— Коли запросиш у нову квартиру, яку тобі чоловік подарував? — Чоловік? Він мені не дарував квартиру…

— Вікусь, як добре, що ти знайшла час зустрітися! Після того як ми обидві вийшли заміж, бачимося надто рідко. Навіть не знаю, як і чим ти живеш. Якби не соцмережі, взагалі б загубилися, — зітхнула Альона та обхопила трубочку губами, повільно потягуючи холодний молочний коктейль.

— Це точно!.. Стільки всього навалилося. Я й уявити не могла, що з відкриттям власної студії танців буду стільки часу проводити на роботі. Мене навіть чоловік рідко бачить, що вже казати про зустрічі з подругами, — усміхнулася Вікторія й відпила трохи кави.

Подруги товаришували з самого дитинства, навчалися в одній школі, навіть вступили в один університет — словом, були нерозлучними, доки під тиском дорослого життя часу катастрофічно не забракло. Віка познайомилася зі Степаном, молодим спеціалістом у компанії її батька, і закохалася в нього. Завдяки своїй кмітливості та стосункам із донькою боса, Степан швидко піднявся кар’єрною драбиною й став заступником Віктора Борисовича. Три роки тому Віка і Степан зіграли розкішне весілля. Сидіти вдома й нічого не робити молода жінка не хотіла. Батько, хоч і намагався влаштувати доньку в університет бізнесу та комунікацій, а роботу їй давати не поспішав, казав, щоб жила на повному утриманні чоловіка. Проте це здавалося їй нудним. Віка довго не роздумувала і вирішила відкрити власну студію танців. Танці були її пристрастю, вона часто посідала призові місця на різних конкурсах, тому пройшла додаткові курси й відкрила студію, де могла б ділитися навичками та навчати інших дівчат, які так само сильно любили танці. Можливо, цей бізнес приносив не так багато грошей, як будівельна компанія її батька, але на доходи можна було спокійно жити й ні в чому собі не відмовляти. Мама підтримувала Вікторію, а батько дивився на це крізь пальці, розраховуючи, що донька втомиться й сидітиме вдома на утриманні чоловіка. Степан же ніколи не висловлювався проти бажання Вікторії заробляти самостійно. Він казав, що якщо його дружині комфортно й подобається це заняття, то він зовсім не проти.

— От думаю, може, почати ходити до тебе на танці? А що? Підтягну фігурку, буду чоловіка після важких трудових буднів танцями радувати… та й бачитися з тобою частіше будемо.

— Записуйся. Чому ні? Тобі ж подобалося вчитися у мене ще в дитинстві, — засміялася Віка.

Альона тільки мрійливо усміхнулася, згадавши безтурботні роки, коли будь-яка дрібниця здавалася трагедією, а тепер так хотілося повернутися туди.

— Ну, подумаю!.. Ідея-то справді непогана.

— Ага! Подумай, — погодилася Віка, допиваючи каву. Напій уже вистиг і віддавав неприємною гіркотою на кінчику язика.

— До речі, коли запросиш у нову квартиру, яку чоловік тобі подарував на річницю? Ви туди хочете переїжджати чи будеш здавати? А може, планувала там студію відкрити, щоб не орендувати окреме приміщення?

Альона засипала подругу запитаннями, а та слухала й зовсім не розуміла, чого від неї хочуть.

— Квартиру? Чоловік? Він мені не дарував жодної квартири… На нашу річницю Степан подарував мені французькі парфуми й золоту ланцюжок.

— Оце так! — видихнула Альона і застигла з відкритим ротом. — Але ж він сам казав, що це подарунок коханій на річницю! Це точно був він. Я ж особисто вводила його паспортні дані, коли ми оформлювали все. Він звертався до нашого рієлторського агентства…

Альона готова була прикусити язика, бо ненароком бовкнула зайве, але водночас їй хотілося накинутися на Степана з кулаками й гарненько його провчити. Невже у нього була ще одна кохана жінка?

