— Ну що стоїш, як вкопана? Двері відчиняй ширше, ми приїхали! — голос Галини Петрівни різонув по вухах, як ніж по склу. Вона вже тягнула в передпокій величезну сумку на коліщатках, яка застрягла у дверному отворі. — Давай-давай, ворушися, не царські хороми тут!
Ліка завмерла. На порозі стояли двоє: її чоловік Максим, із виглядом побитого собаки, і свекруха — вся на нервах, з пакетом в одній руці, з поглядом, як у командира на передовій. Біля ніг — гірка сумок, ніби вони у відпустку зібралися на три місяці. Тільки не посміхалися.
— Що… значить «приїхали»? — голос у Ліки зірвався, але вона змусила себе говорити спокійно. — Ви що, вирішили в гості з речами?
— У гості! — передражнила її свекруха, навіть пирхнула. — Ми переїжджаємо, дитинко. Будинок у нас протікає, жити неможливо. А у вас тут — краса! Квартира велика, місця навалом. Не будеш же ти, молода, рідну сім’ю на вулиці залишати?
Ліка перевела погляд на Максима. Той стояв, як школяр перед директором, очі в підлогу, слова застрягли десь у горлі. Видно було — він знав, що мати викине цей фокус, але не насмілився сказати.
— Так, стоп, — Ліка підняла руку, — давайте без цирку. Ви навіть не подзвонили, не попередили. Просто з’явилися з речами й оголосили, що переїжджаєте до мене?
— До тебе?! — скипіла Галина Петрівна, підібравшись під боки. — До вас, мила, до вас! Ти, здається, забула, що в тебе чоловік є. А якщо він мій син, значить і я — не чужа. І квартира твоя — це спільне житло. Сімейне!
— Сімейне? — гірко посміхнулася Ліка. — Кумедно, як слово «сімейне» згадується, коли треба десь оселитися. А коли я сама ремонтом займалася, меблі вибирала й іпотеку тягла — тоді де була «сім’я»?
Максим сіпнувся, ніби хотів втрутитися, але мати його випередила:
— Не мудруй, дівчинко. Ми не просимося, ми просто переїжджаємо. Сім’я — це коли разом.
— Ні-і, — Ліка похитала головою, відчуваючи, як підіймається хвиля злості. — Сім’я — це коли запитують. А коли приходять із валізами без запитання — це вторгнення.
— Та ти що собі дозволяєш! — схопилася свекруха. — Я, старша людина, мати твого чоловіка, на порозі стою, а ти мені від воріт поворот? Совість у тебе є?
— А повага до чужого дому у вас є? — Ліка ступила ближче. — Максиме, ти взагалі збираєшся щось сказати? Чи ти згоден, що твоя мама тепер тут житиме?
Він зітхнув, пробурмотів щось невиразне, типу «Лік, потім поговоримо».
— Потім? — вона вже не стримувалася. — Ні, любий. Потім не буде. Зібрали свої сумки — і вільні.
— А ну припини цей спектакль! — гаркнула свекруха і пішла прямо на неї, рішуче, наче знала, що пройде.
Але Ліка встала перед дверима, не відступаючи ні на крок. — Спробуйте увійти, Галино Петрівно. Тільки спробуйте. Я викличу поліцію. І нехай потім розбираються, хто ви такі, що в чужий дім ломляться.
Повітря ніби застигло. Галина Петрівна зблідла, губи у неї затремтіли від злості. Максим стояв із витягнутим обличчям, мовчав, як на похоронах.
— Не хвилюйся, синку, — процідила свекруха, вже на сходовому майданчику. — Це поки що її квартира.
Ліка грюкнула дверима. Клацання замка пролунало голосніше за постріл.
Вона стояла, притулившись спиною до дверей, поки не стихли їхні кроки. Квартира знову стала тихою, тільки серце стукало, як молот. У грудях все стиснулося — від образи, приниження і злості водночас.
