Дощ стукав по даху, коли Лариса закрила валізу. За вікном сірів похмурий листопадовий день. Небо затягнуло хмарами, ніби сама природа оплакувала кінець їхнього шлюбу. Було дивно усвідомлювати — тепер вона йде з цієї квартири. З їхнього сімейного гнізда. Лариса провела рукою по підвіконню, ніби прощаючись з усім, що залишилося в минулому.
Юрій сидів за кухонним столом, тримаючи в руках чашку охололої кави. Діти гостювали в бабусі — батьки Лариси спеціально забрали онуків на тиждень, щоб подружжя могло вирішити все без зайвих емоцій і непотрібних свідків.
— Ну що, я піду, — тихо сказала Лариса, зупинившись у дверях кухні.
Юрій підвів очі. У них не було ні злості, ні болю. Лише втома і щось схоже на полегшення.
— Так. Добре.
Вісім років шлюбу закінчилися цими двома словами. Без скандалів, без биття посуду чи криків. Просто двоє людей, які зрозуміли, що більше не можуть і не хочуть йти однією дорогою.
Ще вчора вони сиділи за цим самим столом і спокійно ділили майно. Лариса дістала блокнот, де заздалегідь виписала все, що належало їй. Поставила галочки навпроти речей, які хотіла забрати.
— Дивись, ось мій список. Переважно — це одяг, прикраси від моїх батьків, моя техніка. Ти не проти?
Юрій уважно переглянув список і кивнув.
— Так, забирай, звісно. Це твоє. А що щодо меблів?
Лариса зітхнула, оглядаючи квартиру. Стільки спогадів було пов’язано з кожним предметом. Диван, який вони вибирали кілька місяців, не могли домовитися про колір. Кухонний гарнітур, який батьки Лариси подарували на новосілля. Плита, холодильник, мікрохвильовка — все купувалося на гроші її родини. Але зараз Лариса відчувала лише бажання якнайшвидше закрити цю главу життя.
— Знаєш, залиш собі. Все. Мені легше купити нове, ніж тягти це й згадувати… — вона не договорила, але Юрій зрозумів.
— Ти впевнена? Твої батьки стільки вклали…
— Впевнена. Я… просто хочу почати з чистого аркуша.
Ця щедрість була не від великої душі, а від втоми. Втоми від стосунків, які давно перетворилися на співжиття двох чужих людей. Лариса не хотіла боротися за речі — нехай залишаються Юрію, як мовчазні свідки їхнього невдалого подружнього життя.
Найскладнішим виявилося питання з квартирою. Іпотека була оформлена на обох, але залишатися жити тут Лариса не хотіла. Занадто багато спогадів. Занадто тісно.
— Щодо квартири, — почала Лариса, сьорбнувши чаю. — Я готова відмовитись від своєї частки. За однієї умови.
Юрій напружився.
— Я просто хочу повернути гроші, які мої батьки вклали у перший внесок. Пів мільйона. І ще триста тисяч — наш весільний подарунок від них же. Без відсотків, просто саму суму.
— Вісімсот тисяч? — Юрій відкинувся на спинку стільця. — Зараз у мене таких грошей немає.
— Я розумію. Можна частинами. Як зможеш.
Юрій задумався, дивлячись у вікно на мокру вулицю.
— Добре. Я поступово поверну. Як тільки налагодиться ситуація на роботі.
Лариса кивнула. Вона вірила Юрію. Попри розлучення, він завжди був чесною людиною. Принаймні їй так здавалося.
Тепер, стоячи з валізою в коридорі, Лариса відчувала дивну порожнечу. Не було ні полегшення, ні болю — лише відчуття, що завершилася ціла епоха.
— Щодо грошей, — нагадала вона. — Просто переказуй на картку, коли зможеш.
— Так, звісно, — кивнув Юрій. — Удачі тобі, Ларо.
Лариса вийшла, не озираючись. Цей період життя завершився.
