Цього морозного січневого ранку Сергій, як і завжди, прийшов на роботу рівно о дев’ятій. Кивнув охоронцеві, дядькові Миколі, і звичним маршрутом піднявся на четвертий поверх. У кабінеті витав знайомий аромат свіжої кави – це Михайлович, його сусід по кабінету, щоранку заварював собі міцний напій із корицею. Здавалося, що день буде таким самим, як і сотні попередніх за два десятиліття в цій будівельній компанії.
– Доброго ранку, Сергію Андрійовичу! – почулося від дверей.
Він відвів погляд від документів і зустрівся з усмішкою Ольги. У ній було щось тривожне, хоча здавалося, що це просто ввічливий вираз. Минуло лише три місяці з того часу, як вона з’явилася у відділі, а його вже непокоїло те, як він реагує на її присутність.
Каштанові пасма, неохайно зібрані у пучок, легкий макіяж, світла блузка… Чому він взагалі звертає увагу на ці дрібниці? Адже вдома чекає Наталя – жінка, з якою він провів усе своє життя.
– Сергію Андрійовичу, допоможете з розрахунками? Я ніяк не можу впоратися з цією специфікацією… – Ольга присіла на край його столу, нахиляючись трохи ближче. Від неї линув ледь вловимий аромат квітів.
– Так, давай подивимося, – відповів він стримано, змушуючи себе не зважати на її близькість, хоча серце, здавалося, раптом почало битись швидше.
Увечері, коли Сергій відчинив двері квартири, його одразу обгорнув знайомий запах свіжої випічки. Наталя знову приготувала пироги – з капустою, його улюблені. Двадцять років поспіль, щоп’ятниці… Колись це було частиною їхнього сімейного затишку, а тепер викликало дивне, гнітюче відчуття.
– Ти затримався сьогодні… – Наталя зустріла його у коридорі. В її погляді затаїлася неприхована тривога. – Щось трапилося?
– Ні, просто було багато справ, – коротко відповів він, знімаючи пальто.
Вечеря пройшла майже в мовчанні. Наталя іноді кидала на нього стривожені погляди, але не питала нічого. Лише зморшка між її бровами стала глибшою, а пальці нервово перебирали край серветки. Колись вони годинами могли говорити про все – плани, роботу, дрібниці, смішні історії… Коли все почало змінюватися?
Тієї ночі Сергій довго лежав без сну, дивлячись у стелю. За вікном падав сніг, важкими пластівцями осідаючи на підвіконня. Поряд спала Наталя, загорнувшись у ковдру. Він вдивлявся у її обличчя, освітлене м’яким світлом ліхтаря, і думав, як дивно все влаштовано. Ідеш усталеним шляхом, поки одного дня не з’являється хтось, хто змушує тебе вагатися у власних почуттях.
Телефон завібрував на тумбочці. Повідомлення.
«Спокійної ночі, Сергію. Дякую за допомогу сьогодні…» – Ольга.
Він не відповів. Просто повернувся на інший бік, намагаючись відштовхнути від себе небезпечні думки. Але сон не приходив. Лише усвідомлення того, як легко перейти тонку межу, навіть якщо ти не мав наміру.
Лютий був холодним і вогким. Сергій усе частіше залишався в офісі допізна – нібито через роботу, хоча в глибині душі розумів: причина не тільки в ній. Ольга ніби чекала цих моментів. Вона затримувалася довше за всіх, знаходила приводи заговорити.
Одного вечора, коли в офісі залишилися лише вони, щось змінилося.
– Сергію… – вона знову присіла на край його столу. Але цього разу в її голосі з’явилося щось нове – нотки рішучості, напруги.
Він підняв голову. Тьмяне світло настільної лампи відкидало химерні тіні на стіни. У напівтемряві її очі блищали, щоки були трохи порожевілі, а губи тремтіли.
– Я більше не можу приховувати цього… – вона говорила тихо, ніби боялася власних слів. – Ти ж знаєш. Ти відчуваєш. Кожен погляд, кожен випадковий дотик… Я знаю, що ти не байдужий.
Сергій відчув, як по спині пробіг холодний струм – не від хвилювання чи спокуси, а від внутрішнього, майже підсвідомого страху. Він ніби опинився на краю урвища, балансуючи на тонкій грані, яку так ретельно вибудовував усі ці місяці. В горлі пересохло, а в голові гучно калатала панічна думка: «Ні… Це не має статися. Не зараз. Не так…»
– Олю, нам потрібно серйозно поговорити…
– Ні, цього разу говорити буду я, – її голос звучав м’яко, але в ньому вчувалася рішучість. Вона зробила крок уперед, її погляд пронизав його, наче гостре лезо. – Я бачу, як ти змучений, як у твоїх очах гасне світло, коли ти згадуєш про дружину. Сергію, ти справді вважаєш, що так має виглядати твоє життя? Невже ти не заслуговуєш на щось більше, ніж просто буденність?
