Щире зізнання

«Я виходжу заміж», — повідомлення від Олени прийшло у найнезручніший момент. Андрій щойно пройшов прикордонний контроль і прямував до літака після напружених переговорів.

Він одразу набрав її — у слухавці лунали лише довгі гудки. Спробував ще раз — безрезультатно. Уже сидячи в салоні, швидко написав: «Лечу назад. Приземлююсь о сьомій ранку. Побачимось». Він планував хоч трохи поспати в дорозі — відрядження виявилося не лише виснажливим, а ще й нервовим. І все через те, що перед від’їздом вони з Оленою серйозно посварились.

Здавалося, що в них усе добре: Олена була врівноваженою, здавалася щасливою в стосунках, але раптово щось в ній надломилося. Вона почала вимагати відповідей на ті вічні запитання, яких Андрій намагався уникати: «Хто я для тебе? Навіщо ми разом? Куди все це веде?»

Він панічно уникав таких розмов. Бо вже мав шлюб. І той розпався через його робочий темп — нескінченні поїздки, постійна зайнятість. Колишня дружина не витримала — їй не вистачало уваги, тепла, вона хотіла дитину, а Андрій до цього не був готовий.

Олена — зовсім інша. Захоплена своєю справою, вона наче приймала той факт, що чоловік ставить роботу вище романтики. Але тепер він засумнівався: можливо, для неї це все ж важливо? Офіційний статус, впевненість у завтрашньому дні…

Тоді, за вечерею, він завис у роздумах і не відповів одразу. А вона просто встала і пішла, залишивши його за столом. А тепер — «Я виходжу заміж». Пройшло всього чотири дні. Це ультиматум? Або ж вона справді прийняла якесь остаточне рішення?

Переліт тривав нескінченно довго. Він раз за разом дивився на телефон — Олена не відповідала, повідомлення залишались непрочитаними. «Невже заблокувала? Це не схоже на неї», — подумав Андрій.

Щоб якось заспокоїтись, він почав згадувати останні побачення. Все ж було чудово, весело, тепло. Невже він чогось не побачив? Чи ігнорував тривожні дзвіночки?

Можливо, ось що: їм дуже рідко вдавалося побути наодинці. Вона допізна працювала за ноутбуком, він постійно в роз’їздах. Але ті кілька вечорів, коли вони були разом, здавалося, важили більше за тиждень.

І раптом його осінило. Він жодного разу не сказав Олені, що кохає її. Жодного разу!

Чому? Не знаходив моменту чи просто не міг вимовити ці слова? А може, просто не вмів. Усі ці сердечка, троянди, коробки з бантами — усе це викликало в нього лише роздратування. Здавалося, це не про справжнє почуття.

Та чи має значення, як це виглядає? Якщо він її дійсно кохає — то мусить їй про це сказати. Відкласти далі не можна. «Повернусь — і одразу поїду до неї. Зізнаюсь. Може, вона ще не встигла…» — подумав Андрій і, врешті, задрімав.

***

Олена сиділа на балконі, притиснувши до грудей чашку гарячої кави, і спостерігала, як сонце повільно ховається за горизонт. Сьогодні вперше за довгий час вона дозволила собі піти з роботи вчасно. І це не випадковість. Рівно рік тому сталося майже те саме.

Тоді до її столу підійшов керівник і жартома спитав:

— Невже така красива й розумна дівчина у п’ятницю ввечері знову сидить у кабінеті? Може, вам є з ким провести цей вечір?

Тоді вона озирнулася й побачила: офіс порожній, усі вже пішли. А вона — знову залишилась одна серед паперів.

Вона усміхнулась керівнику:

— Напевно, просто заглибилась у роботу. Навіть не помітила, що вже вечір.

Після цього випадку Олена зібралася й, замість того щоб іти додому, пішла гуляти — до парку. Наодинці. Бо справді вже довгий час не було ні з ким провести вечір.

Вона глянула у дзеркало перед виходом:

— Ну що, можемо провести вечір самі? — промовила до себе. — А чому б і ні?

Відносини закінчилися кілька місяців тому. А подруги, одна за одною, поринули в материнство: малюки, підгузки, садки. Часу на щирі розмови й вечірні прогулянки вже не було.

Того вечора було тепло й затишно. Олена купила морозиво і пішла у напрямку парку. Щойно влаштувалася на лавці, як пролунав дзвінок із незнайомого номера.

— Добрий вечір. Це Олена Максимівна? — пролунав мужній голос.

— Так, це я. А хто говорить?

— Ви залишали своє резюме на сайті з працевлаштування?