Перші тижні після розлучення минули в клопотах. Лариса зняла невелику квартиру неподалік від роботи, забрала дітей — за домовленістю вони жили тиждень з нею, тиждень з батьком. Поринула в роботу, яку закинула в останні роки шлюбу. Записалась на масаж і почала ходити в спортзал. Життя поступово налагоджувалося.
Про гроші Лариса нагадала Юрію за місяць. Він попросив вибачення, сказав, що на роботі проблеми, й пообіцяв переказати, щойно з’явиться можливість. Лариса не стала тиснути — зрештою, вона не потребувала. Робота приносила добрий дохід, батьки допомагали з дітьми. А Юрію зараз, мабуть, справді було непросто.
Ще за місяць вона спитала знову. Юрій звучав роздратовано: — Ларо, ти ж знаєш ситуацію. Скоротили пів відділу. Я ледве зводжу кінці з кінцями. Потерпи трохи.
Лариса вирішила більше не підіймати цю тему. Зрештою, вона зробила все, що могла — розлучилася мирно, не ділила ложки-виделки, залишила колишньому чоловікові майже все майно. Якщо він не повертає гроші — нехай це буде на його совісті.
Минуло пів року. Життя Лариси поступово налагоджувалося. Нова робота, нові захоплення, навіть нові стосунки — поки що несерйозні, але приємні. Про колишнього чоловіка вона намагалася не думати, спілкувалася з ним лише з питань, що стосувалися дітей.
Одного дня Лариса зустрілася зі своєю давньою подругою Тетяною. Вони замовили каву в улюбленій кав’ярні, обговорювали останні новини. І раптом Тетяна обережно спитала:
— А що у вас з Юрою сталося? Чому так різко розбіглися?
Лариса знизала плечима:
— Нічого особливого. Просто зрозуміли, що більше не любимо одне одного. Розійшлися спокійно, як дорослі люди.
Тетяна насупилась, крутячи ложечку в чашці.
— Дивно, просто… Юра розповідає зовсім інше.
— У якому сенсі?
— Ну, — Тетяна явно почувалася ніяково, — він каже, що ти його, м’яко кажучи, обчистила.
Лариса завмерла, не донісши чашку до рота. Їй здалося, що вона ослухалась.
— Що, пробач?
— Так, — кивнула Тетяна, — каже, що ти винесла все, аж до останньої виделки. І що він залишився майже ні з чим.
Лариса нервово засміялась:
— Тетяно, ти жартуєш? Я залишила йому абсолютно все! Всю техніку, всі меблі! Навіть прикраси, які його родина дарувала мені, я не забрала. Забрала лише свої особисті речі.
— Ну, — протягнула Тетяна, відводячи погляд, — він розповідає зовсім інше. Мовляв, твої батьки змусили його підписати якусь відмову від квартири, а саму квартиру вже продали…
— Що?! — Лариса відчула, як у неї починає дзвеніти у вухах. — Юра живе в нашій квартирі! Я відмовилася від частки, просто попросила повернути гроші, які вклали мої батьки. І він навіть копійки не повернув!
Тетяна виглядала розгублено:
— І ще він каже, що ти все заздалегідь спланувала. Що вивезла все цінне заздалегідь, а потім подала на розлучення…
Лариса різко поставила чашку на стіл. Руки тремтіли від обурення.
— Тетяно, ти ж була в нас після розлучення! Ти бачила квартиру! Там усе залишилося як було — кожна тарілка, кожен стілець!
— Так, але… — Тетяна запнулася, — просто Юра так переконливо говорить. І не лише мені.
Лариса відчула, як всередині щось обривається. Отже, Юрій розповідає ці байки всім спільним знайомим? Виставляє її меркантильною стервою, яка обібрала бідного чоловіка?
— І що, багато хто в це вірить?
Тетяна невизначено знизала плечима:
— Ну, знаєш, люди люблять плітки… Особливо такі «смачні».
