Руслан сидів навпроти літньої жінки, уважно вдивляючись у її обличчя, ніби сподівався знайти там підказку чи виправдання своїм діям. Але в очах цієї жінки він бачив лише мовчазне, спокійне спостереження — погляд людини, яка прожила життя не без гіркоти, але з гідністю. І в цю мить Руслан відчув, як втрачає нитку розмови. Навіщо взагалі він усе це затіяв? Чому обрав саме її?
— Розумієте, — почав він знову, намагаючись надати голосу впевненості, — мені потрібно поїхати. А моїй дружині… потрібен догляд. Я питав людей, дізнавався… чи є хтось відповідний.
Бабуся хмикнула — коротко, майже нечутно, але цього було достатньо, щоб Руслан розгубився.
— Це… незаконно?
— Ні! Звісно ж, нічого протизаконного! — поспішно запевнив він, ледь не змахнувши руками від хвилювання. — Просто моя дружина завжди працювала як кінь, як справжній тягловий кінь. Удома її майже ніколи не було. І, очевидно, щось у ній зламалось… Лікарі кажуть — їй лишилось недовго.
Він на мить замовк, збираючись з думками, ніби кожне слово давалося йому важко. Хоча насправді — з полегшенням. Наче скидав важкий тягар.
— А я ж теж людина. Стільки років поруч із цією… з такою трудягою. Хотілося б відпочити. Відволіктись. А якщо вона раптом помре, поки мене не буде… — Він розвів руками, ніби прохаючи розуміння. — Не хвилюйтеся, я все поясню, покажу, як за нею доглядати. Ви знатимете все необхідне.
— Тобто ви вже готові? — запитала жінка, уважно дивлячись на нього.
— Готовий, — кивнув Руслан, і в куточку його рота промайнула задоволена усмішка. — Було б добре, якби дім уже був підготований до вашої присутності…
Він не став договорювати вголос, але ця усмішка казала багато про що. Про свободу, на яку він так довго чекав. Про плани, в яких не було місця хворій дружині.
— І не подумайте нічого поганого! — поспішив додати він, помітивши вираз на її обличчі. — Я заплачу вам стільки, скільки не отримує жодна доглядальниця. Я прекрасно розумію — вам потрібні гроші. За моїми даними, лікарі кажуть, що їй залишилось не більше двох тижнів. Ну, крайній термін — місяць. А я повернуся за два-три тижні.
Софія Андріївна проводжала його поглядом, коли він вийшов із квартири. Вона бачила, як він сів у свій іномарку й поїхав. «Напевно, до коханки, — подумала вона. — Молодість, молодість…»
І хоча в її серці не було осуду, все ж майнула думка: «Хоч би дочекався, поки дружина помре. Невже так нестерпно?»
Але їй яке до цього діло? Гроші справді були потрібні. Особливо після того, як вона вийшла на волю. Після всього, що сталося. Після тюрми.
Донька навіть не знала, що вона на свободі. Софія не писала, не дзвонила. Та ще молода, у неї своє життя, внучка — вчиться, будує кар’єру. Навіщо їм це? Щоб усі шепотілися: ось вона, бабуся-зек, вийшла з колонії… Репутація й так була зіпсована.
Софія навіть відповідати на листи перестала. Відмовилась від побачень. А якось написала доньці дивного, холодного листа: просила не приїжджати, нічого не надсилати. Звинувачувала в тому, що та обрала такого чоловіка, і що через нього Софія й опинилась за ґратами.
Насправді, звісно, вона так не думала. Але знала: хай краще донька образиться, поплаче, але забуде. Хай живе далі, не тягнучи за собою тінь минулого.
Софію Андріївну посадили за те, що вона отруїла свого зятя. У суді питали — чи кається вона. А вона відповіла просто:
— Якби могла — отруїла б ще раз.
Ці слова залишилися в протоколі. І родичі зятя, почувши їх, зробили все можливе, щоб суд дав їй максимальний термін.
