Петро вийшов із ресторану з розстебнутим пальтом.
Стояв мороз, усе ж таки середина лютого. Але чоловік, здавалося, зовсім не відчував холоду. Йому хотілося якнайшвидше опинитися в салоні свого автомобіля. Там тепло, тихо, порожньо. Там немає цих людей і їхніх поглядів — допитливих, співчутливих, зацікавлених. Петро був не в тому стані, щоб спілкуватися.
Вони очікували від нього якихось слів чи дій, уважно стежачи за його реакціями.
Петро відкрив двері новенької іномарки, опустився на водійське сидіння. Цей автомобіль він нещодавно забрав із салону і радів, як дитина. Олеся тоді ще жартувала, що хтось у дитинстві не награвся машинками.
А Петро уявляв, як навесні вони поїдуть цим самим авто до столиці. Просто погуляти по Хрещатику, повечеряти в ресторані на оглядовому майданчику, просто поблукати вуличками Києва, розмовляючи про все і ні про що, як колись.
Петро тоді ще вірив, що його дружина одужає. Навіть не сумнівався в цьому. Що може бути серйозного у молодої, здорової жінки? Дрібне нездужання, не більше. Як же він помилявся.
При думках про дружину Петро відчував, як стискається серце. У голові не вкладалося, що її більше немає. Життя Олесі обірвалося раптово. Зараз він повертався з її похорону.
Цей день став найстрашнішим у його житті. Петро розумів, що деякі моменти цього дня переслідуватимуть його до кінця днів. З’являтимуться у снах, не даватимуть спокою. Перед очима поставала Олеся, на щастя, не та, що була сьогодні, холодна й непорушна, а щаслива, жива, усміхнена.
Петро намагався уявляти дружину саме такою, зберегти її у пам’яті в найдрібніших деталях. Але, на свій подив, розумів — це неможливо. Щось уже забувалося. Наприклад, її голос згадувався з труднощами. А часу минуло зовсім мало. Три дні тому Олеся ще була жива.
Вона хворіла, так. Петро розумів, що ситуація серйозна. Але навіть уявити не міг, що все закінчиться так трагічно. Лікарі виявили у Олесі рідкісне захворювання крові, пов’язане з онкологією. Лікування не допомагало. Але надія все ще жила. Здавалося, варто лише знайти інших лікарів, влаштувати Олесю до найкращої клініки, і все буде добре. Петро постійно був на зв’язку з фахівцями з усієї України, навіть звертався до закордонних медиків.
Олесю лікували дорогими препаратами, вона пройшла курс хіміотерапії. Були результати, але короткотривалі. У лікарні стан поліпшувався, але вдома все поверталося. Слабкість, погані аналізи, біль. За останні місяці Олеся стала тінню самої себе. Завжди тендітна, хвороба виснажила її до межі.
Кістки, обтягнуті сірою шкірою, синці під великими блакитними очима, неприродна блідість. Пишне волосся втратило блиск і густину. Їй бракувало сил навіть дійти до ванної чи приготувати сніданок.
Їжа втратила для неї смак. Але Олесі треба було їсти — так казали лікарі. Петро багато працював, він не міг залишити справу. Лікування коштувало чимало, тож він робив усе, щоб заробити потрібні кошти.
На щастя, поруч із Олесею були її мати Олена Іванівна та подруга дитинства Інга. Інга стала її постійною підтримкою, а Олена Іванівна, попри власні хвороби, старалася допомагати доньці.
Жінка працювала дистанційно, заповнювала картки товарів для онлайн-магазинів. Здавалося, що дохід був невеликим, але Інга раділа і цьому. Вона закінчила кулінарний технікум і за фахом працювати зовсім не хотіла. Тягати важкі каструлі, проводити весь день на кухні, де панує спека, – це було не для неї. Інга знайшла зовсім інший спосіб заробітку.
Такий вільний графік дуже підходив Інзі. Вона могла доглядати за Олесею без проблем. Щоранку приїжджала з ноутбуком до квартири Петра й Олесі, а поверталася лише ввечері, коли господар приходив додому. Інга розважала Олесю розмовами, готувала їй спеціальні страви, рекомендовані лікарями. Вчасно нагадувала про таблетки, годувала й поїла за розкладом.
Вона не давала подрузі впасти у відчай. Постійно жартувала, пригадувала кумедні історії з їхнього дитинства. Петро був дуже вдячний Інзі. Вона зробила багато для їхньої сім’ї.
На похороні зібралося багато людей. Ще б пак! Олеся ж була така молода, активна, товариська.
Петро навіть подумки не міг додати до всіх цих визначень слово «була». Він досі не вірив у те, що сталося. Колеги, родичі, друзі та подруги – цілий натовп людей. Чоловік навіть розгубився, побачивши таке скупчення біля воріт церкви, де відбувалося відспівування його коханої. Звісно, всі вони співчували, плакали, висловлювали скорботу. Але життя завжди триває.
Петро, попри своє складне емоційне становище, помічав деталі. Люди говорили між собою про буденні речі, навіть усміхалися іноді. Так, втрата Олесі стала трагедією для кожного з них. Вони її знали і, можливо, навіть любили.
Проте їхні почуття не можна було порівняти з тим, що переживав Петро. Вони не могли зрозуміти всю глибину його відчаю, не відчували його болю. І це його дратувало, злило. Петро стримувався, щоб не наговорити грубощів. Лише Олена Іванівна й Інга скорбили так само, як він.
Відспівування, кладовище, потім поминки в ресторані. Застілля ще було в розпалі, коли Петро раптом зрозумів, що більше не може там залишатися.
Додому їхати теж не хотілося. Там усе нагадувало про Олесю. Як зайти в квартиру, знаючи, що кохана дружина більше ніколи не буде там? І все ж залишатися серед цих людей, які вже почали оживлено розмовляти, переглядатися, усміхатися, – він не міг. Це відбувалося само собою.
Гості намагалися зберігати сумні обличчя, але життя брало своє. Петро піднявся зі стільця й, не прощаючись, рушив до виходу. Інга помітила це й поспішила за ним.
— Ти куди? — вона зупинила його, взявши за руку.
Вони вже вийшли з зали у вестибюль.
— Не можу більше тут залишатися, — чесно відповів чоловік.
— Додому?
Петро кивнув.
— Хочеш, я поїду з тобою?
Інга уважно дивилася Петру в очі. Однією рукою вона тримала його за лікоть, іншою обережно гладила по спині. В її погляді було стільки турботи, співчуття. Добра вона, Інга. Вірний друг. А колись вона не подобалася Петру.
Він навіть сперечався з Олесею, яка запевняла, що її подруга – найвірніша і найдорожча людина у світі. Що ж, Олеся мала рацію. Життя це довело.
— То мені їхати з тобою? — перепитала Інга.
— Ні, не варто. Хочу побути сам.
— Як скажеш. Але якщо що, одразу телефонуй, добре? У будь-який час дня й ночі. Якщо захочеш поговорити чи раптом щось знадобиться… Мені теж важко. Разом, мабуть, легше пережити це горе.
Інга опустила очі. Здавалося, в цей момент вона боролася зі сльозами.
— Краще побудь з Оленою Іванівною, вона виглядає зовсім зле. Я б і сам, але не можу.
Інга кивнула.
Так, Олені Іванівні було дуже важко. Єдину дочку втратити — не жарти. Молоду, красиву, веселу. Жінка все життя присвятила Олесі. Тягнулася з усіх сил, щоб дати дочці хоча б найнеобхідніше. Було важко, але вдалося. І ось такий підсумок. Олену Іванівну в буквальному сенсі підтримувала якась її родичка.
То двоюрідна сестра, то троюрідна племінниця — Петро не розбирався в цих зв’язках. Жінка, трохи молодша за Олену Іванівну на вигляд, постійно була поруч із нею. То підсуне таблетку, то піднесе флакончик до носа. Загалом, пильно стежила за станом нещасної матері. Добре, що знайшлася така людина.
Петро, звичайно, не залишить Олену Іванівну. Він завжди буде поруч. І… поговорить із нею, але пізніше. Наразі в чоловіка не було ні моральних, ні фізичних сил для цього.
Він сидів в автомобілі й дивився згаслим поглядом на вулицю. Сніжно, морозно, нелюбима пора року. Зима вже набридла, а до весни ще далеко.
Петро не поспішав додому. Він розумів, що там багато речей Олесі. І як на них тепер дивитися, якщо навіть без цих речей у голові лише вона?
