— Ви все продасте, а жити де будете? — У вас.

— Тамаро! — Усе, машину замовив — у суботу переїжджаємо! — радісно заявив Захар, заходячи у квартиру.

— Ну, нарешті, — сказала дружина. — О котрій годині машина приїде?

— О десятій ранку. На дев’яту Юрко під’їде, обіцяв допомогти. Дітей у п’ятницю прямо з садочка завези до моїх батьків, скажи, що заберемо в неділю вдень.

Тамара й Захар давно мріяли про власний будинок, і ось нарешті ця мрія здійснилась. Щоправда, попрацювати обом довелося чимало — і кредит у банку взяти, і два роки бігати у справах, поки йшло будівництво. Єдине, на чому вдалося зекономити — це на дизайні, адже Тамара вже була досвідченою дизайнеркою. Вона навіть у декреті не кидала роботу і за цей час виконала кілька проєктів.

Але всі труднощі позаду — за три дні вони вже житимуть у новому будинку.

Звісно, ще багато роботи — і в самому будинку, і на ділянці, але це вже можна робити спокійно, поступово облаштовуючи інтер’єр, докуповуючи меблі. А в травні Тамара в першу чергу займеться квітами.

Вони з Захаром уже вирішили, що великого городу заводити не будуть, а от ягідні кущі та яблуні посадять обов’язково.

Ще Тамара хотіла, щоб перед будинком росли бузок і черемха.

Захар вже приблизно розпланував, де буде сад, а де зона відпочинку і дитячий майданчик. Добре, що місця вистачає — все поміститься.

До обіду в суботу перевезли всі речі. Після обіду Захар і його брат Юрій почали збирати меблі, а Тамара освоювала нову вбудовану кухню, яку встановили ще тиждень тому.

Управились лише до обіду в неділю — навіть карнизи на всі вікна повісили, а їх було чимало: п’ять на першому поверсі й шість на другому.

За місяць, коли дім набув затишного вигляду, влаштували новосілля. Запросили батьків з обох боків, сестру Тамари з чоловіком і дітьми та Юрія з нареченою.

Звичайно, гості обійшли весь дім, заглянули в кожну кімнату. Звісно, захоплювались, але не всі. Зоя Василівна і Віка — мати й сестра Тамари — час від часу видавали критичні зауваження.

— А навіщо три санвузли? Як на мене, вистачило б і двох, — сказала Віка.

— Один на першому поверсі — біля гостьової кімнати. Другий — з входом із нашої спальні, а третій — для дітей, — пояснила Тамара.

— Та ви як пани! Розмах який! — усміхнулася Віка.

— А чому б не зробити, як зручно? Ми ж для себе будували, — відповів Захар. — Я ще думаю баньку поставити. Але це вже потім.

— Порожньо у вас якось у будинку, — сказала Зоя Василівна. — Навіщо було другий поверх будувати й такі великі кімнати, якщо не можете нормально обставити?

— От як продамо стару квартиру, більшу частину віддамо в рахунок погашення кредиту, а на решту купимо якісь меблі, — пояснив Захар.

— Розумно, — сказав батько Захара. — А гараж плануєш? У вас же дві машини.

— Так, гараж буде он там, де блоки лежать. Але не зараз, мабуть, тільки до осені, — відповів Захар.

Застілля було веселим, але недовгим: батьки з обох боків наступного дня збиралися на дачу, Віка з чоловіком також планували поїхати. У Юрія й нареченої були свої плани. Тож за три години всі роз’їхались.

У середу зранку Тамарі зателефонувала мама:

— Ти сьогодні працюєш? — спитала вона.

— Мені в офіс на третю, зараз я вдома, — відповіла донька.

За годину Зоя Василівна вже була у неї.

— Мені треба з тобою поговорити, — сказала вона одразу, як тільки зайшла до будинку.

— Сідай, мамо. Чаю чи кави? — спитала Тамара.

— Чаю. З моїм тиском більше однієї чашки кави на день не можна.

Тамара поставила на стіл чашки й сіла навпроти матері.

— Я не думала, що ти така безсердечна, — сказала Зоя Василівна.

— Що знову не так? — здивувалась донька.

— Невже не можна було в суботу трохи менше вихвалятися? Ти ж знаєш, у яких скрутних умовах живуть Віка й Олег, а ви нас водили по будинку, як по палацу: «Ось тут у нас те, а ось ще буде це». Віка все неділю проплакала.

— Мамо, ми могли взагалі не влаштовувати новосілля, але ви ж самі постійно питали, коли запросимо. І знову я винна. А чому Віка з Олегом не хочуть брати іпотеку? У них є однокімнатна квартира, материнський капітал. Давно б уже взяли двокімнатну або трикімнатну.

