Анна зачиняла вхідні двері й уже чула, як із кухні доноситься знайоме бурмотіння Галини Петрівни. Свекруха, мабуть, знову щось обмірковувала вголос, перебираючи в думках дачні клопоти. Від початку весни ці монологи стали постійним фоном у їхньому житті.
— Паркан зовсім перекосився після зими, — долинуло з кухні. — А ворота так скриплять, що сусіди вже почали скаржитися. І ґанок підфарбувати треба, бо соромно перед людьми…
Анна скинула туфлі й зайшла на кухню. Галина Петрівна сиділа за столом із блокнотом, списаним її дрібним почерком. Поруч валялися вирізки з газет з оголошеннями про будматеріали.
— Добрий день, — втомлено привіталася Анна.
— А, Аннусю, ти якраз вчасно, — свекруха підвела голову. — Ти ж тямиш у цих… як їх… інтернет-магазинах? Тут фарбу для паркану підшукую. У «Епіцентрі» дорого, може, десь дешевше знайдеться?
Анна кивнула й пройшла до холодильника. Після восьмигодинного робочого дня в бухгалтерії, а потім ще трьох годин на підробітку в маленькій фірмі, їй хотілося тільки одного — тиші. Але тиші в цьому домі не було з того часу, як почалась дачна епопея.
— Де Максим? — спитала вона, дістаючи з холодильника залишки вчорашнього супу.
— Та за оголошеннями шарить. Досі сподівається, що його кудись візьмуть. — Галина Петрівна зітхнула. — А дача ж сама себе не полагодить.
У цьому зітханні звучали й співчуття до сина, і погано приховане роздратування. Анна розуміла: свекруха звикла, що Максим вирішує всі її проблеми. Раніше, коли він працював інженером на заводі, гроші текли рівною цівкою. Частина — на родину, частина — мамі на дачні потреби. Проста і налагоджена схема, яка розвалилася три місяці тому разом зі скороченням у його відділі.
— Аннусю, а ти не думала ще якийсь підробіток знайти? — раптом спитала Галина Петрівна, піднявши на неї уважний погляд. — Я от думаю, ви ж молоді, сил багато. А наша дача всіх годує. Помідори, огірки, кабачки — скільки грошей економимо!
Анна повільно помішувала суп у каструлі. Кабачки. Святі кабачки Галини Петрівни. Щоосені свекруха привозила їх мішками. Анна маринувала, смажила, заморожувала ці кабачки, поки не зненавиділа їх до глибини душі. У магазині кілограм кабачків коштував тридцять гривень, а утримання дачі обходилось родині в десятки тисяч за сезон.
— Я вже знайшла підробіток, — спокійно сказала Анна. — Два тижні як ходжу вечорами. У маленьку фірму, документообіг вести.
— Ах, молодчинка яка! — очі Галини Петрівни загорілися. — От і добре. Значить, із дачею впораємось. А то я вже думала, може, продати її. Хоча серце не лежить. Тато ж своїми руками будував…
Анна кивнула, але всередині все стиснулося. Вона знала, до чого йде ця розмова. Максим скоро повернеться додому, і почнеться чергове сімейне обговорення дачних витрат. Свекруха тонко натякатиме, Максим м’ятиметься, а потім звернеться до неї з проханням «допомогти родині».
Вхідні двері грюкнули, і в передпокої почулися важкі кроки.
— Максим іде, — сказала Галина Петрівна й поспішила прибрати блокнот із розрахунками. — Не будемо його засмучувати. Він і так переживає.
Максим зайшов на кухню з виглядом людини, яка провела день у даремних пошуках. Високий, завжди акуратно поголений, тепер він виглядав якимось згаслим. Три місяці безробіття наклали на нього відбиток невпевненості.
— Ну як? — спитала мати, хоча відповідь уже читалась на обличчі сина.
— Та скрізь одне й те саме. Або зарплата копійчана, або вимоги захмарні. — Він сів за стіл і потер лице руками. — В одному місці взагалі сказали: «Ми візьмемо вас стажистом на два місяці. Безкоштовно. А там подивимось.»
— Стажистом у тридцять п’ять років, — похитала головою Галина Петрівна. — Що за часи пішли…
Анна поставила перед чоловіком тарілку супу. Їхні погляди зустрілися, і в його очах вона прочитала знайому суміш вдячності й сорому. Максим досі не міг звикнути до того, що тепер вона забезпечує родину.
