарка простягнула чашку кави.
— Дякую, не хочеться, — Яна підвелася. — Все готово?
— Так, за годину буде повний пакет документів.
Яна вийшла на вулицю. Травень видався теплим — бузок уже відцвітав, але в повітрі ще залишався його аромат. Вони з Дімою познайомилися у травні, шість років тому. Він здавався таким надійним, вірним. Вона повірила…
Телефон знову дзвякнув: «Мила, вибач, сьогодні дуже пізно. Не чекай».
«Добре», — відповіла вона. — «Я теж затримаюсь. Треба дещо владнати».
У кафе було тихо — післяобідня тиша. Яна вибрала столик біля вікна, дістала папку з документами. Їхнє з мамою улюблене місце — затишне, з тістечками, як у дитинстві.
— Усе взяла? — мама сіла навпроти, зняла світлий жакет. — Давай подивимось.
Олена Сергіївна, у свої п’ятдесят п’ять виглядала не старше сорока, була відомою адвокаткою у сфері сімейного права. Вона бачила сотні розлучень, знала всі підводні камені.
— Ось виписка з банку, — Яна розклала папери. — Він зняв майже всі гроші з нашого спільного рахунку. Вчора.
— Готується, — мама кивнула. — А це що?
— Детектив надіслав. Останні три місяці — ресторани, готелі, ювелірний магазин…
— Ювелірний? — Олена Сергіївна підняла брову. — Тобі нічого не дарував останнім часом?
— Ні, — Яна гірко усміхнулася. — Зате його нова дівчина ходить із браслетом від Cartier. Тим самим, який я бачила у виписці з картки.
Офіціантка принесла їхній улюблений лавандовий чай. Яна машинально розмішала цукор — дві ложки, як завжди.
— Отже, так, — мама дістала щоденник. — Квартира оформлена на мене вже рік. Чисто, законно. Спільних кредитів немає. Машина його — нехай забирає. А от зі спільними рахунками доведеться попрацювати.
— Мам, мені не потрібні його гроші.
— Потрібні, — Олена Сергіївна строго подивилася на доньку. — Це не просто гроші — це твої роки. Ти працювала, відкладала. А він…
— Я знаю, — Яна стиснула чашку. — Він учора говорив з адвокатом. Я почула розмову. Про поділ майна, про квартиру…
— Нехай говорить, — мама усміхнулася. — Він же не знає про дарчу?
— Ні. Думає, що зможе відсудити половину. Або хоча б частку.
— А ти впевнена? Щодо розлучення?
Яна подивилася у вікно. Вулицею йшла закохана пара — зовсім молоді, тримаються за руки. Як вони з Дімою колись.
— Пам’ятаєш, ти вчила мене водити? — вона раптом змінила тему. — Казала: дивись не тільки вперед, а й у дзеркала. Там може бути небезпека.
— Пам’ятаю, — Олена Сергіївна накрила долоню доньки. — І що ти бачиш у дзеркалах зараз?
— Брехню. Зраду. Подвійне життя, — Яна дістала телефон, відкрила галерею. — Дивись. Ось тиждень тому — ресторан «Небо». А це три дні тому — кінотеатр. А ось це…
— Досить, — мама м’яко забрала телефон. — Я зрозуміла. Коли?
— Сьогодні. Він прийде пізно, після зустрічі з нею. Я все підготувала.
— Документи?
— У сейфі в тебе в офісі. Речі зібрала — найнеобхідніше. Решту заберу потім.
Телефон знову дзвякнув — знову Діма: «Купити щось до вечері?»
«Не треба», — написала Яна. — «У нас серйозна розмова».
Додому Яна повернулася о сьомій. У квартирі пахло свіжістю — вона зранку відкрила вікна, змінила штори, переставила вази. Останнє прибирання в цьому домі.
На столі — їхнє весільне фото. Вона тоді була у простій білій сукні, він — у сірому костюмі. Жодної пишної церемонії, тільки найближчі. «Головне не весілля, а життя після», — говорив Діма. Гарно говорив.
Яна взяла фотографію, провела пальцем по склу. Шість років. Шість років вона вірила, що у них усе справжнє.
