— Роби що хочеш, але щоб моя машина до ранку стояла на місці — інакше твій братик сяде за викрадення! Ти мене почув?

— Де моя машина, Сергію? — голос Лариси дзвенів від ледь стриманого гніву.

Сергій, який щойно повернувся додому, застиг на порозі, дивлячись на розлючену дружину. Він знав, що цей момент настане, але сподівався відтягнути його якнайдовше.

— Ларисо, люба, я тобі зараз усе поясню…

— Я питаю, де моя машина?! — перебила Лариса, стискаючи кулаки. — Я повернулася з роботи — а її нема на парковці! Я дзвонила тобі весь вечір, але ти не відповідав. Що відбувається?

Сергій глибоко зітхнув, розуміючи, що відступати нікуди.

— Я позичив її Кості, — сказав він, намагаючись говорити спокійно. — Він поїхав на вечірку за місто.

Лариса втупилася в чоловіка, не вірячи своїм вухам.

— Ти що, з глузду з’їхав? — вигукнула вона. — Ти дав мою машину своєму безвідповідальному брату? Кості, який уже двічі розбивав свої машини?!

Сергій спробував виправдатися:

— Ну він обіцяв бути обережним. І взагалі, він же мій брат… Ми завжди допомагаємо одне одному.

Лариса відчула, як у ній закипає лють.

— Ага, — прошипіла вона. — А запитати мене не думав, перш ніж розпоряджатися моїм авто? Я на нього три роки збирала!

Сергій почав дратуватися:

— Та перестань, Ларисо. Велика справа — машина. Ти поводишся, як собака на сіні. У родині все спільне, розумієш? А отже, я теж маю право розпоряджатися твоєю машиною.

Ці слова стали останньою краплею. Лариса схопила телефон і почала набирати номер Кості.

— Що ти робиш? — запитав Сергій.

— Дзвоню твоєму брату, — відповіла Лариса. — Нехай негайно повертає машину.

Але Костя не відповідав. Після кількох спроб Лариса з люттю кинула телефон на диван.

— Роби що хочеш, але щоб моя машина стояла на місці зранку — інакше твій братик отримає справу за викрадення! Ти мене почув?

Сказавши це, Лариса вибігла з квартири.

Сергій кинувся за нею:

— Ларисо, постривай! Куди ти?

— А тобі яка різниця? — кинула вона через плече. — Викличу таксі й сама поїду за своєю машиною. А ти краще молися, щоб з нею все було гаразд.

Сергій залишився стояти на сходовому майданчику, дивлячись услід дружині. Він розумів, що припустився великої помилки, але гордість не дозволяла йому це визнати. Натомість він дістав телефон і набрав номер брата.

— Костю, — сказав він, коли той нарешті взяв слухавку. — У нас проблеми. Лариса дізналася про машину і…

— Слухай, брате, — перебив його Костя. У слухавці гриміла гучна музика і сміх. — Я вже випив і нікуди не поїду. Скажи своїй жінці, щоб не істерила. Поверну машину зранку.

Сергій відчув, як по спині пробіг холодок. Він знав, що така відповідь лише погіршить ситуацію.

— Костю, ти не розумієш. Вона вже їде за машиною.

— Ну й нехай їде, — байдуже відповів Костя. — Може, хоч розважиться трохи. Бувай, брате!

І він поклав слухавку, залишивши Сергія з наростаючим відчуттям тривоги. Він розумів, що цей вечір добром не закінчиться.

Лариса сиділа в таксі, нервово постукуючи пальцями по коліну. Кожна хвилина здавалася вічністю. Перед очима стояла її улюблена машина — синій «Форд», який вона берегла останні два роки.

— Швидше, будь ласка, — вже вкотре звернулася вона до водія.

Той лише знизав плечима:

— Роблю, що можу, пані. Пробки.

Лариса відкинулась на сидіння, прикривши очі. Спогади накрили її хвилею.

Ось вона стоїть біля вітрини автосалону, розглядаючи блискучі новенькі авто. Ось підраховує кожну копійку, відмовляючи собі в новому одязі та відпустці. Ось нарешті сідає за кермо своєї, купленої такими зусиллями, машини.

А тепер цей безцінний для неї автомобіль невідомо де — в руках безвідповідального Кості.

Телефон завібрував — дзвонив Сергій. Лариса скинула дзвінок, не бажаючи чути виправдань чоловіка.

— Приїхали, — голос таксиста вирвав її з думок.

Лариса вискочила з машини, озираючись навколо. Музика гриміла на весь район, а біля воріт великого заміського будинку товпилися люди з келихами в руках.

Вона рішуче попрямувала до воріт, шукаючи в натовпі знайоме обличчя Кості. І раптом її погляд упав на синій «Форд», припаркований трохи осторонь. Серце Лариси пропустило удар.

Підбігши до машини, вона з жахом побачила глибоку подряпину на водійських дверцятах.

— Костю! — закричала Лариса, вриваючись у двір. — Де цей придурок?!

Музика стихла, і всі погляди звернулись до розлюченої жінки.

— Ей, ти хто така? — запитав якийсь хлопець, заступаючи їй дорогу.