— Анюта розповіла, що підробіток знайшла, — обережно почала Галина Петрівна. — Молодець наша дівчинка. От і добре! А то я на дачу дивлюсь — серце кров’ю обливається. Паркан падає, ворота не зачиняються, ґанок гниє. А це ж наше сімейне гніздечко, наша годувальниця…
— Мамо, не треба, — втомлено сказав Максим.
— А що “не треба”? Я ж правду кажу. Скільки ми з цієї дачі врожаю знімаємо! І помідори, і огірки, і картопля, і кабачки…
— Кабачки, — відгукнулася Анна, і в її голосі прозвучала ледь помітна іронія.
— Так! — не вловивши інтонації, продовжила свекруха. — Одних кабачків на п’ять тисяч гривень у рік економимо! А скільки консервацій на зиму робимо…
Максим мовчав, методично їв борщ. Анна бачила, як у нього сіпається щелепа — вірна ознака того, що він стримується. Галина Петрівна теж замовкла, але її погляд виразно бігав від сина до невістки.
— Добре, мамо, скільки треба на ремонт? — нарешті здався Максим.
— Та що ти, синочку! Я ж не прошу… — лицемірно заперечила Галина Петрівна. — Просто так, думаю вголос.
— Мамо, давай без цього. Скільки треба?
— Ну… — свекруха дістала блокнот. — Паркан пофарбувати — чотири тисячі фарба, пензлі. Нові ворота — двадцять вісім тисяч з установкою. Ґанок підремонтувати — ще тисяч п’ять. Плюс дрібниці… П’ятдесят тисяч вистачило б.
— П’ятдесят тисяч, — повторив Максим, і в його голосі прозвучала приреченість.
Анна встала й почала мити посуд. За спиною вона чула, як мати й син продовжують обговорювати дачні проблеми. Галина Петрівна перелічувала, що потребує ремонту, а Максим мугикав у відповідь. Анна знала, чим закінчиться ця розмова.
— Анюта, — покликав її чоловік.
Вона обернулася. Максим сидів, опустивши голову, а Галина Петрівна дивилася на неї з виразом погано прихованої надії.
— Так?
— Може, поговоримо? — він кивнув у бік кімнати.
— Звісно.
У спальні Максим сів на край ліжка й довго мовчав. Анна чекала. Вона могла б полегшити йому задачу, сама почати розмову, але щось усередині пручалося цьому.
— Аню, я розумію, як це виглядає, — нарешті почав він. — Розумію, що мама тисне, що я слабак, який не може сказати їй “ні”. Але ця дача…
— Що “ця дача”?
— Вона справді багато для неї значить. Батько стільки сил туди вклав. Після його смерті мама тільки на дачі й жива по-справжньому. А тепер усе розвалюється…
Анна сіла поруч із ним.
— Макс, я не проти допомогти. Але мені здається, проблема не в витратах на дачу.
— А в чому?
— У тому, що твоя мама звикла, що ти вирішуєш усі її проблеми. А тепер хоче, щоб це робила я.
— Це тимчасово, — поспішив сказати Максим. — Щойно знайду роботу…
— А якщо не знайдеш? Або знайдеш, але з маленькою зарплатою? Твоя мама буде постійно нагадувати нам про “борг” перед дачею?
Максим потер скроні.
— Я не знаю. Мабуть, так.
Вони помовчали. За вікном починало сутеніти — червневий день добігав кінця.
— Добре, — сказала Анна. — Дам грошей на дачу. Але це востаннє, поки ти не знайдеш роботу.
— Дякую, — він обійняв її. — Я знаю, що це несправедливо…
— Знаєш — і продовжуєш. Ладно, забудь.
Наступного ранку Анна прокинулася з важким відчуттям. За сніданком Галина Петрівна була незвично мила, цікавилась роботою, навіть запропонувала приготувати її улюблені сирники. Максим виглядав винуватим, але полегшеним.
— Я сьогодні на дачу поїду, — оголосила свекруха. — Зроблю заміри, в магазині ціни уточню. Завтра вже можна буде все купувати.
— Добре, — кивнула Анна.
День минув як завжди. Робота, обід нашвидкуруч, знову робота, потім підробіток. У “АльфаКонсалт” було спокійно — невелика фірма, що займається логістикою, дружній колектив. Анна приводила до ладу документи, що накопичилися за кілька місяців. Робота нескладна, але копітка.
— Анно Сергіївно, — покликав її директор Ігор Володимирович. — У мене для вас хороші новини.
