— Ти що, знахабніла?! Мама просить позичити, а ти у відмову пішла?! — розлютився чоловік

Лічильник в онлайн-банку оновився — кредит повністю погашений. Віра кілька разів перезавантажила сторінку, щоб упевнитися — не помилка, не збій. Ні, справді закритий! Уперше за півтора року Віра зітхнула на повні груди.

Усе почалося з несподіваного дзвінка від мами. Батько знепритомнів просто на роботі, діагноз — передінсультний стан. Лікування, реабілітація, ліки. Віра, як єдина донька, не могла залишити батьків у біді. Довелося взяти кредит — спочатку невеликий, потім ще один — більший. А далі — непередбачені ускладнення, додаткове лікування.

Увесь цей рік Віра крутилась як муха в окропі. Хапалась за будь-який підробіток, економила на всьому: одяг із секонд-хенду, жодних кафе й ресторанів, мінімум продуктів. Навіть шампунь купувала найдешевший.

Батькам Віра не говорила про свої труднощі — у них вистачало своїх проблем. А чоловік… Чоловік ніби жив у паралельному світі.

Олег завжди був не дуже практичним. Працював в ІТ-компанії, отримував непогано, але якось так виходило, що гроші витікали крізь пальці: то новий ґаджет, то комп’ютерні ігри, то подарунок мамі. До фінансових проблем Віри ставився відсторонено: «Це твої батьки — ти й розбирайся».

Віра не сперечалася. Вона тягнула все сама: платежі за кредитом, ліки для батька, поточні витрати. На себе залишалося зовсім мало. Востаннє щось новеньке купувала собі, здається, півтора року тому. Та й то — светр на розпродажі.

У їхній квартирі Віра давно почувалась гостею. Побутові рішення ухвалював Олег — це була квартира його батьків, що дісталась від бабусі.

— Я тут виріс, я знаю, як краще, — казав Олег, коли Віра несміливо пропонувала переставити меблі чи щось змінити.

А ще була свекруха — Наталія Сергіївна. Жінка владна, звикла, що її думка — остаточна. Вона не жила з ними, але регулярно приходила перевірити, «як там Олежик». І кожного разу знаходила, до чого причепитися.

— Віро, в тебе сорочка чоловіка не прасована. А ось тут пил на полиці. А суп пересолений, — Наталія Сергіївна ніби навмисне шукала недоліки.

Віра терпіла. Працювала, платила кредит, доглядала за батьками, намагалася підтримувати порядок у домі. Олег, здавалося, нічого цього не помічав. Приходив, грав у комп’ютер, лягав спати. На вихідних зустрічався з друзями або їхав до матері — допомагати по господарству.

— Слухай, може, наступної п’ятниці кудись сходимо? — якось запропонувала Віра. — Просто вдвох, ми давно нікуди не вибирались.

— Не можу, — похитав головою Олег. — Ми з хлопцями йдемо в боулінг. Може, іншим разом.

Інший раз наставав нечасто. А після візитів Олега до матері й узагалі починались докори:

— Мама каже, ти її зовсім не навідуєш. Це неповага.

— Олеже, в мене просто немає часу. Я працюю, доглядаю батька, плачу кредити…

— У всіх проблеми, — відмахувався чоловік. — Але маму не кидають.

Віра не казала, що турбота про його маму якось не входить до списку її пріоритетів. Наталія Сергіївна була цілком здорова, мала пенсію й підробіток, і загалом чудово справлялася сама. Але любила увагу — особливо синову.

Сьогодні, вперше за довгі місяці, Віра відчула полегшення. Кредит закрито! Тепер можна трохи видихнути, може, навіть відкласти на невеличку відпустку. Просто посидіти десь на березі моря кілька днів — без скаженого темпу, без постійного підрахунку копійок.

Це відчуття хиткої, але все ж перемоги гріло душу. Віра навіть дозволила собі маленьку радість — купила добру каву в зернах і мелене коріння імбиру для чаю. Такі дрібниці, а як вони підіймали настрій!

Олег, повернувшись з роботи, на закритий кредит ніяк не відреагував. Пробурмотів щось на кшталт «Ну нарешті» й потонув у своєму смартфоні. А за годину від нього прилетіла несподіванка:

— Ти не плануєш завтра заїхати до мами? Вона там одна…

— Не думаю, — похитала головою Віра. — Я хотіла заїхати до своїх батьків.

— Як хочеш, — знизав плечима Олег. — Просто мамі самотньо.

Ці фрази про самотність Наталія Сергіївна повторювала з дивовижною регулярністю. Особливо активно — коли їй щось було потрібно.

Телефонний дзвінок пролунав близько восьмої вечора. Побачивши на екрані ім’я свекрухи, Віра зітхнула, але все ж відповіла.

— Вірочко, добрий вечір! — голос Наталії Сергіївни звучав незвично тепло. — Як ти, люба? Як здоров’я?

— Усе добре, Наталіє Сергіївно, — Віра здивувалася такому дружньому тону. — Ви щось хотіли?

