— Вікусику, ми в суботу приїдемо, — воркувала свекруха, — приготуйте все, щоб не було соромно, до нас дядько Борис приїхав, хочемо йому вашу дачу показати.
— Добре, — коротко відповіла Віка.
Сперечатися зі свекрухою було марно. Якщо вона вже вирішила приїхати, то здійснить свій план за будь-яку ціну.
До того ж чоловік Вікторії, Андрій, не бачив у візитах родичів нічого нахабного.
— Ну рідня ж завжди до рідні в гості їздить, — казав він, — нічого в цьому дивного немає. А мама всіх до нас тягне, бо у нас дача найкраща. Он, тільки твої квітники чого варті! Та й бабусин будинок ми добре оновили. Тепер як новенький!
Але Віка була з ним не згодна. Родичі сунулися до них на дачу саме тому, що їх пригощали шашликом, а інші економили на м’ясі й воліли поласувати за чужий рахунок. Свекруха постійно наприкінці телефонної розмови повторювала: «замаринуй м’ясо».
Ось і цього разу вона повторила невістці набиту оскомину фразу.
Але робити було нічого. Віка сіла на велосипед і поїхала на сільський ринок по м’ясо.
— Ось вони, мої діточки! Ось вони, мої працьовиті! — свекруха вихваляла дітей дядькові Борису, — Борю, глянь, як вони бабусину дачу відремонтували! А? Як новенька!
— Так! Добротна робота. І колір приємний вибрали, — схвально сказав дядько Борис, — а це, значить, твоя невістка? — спитав він у Наталії Леонідівни, вказуючи на Віку.
— Так, ти ж на весілля не приїхав, це Вікуся моя. Як вона м’ясо маринує — ти вмреш! — вихваляла вона невістку.
Окрім свекрухи й дядька Бориса на шашлик заявилася сестра свекрухи Ангеліна Анатоліївна та її донька Юля з чоловіком Кирилом.
Віка навіть почала хвилюватися, чи вистачить м’яса на всіх.
«Гаразд, якщо що — сама їсти не буду», — зітхнула вона.
Гості напилися, наїлися і тепер голосно реготали, згадуючи сімейні історії.
Свекруха зажадала, щоб Андрій приніс із кухні колонку й увімкнув їм музику. Після того, як Наталія Леонідівна й Ангеліна Анатоліївна пустилися в танок, дядько Борис, похитуючись, пішов «покурити».
Але не втримався й усією своєю масою гепнувся на парник. Парник піддався і склався навпіл, тиснучи огірки й помідори.
— Як добре, що у вас свої овочі безкоштовні! Зручно, — пробурмотів дядько Борис і, намагаючись піднятися, знову завалився — цього разу просто у квітник.
Віка не могла дивитися, як родич ламає її троянди. Вона втекла в дім і розплакалася.
Слідом за нею вбіг Андрій.
— Та ти що? Ну не засмучуйся, — він пригорнув Віку й поцілував у маківку.
— Я більше не можу спостерігати це свинство, — скаржилася крізь сльози Віка.
— Я розумію. Давай сьогодні потерпимо і більше їх не запрошуватимемо.
— Та ми їх і не запрошуємо! Вони самі себе постійно запрошують! — підвищила голос Віка.
— Ну тихо-тихо, скоро все закінчиться.
Вечір добігав кінця. Кирило з Юлею доїдали залишки шашлику й зливали собі у пластикові стаканчики залишки вина з різних пляшок. Їх зовсім не бентежило, що біле змішується з червоним, а напівсолодке з сухим.
Віка трималася з останніх сил. І коли Андрій запакував сонних родичів у таксі, вона подумала про себе: «Я вам ще влаштую шашлики…»
Цілий тиждень Віка усувала наслідки після родичів. Ремонтувала теплицю, рятувала рослини, які ще можна було врятувати.
До вихідних вона готувалась особливо ретельно.
Вона обгородила квітники, переставила вуличні меблі подалі від теплиці й заховала колонку так, щоб навіть чоловік її не знайшов.
У тому, що родичі знову приїдуть, сумнівів не було. Обіцяли спеку, а в місті в таку погоду сидіти неможливо.
Свекруха зателефонувала в четвер.
— Вікусику, ти бачила прогноз? Таку спеку обіцяють на вихідні. Ми до вас, рятуватись! Замаринуй м’ясо.
Віка купила м’ясо заздалегідь, бо була готова до візиту родини, але з цікавості запитала:
— А чому ви ніколи м’ясо не привозите?
— Ну Вікусь, ну ти що? Ми ж гості! А гостей треба що? Пригощати!
— Ну, гості теж щось привозять. Ну там овочі або напої.
— Ну овочі ж у вас свої, у теплиці — навіщо купувати? А напої… ну то що, тобі води шкода? Вино я ж майже не п’ю…
Віка згадала, скільки пляшок вина «майже не випила» свекруха нещодавно — і ледве не засміялась у трубку, але вчасно стрималась.
— Коротше, в суботу після першої приїдемо. Готуйтеся!
Віка поклала слухавку й подумала, що вона вже точно готова. Головне, щоб свекруха оцінила цю готовність.