— Я власниця тієї машини, яку ваш приятель Костя викрав, — процідила Лариса крізь зуби.

У цей момент із дому вийшов сам винуватець. Побачивши Ларису, він спробував утекти, але було пізно.

— Лариско, Лариско, а де твоя мишка! — криво всміхнувся Костя, згадуючи дражнилку з мультфільму. — Чого так рано? Ми тільки почали веселощі.

Лариса підлетіла до нього, ледь стримуючись, щоб не вдарити:

— Ключі. Негайно.

— Та годі тобі, розслабся, — Костя обійняв її за плечі. Від нього тхнуло алкоголем. — Приєднуйся до нас! Вип’ємо!

Лариса відштовхнула його:

— Ти викрав мою машину! І ще й подряпав!

Костя здивовано підняв брови:

— Викрав? Та Сергій дозволив. А подряпина… ну, з ким не буває? Залізяка — не людина.

Ці слова стали останньою краплею. Лариса розмахнулась і врізала Кості гучного ляпаса.

— Ключі, — повторила вона, чітко вимовляючи кожен склад. — Або я викликаю поліцію.

Костя, потираючи щоку, мовчки дістав ключі з кишені й простягнув їй.

— Психована, — пробурмотів він їй услід.

Лариса, не озираючись, пішла до машини. Руки в неї тремтіли, коли вона вставляла ключ у замок запалювання.

Телефон знову завібрував. Цього разу Лариса відповіла:

— Що тобі треба?!

— Ларисо, люба, пробач мені, — голос чоловіка звучав винувато. — Я не мав…

— Не мав, — перебила його Лариса. — Але зробив. Я їду додому. У тебе є година, щоб зібрати речі й забратися з квартири.

— Що? Ларисо, зачекай…

Але вона вже натиснула «відбій». Завівши мотор, Лариса востаннє глянула на дім, де продовжувалась вечірка. Їй раптом стало шкода Сергія — адже він втратив не лише дружину, а ще й брат так його підставив, якому він сліпо довіряв.

Та жаль швидко змінився рішучістю. Вона більше нікому не дозволить керувати її життям і її майном.

З цими думками Лариса виїхала на трасу, прямувавши додому — в нове життя без Сергія і його безвідповідальної родини.

Лариса їхала, міцно стискаючи кермо. Нічна дорога була порожньою, і лише шум двигуна порушував тишу. Думки плутались у голові, емоції захльостували.

Вона згадала, як познайомилась із Сергієм. Тоді він здавався їй ідеальним чоловіком — уважним, турботливим, надійним. Хто б міг подумати, що через п’ять років шлюбу все обернеться ось так?..

Телефон знову завібрував. Лариса кинула погляд на екран — Сергій. Вона проігнорувала дзвінок, зосередившись на дорозі.

Під’їжджаючи до дому, Лариса помітила знайому фігуру біля під’їзду. Сергій. Вона припаркувалася й вийшла з машини, готова до чергового раунду скандалу.

— Ларисо, давай поговоримо, — почав Сергій, зробивши крок назустріч.

— Про що? — холодно спитала вона. — Про те, як ти розпоряджаєшся моїми речами без дозволу? Чи про те, як твій брат-алкоголік катається п’яний на моїй машині?

Сергій винувато опустив голову:

— Я знаю, що був неправий. Пробач. Я не думав, що все так обернеться.

— У тому-то й справа, Сергію, що ти не думав, — зітхнула Лариса. — Ти ніколи не думаєш про наслідки.

— Я виправлюсь, обіцяю, — Сергій спробував узяти її за руку, але Лариса відсторонилася.

— Ні. Це була остання крапля. Я втомилась від твого безвідповідального ставлення до всього.

У цей момент до будинку під’їхало таксі. З нього вивалився Костя, ледь тримаючись на ногах.

— О, сімейна сцена! — п’яно всміхнувся він. — Братик, я ж казав, що твоя дружина — істеричка.

Лариса відчула, як усе всередині закипає:

— Ти! — вона зробила крок до Кості. — Ти хоч розумієш, що ти наробив?

Костя недбало махнув рукою:

— Та подумаєш, подряпина. Замажемо — і як нова буде.

— Справа не в подряпині! — вигукнула Лариса. — А в тому, що ти міг когось убити, катаючись п’яним!

Сергій став між ними:

— Костю, тобі краще піти. Ми самі розберемося.

— Та, будь ласка, — пробурмотів Костя. — Тільки поверни гроші за таксі. Я ж на твоїй машині туди приїхав, а зараз…

Це стало останньою краплею для Лариси:

— На моїй машині! — закричала вона. — Моїй! Я заробляла на неї три роки, відмовляючи собі у всьому! А ви ставитеся до неї як до іграшки!

Сергій спробував заспокоїти дружину:

— Ларисо, давай зайдемо додому і все обговоримо.

— Немає що обговорювати, — відрізала вона. — Я все вирішила. Ми розлучаємось.

Костя присвиснув:

— Ого, як серйозно. Через якусь машину?

Лариса обернулась до нього, відчуваючи, як гнів переповнює її:

— Уяви собі. Ви обидва — егоїсти, які думають тільки про себе.

