«Її не було в моєму житті – і слава Богу». Антон не бачив сенсу у зустрічі з цією жінкою. Його життя склалося так, як він і хотів, і її заслуги в цьому не було.
Машина зупинилася біля будинку, і з неї вийшов статний молодий чоловік у діловому костюмі. Він пригорнув телефон плечем до вуха і намагався дістати з багажника численні пакети.
— Ні, не хочу, у цьому немає жодного сенсу, — говорив він невдоволеним голосом. — Мені це не потрібно, я всі ці роки був їй не потрібен, що раптом змінилося?
— Антоне, ну люди ж змінюються, може, вона усвідомила свої помилки, — намагалася переконати прийомного сина Вікторія Вадимівна.
— Вона віддала перевагу своїм чоловікам, а не мені. Чому я повинен хотіти її бачити? — Антон кинув спроби впоратися з пакетами й вирішив спершу закінчити розмову.
— Гаразд, я не даватиму їй твій номер, — пообіцяла Вікторія Вадимівна. — Але якщо ти передумаєш, я завжди можу їй написати.
— Дякую, мамо, але я не передумаю, — твердо сказав Антон.
Майже все дитинство він провів у бабусі, яка любила його і душі в ньому не чула. До неї Антон остаточно переїхав у дев’ять років, коли його мати втекла до іншого міста до нового коханця, а сина брати з собою не захотіла. Свого батька Антон не знав, та його це питання не дуже цікавило – бабуся дарувала йому любов і турботу, яких було цілком достатньо. Коли Антон переживав найскладніший підлітковий період, доля завдала йому нового удару – з життя пішла його бабуся. Хлопець дуже важко переживав цю втрату й сподівався, що в такий непростий момент мати згадає про нього й забере до себе. Однак він був їй не потрібен. Вона написала офіційну відмову, і Антона відправили в притулок. Але пробув він там недовго – його забрала сім’я Вікторії Вадимівни, яка прийняла покинутого підлітка як рідного.
Своїм прийомним батькам Антон був дуже вдячний. Він відчував, що його люблять, і це допомогло йому залишитися порядною людиною. Гідний приклад перед очима дозволив Антону зробити правильний вибір у житті й не піти слідами рідної матері. Одразу після закінчення школи він вступив до університету в сусідньому місті й переїхав у гуртожиток. Не хотів сидіти на шиї у прийомних батьків, тому постійно знаходив підробітки й навіть примудрявся допомагати родині, в якій залишалося ще троє дітей.
В університеті Антон познайомився з чудовою дівчиною Христиною, з якою одружився одразу після випуску. Його кмітливість і управлінська освіта допомогли йому відкрити власний успішний бізнес, що почав приносити прибуток уже на другий рік.
Насамперед Антон допоміг своїм опікунам покращити житлові умови. Він вклав значну суму в ремонт їхньої квартири й щомісяця переказував їм гроші, щоб вони ні в чому не мали потреби. Про свою сім’ю з Христиною Антон також не забував і намагався створити для них максимально комфортні умови. Після семи років спільного життя Антон і Христина були щасливими батьками трьох чудових дітей. Він був цілком задоволений своїм життям, і поява рідної матері в його плани зовсім не входила. Коли Вікторія Вадимівна повідомила, що Зінаїда Семенівна вийшла з нею на зв’язок і просить дати номер сина, Антон відчув, як по спині пробіг крижаний холод – бачити матір він не хотів.
— Чому ти такий похмурий? — Христина вийшла назустріч чоловікові.
— Моя рідна мати хоче зустрітися, — відповів він, ставлячи на підлогу важкі пакети з продуктами.
— Ого! — здивувалася Христина. — І що їй потрібно?
— Не знаю і знати не хочу, — Антон був на межі.
— Ти впевнений у цьому? — обережно спитала Христина.
— А ти вважаєш, що після всього я повинен прийняти її з розпростертими обіймами? — Антон виклично подивився на дружину.
— Ні, звісно, ти абсолютно правий, — поспішила сказати Христина, бачачи, що Антон зовсім не налаштований на примирення з матір’ю.
Попри всі прохання Антона не давати Зінаїді Семенівні його номер, Вікторія Вадимівна зрештою здалася. Будучи люблячою матір’ю, вона поспівчувала жінці, вирішивши, що та щиро шкодує і дуже сумує за сином. Антону про свій вчинок Вікторія Вадимівна не зізналася, та це було й не обов’язково. Він і сам усе зрозумів, коли одного дня, виходячи на вулицю, побачив у дворі рідну матір. Він намагався удати, що її не помітив, але це не допомогло.
— Синку, привіт, я так рада тебе бачити! — вона поспішила йому назустріч.
— Мені ніколи, — грубо відповів Антон, швидко сідаючи в машину.
Зінаїда Семенівна спробувала відчинити передні двері, але Антон устиг заблокувати їх і тут же рушив з місця. Йому було не шкода розгубленої жінки, що залишилася стояти на парковці. Колись вона його зрадила, обравши особисте життя замість власної дитини.
