На годиннику було 09:47, коли телефон Олени затріщав тривожно, як перед лихом.
Телефонувала Алла Вікторівна. Ну, не те щоб лихо, але після кожного її дзвінка хотілося або в душ, або в ліс — і бажано без зв’язку.
— Алла Вікторівна, — пробурмотіла Олена собі під ніс і натиснула зелену кнопку.
— Так, слухаю вас.
— Оленочко, привітик! Я на дачі. Покупці от приїхали, огляд хочуть зробити. Ти сама не приїдеш? Чи мені показати?
— Які покупці?! — Олена підвелася зі стільця, відсуваючи ноутбук. — Який, пробачте, продаж?
— Ну, Сергій казав, ви обоє вирішили. Я що, проти, чи що? Молодим гроші потрібніші. От і подумали, раз ти все одно там рідко буваєш…
— Алло, Алло Вікторівно, ви що, зовсім? Це МОЯ дача. Оформлена на мене. Який продаж? Які молоді? Які гроші?!
— Ой, Оленочко, не гарячкуй. Ми ж по-доброму. Невже ти за ту розвалюху тримаєшся?
— Ви зараз підете з МОЄЇ дачі й більше туди — ні ногою без мого дозволу. І, будь ласка, більше не втручайтеся в те, що вас не стосується!
Вона скинула дзвінок, руки тремтіли. Серце гупало, як барабан. За п’ять хвилин уже набирала Сергія.
Він відповів весело, наче щойно не намагався провернути «тихий» сімейний переворот.
— Привіт, сонечко!
— Яке, до біса, сонечко? Що ти там знову намутив зі своєю мамою?
— Ти про що?
— Про покупців на МОЮ дачу!
— Ну… Ми просто подумали, що це розумно. Ти ж туди рідко їздиш, дача стара, а нам зараз доплатити по іпотеці треба…
— «Ми» — це ти й твоя мама, я правильно розумію?
— Ну не починай, Олено. Ти ж сама казала — треба б ремонт. А тут такі гроші пропонують, що вистачить на квартиру Тані.
— Ага. Тобто моя дача — це тепер стартовий капітал для твоєї доньки від першого шлюбу?
— Ну ти ж доросла жінка. Розумієш, що дітям треба допомагати…
— Так от. Я доросла людина, і як доросла людина кажу тобі: ти — мій колишній відсьогодні. А дача — це моє. Зрозумів?
— Олено… Ну не гарячкуй ти так. Поговоримо вдома, добре?
— Поговоримо. Але тільки з нотаріусом.
Олена ходила по кухні, як по мінному полю. Одна кружка — бах — повз мийку. Друга — об стіну, прямо в килимок із написом «Дім там, де любов». Ах, як символічно. Любов тепер десь у районі іпотеки Тетяни Сергіївни.
Вона прожила з цією людиною вісім років. І в якийсь момент він став… м’яким, як варена морква. Завжди слухав маму. Але щоб ось так — без попередження, за її спиною, — це вже не чоловік, а дрібний шахрай.
Вона видихнула, взяла ключі й поїхала. На дачу. За «розвалюхою».
Коли вона під’їхала, Алла Вікторівна стояла біля хвіртки у своєму репертуарі — руки в боки, погляд як у завідувачки ЖЕКу, яка застала п’яного сантехніка в трояндах.
— Ну і навіщо ця сцена? Люди нормальні були, з грошима.
— Знаєте, Алло Вікторівно, дача — це не про гроші. Це про тата, який тут садив обліпиху. Про маму, яка варила компот і казала, що дах тече, але все одно смачно. Це — моє життя. А ви намагалися його продати, як старий казан.
— Ой, які ми чутливі. Це просто дім.
— Ні. Просто ви — не господиня. І ні мені, ні цьому дому ви не потрібні.
— І як же ти з сином жити зібралась після таких слів?
— А я й не збираюся.
Коли Сергій увечері прийшов додому, валіза стояла біля дверей. Зверху лежав аркуш з написом: «Дякую за все. Особливо за дачу. Жодної компенсації не буде. Усе — за документами. І по совісті.»
Він постояв, потім потягнувся до дверей спальні.
Зсередини — тиша.
Олена сиділа на ліжку, втомлено, з телефоном у руках.
— Ти серйозно, Олено?
— А ти що думав, у мене є кнопка «стерпиться — злюбиться»? Я — не майно. І моя дача — теж.