Олеся й Петро познайомилися близько п’яти років тому. Це сталося у спортивному клубі, де Олеся працювала фітнес-тренеркою. Вона вела групові заняття лише для жінок.
У тренажерній залі працювали інші тренери, але їх не вистачало на всіх охочих. Тому Олеся, помітивши, як неправильно новачок використовує тренажери, допомагала йому, хоча й не повинна була цього робити. Олеся одразу сподобалася Петрові. Ну ще б пак — висока, струнка, підтягнута, з великими блакитними очима, що красиво виблискували на світлі, й русим волоссям. Справжня красуня.
У тренажерці було багато симпатичних дівчат. Око раділо. Але Олесю вирізняли її природність і доброзичливість. Вона була теплою, відкритою, усміхненою. Якось поступово Петро й Олеся зблизилися, їхні стосунки набули дружнього характеру.
Вони жартували одне з одним, ділилися новинами дня, дедалі краще пізнавали одне одного. Петро боявся зробити перший крок. На роботі він був рішучим і впевненим, брався за складні проєкти, долав найтяжчі завдання, навіть ризикував. А от запросити Олесю на побачення чи хоча б у кіно було страшно.
Бо ж а раптом відмовить? І як тоді спілкуватися? З’явиться незручність, Олеся, чого доброго, ще уникатиме його.
Невідомо, чим би все це закінчилося, якби Олеся сама не проявила ініціативу.
— Чув, до нас «соколи» приїжджають? — якось звернулася вона до Петра. — Може, сходимо? Бо моя подруга Інга таке не слухає.
Петро навіть спантеличився на секунду. Вони з Олесею часто обговорювали музичні смаки, обидва любили рок, обидва слухали гурт «Сокіл». Петро бачив розклеєні по місту афіші, але йому чомусь і на думку не спадало запросити дівчину на концерт. А Олеся? З її вуст пропозиція відвідати концерт прозвучала так легко й природно.
Виявилося, у неї в квитковій касі працює тітка, і вона дістала для племінниці два безкоштовні квитки. Звісно, він погодився.
Петро вперше опинився з Олесею поза межами спортзалу. Вони йшли зовсім поруч, час від часу ніби випадково торкаючись одне одного руками чи плечима, обговорювали гурт, новачків у спортзалі, навіть роботу Петра. Так, Олесі, здавалося, було щиро цікаво те, чим займається Петро.
— Ти такий розумний, розбираєшся у всіх цих відсотках і графіках. Ех, мені б таку голову!
На той час Петро вже знав, що Олеся одразу після школи намагалася вступити до університету й теж на економічний факультет, як і він. Але їй не вистачило балів навіть для мінімального порогу. Тоді конкурс на престижний напрям був дуже високим.
Але дівчина не засмутилася, адже економіка її не дуже цікавила. Та й математика, логіка й подібні дисципліни їй не надто подобалися.
Скоріше за все, вступ на економічний факультет був бажанням матері Олесі, Олени Іванівни. Та вважала, що економіст — це поважна і прибуткова професія, тому в старших класах, попри свою невелику зарплату, найняла для доньки репетиторів. Проте ті не впоралися із завданням.
Дівчина так і не вступила на омріяний факультет. Зате здійснилася інша її мрія. Олеся ще з дитинства мала пристрасть до спорту. Вона з першого класу відвідувала спортивну школу, відділення спортивної гімнастики, їздила на змагання, отримувала розряди. Зірок із неба не хапала, але певних успіхів таки досягла.
Олеся з задоволенням навчалася в інституті фізкультури, отримала диплом і влаштувалася до спортивного клубу.
— Одні бонуси від такої роботи, — ділилася вона враженнями з Петром. — По-перше, мені подобається рух. Я без цього не можу. По-друге, приємно дивитися, як люди поступово змінюються, худнуть, стають упевненішими в собі. Ну і по-третє, я сама завжди у відмінній формі.
Петро усміхався. Так, форма в Олесі була що треба. Навіть у простих речах із недорогих магазинів її струнка фігура виглядала неперевершено. Того їхнього першого вечора після концерту Петро нарешті наважився зізнатися дівчині у своїх почуттях. Момент видався дуже вдалим. Вони гуляли по безлюдному осінньому парку.
Яскраві високі ліхтарі, дерева, вкриті золотим листям. І нікого навколо.
— Знаєш, ти мені дуже подобаєшся, — рішуче сказав Петро, дивлячись в її великі блакитні очі. — Я… ти…
— Ну, нарешті, — усміхнулася Олеся. — Я вже думала, ти ніколи не наважишся. Я все знаю, це помітно. Але чого ти так напружився? Ти мені теж дуже подобаєшся, правда.
Петро тоді не вірив своїм вухам. Ось так все виявилося просто й легко. І чого він стільки часу вагався?
Вони почали зустрічатися: прогулянки містом, вечори в затишних кафе, поїздки на природу. Поступово Петро й Олеся познайомилися з друзями одне одного. Так Петро дізнався про Інгу, найкращу подругу його коханої дівчини.
Чомусь Інга одразу не сподобалася Петрові. Вона була симпатичною, рудоволосою дівчиною, невисока, приємно округла, із зеленими очима. Цілком приваблива, з широкою усмішкою та дзвінким сміхом. Здавалося б, чудова людина. Але щось у ній не так.
Олеся й Інга виросли разом, жили в сусідніх під’їздах, гралися в одній пісочниці, а, ставши першокласницями, сіли за одну парту.
Завжди й усюди разом. Інга спершу теж займалася гімнастикою. Дівчата разом ходили до спортзалу, але в Інги не дуже виходило. Навіть другий юнацький розряд їй не давався, тож вона й покинула. А от Олеся залишилася. Інга, як і Олеся, не могла похвалитися успіхами в навчанні. Спершу вони були слабкими хорошистками, а згодом скотилися до трійок.
Проте завдяки старанням репетиторів Олесі вдалося отримати гарний атестат і вступити до вишу. Інга ж закінчила кулінарний технікум, але, за її словами, не збиралася надриватися на важкій роботі. Тому знайшла собі необтяжливе заняття — роботу онлайн.
Заробляла копійки, але на життя загалом вистачало. Незважаючи на такі вихідні дані, Інга була досить амбітною дівчиною. Вона планувала у майбутньому відкрити власну справу. Щоправда, жодних кроків у цьому напрямку не робила, пояснюючи це завантаженістю на роботі та іншими життєвими обставинами.
Було в Інзі щось неприродне. Але Петро не ділився цими своїми спостереженнями та враженнями з Олесею. Він бачив, наскільки дівчата близькі, вони часто згадували якісь спільні моменти з дитинства й юності, підкреслюючи свій зв’язок. Петро не хотів засмучувати кохану.
Олеся переживала за Інгу, адже тій чомусь не щастило з хлопцями. Вона навіть просила Петра познайомити її з кимось із його друзів чи колег. Петро спробував. У нього на роботі був молодий, неодружений програміст — хороший хлопець, але дуже сором’язливий і недосвідчений. Він, як і Петро колись, не дуже вмів спілкуватися з дівчатами. Нічого не вийшло. Програміст і Інга сходили на єдине побачення — і все.
Потім хлопець неохоче пояснив Петрові, що вони не підходять одне одному за характером. А трохи пізніше зізнався, що Інга надто швидко почала його «виховувати». На першому ж побаченні будувала з себе примхливу принцесу, натякала на походи в дорогі магазини. У хлопця виникло відчуття, ніби його використовують. І це було дуже неприємно.
Другого побачення йому не хотілося.
Ще Петрові не подобалися жарти Інги щодо Олесі. Начебто дружній стьоб, але Петро відчував, що подруга недооцінює досягнення Олесі. Принаймні, йому так здавалося. Проте Інга була чудовою подругою. Вона завжди була поруч із Олесею, коли тій потрібна була допомога, підтримувала її у складних ситуаціях, знаходила потрібні слова, щоб розвеселити подругу.
Здавалося, дівчата розуміли одна одну без слів. Інакше й бути не могло, зважаючи на роки їхньої дружби. Саме Інга була поруч із Олесею, коли та згасала. Навіть у найважчі дні, коли Олесі було зовсім погано, Інга примудрялася викликати слабку посмішку на її обличчі.
У Петра цього не виходило, як він не старався, але Інга справлялася. У ті важкі дні Петро навіть відчував себе винним. Адже він ніколи добре не ставився до Інги, а вона виявилася вірною подругою. Інга навіть із похороном допомогла. Петро був у такій прострації, що не розумів, кому телефонувати, що робити.
Інга взяла на себе всі турботи. Петрові залишалося лише переводити гроші туди, куди вона казала.
