— Ну привіт! Чого так довго відчиняєш? Я вже 5 хвилин тут стою, думав, поліцію викликати!
Марина намагалася збагнути — це сон чи галюцинація. На годиннику — 10 ранку, вона повернулася з нічної зміни в лікарні годину тому і тільки-но лягла. На порозі стояв неохайний чоловік років шістдесяти з великою сумкою, схожою на баул.
— Я твій двоюрідний дід, брат Маші. Мене звати Микола, — сказав він, не чекаючи запрошення, і впевнено пройшов у квартиру.
— Добрий день… — пробурмотіла спантеличена Марина спросоння. — Мені ніхто не сказав, що ви приїдете. Мене ж могло й не бути вдома, я медсестрою працюю.
— Ну я б тоді замки відкрив, мене тут усі сусіди знають. Дай мені другий комплект ключів, — Микола поставив свій баул у коридорі й пішов мити руки.
— Ви надовго приїхали? — Марина вирішила з’ясувати, скільки триватиме сусідство з непроханим гостем.
— Як справи вирішу — так і поїду додому.
Марина переїхала до Львова з Житомирської області, тут у неї живе рідна тітка й брат. У селищі, де вона виросла, майже немає роботи, а зарплати зовсім мізерні. Ні розвитку, ні перспектив. Вирішила переїхати, щоб працювати медсестрою, влаштувати своє життя й допомогти мамі — щоб їй стало трохи легше.
Поки шукала роботу, жила у тітки, планувала стати на ноги й згодом орендувати житло, коли з’явиться стабільний дохід.
Але вже через два тижні після переїзду Наталія Олексіївна внесла корективи в плани Марини на життя.
— Ти ж розумієш, що я вже не молода, мені потрібен поряд надійний чоловік. Квартира у мене маленька, не дуже розвернешся. Але ти не хвилюйся, я тебе не покину. Будеш жити у бабці Марії. Ти її не знаєш, бо вона з нашою родиною майже не спілкувалась, приїздила тільки ділити спадщину, а ви з Серьожею тоді ще малі були. Дітей у неї нема, чоловік давно помер.
— Якщо вона з родиною не спілкувалась, то з якого дива зараз пустить мене жити до себе? — Марина не розуміла, як їй переїхати до родички, якої вона ніколи не бачила.
— Вона живе в селі, а квартира стоїть порожня.
Пенсія, сама знаєш, невелика, а ліки й продукти дорожчають. Будеш жити у її квартирі, оплачувати всі квитанції, а на вихідних їй з городом допомагати.
Наталія Олексіївна розповіла про двоюрідну бабусю Марини, що та перестала спілкуватися з усією родиною майже 20 років тому — щось не поділили зі спадком. Потім вона отримала квартиру у Львові й переїхала туди. Рік тому тяжко захворіла, перенесла операцію. Подітися було нікуди — згадала про родичів, подзвонила Наталії Олексіївні. Так вони й почали спілкуватися. Без тепла, швидше з необхідності, але все ж розмовляли. Марія Олексіївна постійно скаржилася, що все дуже дорого, а за порожню квартиру платити доводиться, хоча здавати її не хоче. Тому Наталія Олексіївна запропонувала пустити Марину пожити у квартирі в обмін на оплату комуналки й допомогу по господарству.
Так Марина опинилася в невеличкій «двушці» Марії Олексіївни. Їй дозволили розміститися у прохідній кімнаті, а спальню родичка зачинила на ключ — там зберігались її речі. Марина знайшла роботу медсестрою, сплачувала комунальні послуги й допомагала Марії Олексіївні з городом. Бабуся була не найприємнішою співрозмовницею — вічно жалілася і злилася на всіх. Але спілкувалися вони рідко, тож Марину це влаштовувало.
І ось тепер двоюрідний дід, про якого їй ніхто ніколи не згадував, звалився як сніг на голову.
— Я тут спатиму! — сказав Микола, поклавши рушник на єдиний диван у квартирі.
— Але тут уже сплю я. Мене ніхто не попередив, що ви приїдете, я не встигла підготуватись.
— Це моя квартира, а тебе просто пустили пожити. На кухні собі постелиш! — новоспечений «дід» жбурнув ковдру на підлогу.
Звісно, всередині в Марини вирував ураган, але вона мовчки взяла розкладачку і якось утиснула її на п’яти квадратних метрах кухні. Зранку зателефонувала Наталії Олексіївні, щоб та прихистила її хоч на якийсь час, поки родич вирішить свої справи.
— Мариночко, пробач, але ти вже доросла й маєш сама розв’язувати свої проблеми. Я познайомилась із хорошим чоловіком, у нас тільки все починається, мені не до гостей і родичів, — сказала Наталія Олексіївна.
Два тижні Марина намагалася змиритися з ситуацією, тішачи себе думкою, що справи в Миколи завершаться, він поїде назад до себе на Хмельниччину, й життя повернеться у звичне русло.