— А ти? Ти теж повірила?
— Я… — зам’ялася Тетяна, — я не знала, що думати. Тому й спитала тебе напряму.
Лариса повільно видихнула, намагаючись заспокоїтись. Думки плуталися. Як Юрій міг так вчинити? Вони ж домовлялися розійтись по-людськи. Без бруду, без взаємних звинувачень.
— Дякую, що сказала, — нарешті промовила Лариса. — Мені треба… подумати над цим.
Увесь вечір після зустрічі з Тетяною Лариса не знаходила собі місця. Ходила квартирою, перебираючи в голові деталі їхнього розлучення. Згадувала, скільки всього залишила Юрію — техніку, меблі, навіть посуд, який так довго обирала з любов’ю. І ось чим він віддячив — виставив її жадібною стервою перед усіма знайомими.
Через кілька днів — розбите дзеркало, гострі уламки — Лариса здригнулася від різкого сигналу телефону. На екрані висвітився незнайомий номер. Лариса неохоче відповіла.
— Алло?
— Ларочко? Це Ніна Сергіївна, твоя колишня сусідка.
Лариса здивувалась. З колишньою сусідкою у них завжди були гарні стосунки, але після розлучення вони майже не спілкувались.
— Ніно Сергіївно, доброго дня! Щось сталося?
— Та ось дзвоню спитати, як ти. І ще… — сусідка зам’ялася, — твій Юра квартиру продає. Вже показує людям. Я думала, ти знаєш…
Лариса завмерла:
— Продає? Нашу квартиру?
— Так, голубонько. Вже другий день водить групами. Каже, переїжджає в інше місто. Щось про нову роботу…
Лариса відчула, як земля йде з-під ніг. Іпотека! Вони ж іще не виплатили її повністю! І її прізвище досі в документах. А якщо Юрій продасть квартиру й зникне з грошима? А їй потім розгрібати наслідки?
— Дякую, Ніно Сергіївно. Я… не знала.
— Ти б перевірила, дівчинко. Мало що…
Лариса попрощалась і одразу набрала номер Юрія. Недоступний. Відправила повідомлення: «Нам терміново треба поговорити. Подзвони, як зможеш». Відповіді не було.
Наступного дня, не дочекавшись дзвінка, Лариса вирішила діяти рішуче. Взяла відгул на роботі й поїхала до їхньої колишньої квартири. Піднялась на поверх, подзвонила у двері. Ніхто не відчиняв, хоча вона відчувала — Юрій удома. Подзвонила знову, наполегливо, довго.
Нарешті двері розчинилися. На порозі стояв Юрій, неголений, у домашньому одязі.
— Чого тобі? — холодно запитав він.
— Мені? — Лариса ледь стримувалася. — Ти продаєш квартиру, навіть не попередивши мене? А як же іпотека? Ми ж її не закрили!
Юрій схрестив руки на грудях:
— Я закрив іпотеку. І взагалі, яке тобі діло? Ти ж відмовилась від квартири.
— Я відмовилась від частки за умови, що ти повернеш гроші моїх батьків! Вісімсот тисяч, пам’ятаєш? Ти обіцяв!
Юрій усміхнувся зневажливо:
— Обіцяв? Можливо. Але знаєш що? Тобі й так дісталося достатньо.
— Мені?! — Лариса не вірила своїм вухам. — Ти забрав усе! Всю техніку, всі меблі! Я пішла практично з однією валізою!
— Та ну? — Юрій глузливо подивився на неї. — А хто, по-твоєму, виплачував іпотеку всі ці місяці? Я! А хто забезпечує дітей? Теж я!
— Дітей?! Ми ж ділимо обов’язки порівну, і ти це знаєш! Я плачу за гуртки, одяг, лікування…
— А ще ти очорнюєш мене перед усіма знайомими, — перебив Юрій. — Розповідаєш, який я поганий, як тебе обдурив. Думаєш, я не знаю?