Тим часом Лариса лежала у своїй кімнаті, прислухаючись до голосів за стіною. Хтось прийшов, і вони з Русланом розмовляли. Потім пролунав дзвінок у двері, і голосів стало більше. Їй хотілося встати, вийти, подивитися, хто там. Але сил не було. Зовсім. Та й раніше їх було обмаль. Сьогодні Руслан забув принести їжу — ні сніданку, ні обіду.
Лежала вона вже понад три місяці. Лікарі лише знизували плечима. Казали, що організм втомився, що просто перестав хотіти працювати, як раніше. Жодного конкретного діагнозу, жодного чіткого лікування. Тільки загальні рекомендації: вітаміни, правильне харчування, позитивні емоції — і все в такому дусі.
Руслан був невдоволений. Лариса пам’ятала той день, коли він збирався на гірськолижний курорт із друзями, а вона раптом злягла.
— Русю, ну не хвилюйся, — намагалася заспокоїти вона. — Буває, трохи прихворіла. З’їздиш наступного разу.
— А я не хочу наступного разу! Я хочу зараз!
— Але ж тоді можуть знадобитися гроші на лікування… Я зараз не можу їх витрачати.
— Ти хочеш сказати, що я маю працювати, щоб потім усе витратити на тебе?
— Але ж ти знаєш — я завжди працювала, завжди відкладала…
— Ти? За сім років ти пропрацювала всього рік, і то в різних місцях.
— Бо я не можу працювати там, де мене не цінують!
— Ну, схоже, тебе ніде й не цінували…
Він вийшов, грюкнувши дверима. А Лариса тисячу разів пошкодувала, що сказала ці слова. Навіщо вона його образила?
Повернувся він лише наступного дня. Лариса не стала ставити запитання — в ті часи вона ще могла пересуватись по квартирі. Але тепер усе було інакше.
Двері в кімнату скрипнули. На порозі стояла жінка. Сиве волосся, спокійні очі, охайний одяг.
— Добрий день, Ларисо.
— Добрий… А ви хто?
Голос у Лариси був слабкий, майже шепіт. Вона хотіла бути суворою, але не змогла.
— Я ваша доглядальниця. Ваш чоловік найняв мене.
Лариса заплющила очі, а потім знову відкрила.
— А сам він де?
Жінка знизала плечима:
— Поїхав.
Лариса більше нічого не запитувала. Вона й так знала. Він чекає. Чекає, коли вона помре. І тоді зможе бути вільним. Вільним для нового життя, нової жінки, нового щастя.
Софія Андріївна сіла поруч. В її очах була не просто професійна відстороненість — там світилася якась глибока, внутрішня сила.
— Мене звати Софія Андріївна. Зараз я зроблю тобі чаю, а потім нагодую.
Лариса усміхнулася, майже з гіркотою:
— А він дозволив мене годувати? Може, хоче, щоб я скоріше померла?
— Він найняв мене бути доглядальницею. І все. Жодних інших умов.
Жінка вийшла, а Лариса залишилась лежати, дивлячись у стелю. Сльози підступали, але вона стримувала їх. Тільки не плакати. Тільки не показувати слабкість.
Руслан завжди був дивним. Він хотів працювати тільки там, де його будуть цінувати й поважати. Лариса ставилася до цього поблажливо. Адже вона утримувала їхню сім’ю. У неї було два ательє, вона працювала цілодобово, встигала скрізь. Коли дівчата хворіли, вона їх заміняла. Не скаржилася. Не сварилась. Просто робила.
Квартиру купували на її гроші. Гроші накопичувалися, бо Лариса думала: «Треба заробити більше, поки не завагітнію». Але вагітність не наступала. І тоді вона почала помічати, що Руслан усе частіше зникає. Що ввечері його немає вдома. Що він говорить про відрядження, зустрічі, друзів.
А коли вона опинилася в ліжку, коли він перестав навіть удавати — вона зрозуміла: це не здавалося. Це була реальність. Вона просто надто довго не хотіла бачити правду.