Раптовий порив вітру з вікна підхопив аркуші паперу й розкидав їх по столу. Десь у далині гуло вечірнє місто, його метушня була такою далекою й чужою. Сергій машинально почав крутити на пальці обручку – просту, трохи потерту від часу. Усередині, майже непомітний, був вигравіюваний напис: «Разом назавжди». Колись він здавався йому звичайним романтичним жестом, але зараз… тепер ці слова нагадували про щось набагато більше.
– Ми могли б бути щасливими… – Ольга нахилилася ближче, її голос став оксамитовим, лагідним. Вона обережно поклала руку йому на плече, і цей дотик відгукнувся глибоко всередині, змусивши серце на мить завмерти. – Ніхто про це не дізнається. Це буде тільки між нами… – її голос перетворився на шепіт, що огорнув кімнату тонкою павутиною спокуси. – Просто уяви, як усе могло б змінитися… Яке інше життя ти міг би мати…
Раптом на столі засвітився екран телефону. На дисплеї з’явилося знайоме фото: сонячний день, старий сад. Наталя сміялася, а на його голові криво сидів вінок із польових квітів.
Сергій міг би забути тисячі інших моментів, але цей залишився з ним назавжди. Запах спілих вишень, теплий літній вітер, що грав у Наталиному волоссі, її ніжний голос, коли вона простягала йому ягоду. Як вона, зосереджено насупившись, витягувала скалку з його пальця, а він лише сміявся, називаючи її своїм рятівником… На екрані висвітлилося її ім’я – «Наталя».
Його охопило болісне усвідомлення.
– Не відповідай… – Ольга легенько торкнулася його руки, ніби намагаючись втримати в цій миті. – Просто залишся тут, зі мною…
Дзвінок урвався. За мить з’явилося повідомлення:
«Сергію, ти повернешся на вечерю? Я приготувала твій улюблений плов…»
Таке просте, звичне запитання. Така буденна, але справжня турбота.
Але саме зараз він зрозумів, наскільки небезпечно близько наблизився до прірви.
***
Додому Сергій повернувся пізно. Наталя вже спала – або, можливо, лише прикидалася. На кухонному столі чекала охолола вечеря, дбайливо прикрита рушником. Він завмер, вдивляючись у цю просту, але до болю знайому картину – тарілка плову, шматок хліба, домашні огірки, які вони разом закривали восени.
Вперше за довгий час його охопив справжній страх.
Як легко було розміняти роки любові на тимчасову ілюзію. Як швидко можна було втратити найдорожче, повіривши у щось оманливе й короткочасне.
Тієї ночі він знову не міг заснути. Лежав, слухаючи рівне дихання дружини. Скільки всього їх пов’язувало… Не просто звичка, не просто спільний побут – а все життя. Їхня перша орендована квартира, народження сина, довгі безсонні ночі біля ліжка її хворої матері… Як можна було б зрадити це все?
Але телефон усе ще миготів непрочитаним повідомленням:
«Подумай про нас. Уяви, якими ми могли б бути разом…»
– Не читай… – її голос лунав у голові, мов відлуння, що не хотіло зникати.
Сергій різко відсахнувся, ніби її дотик обпалив його. І раптом усе стало на свої місця. Немов вітер розвіяв туман, який так довго застилав очі.
Він подивився на Ольгу.
Так, вона була красивою, впевненою, жінкою, яка знала, як привернути увагу.
Але вона була чужою.
Абсолютно чужою.
– Ти запитуєш, що таке щастя… – його голос був рівним, без коливань, без сумнівів. – А я зрозумів: це не пристрасть, не хвилювання і не новизна.
Він повільно підвівся й підійшов до вікна. За склом виблискувало вогнями нічне місто. Але він не дивився на нього.
У відображенні скла він побачив своє обличчя – змучене, але вже не розгублене.
Він знав, що робити.
– Щастя – це коли серед ночі прокидаєшся і, не відкриваючи очей, легенько торкаєшся ковдри дружини, щоб переконатися, що їй тепло. Це коли щоранку ти ставиш перед нею чашку свіжої кави, навіть якщо вона бурчить, що може зробити це сама. Це коли ви разом проходите через негаразди, біль, втрати… – Сергій вдивлявся в обличчя Ольги, його голос звучав спокійно, але непохитно. – Це коли знаєш кожен вигин рідного обличчя і розумієш, що всі вони з’явилися не випадково, а тому що ви пройшли цей шлях разом – долаючи труднощі й ділячи радості.
– А тобі ніколи не хотілося чогось нового? – її голос став тихішим, майже нерішучим. – Хіба можна назвати життям те, що стало звичкою?
Сергій зітхнув і трохи втомлено всміхнувся.
– Знаєш, що найбільш іронічне у всьому цьому? – він повільно похитав головою. – Я дійсно майже дозволив собі повірити в цей міраж. Захопився красивою обгорткою і забув поглянути, що всередині. А там… лише порожнеча. Гарно запакована, приваблива, але нічого більше.
Він без вагань підняв телефон і натиснув кнопку виклику. Гудки відлунювали в грудях разом із прискореним биттям серця.
– Олю, це кінець. – Його голос був рівним і спокійним, без натяку на коливання. – Я кохаю свою дружину. І знаєш що? Я дійсно щасливий. Просто на мить про це забув.
Третій гудок.