Сергій спробував обійняти Ларису:

— Кохана, давай не гарячкувати. Ми ж сім’я.

Лариса відштовхнула його:

— Яка, до біса, сім’я? Ти вибрав свого брата-алкоголіка замість мене. Ти дозволив йому ризикувати моїм авто і життями інших людей.

— Ей, полегше! — обурився Костя. — Я, між іншим, теж частина сім’ї.

— Ні, Костю, — втомлено сказала Лариса. — Ти не частина моєї родини. І ніколи нею не був.

Вона звернулася до Сергія:

— У тебе є година, щоб зібрати речі. Потім я зміню замки.

— Ларисо, будь ласка… — почав Сергій, але вона вже йшла до під’їзду.

— І так, Костю, — кинула Лариса наостанок. — Я подам на тебе заяву за викрадення й водіння у нетверезому стані. Сподіваюся, це навчить тебе поважати чужу власність.

З цими словами вона зникла в під’їзді, залишивши приголомшених братів на вулиці. Піднімаючись сходами, Лариса відчувала дивне полегшення. Вона знала, що попереду багато труднощів, але була готова зустріти їх обличчям до обличчя. Без Сергія, без його безвідповідального брата, без постійних компромісів та поступок. Тепер вона житиме так, як вважає за потрібне. І більше ніхто не посміє розпоряджатися її життям і її майном.

Лариса сиділа на кухні, дивлячись у вікно на порожнє паркування. Минув тиждень з того злощасного вечора, але емоції й досі вирували всередині. Вона здригнулась від дзвінка у двері.

На порозі стояв Сергій — змарнілий, неголений.

— Можна зайти? — тихо спитав він.

Лариса мовчки відступила, впустивши колишнього чоловіка до квартири.

— Я прийшов вибачитись, — почав Сергій, ніяково переступаючи з ноги на ногу. — І сказати, що ти була права.

Лариса схрестила руки на грудях:

— У чому саме?

— В усьому, — тяжко зітхнув він. — Я справді не думав про наслідки. Не поважав ні твоїх почуттів, ні твоєї власності. І надто довго дозволяв Кості сідати мені на шию.

Лариса відчула, як щось сіпнулось усередині, але намагалася зберігати холодний тон:

— І що змінилось за цей тиждень?

Сергій підвів на неї погляд:

— Я багато думав. Про нас, про свою поведінку. І зрозумів, що не хочу тебе втратити.

— А як же Костя? — запитала Лариса. — Твій улюблений братик?

Сергій скривився:

— Я поговорив із ним. Серйозно. Сказав, що більше не прикриватиму його витівки й не даватиму грошей.

— І що він?

— Назвав мене зрадником і послав куди подалі, — гірко всміхнувся Сергій. — Але знаєш, мені навіть полегшало. Наче тягар з плечей знявся.

Лариса мовчала, обмірковуючи почуте. Частина її хотіла пробачити, дати шанс. Але інша пам’ятала всі образи.

— Лариса, — зробивши крок до неї, мовив він. — Я знаю, що не заслуговую пробачення. Але готовий змінитися. Заради тебе. Заради нас.

Вона вдивлялася в його очі, шукаючи там щирість.

— Слова — нічого не варті, Сергію. Мені потрібні вчинки.

— Я розумію, — кивнув він. — Скажи, що маю зробити, щоб довести тобі свою серйозність?

Лариса подумала:

— По-перше, ти оплачуєш ремонт моєї машини. Повністю, включно з перефарбуванням дверей.

— Звісно. Навіть не обговорюється.

— По-друге, — продовжила вона, — ти більше не спілкуєшся зі своїм братиком.

Сергій здивовано підняв брови, але погодився:

— Добре. Якщо ти вважаєш, що це потрібно — так і буде.

— І нарешті, — Лариса подивилася йому в очі, — ти маєш зрозуміти, що моя машина — це моя власність. І ти не маєш жодного права нею розпоряджатися без мого дозволу.

— Я зрозумів, Ларисо, — серйозно мовив Сергій. — Клянуся, більше такого не буде.

Лариса глибоко зітхнула. Вона відчувала, що він щирий, але страх бути знову обманутою ще жив у ній.

— Я не обіцяю, що все буде, як раніше, — нарешті сказала вона. — Але я готова спробувати. Крок за кроком.

Обличчя Сергія засвітилося:

— Дякую, Ларисо. Я тебе не підведу.

Вони стояли в тиші, дивлячись один на одного. Попереду на них чекав довгий шлях до відновлення довіри. Але зараз вони зробили перший крок у правильному напрямку.

Лариса підійшла до вікна й поглянула на свою машину. Подряпина на дверцятах досі була видна, але тепер вона здавалася не символом зради, а нагадуванням: навіть найміцніші стосунки іноді потребують ремонту.

І тут Сергій витягнув телефон і почав комусь телефонувати.

— Кому ти дзвониш? — спитала Лариса.

— Кості…

Цього було достатньо. Всі її слова втратили сенс. І нарешті Лариса прийняла рішення остаточно — розлучення буде. Без компромісів. Без повернень.