Сіла прямо на підлогу, обхопила коліна. Холод від кахлю пробирав до кісток, але їй було байдуже. Щойно перед нею звалилася ілюзія — та сама, яку вона будувала три роки: що в неї є дім, сім’я і чоловік, який її кохає.
Телефон задзвонив — вона здригнулася, подивилася на екран. Не він. А він-то де? Мовчить. Звісно. Коли грім гукнув, він першим під ліжко сховався.
Ліка набрала його номер сама. Один гудок, другий… третій… Потім тиша. Ні слова. Ні «вибач», ні «поясню».
Вона шпурнула телефон на килимок, уткнулася обличчям у долоні й розплакалася. Не жалісно і не слабко — по-справжньому, з риданням, ніби від ножа під ребра.
Коли видихнулася, залишилася лише порожнеча. Та сама, коли навіть плакати вже лінь. Встала, пішла в кімнату. На полиці — старе фото бабусі. Та сама Анастасія, що залишила їй цю квартиру. Очі з фотографії ніби говорили: «Не здавайся, онучко. Твоя правда — не в чужих словах».
Ліка згадала, як усе починалося.
Три роки тому вони з Максимом сюди в’їжджали. Молоді, закохані, будували плани. Він тоді, посміхаючись, сказав:
— Ось побачиш, Лік, це буде наш старт. Своє житло — це святе.
І справді був правий, чорт би його забрав. Тільки тепер виявилося, що це «святе» він розглядав, як запас — як подушку безпеки, де можна відсидітися, якщо що.
Вона підійшла до столу, відкрила ноутбук. Пальці тремтіли. Зайшла в його месенджер. Не з цікавості — просто треба було знати, з ким вона живе. Знайшла чат із його другом Сергієм. Прогорнула вгору — і застигла.
Сергій: як справи, як дружина?
Максим: все норм, живемо.
Сергій: а з житлом у тебе як? дружина ж начебто з квартирою була?)
Максим: ага, Лікіна квартира — наш запасний аеродром. мама так і каже, надійніше за будь-який банк.
Ліка сиділа, як під струмом.
«Запасний аеродром». Ось і все. Ось вона, правда, без прикрас. Вона не дружина, не партнер — вона просто страховка. Зручний варіант на чорний день.
Вона тихо засміялася — сухо, без радості. Потім закрила ноутбук і пішла у ванну. Умилася холодною водою, дивлячись на своє відображення. Очі опухлі, губи тремтять, але в глибині — лід.
— Ну що, Ліко, — пробурмотіла собі під ніс, — час вилазити з казки. Якщо у них гра, значить, будемо грати. Тільки за моїми правилами.
Вона увімкнула чайник — суто зі звички. У квартирі знову пахло травами, але тепер цей запах дратував. Все здавалося фальшивим — навіть затишок, навіть світло з вікна.
Усе, крім одного: її рішення.
Вона більше не дасть їм ні сантиметра. Ні своєї квартири, ні своєї слабкості.
А в цей час, в іншій квартирі, Галина Петрівна сиділа на краю ліжка, стискаючи кулаки, щоб не тряслися руки. Її злість кипіла, як окріп у чайнику.
— Ось сучка, — прошепотіла вона крізь зуби. — Переді мною двері зачинила, поліція їй, бачте, ввижається…
Вона подивилася на Максима. Той сидів, згорбившись, на табуретці. Мовчить, тільки плечі ходять вгору-вниз.
— Мовчи, — цідить мати. — Тільки мовчи, не смій виправдовувати.
— Мам, я не виправдовую, просто… може, справді дарма ми так. Треба було поговорити…
— Поговорити?! — спалахнула вона. — Я з такими не розмовляю. Вона мала нас зустріти з повагою, а не як безхатченків!
Вона піднялася, підійшла до вікна, дивлячись на двір. Сірий, обшарпаний будинок, плями на стелі — все тиснуло.
— Вона думає, що, якщо квартира дісталася у спадок, то вже королева, — пробурмотіла вона. — А я, значить, усе життя важкою працею займалася, і тепер по кутах тинятися маю? Ні, дорога, так просто ти не відкараскаєшся.