– Сергію? Де ти? – у слухавці пролунав стурбований голос Наталі.
– Їду додому, кохана. Я вже їду…
Він підвівся і, не озираючись, вийшов з кабінету. Позаду залишився майже нечутний схлип. Але тепер це вже не мало значення. Попереду чекала важлива розмова – можливо, непроста, але потрібна. Бо справжнє щастя не може існувати без правди, навіть якщо вона болюча.
***
Дорога додому здавалася довшою, ніж будь-коли. Дощ мерехтів у світлі ліхтарів, а мокрий асфальт віддзеркалював вогні міста. Сергій вдивлявся у далечінь, намагаючись зібрати всі думки до купи. Він знав – саме зараз вирішується його майбутнє. І залежало воно тільки від того, чи знайде він правильні слова.
Наталя чекала його на кухні. Перед нею стояла чашка, чай у якій уже давно охолов. У повітрі ще залишався ледь вловимий аромат плову. Вона підняла погляд – у ньому застигли всі її мовчазні запитання, всі сумніви, які вона боялася озвучити.
– Нам потрібно поговорити, – Сергій повільно сів навпроти, простягнув руку і накрив її долоню своєю. – Будь ласка, просто вислухай мене.
І він почав говорити. Довго, відверто, не намагаючись приховати правду. Про те, як поступово віддалився, як дозволив собі заплутатися в чужих емоціях. Як вагався, як піддався сумнівам. Але найголовніше – як сьогодні, з жахом, усвідомив, що був за крок від втрати найдорожчого, що в нього є.
– Я не буду шукати виправдань, – його голос ледь тремтів, але погляд залишався непохитним. – Просто хочу, щоб ти знала: нічого не сталося. Але могло б… якби я не вчасно зупинився.
Наталя мовчала. Її пальці, трохи тремтячи, ще дужче стиснули його руку. По її обличчю ковзнули сльози – тихі, невидимі, ніби вона довго стримувала їх, а тепер вони просто не могли не пролитися.
– Я це відчувала… – нарешті прошепотіла вона. – Я бачила, як ти змінився. Як довше залишався на роботі, як мовчки сидів за вечерею, ніби був десь далеко. І я питала себе – може, я тобі більше не потрібна? Може, ти втомився від дружини, яка щоп’ятниці пече одні й ті ж пироги й без кінця говорить про свій тиск?..
– Господи, Наталю… – він пересів ближче й обережно обійняв її. Від неї линув той самий запах, який завжди нагадував йому про дім: аромат трав’яного чаю, тепло спецій і щось невловимо рідне, що неможливо описати словами. – Ти – найцінніше, що є в моєму житті. Чуєш? Просто… я загубився. Але я знову тут.
Вони розмовляли цілу ніч. Пригадували, як вперше зустрілися на весіллі друзів, як він довго намагався привернути її увагу. Як у перші роки жили в тісній орендованій квартирці, де з меблів був лише старий матрац і комод. Як раділи народженню сина, як ночами сиділи біля його ліжечка, коли він хворів. Як підтримували одне одного в найважчі моменти життя.
– Пам’ятаєш, як я намагався сповивати малюка? – Сергій усміхнувся. – У мене виходила якась безформна грудка, а ти тільки хитала головою.
– Зате тепер ти можеш проводити майстер-класи для молодих татів, – Наталя вперше за цей вечір усміхнулася. І ця усмішка була для нього дорожчою за будь-що.
***
На ранок Сергія розбудив аромат кави. Наталя стояла біля плити, тихенько наспівуючи щось собі під ніс. У її волоссі виблискували сиві пасма, а на обличчі ще залишався слід учорашніх хвилювань… Але вона була поруч. Його єдина.
Він підійшов і, обійнявши її ззаду, прошепотів:
– Я взяв вихідний. Поїхали на дачу? Там зараз яблуні цвітуть…
– А як же робота? – вона напружилася, ніби боялася почути відповідь.
– До біса роботу, – сказав він, не стримуючи посмішки. – Я вже подав заяву на переведення в інший відділ.
Наталя розгорнулася до нього, вдивляючись у знайоме обличчя, ніби намагалася розгадати щось у його очах.
– Це через… неї?
– Це через нас, – впевнено відповів він. – Я більше не дозволю собі ризикувати тим, що для мене справді важливе.
За тиждень Ольга звільнилася. Казали, що вона знайшла нову роботу в іншому місті.
А Сергій… Він щоразу повертався додому рівно о сьомій. Приносив Наталі її улюблені піони, ділився з нею новинами про свій день, запитував, як пройшов її. Поступово зморшка між її бровами розгладилася, а в очах знову з’явилося те особливе світло, яке він одного разу ледь не загубив.
Вечорами вони сиділи на балконі, тримаючи чашки з чаєм, і мовчали. Їм не потрібні були зайві слова. Достатньо було лише того, що їхні руки лежали поруч, ледь торкаючись одне одного.
І цього було достатньо.
Бо справжнє щастя – це просто бути разом. Незважаючи ні на що.
– Дорога, мама житиме на твоїй дачі, а відпустку ми проведемо вдома, – поспішав потішити Тетяну чоловік