— Та ні, нічого особливого, — протягнула свекруха. — Просто… Ти ж знаєш, як нам, людям у віці, важко. Ноги болять, спина. От записалась на процедури до косметолога, кажуть, допомагає від болю в суглобах. Але там передплата потрібна, а пенсія тільки через тиждень.

— І що ж це за процедури такі? — обережно спитала Віра.

— Та укольчики такі спеціальні, — розпливчасто відповіла Наталія Сергіївна. — Всього тисяча. Я поверну, як пенсію отримаю. Ти ж розумієш, здоров’я — річ важлива.

Віра чудово знала, що жодні «укольчики від косметолога» від болю в суглобах не допомагають. Це більше скидалося на звичайну примху свекрухи, яка прагнула виглядати молодшою.

— Вибачте, Наталіє Сергіївно, але я зараз не можу, — спокійно відповіла Віра. — У мене розписані всі гроші на поточні витрати й трохи відкладено.

— Відкладено? — у голосі свекрухи з’явилися крижані нотки. — На що ж, дозволь дізнатись?

— На невеличку відпустку, — чесно відповіла Віра. — Ми з Олегом давно нікуди не їздили.

— От воно як! — Наталія Сергіївна явно розлютилася. — Значить, на відпустку гроші є, а матері чоловіка допомогти — ні? Ну що ж, я все зрозуміла.

Зв’язок обірвався раніше, ніж Віра встигла щось сказати. А вже за десять хвилин вхідні двері з гуркотом розчахнулись. Олег увірвався до кімнати з перекошеним від злості обличчям:

— Ти що, зовсім страх втратила?! Мама просить позичити, а ти їй відмовляєш?! — вибухнув чоловік.

Віра навіть не здригнулася. Цей спалах гніву був настільки передбачуваним, що майже не викликав емоцій. Усе як завжди — спочатку дзвінок Наталії Сергіївни, потім розлючений Олег, потім винна Віра. Тільки сьогодні щось усередині надломилось. Може, через щойно здобуту фінансову свободу, а може — через втому від нескінченного кола жертв.

— Чого мовчиш? — Олег метушився по кімнаті. — Мама дзвонить, каже, ти їй відмовила. Вона ж просто на лікування просила, а ти пожлобилась!

— Це не лікування, — тихо відповіла Віра. — Це косметологія.

— Яка різниця?! — Олег змахнув руками. — Це моя мама! Їй важко, а ти гроші відкладаєш на відпочинок! Їй укол потрібен для здоров’я, а ти… Як ти взагалі смієш так поводитися?!

Віра мовчки слухала, як чоловік називає її жадібною, безсердечною, «не жінкою». Кожне слово било, але десь глибоко всередині міцнів новий стан. Не образа, не злість, а щось схоже на прозріння. Чітке розуміння всієї картини їхніх стосунків.

Коли Олег зробив паузу, щоб набрати повітря для нової тиради, Віра мовчки встала й попрямувала до письмового столу. Висунула шухляду, дістала акуратно складену теку з документами.

— Що ти робиш? — здивовано спитав Олег.

Віра не відповіла. Повернулась до журнального столика, де стояв ноутбук, зайшла у свій онлайн-банк і запустила друк виписки за останній місяць. Принтер зажужжав, видаючи аркуші.

Зібравши всі документи, Віра акуратно розклала їх на столі перед чоловіком. Квитанції за світло, воду, газ, інтернет. Чеки з продуктових магазинів. Рахунки за ремонт пральної машини. Виписки по кредитах, які вона щойно закрила.

— Це що? — Олег дивився на папери з нерозумінням.

— Це те, що я оплачую, — спокійно відповіла Віра. — Щомісяця. Сама.

Олег взяв першу квитанцію, потім другу. Насупився, дивлячись на суми й підписи.

— Ну, я ж теж вкладаюся, — невпевнено почав чоловік. — Я ж купую продукти іноді.

— Іноді, — кивнула Віра. — Приблизно раз на місяць. І половину з того їси тільки ти, бо береш те, що подобається тобі.

Віра дістала ще один аркуш — саморобну таблицю витрат, яку вела останні кілька місяців. Акуратна колонка з написом «Олег» була помітно коротша за колонку з її іменем.

— Я тебе не розумію, — Олег відсахнувся, ніби від удару. — Ти що, рахуєш кожну копійку? Це дріб’язково.

— Дріб’язково? — Віра вперше подивилась чоловіку просто у вічі. — Знаєш, що дріб’язково? Економити на їжі, прати старий одяг, не ходити в кіно півтора року — і при цьому чути докори, що я пошкодувала тисячу гривень на уколи твоїй матері.

— Ну я ж… — Олег запнувся. — Просто вона просила…

— Вона багато чого просить, — спокійно відповіла Віра. — І ти багато чого просиш. А я хто, по-твоєму? Банк? Гаманець? Дійна корова?

Олег був приголомшений. Такої Віри — твердої, впевненої в собі — він ще не бачив.

— Знаєш, скільки я відкладала на відпустку? — продовжила Віра. — Чотири тисячі гривень. За півтора року. Таким темпом ми поїдемо на море, коли постаріємо. І то на електричці до найближчого озера.

