Жанна закінчувала готувати борщ, коли дверний дзвінок прорізав звичну тишу квартири.
Вона кинула погляд на годинник. Близько другої. Надто рано для повернення Степана з роботи.
Швидко витерши руки рушником, жінка попрямувала до дверей. На порозі, наче статуя, застигла свекруха Валентина Петрівна: бездоганна, як завжди, у своєму улюбленому бежевому костюмі з ідеальною укладкою.
— Добрий день… заходьте, — ледь опанувавши розгублення, пробурмотіла Жанна, відступивши вбік.
За п’ять років їхнього шлюбу такого не траплялось жодного разу. Свекруха завжди приходила з сином, попередньо попередивши про візит.
Щось було явно не так.
Валентина Петрівна, зморщивши ніс від кухонних ароматів, що наповнили квартиру, пройшла в передпокій.
— Степан удома? — поцікавилася вона з холодною ввічливістю, хоча й прекрасно знала відповідь.
— Ні, він повернеться лише ввечері, — відповіла Жанна, намагаючись зберігати доброзичливий тон. — Може, чаю? Я якраз спекла яблучний пиріг.
Свекруха оцінила її поглядом, ніби прикидаючи щось у думках.
— Присядемо у вітальні. Нам треба поговорити.
По спині Жанни пробіг холодок. Вона провела Валентину Петрівну до кімнати й сіла на край дивану, поки та з гідністю опускалась у крісло.
— Я прийшла поговорити про ювілей Степана, — почала жінка, чемно склавши руки на колінах. — У мене до тебе серйозна розмова.
Невістка відчула, як миттєво напружились усі м’язи тіла. До ювілею чоловіка залишався тиждень, вона вже купила сукню і записалась у салон.
— Я хочу, щоб ти не приходила на свято, — різко відрізала свекруха.
— Що? — від несподіванки в Жанни перехопило подих. — Перепрошую, я не…
— Все ти чудово зрозуміла! — голос Валентини Петрівни злетів під стелю. — Я не бажаю бачити тебе на ювілеї власного сина! Гадаю, я висловлююсь цілком зрозуміло.
— Але чому?
— Не буду вигадувати. Скажу, як є. Тому що мені соромно! — жінка різко підвелась із крісла. — Соромно перед гостями! Приїжджають родичі з Німеччини, будуть поважні люди, партнери Степана по бізнесу. А ти… — її губи скривились у презирливій усмішці, — ти навіть не знаєш елементарних правил етикету!
Невістка відчула, як обличчя залила блідість. За всі ці роки свекруха не раз натякала на соціальну нерівність, але настільки відкритого приниження не було ще ніколи.
— Я — дружина вашого сина, — тихо, але з несподіваною твердістю сказала вона. — І я буду на ювілеї Степана, хочете ви того чи ні.
— От як? Вирішила мені перечити? — очі Валентини Петрівни звузились. — Що ж, думаю, Степану буде вкрай цікаво дізнатись про твої щомісячні перекази матері…
***
Жанна не могла повірити власним вухам.
— Про що ви говорите? — прошепотіла вона блідими губами, відчуваючи, як холод заповнює все всередині.
— Не прикидайся невинною! — родичка переможно витягла з сумочки конверт. — Моя подруга Алла Сергіївна працює в банку. І їй, уяви собі, випадково потрапили на очі твої регулярні перекази. П’ятдесят тисяч щомісяця! — свекруха вимовила суму з особливою зневагою. — На що ти розраховувала? Невже думала, що я дозволю якійсь аферистці оббирати мого сина?
— Ви стежите за мною? Це ж незаконно! Ваша подруга не мала жодного права розголошувати конфіденційну інформацію клієнтів!
— Законно, незаконно… яка тепер різниця? — владно перебила свекруха. — Важливо лише одне — всі карти в мене на руках. І якщо ти не відмовишся від ювілею, Степан дізнається всю правду. Уявляєш, як він розлютиться, коли дізнається, що його кохана дружина за його спиною крутить такі справи? Як думаєш, він виставить твої речі на сходову клітку в той самий день чи на наступний?
Жанна вражено опустилась на диван. У скронях стукала кров, а в голові калатала єдина думка: як могла ця на вигляд поважна жінка опуститися до такої підлості?