Він був чоловіком років п’ятдесяти, колишнім військовим, який після служби вирішив зайнятися бізнесом. Суворий, але справедливий.
— Слухаю вас.
— Ми вирішили виплатити вам премію за гарну роботу. І ще одне — не хочете перейти до нас на повну ставку? Зарплата буде вища, ніж на вашій основній роботі, плюс премії.
Анна розгубилася.
— А як же основна робота?
— Це вже вам вирішувати. Але пропозиція відкрита.
Додому Анна поверталася в піднесеному настрої. Премія — це несподівано й дуже вчасно. А пропозиція щодо постійної роботи… над цим варто було подумати.
Дома на неї чекав Максим. Він сидів у вітальні з ноутбуком, але щойно побачив Анну — одразу закрив його.
— Як справи? — спитав він.
— Чудово! — Анна сіла поруч. — Уявляєш, мені премію дали.
— Справді? — обличчя Максима освітилася. — Оце так новина!
— Ага. А ти як, щось знайшов?
Обличчя Максима затьмарилось.
— Та не дуже. Всюди якісь дивні умови. То платять копійки, то хочуть, щоб працював по дванадцять годин на день.
Анна кивнула. Вона розуміла, як важко йому дається пошук роботи. У тридцять п’ять починати все з нуля — завжди складно.
— До речі, про премію, — Максим відкашлявся. — Мама дзвонила. Каже, завтра зранку хоче поїхати в будівельний магазин. Поки ціни не піднялися.
— Давай сюди свою зарплату, допоможемо мамі з дачею, — тихо сказала Анна, і чоловік одразу поплатився.
— Що? — не зрозумів Максим.
— Нічого. Просто думаю вголос. — Анна прибрала гроші назад у гаманець. — Максе, мені треба з тобою поговорити.
— Що сталося?
— Сьогодні сказали, що мене теж можуть скоротити.
Обличчя Максима зблідло.
— Як скоротити?
— Оптимізація штату. Місяць, максимум два.
— Але ж ти казала, що тобі премію дали!
— Дали. Мабуть, останню.
Максим встав і почав нервово ходити кімнатою.
— Це катастрофа. Ми зовсім без грошей залишимось. Комуналка, їжа… А ще мама з дачею…
— От саме, — сухо сказала Анна.
— Що “от саме”? — Максим зупинився і подивився на неї. — Ти не розумієш? Якщо ми обоє залишимося без роботи, ми просто не виживемо!
— Прекрасно розумію.
— Тоді чому ти так спокійно про це говориш?
Анна встала й підійшла до вікна. На вулиці вже стемніло, в сусідніх будинках загорялося світло.
— Може, тому, що я втомилась бути єдиною, хто думає про гроші в цій родині?
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що сказала. Твоя мама звикла, що всі її проблеми вирішують інші. Спочатку батько, потім ти, тепер я. А ти слухняно йдеш у неї на повідку.
— Це ж моя мама!
— І що? Це дає їй право розпоряджатися нашими останніми грошима?
Максим сів на диван і сховав голову в долоні.
— Боже, що ж робити? Треба терміново шукати роботу. Будь-яку.
— Треба, — погодилася Анна.
— Я почну обдзвонювати всіх, кого знаю. Може, хтось щось підкаже.
Анна спостерігала за панікою чоловіка з неприємним, але виправданим задоволенням. Нарешті він зрозумів, у якому вони становищі.
Максим схопив телефон.
— Алло, мамо? Це я. Слухай, із дачею нічого не вийде. В Ані проблеми на роботі, можуть скоротити. Нам самим не вистачає грошей. Так, я розумію… Розумію, що тато будував… Але що робити, якщо грошей нема? Мам, не плач, будь ласка. Ми щось придумаємо. Може, восени…
Він довго заспокоював матір, а Анна слухала його пояснення і виправдання. Дивно, але щойно мова пішла не про її гроші, а про повну їхню відсутність, Максим раптом знайшов у собі сили сказати матері “ні”.
Після розмови з матір’ю він узявся обдзвонювати друзів і колишніх колег.
— Сергію, привіт! Це Максим. Слухай, ти не знаєш, може, десь робота є? Так, мене скоротили. Будь-яка робота, головне — щоб платили… Зрозуміло. Якщо що, дай знати.
— Вітю, привіт! Не розбудив? Слухай, така справа…
— Андрію, це Макс. Пам’ятаєш, ти казав, що у вас на заводі люди потрібні?..