Чоловік похитав головою, відганяючи неприємні спогади. Він усе ще сидів у машині. Уже стемніло. Люди невеликими групами виходили з ресторану. Це були ті, хто прийшов сьогодні попрощатися з Олесею. Петро бачив, як у таксі сіла Олена Іванівна зі своєю родичкою.
Інга провела їх до машини, а потім попрямувала до якихось спільних знайомих. Вочевидь, ті повинні були підвезти її додому. Петра Інга не помітила. І чоловік був цьому радий. Вона обов’язково захотіла б поговорити з ним, втішити його. А Петрові хотілося побути самому. Він намагався викинути з голови образ Олесі, яка лежала без сил на ліжку у спальні.
Риси обличчя загострилися, губи зблідли. Вже тоді було зрозуміло, що порятунку немає. Але Петро не звертав уваги на ці ознаки. Він був сповнений планів і надій. Чоловік домовився, щоб Олесю перевезли до київської клініки. Від неї вже всі відмовилися, але один професор погодився спробувати експериментальне лікування.
Гарантій він не давав, але це був шанс. Інга сумнівалася. Вона намагалася пояснити Петрові, що не варто мучити Олесю. Їй потрібен спокій. Які ще поїздки до столиці в такому важкому стані? Її думка нічого не вирішувала, але все ж Петрові було неприємно, що вона так завзято відмовляє його.
Хоча він тримав себе в руках. Інга так багато зробила для Олесі, для них обох.
Коли проявилися перші симптоми хвороби? Напевно, це сталося трохи більше року тому. Спочатку ні Петро, ні сама Олеся не звернули уваги на тривожні дзвіночки. Ну, вона почала швидше втомлюватися. Якщо раніше після тренувань вона приходила додому веселою, сповненою енергії, то тепер у неї ледь вистачало сил, щоб прийняти душ.
А потім дівчина падала на диван, вмикала телевізор і дивилася серіали.
— Щось на тебе не схоже, — жартівливо зауважував Петро.
Він повертався з роботи пізніше.
— Ну що поробиш, вік, — посміхалася Олеся.
Це було тільки початком. Попереду на дівчину чекали значно важчі випробування, але тоді ніхто з подружжя навіть не здогадувався про це.
Олеся і Петро планували дітей, обидва мріяли про велику родину. Петро навіть уже придивлявся будинок у заміському селищі. Його квартира була дуже просторою та гарною, але коли у них з’являться діти, їм знадобиться більше місця. І, звичайно, великий сад із гойдалками та каруселями для веселих ігор. Олеся любила розмови про те, якою буде їхня сім’я.
Подружжя будувало грандіозні плани: чим їхні діти будуть займатися, куди вони їх повезуть у подорожі, які дні народження будуть їм організовувати. Це були приємні бесіди, які дарували душевний спокій і тепло. Але і Петро, і Олеся погоджувалися, що поспішати з дітьми не варто. Петро часто їздив у відрядження, така в нього була посада. Його часто не було вдома через термінові справи та ділові поїздки. Олеся ж активно будувала свою кар’єру.
Фітнес-тренер — це особистий бренд, над яким треба багато працювати. Контракти з різними фітнес-клубами міста, постійне навчання для підвищення майстерності. У Олесі поки що також не було часу на материнство. Обидва жили активним життям і багато працювали заради спільного майбутнього. До того ж, вони були молоді, дуже молоді.
Біологічний годинник поки що не цокав, ніщо не підганяло.
— Коли вже онуками нас порадуєте? — часто питала мама Олесі.
— Порадуємо, — обіцяла дочка. — Обов’язково порадуємо, але зараз ще не час, ми обидва робимо кар’єру.
— Ну і робіть, але дитина не завадить. Якщо що, я завжди допоможу.
— Мамо, але ж у тебе серце слабке, мені совість не дозволить навантажити тебе активним малюком.
Згодом Петро часто згадував ці розмови й болісно шкодував, що вони не послухалися поради Олени Іванівни.
Чоловік відчув, як до очей знову підступають сльози. Він досі не завів мотор. Довкола вже зовсім стемніло, починалася завірюха. Петро думав про дітей, яких вони з Олесею так і не встигли народити.
З одного боку, якби в них залишилася дитина, чоловік зараз не почувався б таким самотнім. У його житті був би сенс, заради якого варто жити, старатися. З іншого боку, маленький хлопчик чи дівчинка втратили б найдорожчу людину — маму. Навіть думка про це була болісною.
Петро витягнув із кишені телефон і розсіяно почав гортати галерею. Там було багато фотографій: знімки з святкувань, документи, випадкові кадри. Його цікавили лише фото Олесі. Рік тому хвороба вже дала про себе знати, але Олеся ще виглядала звично. Вона намагалася жити своїм звичайним життям, хоча такий активний темп їй вже було складно витримувати.
Спершу дівчина відмовилася від кількох підробітків, потім залишила курси, які давно мріяла закінчити.
Вона схудла, виглядала втомленою, її часто нудило. Спочатку Петро навіть припускав, що це симптоми вагітності. Він умовив кохану пройти обстеження. Сам записав її у найкращу клініку міста і навіть супроводжував на прийом.
Олесю оглянули, взяли аналізи, зробили УЗД, призначили повторний прийом. Лікарям потрібен був час, щоб дочекатися результатів і сформулювати висновки. Петро майже не сумнівався — їх потішать новиною про вагітність. Нудота Олесі, її часті запаморочення, слабкість…
Він уже уявляв себе в ролі батька. На повторний прийом він знову пішов із дружиною. Хотів бути поруч, коли лікарі оголосять радісну новину. Але слова лікаря шокували подружжя. Точний діагноз вони не могли поставити. Було зрозуміло, що мова йде про рідкісне захворювання крові. Це було страшно.
Він дивився на тендітну дружину і не знав, як їй допомогти. Якби Олесі загрожувала зовнішня небезпека, Петро перевернув би гори, віддав би своє життя, щоб захистити кохану. Але це була така біда, що йшла зсередини. І нічого не можна було зробити.
Олеся трималася молодцем, спокійно ставила лікарю запитання про подальші дії, цікавилася перспективами. Але чоловік у білому халаті мало що міг їй сказати про хворобу. Точний діагноз так і не було поставлено, тому визначити схему лікування теж не видавалося можливим. Почалася боротьба. Олеся тепер їздила до лікарні, як на роботу.
До речі, про роботу довелося тимчасово забути. Тоді здавалося, що тимчасово. Це було рішення Петра. Гроші на лікування й життя заробляв він, а Олесі потрібно було більше відпочивати, так сказав лікар.
— Може, залишиш фітнес-клуб? — обережно запропонував Петро. — Тимчасово, поки не вилікуєшся. Потім усе надолужиш.
— Так, ти правий, так буде краще, щось я занадто сильно останнім часом втомлююся.
Олеся легко погодилася, навіть занадто легко. Це лякало не менше, ніж її дивний невизначений діагноз.
Батьки Петра залучили всі свої зв’язки, Олесю оглядали провідні лікарі країни, вона лежала в найсучасніших клініках, отримувала найкраще лікування. Дівчину навіть консультували закордонні фахівці.
Час від часу Олеся лежала в лікарнях і клініках. Точний діагноз їй так ніхто і не зміг поставити. Йшлося про якусь дивну та маловивчену форму раку крові.
Петро з болем у серці спостерігав, як його кохана слабшає, втрачає вагу, перетворюється на тінь. Уся його життя тепер складалося з тривог за дружину та пошуку лікарів, готових узятися за цей складний випадок.
Добре, що її подруга Інга завжди була поруч. Петро не міг підібрати слів, щоб висловити Інзі свою вдячність. Чоловік спочатку хотів найняти доглядальницю, але Інга відмовила його.
— Ти тільки уяви, як Олеся почуватиметься з чужою людиною. Та й взагалі, доглядальниць наймають для стареньких бабусь чи важких інвалідів. Не хочу, щоб моя подруга відчувала себе такою.
Петро не міг не погодитися з нею. Тоді він запропонував Інзі гроші, але та рішуче відмовилася.
— Ти що, зовсім, чи що?
— А що такого? Ти доглядаєш за тяжко хворою людиною, витрачаєш свій час на Олесю. Це має оплачуватися.
— Вона ж моя подруга, — Інга дивилася на Петра з докором. — Ми виросли разом, ми як сестри, навіть ближчі за сестер. Які гроші? Мені не складно посидіти з Олесею, тим більше що робота дозволяє.
