— Давай, давай, не затримуйся! Валізи в руки — і вперед звідси! Тут тепер живемо ми, я і моя дружина з дітьми, — сміливо заявив Микола.
— Як це ви? З якого дива? Цей будинок мій! По закону. Заповіт написано на мою користь, і тобі це добре відомо, — намагаючись говорити спокійно, промовила Лариса.
— Ну і що! Я можу його запросто оскаржити в суді, та тільки зв’язуватися не хочеться! Ти одна, Ларко, ти стара самотня баба! Навіщо тобі одній такий будинок, ну сама подумай. Іди з матір’ю он живи! А в нас сім’я, діти. Ну і кому по совісті тут жити? Звісно, нам із Лідкою.
*****
Сьогодні Лариса поверталася з міста додому пізно. Випадково зустріла там свою давню подругу Раєчку, з якою двадцять років тому навчалася в медичному коледжі.
Колишні подруги розговорилися, Раїса запросила її в гості, показала, як живе, з сім’єю познайомила. І Лариса, засидівшись у приятельки допізна, мало не запізнилася на останній рейсовий автобус, що від’їжджав до Розсипного.
Сказати по совісті, жінка додому не дуже поспішала. У великому будинку, який дістався їй від бабусі Марфи, Ларису ніхто не чекав. Сім’ї, попри поважний вік, у неї не було.
Так вийшло, що у свої тридцять сім вона була дуже самотня. Ні, Лара не була старою дівою. Після нетривалого шлюбу, що тривав усього кілька місяців, Лариса про жодні романи більше не думала. Шлюб свій вона вважала помилкою і від зради Віталія, який проміняв її на міську пустушку, що приїхала в гості до сусідів, відходила довго і болісно.
А іншою причиною стало те, що не було з ким у їхньому невеликому селищі будувати нові стосунки, які могли б призвести до створення сім’ї. А інших стосунків порядна і строго вихована Лариса не хотіла.
Вийшовши з автобуса біля місцевого продмагу, який розташовувався в загальній купці, поруч з адміністрацією та поштою, жінка вирішила купити собі чогось до вечері. Так захотілося смачним себе побалувати. І хоч вулицю вже потихеньку забирали у свою владу сутінки — восени темніло рано, Лариса вирішила додому не поспішати.
Легкий освіжаючий морозець був приємний після задушливого автобуса. Повітря, наповнене ароматами наступаючої зими, злегка паморочило голову. Хотілося йти і йти знайомою вулицею та дихати цією свіжістю.
У цю хвилину Лариса думала про те, що в принципі на долю свою вона ображатися не може. Так, немає чоловіка в неї, так вийшло. Але хіба одна вона така? Он скільки в них у Розсипному живе жінок без чоловіків. І нічого, непогано живуть. Працюють, дітей підіймають, ростуть, справляються якось і без чоловіків.
Головне, щоб здоров’я було. А в цьому Бог Ларочку не образив. І професія в неї є — працює вона фельдшером у місцевому ФАПі. А це означає, що в неї завжди є зарплата, стабільна, хай і невелика. І будинок у неї тепер теж є. Свій, власний. Бабуся Марфа заповідала його саме їй, Ларисі, своїй улюбленій онуці.
А нещодавно жінці спала на думку одна ідея, навіть план, який вона будь-що повинна втілити в життя. І ця думка, одного разу оселившись у свідомості самотньої Лариси, вже не відпускала її.
«Так саме так і зроблю. І тоді я вже не буду самотня. І життя моє пусте нарешті набуде сенсу», — переконувала себе Лариса у правильності свого рішення.
Сьогодні вона їздила в місто, щоб почати збирати документи на усиновлення. Нещодавно їй довелося побувати в дитячому будинку, і звідти жінка вже їхала з новою мрією, що гріла серце.
Стільки на світі знедолених дітей, а вона одна живе. Молода, здорова, з такою любов’ю нерозтраченою. Та хіба можна після всього, що вона побачила в притулку, продовжувати жити так, як раніше? Ні, обов’язково Лариса візьме на виховання хлопчика чи дівчинку.
