— Кажуть, наш Єгор красуню знайшов, — поділилася новиною сусідка, — навіть не віриться. Стільки років сам жив! Я вже думала, неодруженим і залишиться. А тут на тобі!
— Та яка там красуня, Ніно Сергіївно? — усміхнулась Віка. — У неї двоє дітей! І на обличчі років сорок намальовано! Такий, як Єгор, міг би й молодшу собі знайти.
— Ну, не знайшов же! А може, й не шукав. Видно, зачепила… Він чоловік непростий, кого попало до хати не приведе. Ой, чекай, он вони йдуть…
Сусідки притихли.
До під’їзду наближався той самий Єгор — привабливий чоловік років сорока п’яти, з ним під руку мініатюрна жінка, а навколо бігали хлопчик-підліток і дівчинка дошкільного віку.
Єгор привітався, його супутниця привітно усміхнулася, діти, здається, сусідок навіть не помітили.
Коли компанія зникла в під’їзді, Ніна Сергіївна здивовано мовила:
— А я, здається, її знаю! Це жінка директора торгового центру!
— Та невже! — ахнула Віка. — Дружина? Ви не помилилися?
— Та ні, точно вона! Колись я ходила до нього скаржитися на одну продавчиню, і ця жінка саме була в кабінеті. Вони розмовляли. І знаєш, так говорять тільки з дружиною.
— Як?
— Він на неї кричав, ображав. Я суті не зрозуміла, але було дуже неприємно. Побачивши мене, директор замовк, а вона вибігла з кабінету.
— І одразу в обійми нашого Єгора! — єхидно сказала Віка.
— Хто знає, може й не одразу. Це давно було.
— Яка різниця! Цікавіше інше: навіщо йому жінка з двома дітьми? Такий чоловік! Не міг собі рівню знайти?
— Тебе, наприклад? — усміхнулась Ніна Сергіївна.
— А хоч би й мене! — викликала Віка. — Мав би своїх дітей!
— Діти — це прекрасно, — уважно подивилася на Віку Ніна Сергіївна. — Шкода лише, що їх наявність щастя в шлюбі не гарантує…
***
Антон і Наталя познайомилися на базарі. Вона працювала в приватника, продавала взуття. Він працював адміністратором.
Молоді люди почали зустрічатися. Коли Наталя завагітніла, обидва були щасливі. Не вагаючись ні хвилини, Антон зробив коханій пропозицію, вони одружилися.
Жили добре, дружно.
Спочатку орендували житло.
З часом, коли Антон став заступником директора, купили квартиру.
А потім, коли Антон відкрив власний бізнес — торговий центр, родина переїхала до великого особняка.
Відкрив бізнес… Звучить просто. Насправді це була важка праця і досить тривалий шлях.
Антон весь час пропадав на роботі. Приходив виснажений, втомлений. Наталя робила все, щоб удома чоловік міг нормально відпочити, відновитися.
У жодних хатніх справах він, звісно, участі не брав. Наталя завжди все робила сама.
Не скаржилася. Розуміла: Антону потрібна підтримка, він старається заради родини.
Бувало, подружжя сварилося. Але швидко мирилися. Та і як інакше? Синочок підростав, уже готувався до першого класу. Все розумів! От батьки й намагалися бути для нього прикладом.
У день відкриття довгоочікуваного торгового центру Наталя вирішила порадувати чоловіка ще більше: повідомила, що чекає дитину.
Реакція Антона її здивувала. Він ніби пропустив новину повз вуха.
Не зрадів!
Наталі навіть здалося, що він розсердився.
Увечері її побоювання підтвердилися. Антон сказав, що друга дитина — це розкіш. Що йому зараз потрібно будувати будинок, а не займатися пелюшками. І що з цим треба щось робити…
«Щось робити» Наталя категорично відмовилася.
— Як знаєш, — кинув їй Антон і до самого народження доньки поводився так, ніби ніякої вагітності не було.
Особняк побудували.
Наталя сподівалася, що в ньому почнеться новий, щасливий етап у житті їхньої колись дружної родини. Вірила, що стосунки з чоловіком, які зіпсувалися, відновляться.
Що він нарешті зверне увагу на доньку, яка народилася проти його волі.
Нічого подібного не сталося.
У будинку, повній чаші, поступово ставало нестерпно жити.
Антон постійно чіплявся до Наталі. Кричав, сварився, ображав. Погрожував вигнати її «як є».
— Хто ти така? — часто казав він. — Ні краси, ні освіти! Без мене ти — ніхто! Тож сиди тихо й не тявкай!
Ну і так далі, і тому подібне.
