Вигідні друзі

— Марино, я до Копійків. Просили допомогти переставити меблі, — натягуючи джинси, говорив на ходу до дружини Василь, бо йому щойно зателефонував давній приятель Іван Копійко.

Іван, здається, годинника не дивився — адже була ще дуже рання субота. Але його меблі чекати не могли. Тож Василь, навіть не поснідавши, помчав допомагати другові.

— Добре, передавай їм привіт, — сонно озвалася дружина й знову заснула.

Повернувся Василь лише під вечір. Втомлений, голодний.

— Та що ж це, тебе навіть не погодували?! — здивувалася Марина, дивлячись, як чоловік наминає макарони з сиром.

— Мариш, ну коли їм мене годувати? Спершу меблі переставляли, потім я їм електрику переробляв. Попередні «майстри» там такого наробили, що без пляшки не розберешся.

— Ну, схоже, ти й без пляшки впорався, — принюхалася Марина, та запаху алкоголю не відчула.

— Так і пити не було коли. Після електрики допомагав Івану полицю у ванній повісити, а там уже й вечір, — весело розповідав Василь. — Я ж додому поспішив. Засумував!

— Привіт передав? — погладила чоловіка по голові Марина.

— Звісно! Копійки обіцяли якось до нас навідатися, — Василь відставив порожню тарілку. — Ніна сьогодні курку запікала, казала, рецептом поділиться.

— Могла б і тобою тією куркою поділитися, — похитала головою дружина.

— Та вона сказала, що ще не була готова та птаха, коли я збирався, — відмахнувся Василь.

За тиждень Копійки прийшли до Василя й Марини без попередження.

— Господарі, приймайте гостей! — веселі і якісь збуджені, Іван та Ніна з’явилися на порозі.

— А що це ви такі радісні? — з підозрою подивилися на них Марина з Василем. Їх не оминула загальна ейфорія друзів.

— А от! — загадково закотила очі Ніна. — Ходімо на кухню, усе розкажемо! Чайник ставте. До чаю теж щось діставайте, бо ми нині на мілині.

За чаєм гості поділилися новиною:

— Ми ж автівку купили! — нарешті випалила Ніна. — Вклали в неї останні копійки. Тому й без грошей зараз. Он, милуйтесь, під вікном стоїть!

Марина й Василь кинулися до вікна. Біля під’їзду стояла новенька іномарка, блищала, як жовток сирого яйця.

— Ого, класна! — показав великий палець Василь, щиро радіючи за друзів. Тепер на дачу можна буде разом автівкою кататись, а не трястись у приміській електричці, а потім ще два кілометри пішки йти.

— Ой, не знаю… — зображала занепокоєння Ніна. — У нас низький кліренс. Вань, скажи!

— Ну, якщо не перевантажувати, то в принципі доїхати можна. Тільки на пальне скидатися доведеться. Ви ж усе одно на електричку квитки купували, — пожувавши останнє печиво, знизав плечима чоловік Ніни.

Посидівши ще трохи, гості зібралися.

— Ой, Ваню, підвезеш до центру? Вам же туди ж? Я до мами хочу заїхати, — згадала Марина, на що Ніна одразу ж:

— Марино, ми б із задоволенням, але нам сьогодні в інший бік, правда ж, Ваню?

Іван здивовано глянув на дружину: в них не було жодних інших планів на сьогодні, окрім як похизуватись автівкою перед друзями. Але, побачивши, як Ніна йому підморгує, Іван кивнув.

— Та нічого, сама доїду, — трохи засмутилася Марина.

Якось серед тижня Марина не могла додзвонитися до Василя. Вже наближалася північ, а чоловіка все ще не було вдома, й телефон був поза зоною доступу.

Вона ходила квартирою, мов загнана левиця, перебираючи в голові варіанти, де він може бути. Вже вирішила дзвонити до лікарень, коли раптом відчинилися вхідні двері.

— Васю! Де ти був?! — накинулася вона на чоловіка, не приховуючи хвилювання. — Я вже не знала, що й думати!

— Мариш, пробач, у Копійків був, телефон сів. Просив їх зателефонувати тобі, щоб не хвилювалась, але в них там якийсь тариф, дуже дорого дзвонити на інших операторів, — вибачався чоловік, обіймаючи Марину.

— А що ти в них робив? — здивувалась вона. — Тобі ж завтра на роботу.

— Та машина в Івана барахлить, от просив подивитись.

— Ти ж не механік! Чому вони не загнали свій драндулет у сервіс? — Марина почала сердитись.

— Ти ж знаєш, які зараз ціни в автомайстернях! — округлив очі Василь. — А так ми все зробили безкоштовно.

— Він хоч підвіз тебе додому? — поцікавилася Марина.

— Та ні, в їхньої доньки якась проблема виникла, Ніна просила його терміново додому. Я на таксі.