Так, жінка розуміла, що це відповідальний крок. Ще й мама рішення дочки сприйняла вороже.
— Що ти придумала, Ларочко? Навіщо тобі чужий? Сама зможеш народити, ти досить молода, зараз і після сорока навіть дітей планують, а тобі всього лише тридцять сім. Що ти мене перед людьми соромиш, це ж село, не місто. Навіть і не думай про це.
— Та чим же я тебе соромлю, мамо? — здивувалася донька.
— Вона ще й питає! Лідка он, сестра твоя молодша, вже все встигла — і заміж вдруге вискочила, і трьох дітей народила. А ти в нас ніби не від світу цього. Що за людина, ти, Ларисо! Не жилося тобі з чоловіком…
— Мамо!
— Що мамо?! Що? Ну, загуляв тоді твій Віталік, збігав наліво. Подумаєш, яке горе! Та вони майже всі гуляють. Яка дивина! Навіщо ж одразу гнати такого гарного мужика? Якби жінки в нашому селищі щоразу через це чоловіків проганяли, тут вже жодного одруженого не залишилося б, — цинічно дорікала дочці мати.
— Мам, навіщо ти про це? Справа моя минула, все, забудь, — сумно відповідала їй Лариса.
— Не вигнала б Віталіка, зараз своїх дітей виховувала б уже давно. Школу тепер би закінчували! А то вигадала дурницю — з дитбудинку взяти! Ну на крайній випадок закрутила б із кимось роман. Генка Леонтьєв по тобі сохне, ти ж знаєш, Ларо. Та й твій однокласник колишній Хорохорін Петька зі столиці іноді в гості наїжджає. Я пам’ятаю, ти йому симпатична була тоді. Що я тебе вчу, як маленьку. Прояви жіночу хитрість, і свій народиться. Не треба буде чужого брати.
— Ні, мам. Не хочу я так… Одна справа — по любові, й інша так, як собаки, аби з’єднатися. Тільки для того, щоб дитинку зачати. Це не по мені, — міркувала Лариса.
— А чужого взяти — це правильно, це по тобі, так? От звідки ти знаєш, хто були його батьки? Яка спадковість у цієї дитини, — гнула своє мати.
— Я все вирішила, і не треба мене відмовляти, — твердо промовила Лариса.
*****
Коли не стало бабусі Марфи, і з’ясувалося, що свій великий дерев’яний будинок, який будував ще її чоловік Федір, вона заповіла Ларисі, вся рідня була дуже здивована. І, сказати м’яко, засмучена.
— А чому їй? — обурювалася молодша сестра Лідія. — Вона що, в нас особлива якась? У мене троє дітей, і ми з Миколою в якійсь розвалюсі тулимося, та ще й разом із його матір’ю. А Ларисці одній — цілий будинок! Де справедливість? Бабця наша без тями була вже наприкінці життя, от і творила казна-що!
— А треба було хоч іноді до бабці ходити, провідувати її. Я тебе попереджала, що в моєї свекрухи був непростий характер, от вона й помстилася нам, — дорікала молодшій дочці мати Лариси. — Ларка виявилася хитрішою за тебе, вона біля бабці так і крутилася. Про інших онуків взагалі мови немає, вони вже, порахуй, років п’ятнадцять, а то й більше, до старої не приїжджали. От Лариска наша й вийшла в неї улюбленою онукою.
— О, сказала! А коли мені було ще й по бабках ходити? У мене троє маленьких дітей! З ними стільки метушні й турбот, — ніяк не вгамовувалася Лідія. — От стара карга! І правильно, що я її не любила й не ходила до неї. Терпіти я ту стару не могла. Ну, нічого, от мій Коля повернеться із заробітків, ми відновимо справедливість! Це я тобі, мамо, обіцяю.
— Та заспокойся ти. Нам ще проблем із поліцією не вистачало. Усе по закону, будинок Ларкін, а проти закону не попреш, — з досадою відповіла мати Лідії.
Але молодша сестра Лариси зовсім не збиралася терпіти цю кричущу несправедливість. І розмови про те, що бабчин будинок має належати їм, між подружжям велися тепер постійно.