Лариса оніміла від обурення. Це було настільки перекручене звинувачення, що вона не знала, що відповісти.
— Ти з глузду з’їхав? Це ж ти всім розповідаєш, що я тебе обікрала! Що винесла все з квартири, хоча ти прекрасно знаєш, що це брехня!
Юрій раптово змінився на обличчі. Його холодна посмішка змінилась люттю.
— Ти гнида, ти мене обікрала! — прошипів він. — Ти й твої батьки! Завжди вважали мене недостойним, завжди дивились зверхньо! Думаєш, я не бачив, як твоя мамця кривилася щоразу, як я приходив?
Лариса відступила — не впізнавала людину перед собою. Куди подівся той спокійний, врівноважений Юрій, з яким вони ще пів року тому ділили майно за кухонним столом?
— Юро, що ти таке кажеш? Мої батьки завжди добре до тебе ставились! Вони стільки для нас зробили! Допомогли купити цю квартиру…
— Так-так, — перебив Юрій, — твої святі батьки! Тільки й балачок, що про них! А те, що я весь цей час вкалував як віл — то нікого не хвилює, так?
Лариса стояла, вражена цим раптовим вибухом. Невже всі ці образи збиралися в ньому роками? Невже їхній «мирний» розрив був лише ілюзією?
— Послухай, — вона спробувала говорити спокійно, — ми домовились розійтись по-людськи. Це не має стосунку до моїх батьків. Я просто хочу знати, що з квартирою, в яку я теж вклалась. І де гроші, які ти обіцяв повернути?
Юрій пирхнув і відвернувся.
— Немає ніяких грошей. У твоїх батьків гроші є — переживуть.
— Це не про гроші! Це про чесність! — Лариса відчула, як тремтить голос. — Ми ж усе обговорили. Ти сам погодився. Добровільно!
— Так-так, — махнув рукою Юрій. — Йди вже. У мене справи.
Він грюкнув дверима прямо перед обличчям Лариси. Жінка ошелешено стояла перед зачиненими дверима, намагаючись усвідомити, що щойно сталося. Всередині закипала така суміш гніву й приниження, що хотілося закричати, розтрощити ці кляті двері, витрясти з колишнього не лише гроші — а й людське ставлення.
Лариса повільно спустилася сходами. Думки плутались. Чому Юрій так чинить? Вона ж не тиснула, не ділила кожну річ, не влаштовувала істерик! Навпаки — пішла, залишивши майже все. А тепер Юрій виставляє її зажерливою хижачкою перед усіма друзями, знайомими, родичами.
Добравшись до машини, Лариса сіла за кермо, але не завела двигун. Телефон у сумці дзенькнув — прийшло повідомлення від Тетяни: «Як поговорили? Що сказав Юра?»
Лариса відкинула телефон. Зараз вона не могла говорити ні з ким. Особливо з тими, хто, можливо, вірив байкам Юрія.
Увесь шлях додому Лариса прокручувала в голові кожне слово, сказане між ними за останні пів року. Кожну обіцянку. Кожну домовленість. Ні, вона не божевільна. Все було саме так, як вона пам’ятала. Юрій справді погодився повернути гроші її батьків. А меблі, техніка та все інше залишились йому.
Вдома Лариса відкрила комп’ютер і написала Юрію:
«Чому ти всім брешеш, що я тебе обікрала? Ти чудово знаєш, що я залишила тобі все: меблі, техніку, навіть подарунки від твоїх батьків».
Юрій відповів за годину:
«Я нічого такого не казав. Люди самі додумують».
Ця брехня стала останньою краплею. Лариса набрала номер Юрія.
— Навіщо ти брешеш? — спитала Лариса відразу, як тільки Юрій відповів. Голос звучав несподівано спокійно.
— Я нічого такого… — почав викручуватись Юрій, — просто сказав, як є. Мені справді було важко після розлучення.