Максим мовчав. Він взагалі рідко заперечував. З дитинства звик: мати завжди має рацію.
— Запам’ятай, синку, — сказала Галина Петрівна тихо, але з тим самим залізом у голосі, від якого у Максима всередині все холонуло, — ми не відступимо. Ця квартира — наш шанс. Наш, чуєш? Вона ще пошкодує, що з нами зв’язалася.
Вона перехрестилася на стару ікону на комоді, примружилася, немов домовляючись із самою собою:
— Усе по справедливості буде. Не по їхній хитрості, а по моїй правді.
Ранок видався туманний, як голова після важкої ночі. Ліка прокинулася з відчуттям, ніби не спала взагалі. Очі опухли, кава не допомагала.
Вона сиділа на підвіконні, дивилася у двір, де якийсь хлопець вигулював пса і хмурився на ранковий холод.
«Ось і я, — подумала вона, — як цей пес. Тільки без повідка, але з мордою у багнюці».
Телефон знову спалахнув — Максим.
Вона зітхнула, відповіла.
— Алло.
— Лік… ну, ти як? — голос у нього був такий тихий, ніби він з-під столу говорив.
— Чудово. Танцюю, співаю, святкую вторгнення. Що треба?
Він помовчав.
— Мам… ну, ти знаєш, вона спалахнула. Я просто хотів, щоб ви помирилися.
— Ага, — вона посміхнулася, — а ще ти хотів, щоб я покірно поступилася квартирою і пішла жити під міст, так?
— Та що ти починаєш! — зірвався він. — Це тимчасово, поки ми будинок полагодимо.
— Максиме, — вона перебила, — а ти взагалі будинок бачив? Чи це казка від твоєї матусі, щоб під одним дахом зі мною пожити?
Він завагався.
— Ну… там реально проблеми. Дах протікає.
— Ага. Тільки, за дивним збігом, протікає він саме в той момент, коли тобі з матір’ю терміново потрібне місце.
— Ти несправедлива, — прошепотів він.
— А ти — сліпий, — відповіла вона. — Або боягуз. Хоча, мабуть, і те й інше.
Вона скинула дзвінок. Телефон здригнувся від злості в пальцях, але стало легше. Слова вилетіли — і ніби повітря очистилося.
До обіду вона вже їхала на роботу, але думки крутилися не навколо справ.
«Запасний аеродром» не виходив із голови.
Вона не збиралася перетворюватися на килимок, на якому витиратимуть ноги.
Дорогою в метро в голові спливло: нотаріус, документи, власність.
Вона дістала телефон і записала в нотатках: перевірити витяг з ЄДР, оформити додатковий замок, поговорити з юристом.
Ліка працювала в салоні краси, адміністратором. Клієнти приходили, посміхалися, скаржилися на життя, ділилися плітками. Її раніше це веселило — як серіал на паузі. Але сьогодні все дратувало.
— Лік, ти чого така? — запитала колега Марина, поки фарбувала клієнтку.
— Сімейка в чоловіка з глузду з’їхала, — буркнула вона. — Вторгнення з валізами влаштували.
— Ох, класика! — пирхнула Марина. — Свекрухи — вони як таргани: спробуй вижени, все одно через щілину пролізуть.
Ліка хмикнула:
— Ну, ця моя не просто тарган. Ця — стратег.
Тим часом, десь на іншому кінці міста, Галина Петрівна сиділа на кухні з чашкою розчинної кави й грюкала ложкою так, ніби відбивала сигнал тривоги.
— Вона думає, я так просто відступлю, — говорила вона сусідці Валі, що заглянула «на хвилинку». — Ха! Не дочекається.
— А що ти зробиш, Галю? У неї ж документи.
— Документи… — пирхнула та. — Документи можна по-різному повернути. Квартира — сімейна, куплена в шлюбі? Куплена. Значить, половина — Максима.