— Лідусь, ти тільки скажи, і я твою Лариску в одну мить вижену з будинку, — з упевненістю обіцяв дружині Микола. — От приїду з вахти, і попросимо ми її ввічливо звільнити хату. А ввічливо не зрозуміє, то ми їй по-іншому скажемо. А ти поки готуйся до переїзду, дорога.
Тепер щоразу чоловік натякав дружині на те, що вони скоро житимуть у великому бабчиному будинку, перебравшись туди з тісного будиночка свекрухи.
*****
Неспішно прямуючи вечірніми вулицями додому, Лариса з легкою печаллю дивилася у чужі вікна знайомих будинків. Вона думала про те, що за кожним із них живе чиєсь щастя. У затишному теплі лунає сміх дітей і подружжя активно обговорює проблеми та будує плани. А на неї ніхто не чекає. Ніхто, і це дуже сумно… Але скоро все має змінитися!
Коли Лара, занурена у свої думки, завернула у провулок, де стояв її будинок, то навіть призупинилася від подиву. У всіх вікнах горіло світло, що було дуже дивно.
«Що ж робити тепер? Напевно, потрібно викликати поліцію, тому що нікого до себе в гості я не чекала. Ба більше, і ключа від свого будинку нікому не давала», — розгублено міркувала жінка.
Мабуть, передчуваючи щось подібне від своєї рідні, Лариса так і не залишила нікому з них ключ від будинку.
Підійшовши ближче, вона побачила, що в одному з вікон майнув силует Ліди з молодшим синочком на руках.
— Не може бути! Невже вони з Колею зважилися на це? — не вірила своїм очам Лариса. — Яка ганьба! Який жах!
Вона важко зітхнула, уявляючи собі, який зараз здійметься скандал. Адже сестра зі своєю сім’єю не в гості до неї прийшла, попередньо зламавши замок. Так у гості не приходять. Разом зі своїм безпардонним чоловіком вони вторглися на її законну житлову площу. І зробили це лише з однією метою — залишитися жити в цьому будинку. Дітей привели з собою і речі, швидше за все, перенесли сюди, поки Лариса була в місті.
Знаючи скандальний характер молодшої сестри й не менш гарячу вдачу її другого чоловіка, жінка вирішила не гарячкувати й самій не лізти в пекло. Найкращим виходом було покликати когось на допомогу.
— Алло, Надюш, привіт! — набрала вона номер своєї односельчанки, з якою дружила вже багато років. — Скажи, а в тебе є номер нашого нового дільничного? Був десь? Ой, подивися, прошу тебе, дуже потрібен зараз. Так, так, мені! Потім розповім, зараз ніколи. Чекаю!
Жінка натиснула кнопку скидання і почала чекати повідомлення з номером телефону. Нещодавно до них у село нарешті приїхав дільничний, на якого всі дуже чекали. Ніхто не хотів сюди приїжджати, і довгий час порядок у Розсипному тримався лише на чесному слові.
Пікнуло повідомлення, і Лариса з надією набрала номер телефону, який надіслала їй подруга. Але відповіддю їй була лише тиша. Спочатку чулися довгі гудки, а потім електронний голос сказав, що номер не відповідає або поза зоною досяжності.
— Ну от, приїхали… Хотіла допомоги попросити, але, видно, доведеться все робити самій, — сумно промовила Лариса. — Як і завжди, власне. Що я дивуюся.
Тут зателефонувала Надя.
— Алло, Ларочко, ну що там у тебе? Додзвонилася Євгену Леонідовичу? — поцікавилася вона.
— А хто це? — здивувалася Лариса.
— Ну як хто? Дільничний же! Я ж тобі його номер скинула зараз. Додзвонилася ти до нього чи ні?
— Ні, не відповідає він. Не до моїх проблем йому зараз, важливіші є. Усе самій доведеться вирішувати, — приречено відповіла приятельці Лариса.
— А що в тебе сталося? Ти так і не сказала. Лідка знову каламутить воду, так? — не вгамовувалася цікава Надя.
— Та якби ж! Вони з Миколою від слів уже перейшли до справи. Вселилися в мій будинок, поки я в місті сьогодні була.
