Чужі коробки завалили передпокій аж до стелі. Світлана зупинилася на порозі — що за халепа відбувається в її квартирі? Валентина Андріївна, свекруха, вовтузилася серед хаосу й усміхалась так задоволено, ніби щойно врятувала світ.
— Світланко, люба, ти тільки не лякайся! — життєрадісно всміхнулася свекруха. — Ну не могла ж я це добро на смітник винести! Це ж сімейні цінності! А у вас квартира велика — місця вистачить.
— Ем… — розгублено почала Світлана і раптом замовкла.
Спочатку домовленість із Валентиною Андріївною була така: перед продажем дачі вона тимчасово перевезе до квартири сина і невістки все, що не змогла віддати сусідам, усе, що вважає цінним.
— У мене ж квартира маленька, — казала вона, — і тягнути до себе все це нема сенсу. Тож рятівниками моїх речей станете ви. Там трохи речей! Комод, картини, ну і ще дещо… Іллюшо, ви як, допоможете?
Ілля погодився допомогти матері. Світлана, з якою він заздалегідь порадився, також не була проти…
Якби вона тільки знала, чим це обернеться! Ілля дав матері свій комплект ключів, і поки вони зі Світланою були на роботі, Валентина Андріївна, як виявилося, відривалась у квартирі на повну!
***
— Валентино Андріївно, ну… ми ж так не домовлялись… — нарешті обережно сказала Світлана. — Ми щойно завершили ремонт, і все тут було продумано…
— Ой, дурниці! — відмахнулась свекруха. — У вас тут була не квартира, а якась канцелярія! Ні затишку, ні… Коротше, я вже почала все переробляти. Ходімо, допоможеш мені!
І вона потягла невістку за собою до вітальні.
Світлана пішла слідом — і аж ахнула. Скляний журнальний столик, який вони з чоловіком нещодавно придбали, був завалений купою дрібничок. Поряд стояв привезений з дачі Валентини Андріївни масивний темний комод. На книжкових полицях тіснилися порцелянові собачки і якісь сувеніри з радянською символікою.
— Красота, правда ж? — захоплено вигукнула свекруха.
— Угу… — озвалася трохи розгублена Світлана.
— До речі, я ще не все привезла! — поспішила додати Валентина Андріївна. — На дачі, виявилось, стільки всього накопичилось… Коротше, туди ще кілька разів треба буде з’їздити.
— Кілька разів?.. — злякано подумала Світлана. — Тобто це лише початок?!
Повернувшись з роботи, Ілля нічого катастрофічного в діях матері не побачив.
— Ну і що? — відповів він, коли Світлана поділилася з ним переживаннями. — Ти ж сама розумієш — мамі нікуди подіти сімейні речі, а викидати шкода. Потерпи, потім розберемось.
— Потерпи… — буркнула про себе Світлана. — Легко сказати…
***
Наступного дня Валентина Андріївна з’явилася ні світ ні зоря і притягла нові коробки. І все б нічого, але вона, на жах Світлани, взялась командувати на кухні! Жінка безпорадно спостерігала, як її каструлі й сковорідки зникають, поступаючись місцем чавунним «монстрам».
— А це неподобство, Світланко, — повчально сказала свекруха, вказуючи на нещодавно придбану сковорідку, — треба заховати подалі. Там і ртуть, і цинк — чого тільки немає… Якщо сама не наважишся викинути, я знайду їй застосування!
— Е-е… — почала було заперечувати Світлана.
— Ось, тримай мою сковорідку замість твоєї, — ніби не помічаючи її замішання, продовжила свекруха. — Їй уже… Дай Боже пам’яті… Більше ніж п’ятдесят років! Так! На такій і картопелька смачніша, і м’ясо не пригорає.
— Валентино Андріївно… — пробурмотіла приголомшена Світлана.