— Давай-но я допоможу тобі сісти, — м’яко сказала Софія Андріївна, заходячи назад із чашкою чаю. — Вибач, буду на «ти».
Лариса похитала головою:
— Не треба. Я нічого не хочу.
Софія Андріївна зітхнула й присіла поруч. Вона знала, що іноді найсильніша людина — це та, що мовчить.
— Знаєш, — промовила Софія Андріївна, дивлячись на Ларису з глибоким болем в очах, — моя донька теж через чоловіка ледь не пішла з життя. Вона все приховувала — боялася осуду від оточення. Синці замазувала, намагалася посміхатись, а дитина… дитина страждала в тиші. Але що вона могла зробити? Її чоловік був начальником. Не просто якимось клерком чи менеджером, а начальником поліції.
Вона зробила паузу, ніби даючи цим словам осісти в повітрі, пройти в саму глибину серця.
— От і довелося мені втрутитися. Я більше не могла дивитися на її муки. Все ж я добре розбираюся в травах. Налити зятеві чаю, після якого він уже не встане, — для мене це було не складніше, ніж зварити звичайний бульйон.
Лариса сиділа, широко розплющивши очі, вражена почутим.
— Ти… ти його…
— Ох, не душогубка я, ні, — м’яко перебила Софія, простягаючи чашку гарячого чаю. — Пий. Це корисний напій. Після нього з’явиться апетит, сили повернуться. Не бійся.
Жінка встала, а Лариса, все ще приголомшена, прошепотіла:
— І ніхто нічого не дізнався?
Софія усміхнулася, але в цій усмішці була не насмішка, а гіркота прожитих років.
— Чому ж? Думаєш, мій нинішній роботодавець випадково до мене звернувся? Він знав, що за плечима в мене десять років тюрми. Був упевнений, що я не стану тобі допомагати. Наче людина, яка пережила пекло, не здатна бути доброю.
За пів години жінка принесла вечерю — просту, але ароматну, їжу, що зігріває душу.
— Може, сядемо за стіл? — запропонувала вона.
— Та що ви! Я не можу… — почала було Лариса, але Софія перебила її:
— Це ти так вирішила.
І вони повечеряли разом. Після того як Софія прибрала посуд, Лариса зібрала сили й запитала:
— А ваша донька? Де вона зараз? Вона вам допомагає? Приїжджає?
На обличчі жінки з’явилася сумна тінь. Вона довго мовчала, перш ніж відповісти.
— Ні. Я не хочу, щоб вона псувала своє життя через мене. Хочу, щоб вона й онука жили спокійно, без зайвих турбот і згадок про мене.
Поступово, ніби самі собою, слова полилися між ними легко й вільно. Софія розповіла Ларисі всю історію свого життя — про біль, про зраду, про кохання, яке обернулося тюрмою. Лариса слухала уважно, співпереживаючи кожному слову, кожному зітханню. Вона не могла зрозуміти, як така добра, справедлива жінка могла провести стільки років за ґратами. Та й лист, який Софія колись написала доньці, Лариса знала лише поверхнево — які там були слова, які звинувачення…
Тоді вона вперше зрозуміла: ця жінка зовсім не старенька. Їй лише шістдесят два роки — вік, у якому ще можна сподіватися на тепло, на зустрічі, на спогади. І Ларисі раптом захотілося зробити хоч щось, щоб допомогти цій жінці. Хоч трохи відновити справедливість. Але як, якщо сама вона лежала, ніби зламана лялька, нездатна навіть підвестися з ліжка?
Згадалися слова лікаря:
«Якщо нудить — їж. Якщо боляче рухатися — рухайся. Якщо страшно — смійся».
Але як сміятися, коли тебе зрадили? Коли світ завалився, а поруч — тільки холод і самотність?
Минуло два тижні. І в якийсь момент Лариса раптом відчула щось дивне й нове — бажання. Просте, людське бажання вийти на вулицю, вдихнути свіжого повітря, відчути сонце на шкірі.