— Та годі! Оце дають, нахаби! Та як же вони зважилися на таке? Адже це ж справа підсудна. Тут уже жодними відмовками на кшталт «це будинок моєї бабці» не відкараскаєшся, не пройде.
— Гаразд, Надюшо, піду виганяти їх. Самій доведеться. Стояти на вулиці вже холодно, та й кого мені чекати? Ніхто на допомогу не прийде, — невесело промовила жінка.
— Тримайся там! — бадьоро прокричала Надя і відключилася.
Коли Лариса увійшла в наповнений світлом і дитячими голосами будинок, то спочатку розгубилася. Лідія з чоловіком справді встигли перенести сюди всі свої речі. Частину вже розпакували, інші стояли ще в сумках і величезних баулах біля вхідних дверей.
— О, з’явилася вже! — побачивши старшу сестру, голосно видала Лідія, готова до оборони. — Тільки не починай, прошу тебе. Не треба! Ти й сама розумієш, що так буде правильно. Це справедливо.
— Правильно? Справедливо?? — здивувалася Лариса. — Ну, це як подивитися. Ви навіщо замок зламали? Я зараз же викличу поліцію, і на вас заведуть справу. Ви це хоч розумієте?
— Яке діло? — закричав зять, з’явившись перед господинею будинку в майці, розтягнутих спортивних штанах і розтоптаних домашніх капцях. Мабуть, у роль господаря вже входив. — Цей будинок її бабці! І моя дружина буде тут жити! Вона та її сім’я.
Микола при цьому демонстративно вказував рукою на свою дружину, наче Ларисі було невідомо, що бабуся Марфа була їхньою спільною родичкою.
— Цей будинок бабуся заповідала мені, — тихо відповіла вона, дивлячись на розлючену сестру, а не на зятя, який приготувався до сутички з господаркою.
— А мені все одно. Вимітайся звідси! Тепер тут живемо ми з дружиною та дітьми, — нахабно продовжував Микола.
— Цей будинок мій. По закону. Заповіт написано на мою користь, — намагаючись говорити спокійно, промовила Лариса вже голосніше.
— Ти одна! Лариско, ти самотня баба і немолода при тому. Сім’ї в тебе немає і не буде вже. Іди до матері, там і живи! А в нас сім’я, діти, то кому по совісті тут жити? Звісно, нам! — наступав на господарку безсовісний зять, намагаючись дошкульніше її образити. — Речі твої Ліда вже зібрала. Он у тій сумці й у валізі. Забирай і чеши звідси по морозцю! Давай, давай!
— Я нікуди не піду, — злегка відступаючи назад від нахабного чоловіка, який буквально насідав на неї, промовила Лариса.
— Підеш, ще і як підеш! — Микола вже замахнувся, щоб ударити господарку.
Але цієї миті щось сталося. Лариса навіть не одразу збагнула, що саме трапилося.
За її спиною раптом різко відчинилися двері, і незнайомий чоловічий голос голосно прокричав:
— Ану припинити хуліганство! Ви що собі дозволяєте?
— Ух! Дякувати Богу, встигли! — жваво випалила захекана Надія, влетівши до будинку слідом за дільничним.
— Що тут відбувається? — запитав дільничний офіційним тоном. — Ось ця громадянка, — показуючи на Надію, продовжував поліцейський, — стверджує, що тут, у цьому будинку, сталося захоплення чужого житла. Ну, що скажете?
— Та ні, що ви, товаришу начальник! — зовсім іншим голосом промовив Микола. Очі його при цьому злякано забігали. — Тут усі родичі зібралися. Ну яке захоплення, про що ви? Ніякого захоплення…
— Розберемося, — спокійно пообіцяв Євген Леонідович. — Для початку пред’явіть мені паспорти та документи на будинок. — А вам, Надіє, дякую за своєчасне реагування.
— Та нема за що. Я лише за правду. Адже знаю, що ці он задумали залишити Ларочку без будинку. А це ж неправильно, незаконно! — сказала жінка дзвінким голосом, при цьому переможно поглядаючи на Лідію та її чоловіка.