Олена геть забула, що колись залишала резюме на одному з сайтів пошуку роботи. Минуло вже більше пів року відтоді, як вона ходила на співбесіди. Роботу знайшла швидко, тому навіть не згадала прибрати старі дані з інтернету.

— Перепрошую, але зараз я вже працевлаштована і цілком задоволена умовами, — відповіла вона спокійно. — Хіба що ви мені пропонуєте оклад у шість нулів?

— Насправді в мене до вас зовсім інше питання. Я б хотів зустрітись із вами особисто, — неочікувано сказав чоловік.

— Але ж я вам щойно пояснила, що з роботою в мене все вирішено, — Олена вже тягнулася, щоб завершити розмову.

Але голос на тому кінці знову пролунав:

— Почекайте! Я мав на увазі зовсім інше. Я хотів би запросити вас на побачення.

— Ви серйозно? — розсміялась вона. — Дійсно думаєте, що таке запрошення може спрацювати?

— Ну а чому б ні? Завжди буває вперше, — відповів він без нотки ніяковості. — До речі, у вас надзвичайно приємний голос, а сміх — просто неймовірний. Може, складіть мені компанію сьогодні ввечері? Надворі така прекрасна погода.

Олена вже хотіла ввічливо відмовитись, але в голові промайнула нещодавня сцена перед дзеркалом. «Хто шукає — той і знаходить», — згадала вона свої ж слова і, не стримавшись, загадково відповіла:

— Ну, якщо так, я зараз сиджу на лавці в ботанічному саду.

— Прекрасно! Буду там не пізніше, ніж за двадцять хвилин. До речі, мене звати Андрій.

Вона навіть не встигла уточнити, як він її упізнає, але потім згадала: у резюме ж було фото.

І справді — Андрій з’явився перед нею швидше, ніж вона очікувала. У руках — рожевий бутон троянди й морозиво.

На перший погляд — нічого особливого. Не високий, не м’язистий, не з обкладинки глянцю. Але в нього були глибокі, виразні очі й той самий оксамитовий голос, який ще по телефону зачепив її.

— Нестандартний спосіб знайомства, нічого не скажеш, — усміхнулась Олена, приймаючи троянду. — Твоя ідея?

Андрій підморгнув:

— Повір чи ні — порада від колеги з відділу кадрів. Розговорились якось: каже, після тридцяти вже складно з кимось познайомитися. От і запропонувала — подивись на сайтах з вакансіями. І фото є, і резюме чесніше, ніж профілі на додатках для знайомств. Там хоч освіта, досвід, амбіції видно.

— Мудро, — погодилася Олена. — Але виглядає все одно кумедно.

— Можливо. Та я радий, що ти не кинула слухавку. Зізнаюся, трохи хвилювався. А де ще зараз знайомитись? Усі або на роботі, або в онлайні.

— Мені знайомитись теж ніде. Клуби — не моє, вечірки — тим паче. А в мережі часу на це просто немає, — зізналася вона.

Розмова плинула легко, невимушено, ніби вони були знайомі сто років. У них знайшлося стільки спільного, що вони навіть не помітили, як вечір перейшов у ніч.

Він провів її до дому, і на прощання домовились подивитись разом кіно. З цього все й почалося.

Невдовзі побачення стали регулярними. Андрій повертався з відряджень — і одразу до неї. А Олена зустрічала його вечерею й новими фільмами для перегляду.

Про те, щоб з’їхатися або створити сім’ю, не йшлося. Їх обох обпалили невдалі шлюби. Олена вийшла заміж надто рано — у 19, за чоловіка старшого, ніж вона. І невдовзі втекла від нього з бажанням довести, що може реалізуватись сама.

Десять років вона будувала себе й кар’єру. Стосунки без побутових зобов’язань здавались ідеальними. Але з часом у парі з’явилася тріщина. Не гучна, не драматична — просто внутрішня. Питання повисло в повітрі: «Ким я для тебе?» А він промовчав…

Щойно ступивши з літака, Андрій поїхав просто до Олени. Втомлений, з мішками під очима, але щасливий.

Була ще дуже рання година. У нього був її ключ, але він не захотів заходити — подзвонив у двері.

Олена відкрила майже одразу. І щойно він побачив її, одразу почав говорити, як на одному диханні:

— Я кохаю тебе. І давно мав це сказати. Обіцяю — зміню життя, залишу ці поїздки. Буду вдома.

— Навіщо ж? — здивувалась вона. — Мені завжди подобалася твоя цілеспрямованість.

— Ти ж написала, що виходиш заміж? — запитав він розгублено. — За кого?

— За тебе, дурнику! — раптом кинулась йому на шию Олена. — Бо сам би ти ще роки три збирався!