— Ти точно нічого не плутаєш? Впевнена, що це був Степан? Коли я просила допомогти мені грошима на оплату оренди студії одразу на рік, він сказав, що поки що коштів недостатньо, але… — Вікторія замовкла, думаючи, що їй робити далі. Невже чоловік насправді купив квартиру? Але для кого? Він їй навіть слова не казав про те, що планує придбати житло.

Вікторія встала з-за столу, її серце билося в шалено рваному ритмі. Вона не могла повірити в почуте і хотіла все перевірити, впевнитися, що Альона не бреше. Та навіщо б подрузі було вигадувати?

— Альоно, пробач, мені треба йти, — вимовила Віка хрипким голосом. — Я повинна у всьому розібратися.

Подруга подивилася на неї стривожено, але Вікторія вже прямувала до виходу. У голові раз у раз билися зрадницькі думки.

Як дісталася додому, молода жінка не пам’ятала. Вона пройшла до спальні й сіла на край ліжка, намагаючись заспокоїти свої думки. В голові крутилися слова Альони: «Він же казав, що це подарунок коханій на річницю!».

Вікторія поспішила до кабінету чоловіка. Вона почала перебирати папери, сподіваючись знайти хоч якусь підказку. І раптом на одному з аркушів побачила нотатки: адреса, цифри, ім’я рієлтора. Її серце забилося ще швидше. Невже це справді адреса нової квартири?

Зібравши всю свою рішучість, вона набрала номер рієлтора, вказаний у записах. Зателефонувавши, Віка намагалася приховати тремтіння в голосі.

— Добрий день, вас турбує секретарка Степана Воронова, — впевнено промовила Віка, вирішивши представитися саме так. — Шеф запитав, чи зможете ви зробити копію документів на квартиру, яку він нещодавно придбав через ваше агентство за адресою Соборна, 15.

Рієлтор замислився, перш ніж відповісти. Напружене мовчання, розбавлене лише стуком клавіш по той бік слухавки, змушувало серце битися ще сильніше. Невже зараз усе підтвердиться?.. Невже?

— Так, звісно. Угоду було зареєстровано три тижні тому, тому документи ще не передані в архів, я можу зробити копію, якщо потрібно, — впевнено відповів чоловік.

Три тижні тому… Саме тоді Віка зверталася до чоловіка з проханням допомогти оплатити оренду студії. Він відмовив, бо витратив гроші на купівлю квартири.

Вікторія відчула, як холод пробіг їй по спині.

— Дякую. Тоді я під’їду до вас протягом години.

Віка завершила дзвінок, і її голова закрутилася. Вона відчула, як знову підступає паніка. Вона не могла повірити, що Степан купив квартиру без її відома. Для кого?

Жінка вирушила до офісу рієлторського агентства, щоб отримати копію договору і показати її чоловікові. Тільки так вона могла домогтися від Степана правди. Документи їй видали швидко. Дивно було, що не попросили підтвердити її особу чи вказати доручення. Втім, навіть якби попросили, Віка легко могла б отримати їх через знайому.

Ведена бажанням якнайшвидше розібратися, що стоїть за цією покупкою, Віка поїхала за адресою, вказаною в договорі.

Вона довго блукала біля під’їзду, оцінюючи район — дуже навіть непоганий для життя. Просто чудове тихе місце. Квартиру тут можна було купити лише для справді дорогої людини, не шкодуючи грошей.

Нарешті зібравшись із силами, Вікторія піднялася на потрібний поверх і підійшла до дверей квартири. Серце калатало, а долоні спітніли від хвилювання. Натиснувши на кнопку дзвінка, вона відчула, як напруга тільки зростає. Двері відчинила молода дівчина з довгим світлим волоссям, яка, побачивши Вікторію, миттєво зблідла й відступила.

— Ви хто? — запитала вона, намагаючись приховати свій переляк.

— Я Вікторія, дружина Степана, — промовила Віка, намагаючись говорити впевнено, попри лють, що охопила її в цю мить і змушувала тремтіти.

Дівчина, усвідомивши, з ким має справу, помітно злякалася і почала тремтіти.