Петро не став наполягати.
Не кожна має таку подругу.
А ще кажуть, що жіночої дружби не існує.
Того останнього вечора Інга і Петро пили чай на кухні. Чоловік затримався на роботі, прийшов пізніше, ніж домовлялися. Але Інга ні поглядом, ні словом не виказала свого невдоволення. Вони часто так вечеряли разом, розмовляли про Олесю та не тільки.
Поруч із Інгою Петрові здавалося, що все буде добре. Вона заражала його своїм оптимізмом і вірою в благополучний результат. Інга часто говорила фразу: «Коли Олеся одужає». Вона казала це так, наче ані на мить не сумнівалася в тому, що так і буде. Але того вечора навіть Інга виглядала занадто засмученою та розгубленою.
— Олесі сьогодні весь день було погано. Я навіть швидку викликала. Лікарі пропонували її госпіталізувати, але я відмовилася.
— Правильно, — схвалив Петро.
Він уже знав, що в місцевих лікарнях Олесі точно не допоможуть. То навіщо ж поміщати її до казенних стін до чужих людей?
— Я її ледве змусила прийняти ліки, зовсім вона ослабла.
— Нічого, — Петро міцно стиснув кулаки під столом. — Уже через три дні її спеціальним транспортом відвезуть до Києва, там її готові прийняти.
— До Києва? Знову ти про це. Думаєш, варто влаштовувати їй такий стрес? Олесі зараз краще не переживати зайвий раз. Їй потрібен спокій. Сам же казав, що професор так сказав.
— Я не можу сидіти, склавши руки, — похитав головою Петро.
Він і сам не знав, як краще. Ніхто цього не знав.
Петро дуже сподівався на лікаря, який зацікавився випадком Олесі й уже розробляв індивідуальну схему лікування для важкої пацієнтки. Інші лікарі відмовлялися, розводили руками, визнаючи власну безсилість.
— Ну, тут залишається тільки сподіватися на диво, — похитав головою відомий професор, до якого Петро звертався зовсім недавно.
— А вони бувають, ці дива?
— Звісно, за свою практику багато такого бачив, що розкажи — не повірять.
Але жити лише мріями й надіями Петро відмовлявся. Він завжди був людиною справи, тому продовжував шукати лікарів, які могли б узятися за цей непростий випадок.
— Ну, вирішувати, в будь-якому разі, вам із Олесею, — на прощання усміхнулася Інга. — Може, дійсно в Києві їй допоможуть, хто знає. Я вас підтримаю й допоможу, чим зможу.
— Дякую, — щиро промовив Петро. — Ти так багато для нас робиш.
— А як інакше? Завтра о дев’ятій буду у вас. Сподіваюся, вранці Олесі стане краще.
Але надії Інги не справдилися. Того вечора Петро довго сидів біля ліжка дружини, тримав її за тоненьку руку, гладив по волоссю. Вона вже спала.
Олеся останнім часом узагалі здебільшого перебувала в глибокому сні. Можливо, так їй було легше переносити всі тяготи невідомої хвороби. Навіть у такому стані Олеся була красунею. Блідою, виснаженою, але все одно красунею.
— Одужуй, — шепотів їй на вухо Петро, не знаючи, чи чує вона його. — Як тільки тобі стане краще, одразу ж вирушимо до Греції, в твій улюблений готель. Ти одягнеш білий купальник, засмагнеш до чорноти. Нам там буде добре, спокійно.
Того вечора Петро заснув якось надто швидко. Тяжкі думки не турбували його. Можливо, він просто дуже втомився. Вранці чоловік, як завжди, насамперед пішов провідати дружину. Було якесь передчуття тривоги.
Зазвичай Олеся прокидалася вночі, просила пити чи плакала від болю, і тоді чоловік робив їй укол. А тут — тиша. Олеся лежала точно так само, як Петро її залишив. Навіть ковдра не збилася. Серце завмерло в тривожному передчутті.
Чоловік усе зрозумів ще до того, як доторкнувся до дружини й відчув крижаний холод. Сталося найгірше. Далі все було як у тумані. Петро чомусь спершу зателефонував Інзі. Та одразу примчала, поглянула на Олесю, скрикнула й голосно заплакала. Петро сидів на кухні й палив сигарету за сигаретою. Мозок відмовлявся сприймати страшну правду.
Інга, побачивши стан чоловіка, швидко взяла себе в руки, зробила необхідні дзвінки, розгорнула бурхливу діяльність. Саме вона організувала похорон. Ні Петро, ні Олена Іванівна в стані шоку й заціпеніння не були здатні на це.
І от тепер Петро сидить тут, біля ресторану, де щойно закінчилися поминки.
Це був важкий день. Увесь цей час чоловік стримував сльози й ридання, які рвалися назовні. Чомусь не хотілося демонструвати свої почуття перед усіма цими людьми, які з цікавістю й увагою дивилися на нього. Петро вирішив, що додому сьогодні не поїде. Ні, там усе нагадує про неї. Краще вже вирушити до готелю, зняти номер на кілька днів.
А вже потім, коли оговтається, повернеться додому. Вирішить, що робити з речами коханої, та й загалом. Ще стільки всього треба зробити, але не зараз. Потім.
Петро, нарешті, завів мотор. Він їхав до готелю, розташованого неподалік вокзалу. Там завжди були вільні місця. Чоловік раптом відчув голод.
На поминальному обіді він не зміг проковтнути ні шматочка, що не дивно. Дивним було інше. Як йому взагалі хочеться їсти в такій ситуації? Але шлунок голосним бурчанням нагадував про себе. Петро припаркувався на центральній вокзальній площі й попрямував до кіоску з шаурмою, дивуючись самому собі. Людей тут було багато, навіть у такий пізній час.
Приїжджаючі, від’їжджаючі, ті, хто проводжав чи зустрічав, а також просто люди, які купували щось у маленьких магазинчиках вокзалу. І тут Петро відчув, що хтось уважно дивиться на нього. Він озирнувся й зустрівся з чорними, як ніч, очима. Це була молода циганка, зовсім юна, майже дитина. Її смаглява шкіра здавалася ще темнішою через яскраво-червону помаду, якою були густо нафарбовані повні губи.
З-під пухнастої сірої хустки вибивалася довга коса. На циганці була коротка дублянка, довга фіолетова спідниця та масивні чорні кросівки. Помітивши, що чоловік її помітив, дівчина поспішила до нього, розтягнувши губи в привітній усмішці.
— Допоможи, дорогий, чим зможеш. Дитина вдома голодна, — почала циганка свою пісню.
«Чи був у цієї юної дівчини голодний малюк?»
Петро навіть не хотів думати про це.
«Але, якщо їй потрібні гроші, чому б не допомогти?»
Він сунув руку в кишеню й простягнув циганці кілька великих купюр. Дівчина поглянула на гроші з недовірою.
— Це що, все мені?
— Так, — кивнув Петро.
— А чому?
— Тобі потрібні гроші, у мене вони є. У чому проблема?
Циганка чарівно усміхнулася й заховала гроші до поясної сумки.
— Спасибі, дорогий!
Петро кивнув і вже збирався йти далі, але дівчина затримала його за рукав пуховика.
— Почекай, не поспішай. Бачу, біда з тобою сталася, серйозна біда. Ти когось втратив.
Ці слова змусили Петра зупинитися.
«Звідки вона знає? Може, бачила мене сьогодні на похоронах?»
— Ти втратив рідну людину! — обличчя дівчини раптом стало співчутливим. — Дружину чи кохану дівчину? Ох, як ти її любив! І досі любиш!
— Звідки ти це знаєш? — різко запитав Петро, струснувши її руку з плеча.
— Я ворожка, — зовсім не збентежившись, відповіла дівчина. — Бабуся свій дар мені передала. Бачу, ти мені не віриш. Але це й не важливо. Хочеш, поворожу? Ти мені стільки грошей дав, хочу тобі хоч чимось допомогти. Бачу я, щось у твоїй історії нечисто.
— А давай, — несподівано погодився Петро.
Дійсно, що він втрачає? Щось у цій дівчині зачепило його.
— Що робити? Дати руку, долоню?
— Ні, — усміхнулася циганка. — Мені цього не треба. Мені треба подивитися в твої очі, вдивитися. Там я все побачу.
— Ну, дивися.
І дівчина почала уважно вдивлятися в обличчя Петра. Чоловік не міг відірвати погляду від її майже магічних чорних очей.