— Так начебто у спадок їй дісталася, ні? — обережно уточнила Валя.
— Ой, хто їх знає, — відмахнулася свекруха. — Головне, щоб у суді інакше виглядало.
Валя подивилася з сумнівом, але промовчала.
— Я тобі так скажу, — продовжувала Галина Петрівна, — життя мене вчило: хто перший відступить — той і програв. А я не з тих, хто програв.
Вона взяла телефон і набрала когось.
— Алло, Мишко, привіт. Слухай, ти ж у ЖЕКу працюєш, так? Мені б довідку одну дістати… ну, таку, про склад сім’ї, ага. Так-так, стара адреса.
Посміхнулася.
— От і добре. Потім занесу тобі домашні пиріжки.
Увечері Ліка зустрілася з подругою Дашею в кафе. Та, як завжди, прийшла в пуховику нарозхрист і з виразом «я все бачила, мене нічим не здивуєш».
— Розповідай, що за дичина у тебе вдома?
Ліка видихнула, розповіла все — від валіз біля дверей до маминих слів про «нашу квартиру».
Даша підняла брови:
— Та твою ж матір… Це не свекруха, це загарбниця! Ти двері поміняла?
— Поки ні.
— Терміново міняй! І, якщо він спробує ключем своїм зайти — нехай дізнається, як це, стояти під дверима.
Вони замовили по келиху вина, і Даша, нахилившись ближче, додала:
— Слухай, якщо ти хочеш, я можу дізнатися у знайомого юриста, як себе підстрахувати. Щоб ні він, ні вона потім хвостом не виляли.
— Так, — кивнула Ліка. — Мені потрібне все. Документи, докази, свідки.
— Окей. Тоді завтра все дізнаюся.
Ліка посміхнулася вперше за день. Нехай маленька перемога, але хоч щось.
Вночі, коли місто заснуло, вона знову відкрила ноутбук.
Зайшла в листування Максима та його матері.
Гортала вгору, поки не натрапила на фразу, від якої по спині побігли мурашки:
Галина Петрівна: Не бійся, синку. Головне — щоб у суді все було по-розумному. Вона сама вилетить із квартири, якщо правильно подати.
— Ах ви гади, — прошепотіла Ліка. — Значить, усе заздалегідь. Не дах протік — план такий був.
Вона зробила скриншоти, зберегла на флешку. Потім ще й роздрукувала.
Сіла на ліжко, увімкнула настільну лампу. Світло лягло на аркуші паперу, як прожектор.
— Ну що ж, Галино Петрівно, — сказала вона, складаючи документи в теку, — подивимося, хто кого.
Наступного дня Максим знову подзвонив.
— Лік, можна я зайду? Треба поговорити.
— Приходь, — коротко відповіла вона.
Він увійшов із тим самим виглядом, ніби йде на розстріл.
— Я хотів вибачитися, — почав він. — Мама погарячкувала. Вона просто… переживає.
— За що? Що в неї не відібрали чужу квартиру? — посміхнулася Ліка.
— Не перебільшуй. Вона думає, що ти нас вигнала.
— А я кого мала вигнати? Сусідів?
Він пововтузився, дивлячись на підлогу.
— Лік, давай без лайки. Ми можемо домовитися.
— Звісно можемо, — сказала вона холодно. — Тільки тепер за законом.
Він підняв очі:
— Що?
— Я подала запит до реєстру, оформила тимчасову заборону на реєстрацію сторонніх осіб за адресою. Тож ні ти, ні твоя мама не зможете тут прописатися без мого дозволу.
Він зблід.
— Ти серйозно?
— Більш ніж. І ще: я знайшла ваше листування.
Він побілів.
— Яке?
— Те, де ти називаєш мене «запасним аеродромом».
Він сів, наче його струмом вдарило.
— Ліка, я… я не так мав на увазі…
— Звісно. Ви всі «не так маєте на увазі», доки вас не спіймають.
Вона встала.