— Тобі важко? — Лариса ледь стримала гіркий смішок. — Із меблями, технікою, квартирою? А як щодо мене? Я починала з нуля! У зйомній квартирі, з порожніми стінами!
— Слухай, ти ж знаєш, люди все перекручують, — Юрій зітхнув, і в цьому зітханні Лариса почула таку фальш, що її ледь не знудило. — Я просто сказав, що ти пішла з речами.
— Так, з власними речами. А ти — з усім іншим.
Лариса поклала слухавку. Сил продовжувати розмову не залишилось.
«Досить це терпіти», — подумала вона, дивлячись на телефон. Вона надто довго дозволяла Юрію поливати її ім’я брудом. Надто довго мовчала, сподіваючись, що правда сама себе захистить.
Решту вечора Лариса провела, перебираючи документи: чеки на техніку, залишену Юрію, виписки з банку, що підтверджують перекази від батьків на перший внесок за квартиру, скриншоти листування, де обговорювались умови розлучення. Збирала не для суду — до юристів Лариса йти не збиралась. А для правди.
Наступного ранку, випивши чашку міцної кави, Лариса відкрила свою сторінку в соцмережі. Зазвичай вона рідко щось публікувала, особливо особисте. Але сьогодні був особливий випадок.
Лариса набрала заголовок: «Як я «обчистила» свого колишнього. Зі списками й цифрами». Потім, намагаючись зберігати спокійний тон, описала всю ситуацію: від початку розлучення, коли вони мирно домовились про поділ майна, до сьогоднішнього дня, коли дізналася, що колишній чоловік поширює про неї брехню.
До допису Лариса додала фото квартири до свого переїзду — з меблями та технікою, які залишилися Юрію. Додала скани чеків, що підтверджували: більшість з цього було придбано на гроші її батьків.
Її рука завмерла над кнопкою «Опублікувати». Чи правильно це? Чи не опускається вона до рівня Юрія, виносячи особисте на загал? Але ж саме Юрій почав — поширюючи вигадки серед їхніх спільних знайомих.
«Я не зобов’язана мовчати, коли мене обливають брудом», — вирішила Лариса і натиснула.
Протягом дня під постом з’явилося чимало коментарів. На подив Лариси, більшість висловлювала підтримку. Навіть деякі друзі Юрія писали слова співчуття. Тетяна залишила довгий коментар із вибаченнями за те, що навіть на мить повірила словам Юрія.
Увечері здійнявся справжній шторм. Юрій зателефонував, ледве стримуючи лють:
— Ти що, з глузду з’їхала? Навіщо ти це виклала?
— Ти почав, — спокійно відповіла Лариса. — Я просто перестала мовчати.
— Ти розумієш, що виставила мене брехуном перед усіма? Люди тепер від мене відписуються!
— Совість повертається, коли правда стає публічною, — сказала Лариса й вимкнула дзвінок.
Здавалося б, Лариса мала б відчувати тріумф або хоча б задоволення. Але замість цього прийшло якесь дивне, тихе відчуття звільнення. Наче важкий тягар, що тиснув на плечі всі ці місяці, нарешті зник. Ні, Лариса не раділа й не мстилась. Вона просто повернула собі право на власну історію, на правду.
Лариса зрозуміла просту істину: не обов’язково бути святою, щоб не бути стервом. Її правда — її броня.
Наступного дня Тетяна зателефонувала:
— Слухай, тоді я повірила Юрію. Пробач. Тепер усе зрозуміло.
Лариса вперше за довгий час усміхнулася не з ввічливості, а щиро.
— Ти не винна. Люди часто вірять тому, хто першим розповів свою версію.
— Так, але ж я тебе знаю. Мала б зрозуміти, що ти на таке не здатна, — у голосі Тетяни звучало справжнє каяття.