— Я просто хотів допомогти Тані…
— Допомагай. Але не моїм коштом.
Він пішов мовчки.
А вона залишилася — у квартирі, в повній самотності, але з ясною головою і… правом на дачу.
А ще — з правом на себе.
Минуло три тижні. Дача стояла самотньо — як і Олена.
А Сергій… Сергій не дзвонив. І слава Богу.
Серйозно — як тільки його голос спливав у пам’яті, вона згадувала той огидний момент, коли він спробував зазирнути їй через плече в життя і вписати туди свою маму й іпотеку.
Сказав би хоч: «Вибач». Або хоча б: «Знаєш, ми були неправі».
А він — тиша. Боягуз.
Але сьогодні в Олени був інший день: вона їхала на дачу. Тільки тепер — одна. Не як дружина. Не як чиясь там половинка, а як повноправна господиня, чорт забирай.
Дорога до дачі — звичайна: вибоїни, калюжі, як після бомбардування, і всюдисущі бабусі з граблями, які дивляться, ніби вона вторглася в їх приватне королівство.
— Ага, приїхала, нова пані. Ото шини в неї цілі.
Бабусі не говорили — бабусі думали вголос. Завжди.
Калитка скрипнула, як ображена дружина зранку.
У дворі — заросло. Трава, як у племінника після першої відпустки з армії — лізе в усі боки. Бузок майже задушив вишню. У альтанці валялися пляшки з-під дешевого пива.
Олена насупилася.
— Ну от, мамо, ну от, тату… Захищала я вашу дачу, як на барикаді, а тут… пиво «Чернігівське» і бички в герані.
Вона підняла пляшку двома пальцями, як отруту, і понесла в пакет.
За пів години вона вже вигрібала сміття з альтанки. Плечі нили, спина сварилась, але очі — блищали. Бо це було правильно. Своє.
На другий день з’явився він.
То чи сусід, чи самозванець, але — у треніках, з вусами і з виразом обличчя «ну ти даєш, баба».
— О, Оленочко! Ну треба ж! А я дивлюсь — хто там хазяйнує? Засумувала за природою, так?
— Ви хто, вибачте?
— Коля. Сусід ваш по ділянці. Я тут з вашою свекрухою трохи спілкувався. Вона казала, що ви, ніби, з’їжджаєте.
— З’їжджаю? А куди це я з’їжджаю, якщо я тільки приїхала?
— Ну, ви ж ніби з Сергієм розлучились?
— «Ніби» — це не юридичний термін, Коля. А документи на ділянку — в мене. Усе.
Коля замовк, але не пішов. Підозріло довго дивився на сарай, потім знову заговорив.
— А я думав, може, ділянку прикупити. Раз ви одна, та й роботи тут багато. Можу допомогти спочатку, а там — побачимо.
— Дякую. Але допомога від чоловіків, які ходять у треніках з носками в шльопанцях — не мій формат. Видихайте, Коля.
Він пішов з виглядом ображеного генерала, якого не допустили до стратегічної операції з захоплення чужої території.
Увечері приїхала свекруха.
На «Daewoo Lanosі», вся накрохмалена, ніби на прийом до голови облради. Вийшла з машини з виразом: «Зараз усе повернемо назад.»
— Оленочко, ну навіщо ці дитячі ігри? Ну пожила ти тут одна — і досить. Ми серйозно. Сергій іпотеку взяв. Таня народжувати збирається. Зрозумій — у нас тут справи серйозні.
— Які у вас справи на МОЇЙ дачі, Алло Вікторівно? У вас — пенсійна картка й огірки. У мене — документи.
— Документи — це папірці. А родина — це святе.
— А святе, Алло Вікторівно, не продається. І не обговорюється за моєю спиною.
— Я не розумію, як ти можеш бути такою… такою… егоїсткою!
— А я не розумію, як ви можете бути такою нахабною. От з цим і розходимося.
Свекруха завмерла, ніби її вдарило струмом. Потім стиснула губи та поїхала.
Пил стояв довго. Майже образливо.
На третій день приїхав Сергій.
Стояв біля хвіртки. Дивився, як вона копається в клумбі. Не наважувався підійти.
— Можна?
— Ти ж усе одно прийдеш. За маму ж незручно, мабуть?
Він зайшов, але не сів.
— Олен… Мені зле без тебе.
Вона усміхнулася, не озираючись.