— Валентино Петрівно, — зібравши рештки самовладання, промовила невістка. — Ви ж розумієте, що це звичайнісінький шантаж?
— Називай як хочеш! Мені байдуже! — свекруха недбало відмахнулась, ніби від набридливої мухи. — Мене цікавить тільки результат. Або ти пропускаєш ювілей, вигадуєш переконливу відмовку, або ж… — вона багатозначно потрясла конвертом.
— Невже ви не розумієте, що робите помилку? — у голосі Жанни прозвучало помітне розчарування. — Степан мене любить. Любить і мою маму. Якщо правда випливе назовні…
— Правда залишиться похованою, якщо ти проявиш розсудливість, — відрізала Валентина Петрівна. — Вирішуй швидше, мій час дорогий!
Жанна кілька хвилин втуплено дивилась в одну точку. Душа розривалася від безсилого гніву й гіркої образи. Але вона розуміла: ця жінка не відступить. Такі, як вона, звикли ламати чужі долі, не замислюючись над наслідками.
— Гаразд, — глухо промовила Жанна. — Я не прийду. Скажу Степану, що захворіла.
— О, чудово! — просіяла Валентина Петрівна, миттєво перетворившись на привітну світську даму. — Я завжди знала, що ти вмієш ухвалювати правильні рішення. Все ж таки хоч одна звивина в голові у тебе залишилась!
Родичка граційно підвелася з крісла, поправила бездоганну спідницю й попрямувала до виходу. Біля дверей обернулась і зловтішно додала:
— І не смій передумати. Інакше пошкодуєш!
Коли двері за свекрухою зачинилися, Жанна завмерла й довго стояла, не рухаючись. Гарячі сльози градом котилися по щоках, але вона навіть не намагалась їх стримати.
У душі дзвеніла порожнеча, а в голові билася одна-єдина думка: «За що мені така свекруха?»
***
Ресторан «Білі лілії» потопав у сяйві кришталевих люстр. Залу метушливо заповнювали офіціанти, обслуговуючи гостей ювіляра.
Валентина Петрівна, вишукано вбрана в темно-зелену сукню від іменитого кутюр’є, велично йшла під руку з сином.
— Мамо, це неймовірно! — захоплено озирав святкову залу Степан. — Ти перевершила саму себе! Дякую за розкішне свято!
— Звісно, любий! — розквітла в усмішці жінка. — Я ж обіцяла влаштувати тобі незабутній вечір. Шкода тільки, що Жанночка захворіла…
Обличчя сина миттєво спохмурніло:
— Справді дивно. Зранку почувалась чудово.
Мати поспішила змінити тему:
— Он подивися, твої кузени з Німеччини! Які поважні, представницькі. Іди привітайся!
У цей момент масивні двері ресторану розчинились, і серце Валентини Петрівни пропустило удар. На порозі з’явилась Жанна. Але свекруху вразив не сам факт її появи — а те, ЯК вона виглядала.
У бездоганно скроєній чорній сукні, з елегантною зачіскою та бездоганним макіяжем, невістка була втіленням витонченої вишуканості.
А поруч із нею… жінка судомно схопилася за груди. Поруч стояла її мати — Ніна Петрівна. Та сама «колгоспниця», як презирливо її називала свекруха!
Тільки тепер ця «простолюдинка» сяяла в розкішній вечірній сукні кольору стиглого бургундського вина, з ідеальною зачіскою та стриманими, але явно дорогими прикрасами.
— Кохана! — Степан радісно кинувся до дружини. — Ти все-таки приїхала! Я так хвилювався!
Гості з відкритим інтересом розглядали новоприбулих. Кузина Марта з Німеччини захоплено защебетала про «бездоганний смак».
Свекруха зблідла від безсилої люті. Вона метнула на невістку спопеляючий погляд, але та, ніби нічого не сталося, чарівно усміхалася гостям.
— Дозвольте представити мою маму! — з гідністю промовила Жанна, знайомлячи Ніну Петрівну з родичами з Німеччини та Америки.
— О, яка дивовижна жінка! — захоплено вигукнула Марта. — У вас такий чудовий, природний загар! Ви, мабуть, багато часу проводите на природі?
— Так, у мене власний сад! — з гідністю відповіла Ніна Петрівна. — Вирощую троянди.