Анна слухала ці розмови й відчувала, як усередині неї борються жалість і зловтіха. З одного боку, їй було шкода чоловіка — він справді переживав. З іншого — тільки зараз, коли над родиною нависла реальна загроза безгрошів’я, він нарешті взявся за справу серйозно.
За годину Максим відклав телефон і подивився на дружину.
— Є кілька варіантів. Завтра поїду на співбесіди.
— Добре.
— Аню, пробач мені. Я розумію, що був егоїстом. Звалив на тебе всю відповідальність.
— Розумієш?
— Так. І ще розумію, що мама звикла командувати нашими грошима. Це неправильно.
Анна підійшла й сіла поруч із ним.
— Макс, я повинна тобі дещо сказати.
— Що?
— Мене поки ніхто не збирається скорочувати.
Максим не одразу зрозумів зміст її слів.
— Як це?
— Отак. Я збрехала. Мене не просто не скорочують — мені запропонували перейти на повну ставку.
— Але навіщо… — він замовк. — А, зрозуміло. Ти хотіла мене провчити.
— Хотіла, щоб ти зрозумів, що таке — нести відповідальність за родину.
Максим мовчав, переварюючи почуте.
— І як, зрозумів? — спитала Анна.
— Зрозумів. — Він подивився на неї. — Але знаєш що? Я все одно завтра піду на ті співбесіди.
— Справді?
— Справді. Не можна перекладати всю відповідальність на тебе. І ще — я зрозумів, що в мене є потенціал. Просто треба його використати, поки тебе справді не скоротили.
Анна усміхнулася.
— От це правильно.
— А з мамою я теж поговорю. Поясню, що витрати на дачу ми тепер будемо обговорювати разом. І вирішувати теж разом.
— А що робити з грішми на ремонт?
Максим замислився.
— Давай дамо їй половину. Нехай зробить найнеобхідніше. А решта — коли знайду роботу.
— Розумно.
Наступного дня Максим справді поїхав на співбесіди. А ввечері зателефонував Анні на роботу:
— Уявляєш, у двох місцях готові взяти! Щоправда, зарплата поки невелика, але це краще, ніж нічого.
За тиждень він уже працював. Зарплата була менша за попередню, але Максим не скаржився. Навпаки, ніби помолодшав, знову набув впевненості в собі.
А з дачею все вирішилось просто. Галина Петрівна, отримавши частину грошей, спочатку обурювалася, що цього мало. Але коли Максим твердо пояснив їй нові правила — усі сімейні витрати обговорюються з дружиною — вона змирилася. Ба більше, коли зрозуміла, що син більше не буде сліпо виконувати всі її фінансові бажання, раптом стала ощадливішою. Виявилося, що й на ці гроші можна зробити чимало, якщо витрачати з розумом.
Кабачки того року вродили особливо добре. Галина Петрівна, як завжди, привезла їх мішками. Але цього разу Анна не стала мовчки маринувати й заморожувати весь урожай. Вона запропонувала свекрусі продавати надлишки на базарі.
— А що, ідея! — несподівано загорілася Галина Петрівна. — І гроші будуть, і кабачки не пропадуть.
Торгувати вона пішла сама, з азартом справжньої підприємниці. І виявилося, що дача може не тільки “з’їдати” сімейний бюджет, а й приносити дохід.
Увечері, коли Анна й Максим сиділи на кухні за чаєм, він раптом сказав:
— Дякую тобі за той урок.
— За який?
— За те, що змусила мене зрозуміти: родину треба утримувати разом. І рішення приймати теж разом.
— Навіть дачні?
— Особливо дачні, — засміявся Максим. — Хоча знаєш, мама сьогодні зізналася, що їй подобається торгувати на базарі. Каже, почувається потрібною.
— От бачиш. А могла б усе життя вирощувати кабачки просто “для родини”.
— Точно. — Максим взяв її за руку. — А ти як, переходити будеш на нову роботу?
— Думаю, так. Там цікаво, і платять добре.
— Тоді в нас буде дві зарплати. І дачу полагодимо, і у відпустку з’їздимо.
— А кабачки купуватимемо в магазині, — додала Анна.
— Обов’язково, — погодився Максим. — Хоч мамі не скажемо. Хай думає, що її врожай незамінний.
Вони засміялися. А за вікном наближалась осінь, але в домі стало якось тепліше. Можливо, тому, що тепер усі троє — Максим, Анна і навіть Галина Петрівна — відчували себе рівноправними членами однієї родини.
— Я встановила чоловікові ліміт по картці, і він тут же прибіг, бо зганьбився