— Та нічого, нічого, не дякуй! — відмахнулась свекруха і водрузила на плиту велику каструлю. — Дивись сюди, ось каструля. Не те що твої! У такій і компот, і супчик зварити можна… Хоча варити супи ти не вмієш, але нічого — навчу!
Світлана дивилася на свою кухню і не впізнавала її. Із затишної та сучасної вона перетворилась на…
— Якийсь склад непотрібних речей! — жалілась вона після вечері чоловікові, коли вони усамітнились у спальні. — Іллюша… ну ми ж не домовлялись так! Ми дозволили їй лише тимчасово перевезти речі з дачі, а вона що влаштувала… Ще трохи — і вона почне у нас ремонт робити! Іллю, ну поговори з нею!
Ілля, який досі ніколи не бачив дружину настільки схвильованою, уважно подивився на неї.
— Світ… — м’яко почав він. — Ну потерпи трохи. Мама вже не молода, самотня… Їй хочеться відчувати себе потрібною. Дай їй потурбуватись про нас. Кивай, погоджуйся, а потім переробиш по-своєму. Це ж неважко, правда?
Вирішивши, що розмова завершена, він повернувся до стіни.
***
Ще за два дні у вітальні з’явився килим із червоними трояндами. Коли Світлана спробувала заперечити, Валентина Андріївна категорично заявила:
— Червоні троянди приносять сімейне щастя! Ти ж не хочеш втратити своє щастя, а, Світланко?
Світлана вже подумала, що зараз почує лекцію про феншуй чи щось подібне, але минулося. Натомість наступного дня на дивані виросла ціла піраміда з подушок. А слідом у квартиру перекочували велетенські сансевієрії.
— У мене все продумано! Це ж мечі Георгія Побідоносця! — сказала свекруха, вказуючи на квіти. — Хто ще буде вас захищати від ворогів, як не Георгій?!
Світлана хотіла було сказати, що у них немає ворогів, але стрималась.
— Ой, тільки не подумай, Світланко, що я вам тут щось нав’язую, — раптом сказала Валентина Андріївна. — Якщо щось не подобається — викидай… Хоча, рука ж не підніметься в тебе на дідусеву шкатулку?!
Світлана не знайшла слів для заперечення, і на її комп’ютерний стіл урочисто поставили громіздку скриньку.
— Це все тимчасово, — намагалась заспокоїти себе жінка. Але з кожним днем вона переконувалась, що свекруха налаштована дуже серйозно. Вона планомірно завойовувала територію і була впевнена у своїй правоті.
***
І Світлана наважилась на бунт. Спершу вона позбулась жахливих порцелянових собачок. Потім на смітник перекочували серветки з вишитими півнями, кілька несмаковитих ваз і попільничка-лебідь із відбитим дзьобом.
Перший час Валентина Андріївна не помічала змін. Але потім — гримнув грім.
— Світлано! — голос свекрухи луною прокотився по квартирі, а за мить у дверях вітальні з’явилась вона сама. — А де моя кришталева ваза? Та, що стояла на комоді?
— Яка ваза?
Світлана вдала здивування, а сама подумала: «Ну ось, почалося…»
— Не вдавай, що не розумієш! — примружилась свекруха. — Велика, гарна, з гравіюванням, подарунок моєї пра-пра-бабусі! Вона ж тут стояла! Куди поділась?
— Не знаю, — збрехала Світлана. — Може, Ілля кудись переставив?
— Ага, звісно! — іронічно хмикнула Валентина Андріївна й продовжила інспекцію квартири.
— Ні, ну ти тільки подивись… І попільничка-лебідь зникла! І серветки! Чим вони тобі завадили?
Світлана мимоволі стиснулась. Уявити, що буде, коли свекруха виявить зникнення фарфорових собачок, було неважко. І вона не помилилась — за кілька хвилин почався апокаліпсис.
— Як ти посміла?! — кричала свекруха. — Родинні реліквії! Святу пам’ять! Винесла на смітник! Як у тебе тільки рука піднялась?!