Здавалося, вони затягують його, зачаровують. В голові раптом не залишилося жодної думки, а на душі стало легко й приємно, ніби не було цього тяжкого дня та всіх тих бід, що йому передували. Увесь інший світ зник для Петра. Перед ним були лише два глибокі чорні озера — очі юної циганки.
Скільки тривало це дивне відчуття? Петро пізніше намагався зрозуміти, але не міг. Може, кілька секунд, а може, і декілька хвилин.
А потім дівчина різко відвела погляд, і все повернулося: шум вокзальної площі, невимовна тяжкість на серці, запахи, думки. Циганка виглядала якось розгублено.
— Стільки болю, — зрештою промовила вона, похитавши головою. — Дуже багато болю і відчаю. Але я зрозуміла, чому. Ти втратив кохану людину. Я бачила, який міцний зв’язок був між вами. Тепер він рветься. Це боляче, дуже боляче.
Петро відчув, що дівчина дивиться на нього зі щирим співчуттям, але все одно не міг повірити в її слова, у те, що вона справді має дар.
Мало що, звідки вона його знає. Малоймовірно, звісно, але ця дівчина цілком могла бачити його на цвинтарі чи біля церкви. Щось почула від людей, склала два і два.
— Не віриш, — зітхнула дівчина, — бачу, що не віриш мені. Але хочеш, скажу, що ти своїй коханій у її останній вечір обіцяв? Відвезти її в подорож, до Греції, як тільки вона одужає.
Петро здригнувся. Він раптом чітко згадав, як сидів біля ліжка вже сплячої дружини і шепотів їй на вухо слова про майбутню подорож. Обіцяв відвезти її до моря, благав якнайшвидше одужати. Цього точно ніхто не міг знати.
Може, циганка просто вгадала? Але навряд чи.
— Я ж казала, у мене дар від бабусі, — серйозно промовила смаглява дівчина. — Але я побачила ще дещо, страшне, лякаюче. Твоя кохана, вона пішла не сама. Їй допомогли.
— Як? Хто? Моя дружина хворіла. Дуже рідкий діагноз, лікарі намагалися, але…
— Хвороба прийшла не сама, — тихо відповіла циганка, дивлячись просто в очі Петра.
І той одразу ж повірив у це.
— Що ж сталося з нею?
— Правда тобі не сподобається, — зітхнула дівчина. — Але ти маєш це знати, бо і сам, можливо, в небезпеці. Я повинна тобі допомогти. Ти хороша людина, щедра, добра. Я все розповім. Ти готовий?
Петро не був упевнений, чи готовий він, і все ж таки кивнув головою.
— Це зробила близька людина, дуже близька до твоєї коханої. Вона довіряла їй. Це жінка. Вона і звела твою любов у могилу. Навмисно. Бачу багато чорної заздрості, такої чорної, що стає страшно. Рідко зустрічаю таке в людях.
Петро, звісно ж, одразу подумав про Інгу. Тільки вона підходила під цей опис. Ближче за неї і матір у Олесі нікого не було. Олена Іванівна точно не могла завдати шкоди своїй доньці. Інга теж, але…
— Руде волосся, — продовжила циганка. — У цієї молодої жінки руде волосся.
— Інга, — нарешті видихнув Петро.
Руде волосся — ця деталь розвіяла всі сумніви.
— Імен я, на жаль, не бачу, — похитала головою циганка. — Руда, молода, симпатична. Дуже зла і заздрісна. У неї дурна енергетика. Вона зробила щось, через що твоя кохана захворіла. Вона робила це постійно, і така можливість у неї була. Вона ж завжди була поруч із тією, якої більше немає.
Петро розгублено дивився на юну ворожку. Тепер він вірив кожному її слову. Чоловік і сам це відчував.
Сам помічав в Інзі щось неприємне, якусь нещирість. Тільки останнім часом Петро гнав від себе ці думки, адже Інга так багато зробила для Олесі, завжди була поруч із нею, допомагала, підтримувала.
Чоловік навіть почувався винним через таке ставлення до самовідданої подруги.
— Як мені зрозуміти, що вона зробила, як знайти докази?
Циганка знизала плечима і підняла сумні очі на співрозмовника.
— Цього я не знаю. Тут я тобі не помічниця. Подумай. Може, є якийсь спосіб. Вона має бути покарана.
Петро кивнув. Він зрозумів, що від циганки більше нічого не почує. Дівчина і так сказала йому достатньо.
— Дякую тобі.
Петро дістав з гаманця ще одну велику купюру і простягнув її дівчині. Та вдячно кивнула і прийняла додаткову плату, на яку навіть не розраховувала. Чоловік розвернувся і рішучим кроком попрямував до своєї машини.
Він передумав ночувати в готелі. Ні, йому обов’язково потрібно додому, шукати докази. І думки про те, як це зробити, у нього вже були.
— Почекай, — почувся за спиною голос юної ворожки.
Петро обернувся.
— Не підпускай її до себе, цю руду. Не довіряй їй. Вона дуже небезпечна.
Чоловік коротко кивнув і продовжив свій шлях.
Удома без Олесі було порожньо, тихо, темно. Усюди в безладді валялися речі.
Напередодні похорону Петро не був у тому стані, щоб стежити за порядком. Петро попрямував прямо на кухню. Там під стелею була встановлена прихована камера.
Про неї знали тільки він і Олеся. Річ у тому, що саме на кухні був обладнаний сейф, також прихований від сторонніх очей, замаскований. Там лежали гроші, цінності і, найголовніше, важливі документи.
Контракти, угоди — усе те, що мало особливу цінність для компанії, в якій працював Петро. Установник сейфа рекомендував обладнати кухню камерою.
— Так зараз всі роблять, тому що, ну, мало що, звісно, швидше за все, вам це не знадобиться, але бувають випадки, коли ці записи дуже стають у нагоді під час судових розглядів.
Ну, Петро й встановив камеру. Він майже й не згадував про неї. Але зараз, після дивної розмови з циганкою, зрозумів. Встановник сейфа виявився правий, тепер йому дійсно потрібні ці записи. До речі, чим далі Петро від’їжджав від місця зустрічі з ворожкою, тим менше залишалося віри в реальність усього, що сталося.
Удома слова молодої циганки й зовсім здалися чоловікові типовим шахрайством. Просто дівчина хотіла заговорити йому зуби, витягти з незнайомця якомога більше грошей — звична практика вуличних прохачів. Можливо, вона навіть якось гіпнотизувала його. І все, що Петро почув від цієї дівчини, здавалося плодом уяви людини, яка втратила кохану.
Втім, Петро вирішив переглянути збережені записи з камери. Начебто відео має зберігатися в пам’яті пристрою протягом трьох місяців. Цього терміну цілком достатньо. Якщо Інга дійсно в чомусь замішана, Петро це обов’язково побачить. Увесь вечір і ніч він провів перед монітором ноутбука, переглядаючи записи зі своєї кухні.
Місцями це було важко. Дуже важко. На кадрах мелькала Олеся, хоч і слабка, виснажена, але жива. На швидкій перемотці особливо добре було видно, як вона змінювалася. Здавалося, день за днем вона танула, перетворюючись на безтілесний примарний силует. Петро бачив, як вони з Олесею снідали на кухні, розмовляли про щось, посміхалися одне одному.
Це було всього два місяці тому, але незабаром Олеся зовсім злягла, і Петро вже носив їй їжу прямо в постіль. Найуважніше чоловік розглядав кадри з Інгою.
Подруга Олесі майже постійно була в них удома, тому часто потрапляла в кадр. Інга працювала прямо тут, сидячи за кухонним столом. Вона швидко друкувала на ноутбуці, час від часу відволікаючись на телефонні дзвінки чи приготування їжі. Іноді зникала з кухні надовго. Мабуть, дивилася телевізор у вітальні чи розмовляла з Олесею.
Але була одна деталь. Інга додавала у їжу, яку готувала для Олесі, якусь рідину з маленької пляшечки з червоною кришкою.
Спершу Петро подумав, що це один із ліків Олесі. Але пляшечка зберігалася в шафці під мийкою. Дивне місце для медичних препаратів. Здавалося, Інга спеціально ховала цей засіб. Шафа під мийкою була простою, але в ній був невеликий порожній простір між меблями й стіною — ідеальний сховок.
Очевидно, саме там і лежала ця пляшечка. Інга додавала рідину в усе, що готувала для Олесі: каші, супи, напої, навіть фрукти. З жахом Петро спостерігав, як Інга вводить цю рідину шприцом прямо в яблуко. Це виглядало дуже підозріло.