— О, Боже, — прошепотіла вона, відступаючи до стіни, ніби шукаючи опори. — Я… я не знала, що ви прийдете.

— От як? — Вікторія не змогла приховати ні гнів, ні біль. — Значить… Значить, ти знала, що він одружений?

— Так, знала, — зізналася дівчина, опустивши погляд. — Мене звати Катя. Ми зустрічаємося вже рік…

Слова Каті зависли в повітрі, готові розлетітися на мільйон уламків, що встромляться в серце й ранять ще сильніше.

— Ти знала, що він одружений, і все одно продовжувала з ним зустрічатися? — продовжувала наполягати Вікторія, намагаючись стримати сльози.

— Так, але… — Катя зробила крок до Вікторії, її голос тремтів. — Він казав, що у вас із ним проблеми. Говорив, що нещасливий. Я думала, що між вами все скінчено…

Вікторія відчула, як її серце стискається від болю. Як вона могла довіряти людині, яка роками її обманювала? А може, це триває з самого початку? Раптом Катя — не єдина, кому Степан скаржився на «погане» сімейне життя?

— Він казав, що любить мене, — майже пошепки вимовила Катя. — Обіцяв, що розлучиться з дружиною. Я думала, що ми будемо щасливі разом…

Вікторія більше не могла це слухати. Вона розвернулася й поспішила піти, розуміючи, що вже нічого не доб’ється від цієї дівчини. Не було сенсу накидатися на неї з кулаками або звинувачувати у тому, що чоловік не зміг стриматися. Винен був лише Степан. Тільки він. Заважував голову двом жінкам і думав, що правда ніколи не спливе на поверхню?

Повернувшись додому, Вікторія відчула, як гнітюча тиша обіймає її. Вона сіла на диван, намагаючись зібрати думки й підготуватися до розмови зі Степаном. Гнів і біль переповнювали її, але вона знала, що має залишатися спокійною. Не варто витрачати нерви на те, що вже неможливо змінити. Їхньому шлюбу зі Степаном настав кінець. Треба було це визнати.

Час тягнувся нестерпно повільно, і нарешті в замковій щілині пролунав скрегіт. Степан увійшов до квартири, його обличчя було втомленим, а плечі опущеними.

— Привіт, я затримався на роботі, — сказав чоловік, не втримавшись від позіху. — Ти нічого не приготувала сьогодні?

— Привіт, — відповіла Віка, старанно зберігаючи холоднокровність. — Нам треба поговорити.

Степан, помітивши напруження в голосі дружини, здивовано підняв брови.

— Про що? — запитав він, намагаючись виглядати безтурботно.

— Про тебе і Катю. Мені відома вся правда, — заявила Віка, з гордо піднятою головою.

Степан зблід, його впевненість миттєво випарувалася. Ще недавно він не сумнівався у своїй непогрішності, а тепер дивився на дружину переляканим поглядом.

— Яка правда? Що за Катя? Я нічого не розумію!..

— Я знаю, що ти зустрічаєшся з нею вже рік. Ми зустрілися й обговорили вашу неземну любов. Знаю, що ти купив їй квартиру, взявши, між іншим, гроші з нашого сімейного бюджету, — промовила Віка, витягуючи з сумки копію документів. — Ось підтвердження.

Вона простягнула йому папери, і Степан, кинувши на них погляд, спробував відмахнутися.

— Це не має значення, — різко заявив чоловік. — Ти не посмієш мене покинути. Ти без мене не впораєшся. Катя — просто дурненька дівчинка. Я розважався з нею і вирішив віддячити. В цьому немає нічого страшного. Я не збираюся руйнувати наші стосунки заради неї.

Вікторія відчула, як злість закипає ще сильніше. Чоловік смів говорити такі безжальні слова, не відчуваючи ні краплі провини.

— Не смій мене недооцінювати, Степане, — промовила Вікторія, дивлячись йому прямо в очі. — Я не збираюся жити зі зрадником. Запам’ятай це.