— Улізати в іпотеку? Ти що, з глузду з’їхала?

— Але ж ми влізли. Зараз продамо квартиру, частково погасимо, потім нам ще років сім-вісім платити доведеться, — сказала Тамара.

— Порівняла ваші доходи і їхні, — зауважила мати.

— Ну, вибач, ми ж не винні, що Олег сидить у своїй конторі за сорок п’ять тисяч, а Віка взагалі не працює. Я навіть у декреті брала замовлення, а Захар, поки будинок будувався, по дванадцять годин на добу працював. І зараз поїхав в область — новий клієнт, великий обсяг робіт.

— Думаєте, що зможете заробити всі гроші? — з сарказмом сказала Зоя Василівна.

— Усі — ні, але точно знаємо, що між дупою й диваном долар не пролітає.

— Гаразд. Я до тебе от із якого питання: ви не могли б не продавати свою трикімнатну, а віддати її Віці з Олегом? Або хоча б пустити їх туди пожити? Вони свою квартиру здаватимуть і назбирають хоча б на двокімнатну — але щоб без іпотеки.

— Мамо, це ти сама придумала чи Віка? Ти взагалі розумієш, що якщо ми завдяки продажу квартири частково погасимо борг перед банком, наш щомісячний платіж зменшиться майже вдвічі? Або ви думаєте, що у нас під ліжком в спальні стоїть друкарський верстат?

— Ну, в принципі, нічого іншого я від тебе й не чекала. Невже тобі не шкода племінників? Вони ж у чотирьох в одній кімнаті туляться.

— Шкода. Але в нас із Захаром теж двоє дітей, і ми все це робимо саме заради них.

За вечерею Тамара розповіла чоловікові про пропозицію матері.

— Круто теща завернула! — здивувався Захар. — І знаєш, щось мені підказує, що це ще не кінець.

— Думаєш, ще щось придумають? — спитала Тамара.

— Навіть не сумнівайся, — відповів чоловік.

І він не помилився.

Через два тижні, в суботу, до них завітали Зоя Василівна та Віка. Розмова зайшла про будинок.

— Захаре, Тамаро, ми теж вирішили збудувати собі будинок, — почала Зоя Василівна. — Не такий, як у вас — одноповерховий, на чотири-п’ять кімнат. Ми все продумали: Віка з Олегом продають свою квартиру, додають материнський капітал і все-таки беруть іпотеку. Віка вже була в банку, але їй сказали, що обов’язково потрібен поручитель. От ми й подумали — ти або Тамара могли б поручитися за Олега.

— Почнемо з того, що в нас уже є своя іпотека, тож це навряд чи реально, — сказав Захар. — І ще: а де ви хочете будуватись? Ви врахували, що ділянку теж треба купувати?

— А хіба на вашій ділянці не можна збудувати ще один будинок? У вас же купа місця! — вигукнула Віка.

— Віко, я купував цю ділянку вже з підведеними комунікаціями. Тут усе під’єднано: вода, каналізація, електрика. Тягнути все це до другого будинку доведеться окремо, і це недешево.

— А якщо й ми свою квартиру продамо? — спитала мати. — Ми заплатимо вам за шмат землі, де стоятиме наш дім.

— Цікаво, ви все продасте, а жити де будете? — спитала Тамара.

— У вас. Наш дім буде меншим, за рік, певно, збудується, а ми поки у вас поживемо. У вас є дві вільні кімнати — одна внизу, там ми з батьком розмістимось, а на другому поверсі у вільній кімнаті — Віка з Олегом. Ваші Катя й Ромка можуть поки в одній кімнаті пожити, а в Роминій — діти Віки. От і все, — швидко розпланувала Зоя Василівна.

— Ні, не все, — сказав Захар. — Є ще головне: коли я купував цю землю, то до сантиметра розрахував, що де буде розташовано, і нічого змінювати не збираюся. Тож якщо хочете будуватись — шукайте собі іншу ділянку.

Зоя Василівна й Віка пішли дуже невдоволені.

— Невже вони думали, що ми станемо поручителями в Олега? — запитав Захар. — Ти їм підказала чудову і, головне, реальну ідею з материнським капіталом. Але для цього треба трохи поворушитися. А він, видно, нічого робити не збирається. Ну й нехай, хай роблять що хочуть.

— Якби тільки нас не чіпали. А то ж ще щось новеньке вигадають, — сказала Тамара.

— А ти вивчи одне дуже корисне слово, яке значно полегшить тобі життя — «Ні», — порадив Захар.