Петро мав чітке уявлення про те, які ліки приймала його дружина. У списку препаратів не було жодного рідкого засобу, тільки таблетки. А приймати їх треба було лише кілька разів на день, не щоразу під час їжі.
Жахливе припущення осяяло Петра. Невже Інга отруювала Олесю? Це було важко уявити, але відео не залишало місця для сумнівів. Камера зафіксувала все дуже чітко.
Петро встав із-за столу та попрямував на кухню. Він відкрив шафку під мийкою й просунув руку у схованку. Чоловік не сподівався знайти щось. Інга, якщо вона справді причетна, давно б позбулася доказів. Але ні.
Петро витягнув ту саму пляшечку з червоною кришкою. Вона була майже порожньою. Лише кілька крапель залишалося на дні.
Чоловік впевнено вирішив: цього буде достатньо для аналізу. У цей момент у його кишені завібрував телефон. На екрані висвітився номер Інги.
— Треба ж, щось запідозрила? — пробурмотів Петро.
Він натиснув кнопку прийняття виклику, зберігаючи спокійний голос:
— Так, Інго?
— Як ти? — почулося з іншого кінця. — У тебе весь день такий вигляд… Може, я приїду? Тобі потрібна допомога?
Інга відверто напрошувалася в квартиру Петра. Можливо, згадала, що не прибрала пляшку?
— Усе добре, — відповів чоловік. — Я вже ліг спати. Ні, не приїжджай. Потім побачимося.
— Добре. Але якщо що, знай, я готова вислухати тебе в будь-який час дня і ночі.
— Нічого собі! Знову ця неймовірна самовідданість. І що їй тепер від нього потрібно?
Щойно Петро скинув дзвінок від Інги, як тут же почав шукати в телефоні номер свого колишнього однокласника. Той тепер працював у слідчому відділі. Петру була потрібна консультація. Куди йому йти зі своїми доказами та підозрами? З чого починати розслідування? Не щодня дізнаєшся, що найкраща подруга дружини — злочинниця.
Варто було звернутися до слідчих, як справа закрутилася з шаленою швидкістю. Довелося підключити деякі зв’язки, не без цього, зате результати з’явилися швидко.
У пляшці виявили дуже токсичну речовину. І так, її вплив на організм міг викликати симптоми та наслідки, які проявилися у Олесі. Виявити цей препарат у крові було надзвичайно складно, ось лікарі й не виявили.
Та й хто б узагалі міг шукати сліди отрути?
Дістати таку речовину випадково неможливо. І непрофесіонал її виготовити теж би не зміг. Найімовірніше, отруйнику для цього довелося зв’язатися з людьми поза законом. Ну, або він сам був досвідченим хіміком. Отже, сумнівів у тому, що Олесю отруїли, тепер не було.
Було важко прийняти цю думку. Дізнавшись про причину смерті дружини, Петро довго не міг заспокоїтися. Він кидав речі об стіни, кричав, як розлючений звір, трощив усе, що потрапляло йому на очі. І як сусіди тільки поліцію не викликали? Петро розумів, що міг це запобігти. Міг. Якби тільки йому прийшло в голову переглянути записи з камер раніше.
Якби тільки він відправив Олесю на тривале лікування в клініку, куди Інзі був би заборонений вхід. Адже у лікарні стан дружини завжди поліпшувався. Завжди. Симптоми не зникали повністю, але стан дівчини явно ставав кращим. А вдома все починалося знову. Недивно, у лікарнях не було Інги, яка ретельно додавала отруту в кожну порцію їжі Олесі.
Можливо, підступній подрузі вдавалося додавати препарат у продукти, які вона приносила до лікарні, але це були зовсім інші дози. Тому в стінах лікарні Олесі й ставало краще. Чому Петро не провів вчасно зв’язок між цими фактами?
З доказами вини Інги було складніше. Так, на відео було чітко видно, як вона додавала рідину в їжу. Але хто знає, що це була за рідина? Не впійманий — не злодій, презумпція невинуватості ніхто не скасовував. На пляшці були відбитки пальців Інги. Але й пальчики Петра там теж були, тож певний час він сам перебував під підозрою.
Інгу, звичайно ж, викликали на допит. Після цього вона телефонувала Петру. Кричала на нього, дорікала, намагалася викликати жалість.
— Як ти міг таке подумати про мене? Я Олесю знаю з самого дитинства. Вона мені як сестра. Я стільки часу витратила на те, щоб доглядати за нею, а ти…
— Я бачив, як ти додавала це їй, бачив власними очима.
Петро був дуже радий, що Інга жила на іншому кінці міста. Він був готовий власноруч покарати цю мерзотницю за те, що вона зробила. Але у в’язницю йому не можна.
Є батьки, є Олена Іванівна, яка тепер залишилася зовсім одна. Є робота, він потрібен людям, і не стане підставлятися через Інгу. Негідницю покарають за законом.
У тому, що це рано чи пізно станеться, Петро навіть не сумнівався. Слідчий знаходив усе нові й нові подробиці. Вдалося знайти виробників отрути, і вони підтвердили, що замовницею була саме Інга. Ба більше, у них навіть був відеозапис зустрічі з нею — вони записували своїх клієнтів, щоб захистити себе.
Наявність відеодоказів виявилося вкрай доречним. Знайшлися й інші докази. Відбитки пальців Інги, сліди речовини в її сумці та в туалеті, куди дівчина намагалася змити залишки отрути.
Вона не врахувала, що препарат добре вбирається у всі поверхні. Виявити його присутність навіть через час — справа цілком можлива і реальна.
Молекули речовини знайшли навіть під нігтями Інги. А потім був суд. Доказова база виявилася настільки багатою, що проблем із винесенням вироку не виникло. Петро глянув на Інгу після того, як суддя оголосив вердикт. Звісно, чоловік був присутній на кожному засіданні. Для нього це було важливо. Десять років колонії суворого режиму. Термін чималий, звичайно, але, на думку Петра, недостатній.
Пом’якшувальною обставиною для цього рудоволосого чудовиська стала стать. Жінкам великих термінів зазвичай не дають. Але хоча б цей десяток років Інга проведе за ґратами. Інга дивилася на Петра з неприхованою злістю, у її очах були відчай, страх, лють, але тільки не каяття.
— Чудовисько! Справжнє чудовисько! Як ти могла! — зі сльозами в голосі вигукнула Олена Іванівна.
Вона також була присутня на винесенні вироку. Для неї новина про те, що до смерті Олесі причетна Інга, стала шокуючим відкриттям. Літня жінка знала Інгу ще зовсім маленькою дівчинкою, приймала її у своєму домі, частувала смачними млинцями, навіть брала подругу дочки до себе на роботу на новорічні ранки, вважала сусідську дівчину родичкою й брала безпосередню участь у її вихованні, тим більше, що батькам Інги не було особливої справи до дитини. І тут раптом таке…
— Як ти могла таке зробити, — повторила Олена Іванівна, дивлячись на Інгу. — Ми ж тобі так довіряли.
— Ви завжди вважали мене нижчою за себе, — презирливо відповіла Інга. — Ви не довіряли мені, а лише користувалися мною. Я ні про що не шкодую.
Тепер, коли вирок уже був оголошений і не підлягав оскарженню, Інга більше не приховувала своїх почуттів і думок. Олена Іванівна раптом затремтіла від сильного хвилювання. Петро міцно обійняв її за плечі. Тепер він відчував відповідальність за матір Олесі.
Вона ж бо залишилася зовсім сама. Петро одразу вирішив, що ні за що її не покине. Одразу після викриття Інги Петро знову поїхав на привокзальну площу.
Він хотів знайти ту саму циганку.
Навіщо? Чоловік і сам не міг чітко відповісти собі на це питання. Можливо, щоб подякувати ворожці.
Вона ж допомогла йому дізнатися правду про смерть Олесі.
Якби не та їхня випадкова зустріч, він досі перебував би у впевненості, що всьому виною підступна маловивчена хвороба.
А може, чоловік просто хотів переконатися, що розмова з циганкою справді була, що ця дівчина існує, бо ж надто нереальною і дивною здавалася йому та їхня розмова. Але юної ворожки він на вокзалі не знайшов.
Там були цигани, але зовсім інші. Нікого схожого на ту смагляву дівчину з дивовижними чорними очима Петро так і не зустрів. Чоловік намагався розпитувати людей, місцевих жебраків, циган, продавців у кіосках і ятках. За словами Петра, вони точно мали знати тих, хто часто з’являється на площі. Але співрозмовники лише знизували плечима і розводили руками.