— А мені з тобою було зле. Особливо — з твоєю мамою. Давай, скажи, що не знав, що вона сюди привела покупців.
Він опустив очі.
— Знав. Але думав, ти погодишся. Ми ж сім’я… були…
— Саме так. Були. А тепер можеш узяти свою сім’ю, іпотеку — й іти.
— Мені не квартира потрібна. Мені потрібна ти.
— Ти мене вже продав. Тільки не за ринком. Зі знижкою.
Він стис кулаки, дивлячись на неї.
— Я ідіот, так?
— Ти не ідіот. Ти — мамин синочок. А в мене цього сезону — своя капуста.
Коли він пішов, вона дістала з сумки телефон і записала в нотатки:
«Наступного разу — жодних Сергіїв. Навіть якщо обіцяють баню. Навіть якщо з бородою.»
Весна прийшла рано. Сніг ще лежав у тіні, а сонце вже гріло так, що в грудях в Олени ніби щось відтануло.
Вона стояла біля сараю, в гумових чоботях, з граблями в руках — і вперше за довгий час відчувала спокій. Не щастя — ще рано. Але вже не біль.
Сергій не з’являвся майже два місяці. Свекруха зникла зовсім — мабуть, будує нові плани з сусідкою Тамарою Іванівною, в якої син юрист.
От нехай їй і продають наступну дачу, — подумала Олена з усмішкою.
У квітні їй виповнилося 51.
Вона не святкувала. Купила пляшку сухого й добру рибу.
Посиділа на веранді, дивлячись на яблуню, і сказала вголос:
— Дякую, що залишилась, Оленко. Не продалася. Не розмазалась. Не здалася.
Тихо. Жодних докорів, жодних фальшивих привітань. Жодного «А Таня ж народжувати!»
Тільки тиша й пташиний писк.
А за тиждень він усе ж таки приїхав.
Сергій. Без квітів, але з документами.
Стояв на тому ж місці, що й торік навесні. В очі не дивився.
— Привіт.
— Ну? — Олена поставила граблі, витираючи руки об штани.
— Я переоформив свою частку у квартирі на Тетяну. Все. Ми тепер з тобою остаточно вільні.
Вона усміхнулася, примружившись.
— Яка турбота. Нарешті ти став щедрим. Або мама дозволила?
Він зітхнув.
— Я не за цим прийшов. Я просто… хотів сказати дякую. За те, що ти тоді встала. За себе. За все. Я тоді думав, що ти — жорстка. А тепер зрозумів: ти була єдина нормальна.
— І що? Повертати не будеш?
Він подивився прямо в очі. Спокійно. Без звичної метушні.
— Ні. Просто хотів, щоб ти це знала. І… якщо раптом колись… захочеш просто поговорити — я поруч.
— Ти забув, як ти одного разу «був поруч». Коли я ще варила борщ тобі й твоїй мамі. І платила за ділянку. А ти — плив за течією.
— Я не виправдовуюсь. Я просто тепер вмію називати речі своїми іменами.
Вона мовчала, стримуючи клубок у горлі.
— Олен… Ти стала кращою. Сильнішою. Це видно. У тебе погляд став інший.
Вона не відповіла одразу. Потім кивнула, коротко.
— Так. Бо я тепер із собою. А ти — з кимось там. Все чесно.
Він кивнув, розвернувся.
Пішов до хвіртки — повільно, але без жалю.
І вона раптом зрозуміла: все. Все минуло.
Ось і він пішов — остаточно. Без шансів. Без надії. Без бажання повернути.
І це — полегшення. А не трагедія.
За годину вона заварила міцний чай, взяла зошит і сіла на веранді.
Відкрила чистий аркуш і написала:
«Що я зрозуміла за цей рік:
— Якщо хтось хоче продати твоє — він і тебе продасть.
— Ніхто не має права вирішувати за тебе, навіть якщо ви спали в одному ліжку.
— Свекруха не зобов’язана тебе любити, а ти — не зобов’язана це терпіти.
— Вік — це не вирок.
— І якщо тобі 51 — це означає, що все найголовніше тільки починається.»
Наступного дня вона почала робити проєкт нового ґанку.
І так.
Замовила табличку на ворота:
«Власність Олени. Без погодження вхід заборонено. Навіть якщо ви колишній.»
— Твоїх щенят я не беру, з нами летять відпочивати тільки діти моєї доньки! — рявкнула свекруха