Телефон знову дзвякнув — повідомлення від детектива: «Вони виходять із ресторану. Відправляю фото».
На знімку Діма цілував білявку. Просто на вулиці, не криючись. У тій самій сорочці, яку Яна подарувала йому на минулий день народження.
«Дякую», — написала вона. — «Більше не потрібно».
У передпокої задзвеніли ключі. Раніше, ніж зазвичай. Яна поставила фото назад на стіл, сіла у крісло.
— Мила, я вдома! — Діма був незвично веселий. Від нього пахло вином і чужими парфумами. — А я із сюрпризом!
— От як? — вона дивилася, як чоловік дістає з пакета пляшку шампанського. Його трохи похитувало.
— Так! Уявляєш, мене підвищили! Тепер я директор з розвитку. І зарплата вдвічі більша, і…
— І більше часу на зустрічі? — тихо запитала Яна.
— Що? — він завмер із пляшкою в руках.
— Зустрічі. У ресторані «Небо». У кінотеатрі. В готелі «Рів’єра»…
Діма повільно поставив пляшку. Посмішка зникла з його обличчя.
— Ти стежила за мною?
— Не я. Детектив, — Яна дістала телефон. — Хочеш подивитися фото? Дуже милі. Особливо, де ти цілуєш її біля ресторану. І в машині. І…
— Зачекай, — він підняв руки. — Давай поговоримо. Це не те, що ти думаєш.
— А що я думаю, Дімо? — вона встала. — Що мій чоловік спить з іншою жінкою? Що дарує їй браслети за триста тисяч? Що знімає гроші з нашого спільного рахунку?
— Звідки ти…
— Неважливо, — Яна підійшла до вікна. — Важливе інше. Я все знаю. І давно знаю.
— Мила, — він зробив крок до неї. — Це помилка. Я все поясню. Лєна — просто колега…
— Лєна? — Яна скептично усміхнулася. — Значить, Лєна. А я думала — Свєта. У телефоні вона записана як Свєта.
— Яна…
— Не чіпай мене, — вона відсторонилася. — І можеш не пояснювати. Я вже все вирішила.
— Що вирішила?
— Розлучення.
— Розлучення? — Діма нервово розсміявся. — Через кілька зустрічей? Ти серйозно?
— Кілька зустрічей? — Яна відкрила галерею в телефоні. — Ось — 15 березня, ресторан. 20 березня — театр. 25-го — знову ресторан. Квітень — чотири зустрічі в готелі. Травень — вже вісім…
— Ти рахувала?
— Детектив рахував. Дуже детальний звіт — дати, час, місця. І фотографії. Багато фотографій.
Діма плюхнувся на диван. Краватка сповзла набік, під очима кола. Уже не такий щасливий, як на фото з коханкою.
— І що тепер? — він потер обличчя руками. — Будеш шантажувати?
— Навіщо? — Яна знизала плечима. — Просто розлучення. Ти ж цього хочеш? Інакше навіщо знімати гроші з рахунку?
Він здригнувся:
— Звідки…
— Виписка з банку. Вчора ти зняв майже все — чотири мільйони. Готуєшся до поділу майна?
— А що такого? — Діма раптом змінив тон на агресивний. — Маю право! Це наші спільні гроші. І квартира спільна. За законом мені половина належить!
— Квартира? — Яна спокійно усміхнулася. — Дорогий, квартира належить не мені, а мамі, тож можеш подавати на розлучення, — спокійно сказала Яна Дімі. — Ось виписка з Державного реєстру нерухомості. Можеш перевірити.
Діма схопив документи. Руки тремтіли, коли він читав.
— Як… коли?
— Рік тому. Законний договір дарування. Мама ж юрист — усе чисто оформлено.
— Ти… ти спеціально? — він зблід. — Готувалася?
— Перестраховувалася, — Яна підійшла до шафи, дістала зібрану сумку. — Мама навчила — завжди думати на крок уперед. Особливо коли чоловік починає затримуватися на роботі.
— Сука… — прошипів Діма.