— З цього дня, Максиме, ти живеш у своєї мами. Свою частину речей можеш забрати завтра, коли мене не буде.
Він відкрив рота, ніби хотів заперечити, але погляд у неї був такий, що навіть він зрозумів — краще не сперечатися.
Він пішов мовчки. А за ним — гробова тиша, яка вперше за довгий час здалася Ліці затишною.
Тим часом Галина Петрівна отримувала на руки «довідку» з ЖЕКу. Там чорним по білому було написано, що за адресою прописаний її син.
Вона подивилася на папір і посміхнулася.
— Ну що, дівчинко, — сказала вона, згортаючи лист вчетверо, — пограємо по-дорослому.
***
Тиждень минув, як у серпанку. У Ліки — робота, кава, документи, і ця нервова готовність, ніби десь поруч цокає бомба.
І не даремно: у понеділок у скриньці лежав лист. Цупкий конверт, на ньому штамп:
«Місцевий суд. Повістка».
Вона посміхнулася — навіть не здивувалася.
«Ну звичайно. Здрастуйте, акт другий».
Усередині — заява: Галина Петрівна вимагає визнати за сином половину квартири, як спільно нажите майно.
Ліка читала і відчувала, як у грудях підіймається хвиля сказу. Вони реально пішли в суд.
Причому розписано все акуратно, ніби юрист писав: «у період шлюбу спільно вели господарство, проводили ремонт, вкладали кошти».
«Кошти» — ага, мамині пиріжки та вічне скиглення про «у нас важкий час».
Вона поїхала до юриста, якого порадила Даша.
Жінка років сорока з холодним поглядом і гострим язиком — саме те, що треба.
— Так, — сказала вона, прогортавши папери, — це класика. Мама подає від імені сина, але керує всім сама. Мета — якщо не відсудити, то хоча б змусити тебе заплатити або поділити житло.
— А в них є шанс?
— Мінімальний, — посміхнулася юристка. — Квартира дісталася тобі у спадок, отже — це не спільно нажите майно. Вони можуть хоч танцювати, хоч хреститися, закон на твоєму боці. Але готуйся: бруду буде багато.
Ліка кивнула. Вона вже була готова.
Суд призначили на п’ятницю.
Ранок видався сірий, липкий, ніби сама погода знала, що день буде противний.
Галина Петрівна прийшла в костюмі кольору «боротьба за правду», зі стосом паперів і обличчям, на якому читалося: зараз я покажу вам усім.
Максим йшов поруч, похмурий, ніби хотів провалитися крізь підлогу.
Ліка з’явилася останньою. Без пафосу — у простому пальті, з акуратно зібраною текою і спокійним обличчям.
Усередині все тремтіло, але зовні — лід.
— О, з’явилася, — прошипіла свекруха. — Хоч не побоялася на очі показатися.
— А чого боятися, — спокійно відповіла Ліка. — Правда ж не кусається.
Суддя виявився стомлений чоловік, із таким виглядом, ніби він у цьому житті вже бачив усе: від сусідських бійок за відро картоплі до розлучень із трьома коханками.
Він подивився на папери, хмикнув:
— Отже, позивачі стверджують, що квартира була придбана у шлюбі, і претендують на частку?
— Абсолютно вірно, — піднялася Галина Петрівна, карбуючи слова. — Мій син, Максим Сергійович, вносив свій внесок у благоустрій житла, а тому має право на частину власності.
Суддя повернувся до Ліки:
— Відповідач, ваше слово.
Вона встала.
— Квартира отримана мною у спадок від бабусі за рік до шлюбу. Усі вкладення в ремонт — виключно мої. У мене є розписки, чеки та банківські перекази.
Юристка, що сиділа поруч, передала судді стос паперів.
Галина Петрівна примружилася.
— Та хіба мало, які чеки. Може, і підробити можна.
— Якщо ви звинувачуєте мене в підробці документів, — холодно сказала Ліка, — прошу зафіксувати це в протоколі.