— Троянди? Як чудово! — сплеснула руками іноземка. — Ви неодмінно маєте показати мені свій розарій!
Валентина Петрівна з наростаючим жахом спостерігала, як її «високородні» родичі оточили Ніну Петрівну, засипаючи питаннями про квітникарство.
А Жанна… Жанна трималась із такою природною грацією і гідністю, ніби з народження належала до вищого світу.
«Нічого, — похмуро подумала свекруха, стискаючи ніжку бокала з шампанським. — Вечір ще не закінчено!»
Вона навіть не підозрювала, що попереду на неї чекає значно «цікавіший» сюрприз.
***
Настав довгоочікуваний час тостів і привітань. Після кількох витіюватих «віршиків» від колег і друзів до мікрофона несподівано попрямувала Ніна Петрівна.
Валентина Петрівна ледь не вдавилася ігристим.
— Дорогий мій зятю! — голос тещі, простий і щирий, змусив усіх замовкнути. — Я не майстриня красномовства, але хочу сказати те, що йде від серця. Коли Жанночка сказала, що виходить заміж, я, як і кожна мати, хвилювалася за її долю. Але ти… ти став для мене не просто зятем, а справжнім сином.
Валентина Петрівна помітила, як кілька жінок крадькома витирали очі хустинками.
— Дякую тобі за все, що ти робиш для нашої родини, — продовжувала Ніна Петрівна з теплом у голосі. — За проведений у дім газ, за нову пральну машину, за паркан, який ти зараз ставиш. Кажуть, зяті — чужі люди, але ти став ріднішим за рідного! Дякую за турботу, за постійні дзвінки й добрі слова. Вважаю, що щось я таки зробила добре в житті, якщо доля подарувала мені такого зятя, як ти!
Зала вибухнула оплесками. Гості, зворушені щирістю, підіймались зі своїх місць. Степан, заливаючись рум’янцем, щасливо усміхався.
Валентина Петрівна застигла, наче вражена блискавкою.
Газ? Паркан? Тобто… Хвиля холоду накрила її з голови до ніг. Ті самі перекази робив її власний син!
Впіймавши момент, коли ювіляр залишився наодинці, мати судомно вчепилася в його рукав:
— Це правда? Ти допомагаєш… цій родині?
— Так, мамо, — в голосі Степана зазвучала сталь. — А що такого? Хіба вони тепер не наші близькі люди? Завжди, чим зможу — допоможу. Я маю право розпоряджатися своїми грошима так, як вважаю за потрібне. Це нормально.
— Нормально, кажеш? Тоді чому ж мовчав і приховував це від мене? Якщо все в межах норми!
— Бо прекрасно знав твою реакцію! Хіба ти сприйняла б таку новину спокійно? Подивися на себе зараз! Ти — як порохова бочка. Але, мамо, я хочу, щоб ти запам’ятала раз і назавжди! — чоловік глянув матері прямо в очі. — Я люблю Жанну і поважаю її маму. І завжди дбатиму про них, незалежно від твого ставлення.
***
Валентина Петрівна залишилась сама, приголомшена правдою, що відкрилася.
Перехопивши погляд невістки, свекруха завмерла. Жанна дивилась на неї спокійно й гідно, без тіні зловтіхи чи тріумфу. Ця мовчазна великодушність поранила найболючіше.
У цей момент свекруха зрозуміла, що невістка не стане розкривати синові правду про нещодавню розмову. Не опуститься до помсти чи скарг. Вона просто дала урок, який Валентина Петрівна не забуде ніколи.
Схиливши голову в мовчазному визнанні поразки, жінка повільно попрямувала до свого місця.
Навколо тривало святкування, але вона вперше почувалася такою спустошеною й нікчемною. І, що дивно, у глибині душі почала відчувати щире захоплення тією, кого ще зовсім недавно вважала негідною свого сина.
«Можливо, — подумала Валентина Петрівна, спостерігаючи, як Степан кружляє Жанну в танці, а їхні силуети зливаються в напівтемряві зали, — можливо, всі ці роки я помилялась…»
Проходячи повз морг, Костя почув дивний плач за зачиненими дверима й вирішив подзвонити до поліції. Спершу там посміялися над його повідомленням, але пізніше їм було не до жартів…