Наталя терпіла витівки чоловіка не тому, що кохала. Їй просто не було куди йти з двома дітьми.
Вона облаштовувала свій новий дім, весь час щось робила, щоб відволіктися, не думати про погане. І продовжувала сподіватися на… диво. Мріяла, що любов Антона повернеться. Не могла ж вона зникнути назавжди?
Але час минав, а стосунки між подружжям ставали тільки гіршими.
А тут ще далека родичка Наталі захворіла. Єдина.
Наталя, звісно, взялася за нею доглядати.
Щодня їздила! Цілих півтора року!
Антон возити її відмовився одразу.
Сказав, щоб викликала таксі…
Вона й викликала.
Так Наталя познайомилася з Єгором.
Він підвіз її раз, другий, третій. Потім дав свій номер телефону і сказав дзвонити, коли потрібно.
І Наталя дзвонила.
Невдовзі їхні зустрічі стали щоденними. І не просто зустрічі. Єгор допомагав Наталі у всьому.
Поки вона доглядала стареньку, він прибирав квартиру, готував якусь просту їжу.
Одного разу, коли Єгор привіз Наталю додому, він не стримався і поцілував її на прощання…
Вона розплакалася від несподіванки.
— Наталю, прости, я не знаю, як це вийшло, — злякався її сліз Єгор, — просто я… кохаю тебе…
— Справді? — вона підняла на нього повні сліз очі.
— Справді, — тихо промовив Єгор. — Я розумію, хто ти, а хто я… Але я так хочу, щоб ми були разом…
— Я теж, — прошепотіла Наталя…
Наступного дня Єгор під’їхав до будинку, завантажив у машину речі й забрав Наталю з дітьми до себе.
Антон подзвонив пізно, майже вночі. Він був у нестямі:
— Де тебе носить?! Де діти?! Чому вдома безлад?! Бігом додому! Інакше я за себе не відповідаю!
— Я не повернуся, Антоне, — твердо сказала Наталя, — я кохаю іншого чоловіка…
Антон не повірив:
— Ти що, напилася?
Наталя не відповіла. Вимкнула телефон…
Антон дзвонив наступного дня. Лякав розлученням, погрожував залишити її без копійки й відібрати дітей, кричав, що не пустить її навіть за речами.
Наталя мовчки слухала. І знову вимикала телефон.
Так тривало кілька днів.
Потім потік лайки оновився:
— Ти проміняла мене на якогось таксиста?! Живеш у його халупі? Чудово! Там тобі й місце! Тв@рюка невдячна!
Ну нічого, ти ще пожалкуєш!
Наталя на погрози не реагувала. Жила своїм життям.
Її родичка невдовзі померла. Виявилося, що квартиру вона заповіла Наталі…
Коли Наталя вступила у спадок, почала здавати квартиру: вона знову навчилася рахувати гроші.
Адже Антон так і не давав їй ні копійки.
Але жінка не падала духом! Вона була щаслива як ніколи!
Антон хоч і був на відстані, добре знав, як живе колишня дружина: добрі люди розповідали.
Її щастя не давало йому спокою.
І він вирішив помститися Наталі через дітей.
Несподівано почав обсипати сина подарунками. Дещо перепадало і доньці.
І хлопець, який на той час уже був підлітком, спокусився. Заявив Наталі, що хоче жити з батьком…
Наталя не стала сперечатися.
Не могла, та й не хотіла.
Відпустила.
Антон радів! Син обрав його!
Через рік, не сказавши ані слова батькові, син повернувся до матері. В хрущовку. З особняка.
Його, звісно, прийняли як рідного…
Не сказавши жодного слова докору.
Більше він до батька не просився й навіть відмовлявся розмовляти з ним телефоном.
Розібрався, що до чого.
Життя з батьком у його хоромах не витримало порівняння з невеличкою хрущовкою дядька Єгора, де всі любили одне одного…
***
— А в мене новина, — повідомила Ніна Сергіївна, зустрівши Віку, — Наталя з Єгором переїжджають у її квартиру.
— Звідки ви знаєте?
— Та сама Наталя сказала. Там же у них трикімнатна.
— Ну й правильно. Я взагалі не розумію, чому вони стільки років сиділи у двокімнатній.
— Можливо, й далі сиділи б, тільки обставини змінилися, — загадково усміхнулася Ніна Сергіївна.
— Які ще обставини?
— Поповнення в них очікується! Наталя вагітна!
— Та невже? — ахнула Віка. — І навіщо їй це в такому віці?
— Ой, Віко! — здивувалася Ніна Сергіївна. — Вони ж люблять одне одного! Розумієш? Люблять!
Відкладений старт