Віра зібрала документи й акуратно склала їх назад у теку. Руки не тремтіли. Голос був рівний.

— Я не проти допомагати твоїй мамі, — сказала Віра. — Але давай поглянемо правді в очі. Наталія Сергіївна отримує пенсію, має підробіток. Вона не платить за оренду — квартира своя. У неї немає кредитів. Вона живе краще, ніж я.

— Що ти таке кажеш? — обурився Олег, але вже без колишнього запалу. — Мама ледве зводить кінці з кінцями!

— А ти знаєш, скільки коштують уколи краси в косметолога? — Віра вперше за розмову дозволила собі гірку усмішку. — Не тисячу гривень, це точно. Швидше п’ять-шість за сеанс. І це не лікування, Олеже. Це — забаганка.

Олег плюхнувся на диван, здувся, як проколота повітряна куля.

— Я… я не знав, що ти все оплачуєш, — пробурмотів чоловік. — Думав, ми якось… разом.

— Саме тому я й вирішила все записувати, — кивнула Віра. — Щоб не було ілюзій.

Чоловік сидів пригнічено, перебираючи в голові аргументи, але кожен розсипався, не витримуючи зіткнення з реальністю. Олег звик вважати, що дружина має вести господарство, дбати, забезпечувати побут, а він — заробляти. Але виходило, що Віра робила і те, й інше. І ще встигала допомагати своїм батькам.

— Слухай, — нарешті сказав Олег. — Я зрозумів, так. Треба щось змінювати. Я буду більше заробляти, допомагати…

— Справа не тільки в грошах, — похитала головою Віра. — Справа в ставленні. Я втомилася бути тією, що всіх рятує, а сама тоне. Втомилася, що мене сприймають як гаманець, а не як людину.

Віра встала й підійшла до вікна. За склом мрячив дощ, машини проїжджали з увімкненими фарами.

— Із цього моменту, — сказала Віра, не озираючись, — ми ведемо бюджет окремо. Кожен платить за себе. А спільні витрати — навпіл. Комуналка, їжа, побутова хімія. Все фіксуємо, все враховуємо.

— Це що, ультиматум? — Олег відчув, як усередині знову підіймається хвиля гніву.

— Ні, — Віра повернулася до чоловіка. — Це моє рішення. А ти можеш ухвалити своє.

— Яке саме?

— Наприклад, що для тебе важливіше: косметичні уколи мами чи спокій дружини, — Віра говорила без глузування, просто констатувала факт. — Якщо перше — можливо, тобі варто пошукати нового косметолога. У РАЦСі. З новою дружиною.

Олег підскочив:

— Ти мені погрожуєш?

— Ні, — Віра виглядала дивовижно спокійною. — Просто кажу, що більше не терпітиму неповагу. Ні від тебе, ні від твоєї мами. І точно не фінансуватиму її забаганки, поки сама ледве зводжу кінці з кінцями.

Олег знітився. Таку Віру — непохитну й рішучу — він ще не бачив. І, треба визнати, це навіть викликало повагу.

— Добре, — нарешті сказав чоловік. — Давай спробуємо по-новому. Я поговорю з мамою.

— Дякую, — кивнула Віра. — Я ціную це.

Того ж вечора Олег зателефонував матері. Розмова вийшла непростою — Наталія Сергіївна образилась, звинуватила сина в зраді, натякнула, що «ця твоя» налаштовує його проти рідної матері.

— Мамо, Віра просто хоче справедливості, — сказав Олег, уперше в житті не піддавшись на маніпуляції. — Вона багато працює, за все платить, допомагає своїм батькам. Я тільки сьогодні побачив, наскільки вона виснажилась.

— Ну і що? — фиркнула Наталія Сергіївна. — Я тебе сама ростила, теж виснажувалась.

— Так, мамо, і я вдячний, — спокійно відповів Олег. — Але Віра — не я. Вона мені не мати, вона дружина. І вимагати від неї жертвувати всім заради нас із тобою — неправильно.

Наталія Сергіївна не одразу прийняла нові правила. Ще кілька разів дзвонила з проханнями про гроші, намагалася тиснути на жалість. Але тепер Олег замість: «Зараз спитаю у Віри, дасть чи ні» відповідав: «Давай подивимось, чи зможемо виділити з нашого з тобою бюджету».

Стосунки Віри й Олега повільно змінювались. Замість спалахів агресії та перекладання відповідальності з’явилося щось схоже на партнерство. Олег почав помічати, скільки Віра робить по дому, почав допомагати з прибиранням і готуванням. Навіть знайшов підробіток, щоб збільшити свій внесок у сімейний бюджет.

Ту маленьку відпустку на морі вони все ж узяли — за пів року. Дуже скромну, в недорогому пансіонаті, але справжню. Сидячи на пляжі й дивлячись на захід сонця, Віра думала про те, як важливо вчасно нагадати про свої межі. І що рятувати всіх навколо — благородно, але тільки якщо не забуваєш урятувати й себе.