З того моменту Зінаїда Семенівна щодня чекала на сина біля будинку, але йому вдавалося уникати довгих розмов, обмежуючись лише словами про те, що він зайнятий. Проте терпіння жінки було не безмежним, і незабаром вона вирішила зробити більш рішучий крок. Їй вдалося вмовити охорону в офісі Антона пропустити її всередину, і, заскочений зненацька, він був змушений вислухати її.
— Не кажи, що зайнятий, просто послухай мене, — Зінаїда Семенівна пройшла до його столу й сіла навпроти. — Я знаю, як сильно тебе скривдила, і дуже про це шкодую. Якби я могла попросити в долі одне-єдине бажання, я б попросила, щоб у нас із тобою все було добре. Мені тебе дуже не вистачає, — вона витерла самотню сльозу, що викотилася з очей.
— У дитинстві мені тебе теж не вистачало, але це нічого не змінювало, — Антон старався не дивитися на матір.
— Так, я винна, але повір, я вже сповна покарана. У мене серйозний діагноз, і я не знаю, скільки мені ще залишилося…
— Який діагноз? — спитав Антон, сам не очікуючи, як сильно його зачепила ця новина.
— Це неважливо. Важливо те, що я хочу почати все спочатку, прожити нове життя, стати хорошою мамою і бабусею, — вона знову приклала хустку до очей. — Дай мені ще один шанс, я дуже хочу все виправити.
— Я… — Антон зам’явся, раптом усвідомивши, як йому насправді не вистачало цієї безвідповідальної жінки, яка безжально кинула його багато років тому. — Я не можу обіцяти, що ми станемо по-справжньому близькими, як мати та син… Але давай спробуємо налагодити спілкування.
— Дякую, дякую тобі велике, — Зінаїда Семенівна поклала свою худу долоню на руку Антона, що лежала на столі.
— А де ти зараз живеш? — поцікавився Антон.
— Де доведеться, — тихо відповіла вона. — То в знайомих зупинюся, то в центрі соціальної допомоги поселюсь… По-різному буває.
— А як же твій чоловік? — здивувався Антон. — Ти ж у нього жила.
— Він давно не мій чоловік. Я залишилася зовсім сама. Якщо ти мене не приймеш, мені просто нікуди йти.
— Зрозуміло, — Антон стиснув губи.
Він розумів, що запрошувати матір жити разом із ними ще занадто рано, але й залишити її на вулиці він теж не міг.
— Я зараз закінчу роботу, і ми поїдемо до мене. Познайомлю тебе з дружиною і дітьми, — сказав він після тривалих роздумів.
— Дякую, я навіть мріяти про таке не могла, — обличчя Зінаїди Семенівни засяяло від радості.
Христина відчинила двері та завмерла від здивування.
— Добрий день, — сказала вона, глянувши на матір Антона.
— Познайомся, це моя мама, Зінаїда Семенівна, — Антон увійшов до квартири, пропускаючи її вперед. — А це моя дружина Христина.
— Дуже приємно, — Зінаїда Семенівна простягла невістці худорляву, трохи жовтувату руку.
— Мені теж, — Христина здивовано потиснула її. Вона аж ніяк не очікувала такого знайомства.
— А ось і наші діти, — сказав Антон, коли до коридору вибігли три світловолосі дівчинки.
— Які красуні! — сплеснула руками Зінаїда Семенівна. — Я ваша бабуся, йдіть до мене, я вас обійму. — Але діти не зрушили з місця.
— У нас уже є бабуся, — сказала Даша, середня донька Антона і Христини.
— А тепер буде ще одна, — не розгубилася Зінаїда Семенівна.
— Дай їм трохи часу, вони мають звикнути до тебе, — ніяково промовив Антон.
Він мав рацію: дівчатка швидко звикли до нової бабусі. Зінаїда Семенівна поводилася тільки з найкращого боку: допомагала Христині по господарству, бавилася та гралася з дітьми, багато часу проводила в розмовах із сином, намагаючись бодай трохи надолужити згаяне. Антон був невимовно радий, що дав матері шанс, і що вона так добре ним скористалася.
— Мамо, завтра ми їдемо до клініки, хочу, щоб ти пройшла повне обстеження, — сказав якось увечері Антон.
— Синку, та не варто, це ж, мабуть, дуже дорого, — зніяковіла Зінаїда Семенівна.
— Це тебе не повинно хвилювати, ми їдемо, і це не обговорюється. — Жінка усміхнулася, зворушена турботою сина.
Наступного дня, після всіх обстежень, Зінаїда Семенівна та Антон разом сиділи в кабінеті лікаря й слухали його вердикт. Як і слід було очікувати, погіршення здоров’я жінки було прямим наслідком способу життя, який вона вела багато років. Лікар запевнив, що її стан може покращитися, якщо вона дотримуватиметься правильного харчування та проходитиме підтримувальну терапію. Антон з полегшенням зітхнув, що все не так критично, як він очікував, і пообіцяв лікарю, що готовий витратити будь-які гроші, аби тільки його мати одужала. А Зінаїда Семенівна, своєю чергою, пообіцяла, що виконуватиме всі рекомендації й забуде про згубні звички.