— Софіє Андріївно, — тихо сказала вона, — може, ми змогли б спуститися у двір?
Жінка усміхнулася.
— Якщо не зможемо ногами — поповземо.
А тим часом Руслан нервував. Марина не відповідала на дзвінки. Сьогодні він знову не зміг вмовити її піти на пляж. Вона казала одне й те ж: «Мені набридло. Я не хочу».
Як так — набридло? Адже саме вона хотіла поїхати на море на цілий місяць. Він би й не проти залишитися вдома… ну, не вдома, звісно, а в іншому місці, де їх ніхто не знає.
Невже вона спить і не чує телефон? Закралася тривожна підозра — останнім часом вона надто часто фліртувала з іншими чоловіками на узбережжі.
Рішуче рушивши до таксі, Руслан попрямував до готелю.
Марина справді була в номері. І не одна. Побачивши його, вона легко зіскочила з колін місцевого красеня й подивилася просто в очі.
— Ти ж мав бути на пляжі?
— А я, як бачиш, вирішив повернутись. Що це означає?
Марина знизала плечима й послала повітряний поцілунок новому знайомому, який, обійшовши Руслана, спокійно вийшов із номера.
— Ти зараз чого чекаєш — щоб я зник?
— Приблизно так. Слухай, мені здається, ти взагалі не розумієш, хто я тобі. І я не збираюся кимось ставати. Ти порожня людина. Після місяця спілкування з тобою вже нема про що говорити. А враховуючи, що ти живеш за рахунок дружини й сам ні на що не здатен… пов’язувати з тобою своє життя — це безумство.
Марина почала збирати валізу.
— Куди ти?!
— Додому. І не хвилюйся — на той час, коли ти повернешся, Лариса, можливо, вже не буде жива. Але я не хочу бути наступною. Ні за які гроші.
Вона навіть не озирнулася.
Руслан залишився один. Сів на край ліжка, обхопив голову руками. Як так сталося? Як усе могло отак розвалитись?
Курорт йому набрид до кісток. Він вирішив повернутися додому раніше. Тим паче, що гроші закінчувались.
Удома його чекала несподіванка. Машини Лариси не було на стоянці. «Дивно», — подумав він. Адже чітко сказав старій — її завдання забезпечити швидку кончину пацієнтки. Може, вже хтось дізнався, що господарки немає, й викрав авто? Чи Софія забула зачинити двері?
Він глянув угору — вікно кімнати Лариси було відчинене. Значить, стара всередині. Мабуть, провітрює. Хоча, напевно, треба робити ремонт — вся квартира просочилася ліками.
Підіймаючись сходами, він уже набирав поліцію, щоб повідомити про можливе викрадення авто. Але в той самий момент, коли ключ провернувся в замку, двері відчинились.
На порозі стояла Лариса. Одягнена. Чиста. У красивій сукні. З квартири доносився аромат домашньої їжі.
— Ти… — тільки й спромігся прошепотіти Руслан.
— Так, я, — спокійно відповіла вона. — Заходь. Тільки не починай. Усі твої речі — в кімнаті. Збирайся. Я подала на розлучення.
Руслан стояв, наче громом вражений.
— Але чому?! Я ж тебе кохаю!
Лариса засміялася — не гірко, не зло, а майже весело.
— Іди. Тільки швидко, поки я не передумала.
Вона почала зачиняти двері, але раптом зупинилася. За спиною Руслана з’явилися двоє — жінка років тридцяти й молода дівчина, які розгублено озиралися.
— Світлано! — радісно вигукнула Лариса. — Добрий день! Ви приїхали?
— Звісно! Ми так хвилювалися… Ви впевнені, що мама вас не образила?
— Та ні, що ви! Я ж усе пояснила. Ну що, готові? Вона не знає, що ви тут.
Усі троє пройшли повз Руслана, який так і залишився стояти, як кам’яна статуя.
— Ти ще тут? — озирнулася Лариса. — Іди з Богом.
І двері зачинилися за ними.
– Ти, братику, на батьківський дім навіть не розраховуй