Жоден із них не впізнав у його описі цю циганку. Петра трохи розчарувала невдача. З іншого боку, деякі таємниці мають залишатися таємницями. Головне, що дівчина-ворожка допомогла йому знайти винних у смерті Олесі.
З моменту трагедії минуло три роки, багато чого змінилося.
Петро пройшов довгий шлях до душевного зцілення. На цьому шляху були і практики медитації, і походи до психологів і психотерапевтів. Чоловік звільнився з роботи, почав свій бізнес. Спочатку прогорів, потім досяг успіху. Продав стару квартиру, у якій усе нагадувало про трагедію. Придбав затишний заміський будинок у тихому мальовничому котеджному селищі. Петро повільно повертався до життя. Він розумів, що Олені Іванівні необхідна його підтримка.
Так, батьки теж хвилювалися за свого дорослого сина. Тому Петро старався, працював над собою. Поступово життя знову заіграло яскравими барвами. Смуток і туга за Олесею нікуди не зникли. Вони назавжди залишилися в серці Петра, як і традиція кілька разів на рік відвідувати кладовище: день народження Олесі, день її відходу.
І все ж одного разу Петро із здивуванням усвідомив, що здатний радіти простим речам — смачній вечері, спілкуванню з друзями, красі природи. Він навіть зустрів дівчину — красиву, розумну, чуйно зрозумілу.
Вона не була схожою на Олесю ані зовнішністю, ані характером. Петро зовсім не намагався замінити померлу дружину. Просто якось так вийшло само собою. Він навіть і не думав, що таке можливо, але відчував у собі знайомі почуття — радість при вигляді приємної людини, тепло, що розливалося в грудях.
Тетяна стала його порятунком. Вона знала історію Петра, у її житті також були втрати. Урешті-решт, вони зрозуміли, що їм пора жити разом, так легше і приємніше. Петро і Тетяна розписалися без пишних святкувань і помпезності — це їм обом просто було не потрібно.
Олена Іванівна лише пораділа за Петра.
— Так і правильно, — говорила вона, — життя йде, життя продовжується.
Жінка теж змогла впоратися з втратою. У неї з’явилися нові захоплення: танці для тих, кому за п’ятдесят, клуб книголюбів. Олена Іванівна жила, спілкувалася, намагалася радіти життю. Петро допомагав їй, як міг.
Вони часто обговорювали вчинок Інги.
— В очі дивиться, усміхається, допомогу пропонує. Її батьки пили обоє, особливо батько. Не до дочки їм було. Не зовсім благополучна сім’я. Я Інгу жаліла, у себе приймала, якісь речі від Олесі їй віддавала. Інга ж часто в старих і брудних спідницях-блузках до школи ходила.
І така вдячна була. Сто разів дякую скаже, аж незручно. І з Олесею вони все життя нерозлучні. Що ж сталося?
Петро хитав головою і не поспішав ділитися з Оленою Іванівною власними думками. Його теж мучило це питання — чому, за що. Олеся завжди так добре і тепло ставилася до подруги.
Грошима її виручала, якщо було потрібно. На допомогу поспішала за першим покликом. Втішала і підтримувала, коли у Інги щось не виходило. І щиро раділа успіхам подруги. Здавалося б, такий добрий і вірний друг поруч — подарунок долі і велика рідкість. То чому ж? Може, було щось таке, про що ані Петро, ані Олена Іванівна не знали? Якась темна історія.
Ці думки не давали спокою Петру, і врешті-решт, через три роки після трагедії він усе ж таки наважився. Оформив документи на побачення з Інгою у в’язниці. Його одразу попередили, Інга перебуває не в найкращій формі.
Від когось із співкамерниць вона підхопила туберкульоз.
Лікування було довгим, виснажливим. Урешті-решт, хворобу вдалося купірувати, але руйнування, яких недуга встигла завдати організму, виявилися незворотними.
— Недовго їй залишилося, так наші лікарі кажуть, — повідомила Петру співробітниця виправної колонії в синьому камуфляжному ватнику. — Це я до чого кажу? Щоб ви особливо не дивувалися, коли її побачите. Зовнішньо дівка змінилася.
— А вона одразу погодилася зі мною поговорити? — уточнив Петро.
Коли чоловік подавав заяву на побачення, він був готовий до того, що Інга відмовиться бачитися з ним. Адже це саме він посадив її за ґрати. Напевно, жінка ненавиділа його всі ці роки з лютою ненавистю.
— А чого б їй не погодитися? — посміхнулася жінка. — Можна подумати, її хтось відвідує. Ні родичів, ні друзів, а тут хоч якась увага.
Побачення проходило в кімнаті, що нагадувала звичайну домашню вітальню: м’який диван, два зручні крісла, журнальний столик. Навіть плаский телевізор на стіні. Петро провів у цій кімнаті близько двадцяти томливих хвилин, перш ніж до неї увійшла Інга.
Так, охоронниця мала рацію. Жінка дуже змінилася. Напевно, якби Петро випадково зустрів її десь на вулиці, він би її не впізнав. Інга завжди відрізнялася приємною повнотою. Тепер же вона нагадувала скелет, туго обтягнутий сухою зморщеною шкірою якогось незрозумілого жовтуватого кольору. Колись пишне яскраво-рудого волосся перетворилося на рідку тьмяну сіру рослинність.
Інга, схоже, готувалася до побачення. Її тонкі, щільно стиснуті губи були вкриті вишневим блиском, а на рідкі вії грудками лягла дешева туш. У першу мить Петро навіть пожалів її, але потім згадав, що вона накоїла. Інга колись довела до повільної та болісної смерті свою подругу, а тепер ось сама захворіла і виглядає майже так само, як Олеся в останні місяці життя.
Хоч-не-хоч, а задумаєшся про відплату.
Інга посміхнулася Петрові, оголивши потемнілі зуби. Повільно підійшла до крісла й вмостилася навпроти свого відвідувача. Їх розділяв круглий журнальний столик. Петро дивився на Інгу і не знав, із чого почати розмову. Потрібні слова наче вивітрилися з голови.
Адже він планував цю бесіду. У нього були підготовлені питання, правильні фрази, але зовнішній вигляд Інги вибив чоловіка з колії.
— Бачиш, на що я перетворилася, — сумно посміхнулася жінка.
Вона дивилася на Петра без злоби, без образи. Петро припускав, що Інга одразу ж накинеться на нього з обвинуваченнями, але ні.
Вона наче шукала його схвалення. Заискиваючи, заглядала йому в очі і, здається, намагалася викликати симпатію гостя. Це було дивно.
— Я знаю про твою хворобу, — нарешті промовив чоловік.
— Мені недовго залишилося, кажуть.
— Тепер ти розумієш, як почувалася Олеся.
Ці слова зірвалися з губ Петра раніше, ніж він встиг їх обміркувати. Чоловік зупинився. Зараз Інга може просто встати, розвернутися й піти, і жодних відповідей він від неї не доб’ється. А йому потрібно знати, за що. Чому Інга так вчинила з подругою, яка їй довіряла? Але Інга залишилася. Вона повільно похитала головою.
У її запалих очах спалахнув вогник злості, і це дивним чином оживило змарніле обличчя, зробило його більш емоційним.
— Олеся…
Жінка буквально виплюнула це ім’я. Стільки ненависті було вкладено в коротке слово, стільки неприязні…
— Вона зіпсувала мені все життя. Мучила мене з самого дитинства.
— Ти здогадуєшся, навіщо я прийшов до тебе?
— Не складно здогадатися. Я здивована, що це раніше не сталося. Я навіть чекала на тебе. Чекала значно раніше. Ти хочеш знати, чому я так вчинила?
Петро коротко кивнув. Він щосили стримувався, щоб не наговорити Інзі неприємностей.
Скільки разів, залишившись удома один, він кричав на жінку, яка не могла його чути, адже була далеко, у в’язниці, в іншому місті. Петро називав її найостаннішими словами, і йому дивним чином ставало легше. Але зараз не можна давати волю почуттям. Інга має розповісти. Вона повинна пояснитися. Можливо, це потрібно і їй також.
— Розкажи мені все, — спокійно промовив Петро. — Я хочу все знати, все…
— Вона завжди ставила себе вище за мене, — почала Інга. — Начебто ми були подругами, але Інга поводилася так, ніби я другий сорт. Це було само собою зрозумілим, і в дитинстві я сприймала це як належне.
Вона — успішна принцеса і красуня, а я так, збоку-припёку.
Інга народилася у повній, але не надто благополучній родині. Батьки любили випити. Вечорами в їхній квартирі збиралися великі галасливі компанії. Горілка текла рікою, тости вимовлялися один за одним.