— Не опускайся до образ, — вона накинула плащ. — Речі заберу пізніше. Ключі залишу мамі — це ж її квартира. А ти… можеш жити тут до розлучення. Мама дозволила.
— Знущаєшся?
— Ні. Просто кінець гри, Дімо. Ти програв.
— Зачекай! — Діма схопився, загороджуючи вихід. — Давай поговоримо. Це все можна виправити!
— Що виправити? — Яна спокійно застібнула плащ. — Твої походеньки в готель? Чи браслет за триста тисяч? Чи брехню про «затримався на роботі»?
— Я все поясню! З Лєною вже все скінчено, клянусь!
— Справді? — вона дістала телефон. — А це фото зроблено годину тому. Дуже пристрасний поцілунок для «все скінчено».
Діма схопився за голову:
— Чорт… Яно, послухай. Я заплутався. Це була помилка. Почнімо спочатку!
— Спочатку? — вона сумно всміхнулася. — А знаєш, що найсмішніше? Я ж справді любила тебе. Вірила. Коли мама запропонувала переоформити квартиру, я пручалася. Казала: навіщо, ми ж сім’я…
Вона підійшла до столу, взяла їхнє весільне фото:
— Пам’ятаєш цей день? Ти казав, що ми завжди будемо разом. Що ніколи не зрадиш…
— Я люблю тебе!
— Ні, Дімо. Ти любиш тільки себе. І тепер, коли зрозумів, що залишишся без квартири, намагаєшся врятувати хоч щось.
— Це неправда! — він зблід ще більше. — Я справді тебе люблю!
— Тоді чому зняв усі гроші з рахунку? — Яна поклала фото на місце. — Чому консультувався з адвокатом про поділ майна? Чому шукав іншу квартиру?
— Звідки ти…
— Рієлтор, з яким ти зустрічався у понеділок, — мій старий клієнт. Він зателефонував, розповів. Ти шукав двокімнатну в центрі. Для себе і Лєни, правильно?
Діма мовчав. Було чути, як цокає годинник на стіні — весільний подарунок від його батьків.
— Я все продумав, — нарешті видавив він. — Збирався поговорити. Чесно розійтися. Поділити майно…
— І забрати половину квартири, — закінчила Яна. — Але прорахувався. Квартира мамина. А спільні гроші… що ж, забирай. Вважай це платою за шість років втраченого життя.
Вона рушила до дверей. Діма схопив її за руку:
— Не йди! Я все виправлю!
— Запізно, — вона м’яко звільнила руку. — Документи на розлучення будуть завтра. Підпишеш — і вільний. Можеш жити з Лєною, дарувати їй браслети… Тільки тепер на свої гроші, а не на спільні.
— Я подам до суду! — крикнув він їй услід. — Доведу, що дарча фіктивна!
— Спробуй, — Яна обернулася. — Мама буде рада. Вона давно не виступала в суді — скучила за процесами.
Двері зачинилися. Яна повільно спустилася сходами. Руки тремтіли, але вона трималася.
У машині чекала мама.
— Як усе пройшло?
— Як ти і передбачала, — Яна пристебнула ремінь. — Спочатку заперечував, потім благав повернутися. Коли зрозумів про квартиру — погрожував судом.
— Типовий сценарій, — Олена Сергіївна завела машину. — Додому?
— Ні. До тебе. Я не хочу сьогодні бути сама.
Машина рушила. Яна дивилася у вікно на місто, що пропливав повз. Десь там, в орендованій квартирі, Лєна чекає на Діму. Чекає красивого життя, дорогих подарунків…
— Знаєш, — сказала мама, зупинившись на світлофорі, — ти молодець. Багато хто роками терпить, боїться піти.
— Я просто вчасно зрозуміла: краще бути одній, ніж зі зрадником.
— І попереду ціле життя, — Олена Сергіївна усміхнулася. — Без брехні, без принижень. Ти впораєшся.
Яна кивнула. У сумці дзвякнув телефон — Діма. Вона вимкнула звук, навіть не дивлячись на екран.
Завтра буде новий день. І нове життя.
Мачуха заборонила мені з’являтися в її ресторані — але вона не знала, що я її головний інвестор