Степан зробив крок до дружини, його обличчя перекосилося від неприязні.

— Ти себе взагалі чуєш? — вимовив він, намагаючись нав’язати Віці свою точку зору. — Ти залежиш від мене, і ти це знаєш. Ти занадто сильно мене любиш, тому й залежиш і не зможеш прожити й дня без мене. Тож припини вже нести нісенітницю. Плотські утіхи — це жалюгідна дрібниця порівняно з тим душевним єднанням, яке нас із тобою пов’язує.

Віка, зібравшись із силами, заплющила очі, намагаючись стримати сльози.

— Я не буду терпіти твою брехню. Забирайся. Я більше не хочу бачити тебе поруч, — промовила вона рішуче, відчуваючи, як її голос міцнішає.

Степан зупинився, на мить його обличчя почервоніло від люті, але потім він лише кивнув:

— Добре, — тихо сказав він, повертаючись до дверей. — Ти ще пожалкуєш про це.

Коли Степан пішов, Вікторія залишилася сама в тиші, відчуваючи, як важкий тягар падає з її плечей. Вона знала, що зробила правильний вибір, і хоча попереду її чекало багато труднощів, вона була готова їх подолати.

Через кілька днів, зібравшись із силами, Вікторія вирушила до батька. Її серце калатало від хвилювання, але вона знала, що повинна розповісти йому всю правду. Віктор Борисович працював у своєму кабінеті, коли вона увійшла. Він відірвав погляд від документів, і його обличчя миттєво змінилося, щойно він побачив бліду й змучену дочку.

— Віко, що сталося? Ти виглядаєш схвильованою, — помітив чоловік, відклавши папери убік.

Вікторія глибоко вдихнула і розповіла батькові про все, що сталося. Вона повідала про зраду Степана, про те, як дізналася про його стосунки з Катею, і про те, як він обманював її протягом року.

Віктор Борисович, слухаючи дочку, з кожним її словом усе більше хмурнів. Коли вона закінчила розповідь, він підвівся і почав ходити кабінетом, стискаючи кулаки.

— Цей негідник! Я давно підозрював за ним махінації з грошима, — вимовив Віктор Борисович, ледь стримуючи гнів. — Я не копав глибоко, але тепер розумію, наскільки помилявся.

— Тату, я прошу тебе, допоможи мені знайти хорошого адвоката, щоб я могла розлучитися з ним якнайшвидше. Я не хочу більше бачити цю людину у своєму житті, — промовила Віка, відчуваючи, як сльози знову підступають до очей.

Віктор Борисович зупинився і подивився на дочку з рішучістю.

— Я звільню Степана. Він не заслуговує бути частиною ні нашої родини, ні компанії. Цю квартиру, яку він купив для Каті, я заберу. Він повинен зрозуміти: за свої вчинки треба відповідати. Якщо він не погодиться на розлучення, я змушу його. Можеш бути певна. Прийшов сюди ні з чим — так і піде… А якщо не послухає, я відправлю його за ґрати за всі ті тіньові справи.

— Дякую, тату, — прошепотіла Віка, обіймаючи батька.

— Все буде добре, доню. Я подбаю, щоб ця людина більше ніколи не змогла завдати тобі болю, — кивнув Віктор Борисович, його голос був сповнений впевненості.

Хоч Віктору Борисовичу й кортіло розірвати зрадливого зятя на шматки, він стримався. Не варто було уподібнюватися недостойній людині. Як і обіцяв доньці, він швидко змусив Степана погодитися на розлучення, примусив його продати квартиру, куплену для коханки, і машину, подаровану тестем на весілля. Чоловік не збирався залишати цьому брехливому типу нічого. Степан намагався вибачитися, казав, що розкаюється, але ніхто більше не хотів його слухати. Степан залишився ні з чим, і навіть «любов» Каті до нього швидко згасла без грошей і високої посади.

А Віка продовжувала розвивати свою студію танців. Вона поступово змогла відпустити образу, розуміючи, що вона лише руйнувала її зсередини. У нове життя треба було входити без тягаря минулого.