— Здається мені, що вони просто тебе використовують, — замислилась Марина, пригадуючи всі ситуації, пов’язані з цією родиною. — А ти, як простак, ведешся. От побачиш: коли тобі потрібна буде допомога, навряд чи побачиш їх серед перших, хто прийде.

— Як ти погано думаєш про людей, — похитав головою Василь. — Ми ж друзі!

— Ну-ну, — усміхнулася Марина. — Побачимо!

Але Василь був оптимістом і щиро вірив у силу дружби. Він і далі допомагав Івану та Ніні, хоча в них чомусь завжди знаходились якісь термінові справи. Коли Василь попросив Івана допомогти відвезти на дачу інструменти, той послався на зайнятість:

— Васю, без образ! Записався до лікаря, скасувати ніяк. Вибач, друже!

І Василь би повірив, але майже в той самий час Ніна в телефонній розмові з Мариною хвалилася, що вони з чоловіком і дітьми збираються машиною на річку покататися.

— Може, ти щось не так зрозуміла? — насупився Василь, коли Марина переказала йому цікаву новину.

— Усе я так зрозуміла, Васеньку! А от ти ніяк зрозуміти не можеш, що тебе використовують, як безкоштовний Wi-Fi: потрібен, поки працює, а як тільки вимкнеться — одразу почнуться претензії, от побачиш!

І все ж Василь не міг повірити, що дружина має рацію. Але ще кілька разів у Копійків знаходились незамінні й термінові справи. Василь, звісно, справлявся, але осад лишався.

І от на дачі Василь вирішив зробити косметичний ремонт. Нічого складного, але пересувати меблі самому було незручно, а змушувати дружину до важкої роботи він не міг. Тож подзвонив Івану.

— Привіт, Копійкін! Слухай, допомога твоя потрібна. Задумав я на дачі невеликий ремонт. Та нічого серйозного. Але шафи заважають і комод. Приїдеш допомогти? З Ніною разом приїжджайте. Маринка шашлики приготує, стіл накриємо, баньку натопимо. Відпочинете заодно.

— Та нічого собі! — пролунав у слухавці голос Ніни, мабуть, Іван увімкнув гучний зв’язок. — Це що, Ваня буде тягати меблі за шматок м’яса і віник з дуба? Взагалі-то така робота дорого коштує! Не очікувала від вас, Васю, що ви такі жлоби. Пошукайте собі лошків десь в іншому місці!

— Але ж я… — Василь хотів нагадати, що не раз допомагав їм і з серйознішими справами, ніж пересунути меблі, але Марина забрала у нього телефон і завершила дзвінок.

— Ну що, тепер ти зрозумів? — співчутливо подивилася вона на чоловіка, бачачи його здивування.

— Вони сказали, що ми жлоби?! — перепитав він дружину, відмовляючись вірити почутому.

— Не хотіла б тобі це казати, але я ж попереджала… — зітхнула Марина.

Василь ще довго ходив засмучений, але робота на дачі його відволікла, а злість від несправедливих звинувачень додала сил — і косметичний ремонт плавно перетворився на капітальний. Через три місяці дача більше нагадувала заміський будинок із мансардою, терасою та флігелем.

Ніхто не очікував, що одного дня Копійкіни з’являться на дачі без запрошення, наче нічого й не сталося.

— Привіт! А ми тут зі своєї дачі проїжджали повз, думаємо, заїдемо привітатись, — посміхаючись, як кіноактор, вийшов із машини Іван. Слідом вийшла й Ніна.

— Ну, показуйте, що тут нахімічили? — гмикнула вона і, не чекаючи запрошення, зайшла в будинок. — А що це ви такі непривітні? Хоч би чаю запропонували.

Іван та Ніна ходили по будинку, заглядаючи в кожен куток, не приховуючи ні захвату, ні заздрощів.

— Вибачте, ми гостей не чекали й збираємось йти. Все подивились? — Марина навіть не намагалась бути чемною.

— Подивились. Ну, непогано, непогано, — скривилася Ніна у саркастичній посмішці, а Іван стояв мовчки, відвернувши голову. Він розумів, що такого ремонту сам, без Василя, ніколи б не зробив, а просити після слів дружини — не наважиться.

Гості попрощалися й поїхали з порожніми руками. Вдома Ніна весь вечір обурювалася:

— Дружбан твій хитрий виявився: такий ремонт забабахав, а казав — буде легенький. Хотів тебе затягнути на халяву. Я тепер теж такий хочу! А то наша дача більше на сарай схожа.

Але Іван тільки похмуро глянув на неї — і по тому погляду вона зрозуміла, що жити їй у тому сараї до скону.

Життя вчить не тому, щоб допомагати всім підряд, а тому, щоб розрізняти, хто справді потребує допомоги, а хто просто добре вміє її брати. Бо справжня цінність стосунків — не в тому, скільки разів ти протягнув руку, а в тому, скільки разів її протягнули тобі у відповідь.