— Валентино Андріївно, ну що ви таке кажете? Цих речей було надто багато… — спробувала виправдатись Світлана. — Все просто не поміщалось…
— Не поміщалось?! — загуділа свекруха, мов холодильник «Донбас». — А твій мотлох, значить, поміщається? Своє не викидаєш, а моє — на смітник?!
Заспокоїти Валентину Андріївну не вдалося. Вона ридала, звинувачувала Світлану в зневазі до традицій і погрожувала поскаржитись синові.
***
І ввечері вона це зробила.
— Твоя дружина викидає безцінні реліквії! — казала Валентина Андріївна синові. — Вона взяла і… кришталеву вазу від пра-пра-бабусі викинула в смітник!
Ілля докірливо подивився на дружину.
— Світ, ну навіщо так? — запитав він. — Треба ж було спитати спочатку…
— Спитати?! Я в власній квартирі маю питати дозволу?! — обурено вигукнула Світлана.
— Мама старається для нас, — бубонів Ілля, ніби не чув її. — А ти от так… Негарно. Некоректно.
— Ілля! — вигукнула жінка. — Та подивись навколо! Це вже не наш дім! Наша квартира перетворилася на філіал дачі твоєї мами!
— Як-як ти сказала? — підскочила свекруха. — Філіал?!
І знову почався скандал. Врешті-решт, втомлений Ілля запропонував:
— Так, усе! Давайте домовимось якось… Світлано, ти більше нічого не викидаєш без маминого дозволу. А ти, мамо, не приносиш сюди нічого без погодження зі Світланою. Домовились?
Валентина Андріївна невдоволено хмикнула, але кивнула.
***
Наступного дня, повернувшись з роботи, Світлана побачила на стіні вітальні металевий гак. На гаку висіла величезна картина, написана місцевим художником Василем. Називалася вона «Моя нездійсненна мрія».
На полотні було зображене море, на березі височів дерев’яний терем з різьбленими віконницями, вкритий ромашками від фундаменту до даху. З моря назустріч одне одному вистрибували два велетенські дельфіни, що усміхались на всі вісімдесят чотири зуби — немов у акули.
— Валентино Андріївно! — покликала Світлана, але свекрухи ніде не було.
На кухонному столі лежала записка: «Світланко, я повісила вам картину, яку подарував мій добрий друг. Тепер у домі справжнє мистецтво! Не ображайся! В. А.»
Світлана підійшла ближче до «мистецтва» й ахнула — акуратно пофарбована стіна навколо гака була безнадійно зіпсована.
***
— Ілля! — говорила вона ввечері чоловікові. — Це вже ні в які ворота не лізе! Або ти говориш з мамою, або я сама вживаю заходів.
— Ем… Ну так, з картиною мама, мабуть, трохи перегнула, — неохоче погодився він. — Я поговорю з нею. Хоча, в принципі, трагедії ж немає? На вихідних знімемо той гак, зашпаклюю стіну — і справу зроблено…
Він обійняв дружину і лагідно додав:
— Все владнається, не хвилюйся.
Але Світлана не була в цьому впевнена. Тому наступного дня, коли Ілля пішов на роботу, а Валентина Андріївна подалась у своїх справах і не планувала заходити, Світлана відпросилася з роботи — й почала діяти.
***
Спершу вона склала в коробки всі речі свекрухи. Потім викликала вантажників, дала адресу дачі Валентини Андріївни та попросила все перевезти туди.
— Буде скандал, — подумала вона, задоволено озираючи квартиру, яка знову виглядала, як раніше. — А і нехай! Вистачить терпіти!
Першим зміни помітив Ілля, коли повернувся з роботи.
— Світлано! — розгублено покликав він. — А де… Де все?
— Що саме? — спокійно поцікавилась Світлана.
— Та це ж мамині речі!
— А, ти про це… Я відвезла їх до неї на дачу.
— Як відвезла? — розгубився Ілля. — А чому не порадилась зі мною?