У суботу приїхала та ж делегація, але вже без дядька Бориса.
Віка попросила Андрія поставити шашлик трохи раніше, щоб до приїзду гостей він уже дражнив усіх ароматом.
Сама ж вона винесла на вулицю тацю з невеликими порційними салатниками. У кожній тарілочці — порція овочевого салату.
— Який аромат! — Кирило потягнув носом у бік мангала.
— Давайте вже до столу, ми не снідали! — скомандувала Наталія Леонідівна.
— Дорогі гості, — звернулась Віка до родини, коли всі розсілися за столом, — аби уникнути непорозумінь, хочу одразу вас попередити про дещо.
— Та давай уже! — поквапила її свекруха. — Пора вино розливати.
Віка знизала плечима і продовжила:
— Шашлик на нашій дачі платний — 150 гривень за порцію. — невістка втомилася терпіти зухвалу рідню.
— Насміялися — й досить! — свекруха вже почала сердитися.
— Це не жарт. Оскільки ви тішите нас своєю присутністю занадто часто, постійна купівля м’яса сильно б’є по нашому бюджету. Я ж ні в якому разі не хочу заробляти на родичах, тож порахувала все по собівартості, додавши лише трішки за свою працю.
Усі витріщилися на Віку, навіть Андрій. Дівчина поставила на стіл тацю з салатами.
— Всупереч поширеній думці, що наші овочі безкоштовні — вартість кожної порції всього 20 гривень. Можна розрахуватись переказом на картку або готівкою.
— Це що ще за цирк? — насупилася свекруха.
— Я все пояснила. Не подобається — не їжте. До речі, впевнена, що вас, Наталіє Леонідівно, ця інформація не зацікавить, бо ви ж «практично не п’єте», але у нас є вино на вибір…
— Неси вино! — скомандувала свекруха.
— …Вартість 75 гривень за келих, — завершила Віка.
— Та ви знущаєтеся! — свекруха зиркнула на Андрія. — Скажи їй припинити та неси шашлик!
Але було пізно — Андрій, ледве стримуючи сміх, підтримав ідею дружини.
— Мамо, кожен ваш візит обходиться нам у кілька тисяч гривень. Ми вже не тягнемо такий «дачний відпочинок». Ціни ростуть, а зарплати — ні! — підтвердив Андрій.
— Тобто ти хочеш сказати, що я маю платити рідному сину за їжу?
— Не зобов’язана, згоден. Часи зараз дикі. Мені соромно, але ми змушені хоча б відшкодовувати вартість продуктів. Але чай — за рахунок закладу! Правда ж, Вік?
— Так, чай і печиво до нього — комплімент від нас, — усміхнулася вона чоловікові.
Повисла пауза.
Усі ніяк не могли переварити ситуацію.
Першим отямився Кирило.
— Мені байдуже, що у вас тут коїться, але я голодний з самого ранку. Дай мені два шашлики, два салати й чотири келихи вина! — він витяг із гаманця гроші й простягнув Віці.
— Андрію, ти чув! — Віка діловито сховала купюри до кишені й переставила два салати з таці на стіл перед Юлею.
Другою здалася Ангеліна Анатоліївна.
— Раз уже приїхала — чого сидіти. Мені шашлик, можна без салату, і вино.
Наталія Леонідівна трималася до останнього.
— Тітко Наталю, давайте ми вас пригостимо, — запропонувала Юля.
— Сама заплачу, раз у вас тут усе платне, — прошипіла невдоволена свекруха. — Туалет хоч безкоштовний? — сказати вона уїдливо, відраховуючи купюри.
— Звісно! — весело відповіла Віка, ставлячи на стіл кошик із хлібом. — Як і хліб! Пригощайтеся.
Цього разу гості довго не засиджувалися — платна їжа й вино виявилися не по кишені, тож усі роз’їхалися ще засвітла.
— От бачиш, як все було просто, — Віка поклала голову на плече Андрієві.
— Та вже, ну ти їх зробила! Я ледь не вмер від сміху! Ти бачила їхні обличчя?
— Бачила. І насолоджувалася. Я досі зла за троянди й теплицю.
— Слухай, вибач мені, що я тебе не слухав. Я зрозумів, як тобі важко терпіти мою рідню. Сподіваюся, ти мене пробачиш?
— Ти повністю себе реабілітував, коли став на мій бік, — усміхнулася Віка.
— Як думаєш, більше не приїдуть?
— Практично впевнена, що ні.
Вони стали прибирати посуд і порожні пляшки. Було досить незвично бачити, що цього разу залишилося багато м’яса. Та й пляшок — лише дві.
— От де в них міра виявляється, — засміявся Андрій.
— Ну так я ж тобі казала: безкоштовним навіть оцет солодкий, — усміхнулась у відповідь Віка.
Вони прибралися на подвір’ї, взяли з мангала, що згасав, останню партію шашлику й вирішили відсвяткувати завершення важкого дня — тим паче, що надворі якраз стало прохолодніше.
– Встановила жучка і не повірила, коли побачила, куди чоловік зливає наші заощадження