Після цього дзвінка були інші. Знайомі, друзі, навіть далекі родичі — усі висловлювали підтримку, а дехто зізнавався, що чув версію Юрія і тепер йому соромно, що повірив.
Через тиждень після публікації посту зателефонував Юрій. Лариса вагалась, але вирішила відповісти.
— Ларо, — голос Юрія звучав незвично тихо, — я хочу попросити вибачення. Я… наговорив зайвого.
Лариса мовчала, чекаючи на продовження.
— Я почав переказувати гроші. Перевір картку. Перші сто тисяч уже там. Буду повертати по сто тисяч щомісяця. Як домовлялись.
— Чому саме зараз? — запитала Лариса.
Юрій голосно видихнув у слухавку:
— Бо ти маєш рацію. І тому що, як виявилось, важко жити, коли всі знають, що ти брехун.
Лариса перевірила банківський застосунок. Справді, сто тисяч гривень від Юрія. Перша виплата з обіцяних восьмисот тисяч.
— Дякую, — сказала Лариса. — І… щодо посту. Я не видалю його. Але якщо ти продовжиш виплати — напишу оновлення, що ти почав повертати борг.
— Справедливо, — погодився Юрій.
Після цієї розмови Лариса замислилась, як усе пояснити дітям. Звісно, зараз вони ще малі й мало що розуміють у дорослих стосунках. Але колись вони спитають: чому батьки розійшлися, чому тато казав одне, а мама — інше.
Лариса вирішила для себе: якщо спитають — розповість. Але без злості, без бажання очорнити Юрія в їхніх очах. Тільки факти. Бо важливіше бути чесною перед собою, ніж здаватися ідеальною в чужих розповідях.
На вихідних Лариса зустрілася з подругою в кафе неподалік від їхньої колишньої з Юрієм квартири. Після зустрічі, вийшовши на вулицю, вона на мить зупинилась і глянула в бік знайомого будинку. Дивно, але вперше від дня розлучення вона не відчула болю чи гіркоти. Лише легку ностальгію — як від перегляду старого фотоальбому.
Лариса повільно йшла вулицею, насолоджуючись теплим весняним днем. Позаду залишилось багато: кохання, що перетворилось на звичку, спільне життя, зрада, боротьба за правду. Але вона зрозуміла: найцінніше, що винесла з того шлюбу — це саму себе. Сильну жінку, яка більше не дозволить навіть близькій людині переписувати її історію.
Юрій продав квартиру через місяць. Лариса дізналась про це випадково — знову від сусідки. Але тепер ця новина не викликала в ній ані болю, ані тривоги. До того часу Юрій уже переказав триста тисяч з обіцяних восьмисот. І, видно, мав намір виконати обіцянку до кінця.
Іноді, передаючи дітей Юрію на вихідні, Лариса ловила його погляд — збентежений, винуватий. Він так і не зміг по-справжньому подивитися їй в очі після тієї історії з дописом. Але це вже не мало значення. Лариса рухалась далі.
У маленькій орендованій квартирі, яку вона поступово облаштовувала, ставало по-справжньому затишно. Нові меблі, нові фіранки, нові звички й захоплення. Лариса знову почала малювати — хобі, яке покинула ще до шлюбу. Життя знову набирало барв.
Звісно, момент розлучення не стерся з пам’яті. Але тепер, коли правда стала відомою, коли справедливість відновлена — Лариса могла відпустити образи. Не заради Юрія. Заради себе.
Минув рік після всіх цих подій. Лариса знову проходила повз будинок, де колись жила з колишнім чоловіком. У тій квартирі вже давно мешкали інші люди. Життя тривало. Лариса усміхнулася своїм думкам. Головне в цій історії — не те, що зробив колишній, і навіть не те, як вона відстояла свою репутацію. Головне — що вона навчилася цінувати себе, довіряти власній правді й не дозволяти нікому переписувати її історію.
Чоловік знаходить на своєму порозі немовля, загорнуте в ковдри