— Не хотіла відволікати тебе через таку дрібницю, — знизала плечима Світлана.
— Через дрібницю?! Світлано! — Ілля майже кричав. — Ти взагалі розумієш, що накоїла?! Ти уявляєш, як мама це сприйме?
— Нічого з нею не буде, — роздратовано відповіла Світлана. — Ці речі вона і сусідам могла роздати, якби ті ще не розтягнули їх. Кінець світу не настав — не панікуй.
— Та вона ж… збожеволіє! — вигукнув чоловік. — Вона ж як краще хотіла!
— Ілля! — вона подивилася на нього пильно. — Вона практично захопила нашу з тобою квартиру! Зіпсувала наш ремонт! Зробила з нашого дому якийсь антикварний склад!
— Але ж можна було поговорити… знайти компроміс…
— Я весь цей час намагалася з нею говорити! — різко перебила Світлана. — І дуже довго шукала той компроміс! У результаті я втратила власний дім!
У цей момент відчинились вхідні двері, і на порозі з’явилася Валентина Андріївна. В руках вона тримала чергову коробку.
— Іллюшенько, Світланко, я тут дещо… — почала вона і раптом обірвала себе.
Окинувши вітальню поглядом, вона ледь чутно прошепотіла:
— А що… А де… Куди поділись мої речі?! — загриміла вона. — Що сталося з моїми реліквіями?!
— Нічого не сталося, — спокійно відповіла Світлана. — Я відвезла їх на вашу дачу — там їм і місце.
— На дачу?! Та як ти посміла чіпати чужі речі?! Як посміла ними розпоряджатися без мого дозволу?!
— Валентино Андріївно! — твердо сказала Світлана. — Спочатку йшлося лише про тимчасове зберігання ваших речей, поки ви не вирішите, що з ними робити. Але ви почали просто захаращувати наш з Іллею дім…
— Захаращувати?! — видихнула свекруха. — Ваш дім? Прекрасно! Чудово! А я, значить, тут ніхто?! Ілля!
Вона глянула на дотепер мовчазного сина і зажадала:
— Скажи своє слово! Постав її на місце!
— Мамо… Світлано… — Ілля благально переводив погляд з однієї жінки на іншу. — Ну, може, ми знайдемо якийсь компроміс?
— Жодних компромісів більше, — твердо сказала Світлана. — Хочеш жити серед маминих антикварних речей — переїжджай до неї. А тут буде так, як ми самі вирішимо. Без жодних сторонніх порад.
— Сторонніх?! — зірвалася Валентина Андріївна. — Я — стороння?!
Скандал тривав дві години. Валентина Андріївна кричала, плакала, тиснула на сина. Ілля метався між матір’ю й дружиною. А Світлана мовчки чекала, поки все це закінчиться.
Зрештою свекруха зрозуміла, що ні сльози, ні погрози не діють — і демонстративно пішла.
Подружжя обмінялося поглядами, і Ілля втомлено мовив:
— Ну, гаразд. Що зроблено — те зроблено. Але тепер тобі доведеться налагоджувати стосунки з мамою.
— Ілля, — серйозно сказала Світлана, — я готова поважати її як твою маму. Але більше ніхто не буде вирішувати за мене, як має виглядати моя квартира.
Наступного дня вона викликала слюсаря, і той поміняв замки. Ілля звично буркнув щось собі під ніс, але заперечувати не наважився. Можливо, він теж втомився від постійних конфліктів.
Валентина Андріївна ще кілька разів намагалася потрапити до квартири з новими «знахідками», але щоразу отримувала ввічливу, проте категоричну відмову. Зрештою її візити припинились.
До речі, дачу вона згодом успішно продала разом із «реліквіями». На невістку ображалась ще довго, але з часом їхні стосунки налагодились.
— Грай, якщо не боїшся, — промовив господар, вишкірено дивлячись на покоївку. Йому хотілося посміятися… Але сміх застряг у нього в горлі, щойно вона торкнулася клавіш