Суддя підняв брову:
— Давайте без емоцій.
Але емоції вже закипали.
Галина Петрівна, відчуваючи, що втрачає ґрунт, витягла свій «козир»:
— Ваша честь, у мене є свідок! Сусідка може підтвердити, що мій син там жив і все ремонтував!
Суддя зітхнув:
— Кличте.
Увійшла тітка Валя. Збентежена, очі бігають.
— Говоріть, — сказав суддя.
— Ну… так, жив він там, нібито. А ремонт… ну… я бачила, що вони шпалери клеїли.
— А хто платив за матеріали? — уточнила юристка.
— Ой, не знаю, я тоді в санаторії була…
Суддя опустив ручку:
— Зрозуміло.
Коли засідання добігло кінця, Галина Петрівна вже кипіла. Її аргументи розвалювалися один за одним.
І тут Ліка дістала флешку.
— Шановний суд, — сказала вона спокійно, — я хотіла б надати листування позивача та його матері, яке підтверджує, що спочатку планувалося умисне захоплення житла.
Суддя нахмурився:
— Листування між позивачем і третьою особою?
— Так. Тут обговорюється план подання позову і мотив — позбавити мене житла.
Він подивився на флешку, потім на Максима.
— Позивач, ви підтверджуєте, що це ваше листування?
Максим мовчав. Піт на лобі, руки тремтять.
— Так, — видавив нарешті. — Моє.
Галина Петрівна обернулася на нього так, ніби хотіла вдарити прямо там, у суді.
— Зрадник! — прошипіла вона.
— Мамо, досить, — зірвався він. — Ти сама це все почала! Я не хотів суду, не хотів скандалу!
Суддя постукав ручкою.
— Порядок!
Після цього все йшло швидко. Рішення було очевидним:
Відмовити в задоволенні позову. Квартира визнана особистою власністю відповідача.
На вулиці Галина Петрівна кипіла від злості.
— Усе через тебе! — кричала вона синові. — Маруда! Слабак! Не міг навіть підтримати матір!
— Мамо, досить! — він уперше підвищив голос. — Це не твоя справа! Це її квартира! Ми все програли через твої інтриги!
— Через мої?! Та я заради тебе старалася!
— Не треба заради мене, — стомлено сказав він. — Від тебе вже нічого хорошого не буває.
Він розвернувся і пішов.
Галина Петрівна залишилася стояти посеред двору, як вичавлений лимон. Люди проходили повз, хтось дивився, хтось відвертався.
А вона все стояла, дивлячись у порожнечу, і вперше не знала, що робити.
Ліка повернулася додому пізно ввечері.
Тиша. Квартира — її, чиста, справжня, захищена.
Вона заварила чай, увімкнула лампу, подивилася на фото бабусі й усміхнулася.
— Ну що, бабусю, ми впоралися.
Телефон загудів — повідомлення від Максима:
“Вибач. Я все зрозумів. Удачі тобі.”
Вона довго дивилася на екран, потім просто видалила повідомлення.
Без злоби, без смутку — просто крапка.
Підійшла до вікна. За вікном сніг починав тихо падати, немов світ нарешті видихнув.
Ліка теж видихнула.
І вперше за багато місяців відчула себе вільною — не «жертвою», не «дружиною», а просто собою.
— Усе, — сказала вона тихо, майже пошепки. — Кінець спектаклю.
А десь в іншому кінці міста Галина Петрівна порпалася в шухляді, серед старих паперів. Знайшла старе фото — молода, з чоловіком, із маленьким Максимом на руках.
Подивилася і раптом зрозуміла — все, що в неї було, вона сама й втратила.
Син — віддалився, дім — зруйнований, гордість — пожерла сама себе.
Вона сіла на ліжко, заплющила очі. І вперше за багато років не злилася, не кричала — просто сиділа в тиші.
Фінал.
— До твоєї квартири, що тобі батьки подарували, переїжджають моя мати, брат із дружиною та їхні діти! — горлав чоловік