Христина раділа, що її чоловік знайшов рідну матір, але були моменти, які її непокоїли. Через кілька місяців життя з Зінаїдою Семенівною вона почала помічати, що з дому зникають речі. Спочатку вона думала, що їх беруть діти, але потім зрозуміла, що причина в чомусь іншому. Ділитися своїми підозрами з чоловіком вона не стала, вирішивши не робити поспішних висновків.
Якось сталося те, що ще більше підтвердило її здогадки. Коли Антон був на роботі, а Зінаїда Семенівна пішла до найближчого магазину, у двері квартири подзвонили. На порозі стояв обшарпаний чоловік, який, щойно Христина прочинила двері, ввалився до передпокою.
— Зіно! — заволав він. — Гріється випивка! Зіно!
— Йдіть геть, я зараз викличу поліцію, — злякано сказала Христина.
— Я тут усе рознесу, якщо ви не покличете Зіну! — чоловік штовхнув невеликий взуттєвий стелаж, який із гуркотом завалився на підлогу.
Діти забилися в куток і голосно плакали, боячись і за себе, і за маму. На щастя, саме в цей момент повернулася Зінаїда Семенівна, якій вдалося випровадити небажаного гостя.
— Це мій колишній знайомий, але зараз я з ним жодних справ не маю, — запевняла вона Христину, коли вони залишилися наодинці.
— Сподіваюся, що це правда і він більше не повернеться, — сказала Христина, відчуваючи до свекрухи сильну недовіру.
— Звісно, не повернеться, — з твердою впевненістю в голосі відповіла жінка.
Окрім цього, Зінаїда Семенівна стала періодично зникати з дому на кілька днів. Як правило, це відбувалося одразу після чергової пропажі якоїсь речі.
— Мамо, ти де була? — обурено запитав Антон після її чергового зникнення.
— До подруги їздила, я ж казала, — не замислюючись, відповіла Зінаїда Семенівна і поспішила до своєї кімнати, щоб уникнути нових розпитувань.
Під час таких зникнень матері й Антон почав підозрювати щось недобре, і зрештою його побоювання підтвердилися. Одного дня йому зателефонували з лікарні та повідомили, що до них привезли його матір, у якої стався серйозний напад.
Зінаїда Семенівна пробула в клініці два тижні, а коли повернулася додому, на неї чекала серйозна розмова з сином.
— Ти знову взялася за старе? — Антон ходив спальнею матері, зчепивши руки за спиною.
— Пробач, я сама не знаю, навіщо це роблю, — сказала Зінаїда Семенівна, розуміючи, що відмовлятися марно. — Я іноді зустрічаюся зі старими знайомими, не можу ж я їх викинути зі свого життя.
— Від таких знайомих не гріх і позбутися, — злісно сказав Антон. — І взагалі, зустрічайся собі на здоров’я, але навіщо пити?
— А як без цього? — здивувалася Зінаїда Семенівна.
— А, ну якщо без цього ніяк, то вирушай до своїх собутильників, нехай вони й оплачують твоє лікування, я більше ні копійки на тебе не витрачу.
— Дивися, який багач знайшовся, — зневажливо сказала Зінаїда Семенівна. — У тебе грошей дівати нікуди, я брала по п’ять тисяч із твого гаманця, а ти навіть не помічав.
— Чудово, а тепер забирайся звідси, більше ти ні онуків, ні мене не побачиш, — Антон промовив це холодним і безбарвним голосом.
— Сину, ти мені ніколи не був потрібен, я розшукала тебе тільки через гроші, — сказала мати Антону.
— Геть звідси! — повторив Антон, але цього разу набагато голосніше.
— Все життя мені зіпсував, це через тебе мене твій батько покинув. Була б зараз щаслива, якби тебе на світ не привела!
Ще багато різних слів почув Антон на свою адресу, перш ніж Зінаїда Семенівна покинула його квартиру. На подив чоловіка, після всього, що сталося, вона ще не раз намагалася вийти з ним на зв’язок, хоча він ніяк не міг зрозуміти, на що вона сподівається. Він погрожував їй поліцією, блокував номери, з яких вона телефонувала, але жадібна жінка все одно знаходила спосіб зв’язатися з ним.
Зрештою, вона попросила у нього двадцять тисяч гривень і пообіцяла, що якщо він їх дасть, то вона залишить їхню сім’ю в спокої. Антон одразу ж перевів їй потрібну суму, вражений тим, за які копійки вона знову змогла від нього відмовитися.
Ця ситуація змусила Антона ще більше цінувати свою прийомну родину, з якою вони продовжували часто бачитися і завжди збиралися великою і дружною компанією на всі сімейні свята.
Мій чоловік поїхав до Норвегії заробляти гроші на будинок і машину, а нещодавно повернувся додому. Я так чекала на нього!