Коли дільничний, перевіривши документи, велів нахабним загарбникам негайно покинути будинок Лариси, Лідія влаштувала справжню істерику. Вона кричала, що це несправедливо, що вона подасть до суду заяву і він присудить цей будинок її сім’ї, в якій троє дітей.
— Подавайте, це ваше право. А зараз зберіть свої речі й негайно покиньте чужий будинок, — суворо наказав дільничний.
— Я все одно відберу в тебе його! Доб’юся справедливості, і ти вилетиш звідси як пробка! — не вгамовувалася молодша сестра, дивлячись на Ларису.
Коли нарешті Лідія зі зятем та дітьми пішли, залишивши будинок його законній спадкоємиці, Лариса зітхнула з полегшенням.
— Дякую вам величезне, товаришу дільничний! І тобі, Надюшо, теж. Без вас би я точно не впоралася, — промовила господарка стомлено.
Євген Леонідович пішов, а подруга залишилася, щоб підтримати Лару в непростій ситуації.
*****
— А кицю як звати? — боязко запитала чотирирічна Саша, вперше увійшовши у свій новий будинок слідом за Ларисою.
— Кішку? Дуся. Як же ще? — охоче відгукнулася щаслива жінка, тримаючи за тонку ручку свою доньку. — Ось, Сашенько, це тепер твій будинок. Тут ми з тобою тепер житимемо вдвох. Ти рада?
— Рада, мамо. А можна я буду кликати її Сніжинкою? Дивися, яка кішечка біла та пухнаста!
— Можна, донечко. Звісно, можна. Нехай буде Сніжинка. А ти, Дусю, згодна?
Тепер Лариса була не одна. Цю мовчазну дівчинку вона запримітила одразу, щойно прийшла вибирати дитину в дитячий будинок. Дівчинка так була схожа на неї саму в дитинстві, що Лариса спершу навіть не повірила.
Одного разу, за пару тижнів, до них у двері постукали.
— Здрастуйте, Євгене Леонідовичу! Проходьте в будинок, — побачивши дільничного, запросила гостя злегка розгублена Лариса.
— Та я, власне, ненадовго до вас. Повз ішов і вирішив дізнатися… Чи все у вас добре, чи не кривдить хтось. Може, допомога якась потрібна.
— Ні, ніхто нас не кривдить. Дякую за турботу, — з посмішкою відповіла господарка.
— Це добре. А Сашенька як? Звикає? — привітно дивлячись на дівчинку, продовжував чоловік. — Ну-но, візьми ось шоколадку.
— Так, у мене все добре, дядьку! — жваво видала донька, забираючи гостинець. — Ми з мамою та Сніжинкою дуже добре тут живемо всі разом.
— Радий за вас. А якщо допомога якась знадобиться, кличте. Я завжди радий допомогти.
Видно було, що чоловік злегка ніяковів, тому й губився зараз у розмові.
«Чому б це?» — подумала Лариса, несміливо посміхаючись несподіваному гостю.
А через тиждень дільничний привіз своїм новим знайомим велику банку свіжого меду.
— Ось вирішив вас пригостити. Учора доставили з пасіки аж дві банки, а куди мені одному стільки! Не з’їсти, — віддаючи в руки здивованій Ларисі бурштинові ласощі, промовив він.
А потім вони сіли пити чай, і Євген розповів, що вже три роки живе один. Після розлучення з дружиною.
Історія вийшла негарна, тому про деталі не особливо він розповідав. Видно було, що згадувати про це чоловікові боляче й неприємно. Через це і сюди, в їхню глушину, погодився приїхати на роботу. Вирішив тікати від себе і біди своєї.
— Зрозуміло. Отже, доля теж сімейним щастям вас обділила, — тихо промовила Лариса.
Через пів року Євген, який прикипів душею до душевної та красивої жінки Лариси та її доньки Сашеньки, прийшов свататися.
Жінка, не роздумуючи, відповіла йому згодою. І жодного разу потім про це не пошкодувала.
Вони навіть синочка встигли ще народити, братика своїй старшій донечці. І жили повною щасливою сім’єю.
— Ти справді думаєш, що я продам квартиру, щоб ти розтринькав гроші на свою мавпу? — Колишня дружина здивувала