На роботі рятував колектив — час минав швидко. У перервах за чаєм вона ділилася з колегами переживаннями та втомою від безсонних ночей на розкладачці.
— Як ти це терпиш, я б замки давно поміняла! Він тобі документи взагалі показував? Може, це шахрай, — обурювалась напарниця Марини.
Здавалося, ці два тижні тягнулися вічність, і повертатися після роботи додому зовсім не хотілося. Вдень Микола доїдав усі запаси їжі й кудись зникав, а ввечері лежав на дивані. Марина вирішила більше не готувати й не купувати продукти — хай родич сам про себе дбає.
Одного разу вона повернулася з нічної зміни й, зайшовши у квартиру, одразу помітила: сумка її двоюрідного «діда», що стояла на одному й тому ж місці всі два тижні, зникла. “Невже все владнав і поїхав?” — не могла повірити Марина своєму щастю. У квартирі справді було порожньо: зубної щітки у ванній теж не було, в оселі чисто, як не було вже кілька тижнів. Нарешті можна видихнути й нормально виспатися, витягнувшись на дивані у весь зріст. Вона окинула поглядом кімнату, до якої вже звикла за рік, і передчувала чудовий вечір на самоті.
Марина ввімкнула чайник, щоб налити собі чашку кави й подивитися якийсь фільм з щасливим фіналом. Поки в думках вона смакувала заслужений відпочинок, не одразу помітила: її ноутбук зник разом із родичем.
— Боже мій, я ж ще кредит за нього не виплатила… Невже вкрав? — сказала Марина вголос.
Ноутбука ніде не було.
Від образи на власну довірливість і підлість утікача-родича в Марини полилися сльози.
— Напевно, він уже у потязі чи й узагалі вдома. Та і як я доведу, що саме він забрав ноутбук? Якщо вже десь продав — уся рідня на мене накинеться, ще й брехухою назвуть, — жалілася Марина тітці телефоном.
— Не зловили — не злодій. Поліція навряд чи допоможе, такі справи зазвичай висять роками. Та й Микола все ж родич — не по-людськи на своїх заявляти. Такі речі в родині самі вирішують. Співчуваю, але спробуй просто відпустити ситуацію. Ти ще молода, заробиш собі не на один ноутбук.
Попереду було два вихідних, і Марина мріяла пролежати їх у ліжку, але треба було їхати допомагати Марії Олексіївні. Апетиту не було, тому вона швидко зібралася й поїхала до села першим автобусом.
«Краще вже сапати картоплю, ніж лежати й думати про це весь день», — думала Марина.
— Чого цілий день така хмура? — спитала Марія Олексіївна, коли Марина завершила роботу.
— Та нічого, просто тиждень важкий був, настрою немає, — відповіла двоюрідна внучка.
— Та знаю я, що сталося. Мені Наталка дзвонила. Брат мій натворив дурниць і злиняв. П’є він давно вже. Як жінка виганяє, то їде до мене — живе в моїй квартирі, поки вона його не пробачить.
— Могли б попередити, я ж про нього нічого не знала.
— Не думала я, що він у тебе ноутбук поцупить. Я свою кімнату тому й замкнула на ключ — щоб мої речі не чіпав.
Марина допила чай, помила посуд і зібралась іти, щоб встигнути на автобус о 20:00. Марія Олексіївна вийшла її провести, хоча зазвичай навіть не прощалася, просто просила гримнути дверима.
— Пенсія в мене маленька, але я все життя живу скромно і зайвого не витрачаю.
Ось, — Марія Олексіївна швидко сунула гроші Марині в кишеню.
— Та ви що, я не візьму! Ви ж тут ні до чого, — Марина спробувала повернути гроші, але Марія Олексіївна міцно стисла її руку.
— Не дури. Купиш собі той ноутбук, що він стирив — тут повинно вистачити. Мене родина не любить, ніхто не приїздить, і я до них не рвуся. Життя було важке — звикла вже злитись на всіх.
А ти мені допомагаєш, мовчиш, коли я бурчу, і город у тебе — аж сяє. Тож не тримай образи й візьми гроші.
Марина розплакалась, обійняла Марію Олексіївну, і вони ще довго розмовляли того вечора. Дівчина дізналась багато нового про життя своєї двоюрідної бабусі та про рідню, про яку навіть не підозрювала.
З того часу вона приїжджала в село з ночівлею, слухала вечорами розповіді родички. Замки у квартирі вона змінила. А Марія Олексіївна через тиждень подзвонила брату й сказала, що відтепер він не може приїжджати й жити у квартирі, коли йому заманеться. І якщо раптом захоче, навіть попередить — хай прихопить із собою гроші за присвоєний ноутбук. Чомусь Микола більше не приїжджав.
У 2017 році Джамала вийшла заміж за кримського татарина, подарувавши йому трьох синів