Потім усе це закінчувалося або бурхливими сварками з бійкою, або мирним укладанням гостей і господарів вповалку по всій квартирі. Обидва варіанти були не дуже. Інзі доводилося тулитися у своїй кімнаті на маленькому диванчику.
Батьки начебто любили дочку і дбали про неї, але чомусь саме на дитині вони економили. У Інги ніколи не було гарних нових суконь чи портфелів. Їй купували найдешевші канцелярські приналежності.
Дивно, але на застілля з друзями в матері й батька гроші завжди знаходилися. Одного разу Інга прямо запитала у них, чому так виходить, що на випивку їм вистачає, а зібрати доньку до школи, як слід, вони не можуть.
— Ми з матір’ю — робітники, — пояснив батько. — Ми гроші заробляємо, тебе годуємо. Нам потрібно якось розслаблятися, знімати стрес. Інакше взагалі загнемося від такого життя.
Інга не розуміла, чому зняття стресу батьками обов’язково повинно перетворюватися на стрес для неї.
Але від матері й батька адекватних пояснень чекати не доводилося.
— Усі так ростуть, — твердила мати, — не вигадуй і жертву з себе не роби. Нас із батьком, знаєш, як суворо карали за будь-яку провину. Ми ж тебе пальцем не чіпаємо. А щодо грошей — часи зараз тяжкі. Усі діти так ростуть. Ніхто особливо не балує.
Але Інга-то знала і прекрасно бачила, що не всі діти так ростуть. Далеко ходити за прикладом не треба було. Вистачало однієї Олесі, найкращої подруги й сусідки Інги. Ту й зовсім виховувала лише мати. Свого батька Олеся жодного разу не бачила й навіть не знала, хто він такий. Жили мати й донька небагато, але відносини між ними були зовсім іншими. У Олени Іванівни до Олесі було особливе ставлення.
Із крихітною зарплатою вона примудрялася радувати доньку, знаходила кошти, щоб купити Олесі до школи гарний одяг, оплачувала всі шкільні поїздки, готувала для неї смачні страви. І найголовніше, завжди цікавилася справами доньки. Питала, як минув день, знала всі взаємини Олесі з однокласниками.
Олеся та Інга дружили з самого раннього віку. Познайомилися вони у пісочниці у дворі.
П’ятирічна Інга вже гуляла сама. Мати дівчинки запевняла сусідів, що таким чином привчає доньку до самостійності. Інга спочатку навіть пишалася цим. Її однолітків виводили на прогулянку батьки, а вона була надана сама собі. Потім, ставши старшою, дівчинка зрозуміла, що причина в банальній материнській ліні та, мабуть, у байдужості.
За Олесею ж доглядала її мама, причому ненав’язливо, здалеку, не втручаючись у її ігри та розмови з іншими дітьми. Олена Іванівна просто була поруч і стежила, щоб із її донькою нічого не сталося на вулиці. Дівчатка подружилися. Олеся першою підійшла до рудоволосої Інги й заявила, що та схожа на Пеппі Довгу Панчоху з мультика.
Інга зацікавилася. Вона вперше чула це ім’я. І Олеся взялася розповідати їй захопливі історії про рудоволосу дівчинку, яка, наче магніт, притягувала до себе всілякі пригоди. Це було захопливо. Відтоді Інга та Олеся стали нерозлучними. Олена Іванівна, слід сказати, заохочувала цю дружбу й завжди тепло приймала Інгу.
Дівчинка тепер часто бувала в гостях у Олесі. Її дивувало, що у її подруги була власна кімната. І в ній усе було так гарно облаштовано. Шафа з дитячими книжками, величезна скриня з іграшками, красиві квіти в горщиках на підвіконні, зручний письмовий стіл, м’яка постільна білизна з принцесами. У самої Інги ніколи не було нічого подібного. А мати Олесі заробляла значно менше, ніж батьки Інги.
Просто ця жінка старалася для доньки. Олеся була для неї світлом у віконці, головним життєвим пріоритетом. А от мати й батько Інги вважали доньку зайвим ртом у їхній невеликій сім’ї, хоча й запевняли, що дуже люблять свою дівчинку. Зазвичай обидва в цей час ледь ворушили язиками.
Олена Іванівна ніколи не кричала на доньку, не карала її. Якось на очах Інги Олеся впустила склянку. Та впала на підлогу й розбилася на дрібні уламки. Великі краплі компоту окропили стіни. Інга вжахнулася. Вона була впевнена, що зараз розпочнеться скандал. Принаймні, її б удома за таке точно не похвалили.
Але Олена Іванівна лише усміхнулася.
— На щастя, — промовила вона й подала доньці ганчірку. — Прибери за собою, тільки обережно, не поріжся.
Жінка уважно спостерігала, як Олеся справляється із завданням, м’яко спрямовувала, давала поради, а потім ще й похвалила дівчинку за працю. Мабуть, саме в цей момент Інга вперше відчула заздрість до подруги.
Як же так, живе у власній кімнаті, мов принцеса, і мати її ніколи не сварить.
Чому одним усе, а іншим нічого?
Минув час, і настав момент дівчаткам іти в перший клас. Так вийшло, що подруги опинилися за однією партою, чому обидві були дуже раді.
Скоро з’ясувалося, що навчання дається їм нелегко. Перед школою Інга й Олеся мріяли стати найкращими ученицями в класі, але насправді опинилися десь у середині. Інга раділа тому, що хоча б тут Олеся не обігнала її, і дуже старалася. Сумлінно робила уроки, уважно слухала вчителя, навіть займалася вдома додатково.
Усе для того, щоб хоч у чомусь бути кращою за подругу. Але ці старання не давали результатів. Оцінки в дівчат були приблизно однаковими, і то доволі посередніми. А потім одного разу на уроці фізкультури до першокласників прийшла тренерка спортивної гімнастики з місцевої спортшколи. Вона уважно спостерігала, як діти виконують вправи, і відбирала перспективних.
У підсумку вибрали Олесю та ще кількох дівчат із їхнього класу. Дітей запросили на перегляд до спортшколи. Як же тоді плакала Інга, повернувшись додому. Її не обрали. Олесю взяли, а її ні. Знову вона залишилася осторонь. Але це помітила Олена Іванівна. Почала розпитувати дівчинку, що сталося, і та розповіла, що теж хотіла б займатися гімнастикою, але її не обрали.
Олена Іванівна обійняла Інгу і пообіцяла все влаштувати. Мати Олесі шкодувала дівчинку. Напевно, розуміла, як важко тій із такими батьками. І справді, Олена Іванівна поговорила з тренеркою, і Інгу теж взяли до групи як виняток. Як же вона була щаслива!
Ні, Інга не збиралася ставати великою гімнасткою. Головне, що тепер вона почувалася на рівних з Олесею. Не гіршою, не нижчою — рівною. Її ж теж взяли до групи.
Чим старшими ставали подруги, тим більше проявлявся розрив між ними. Олеся була однією з найкращих учениць у спортшколі, а Інзі за кілька років запропонували пошукати інший вид спорту.
Завдяки репетиторам, яких найняла Олена Іванівна, Олеся навчалася дедалі краще, а Інга так і залишилася слабкою трієчницею. У Олесі були гарні, хоч і недорогі, сукні. Інга ж носила обноски, які її батькам передавали знайомі. Так було в усьому.
Олесю більше любили і поважали в класі. На неї задивлялися хлопці, її життя було цікавішим і насиченішим за життя найкращої подруги.
Це дратувало Інгу. Так, вони з Олесею були подругами, і ця дружба давала Інзі багато бонусів. Наприклад, Олеся дозволяла списувати домашні завдання, позичала речі для дискотек. Олена Іванівна завжди запрошувала Інгу на обід і пригощала смачними пирогами, борщами, варениками. Ще й гостинці із собою загортала. Одного разу Інга зрозуміла, що навіть ці турбота й жалість принижують її.
Олена Іванівна, здавалося, бачила в подрузі своєї доньки жалісну істоту й намагалася чимось утішити її зі своєї доброї душі. Інга злилася на Олесю, попри вигоди, які отримувала від дружби з нею. А та… та нічого не помічала. Вона вважала Інгу найвірнішою та найнадійнішою людиною, ділилася з нею заповітними мріями, довіряла їй секрети.
Наївна, дурна, довірлива. Цей її відкритий і чесний погляд також дратував Інгу. В Олесі відчувалися чистота й свіжість, яких у самій Інзі вже й близько не було. Інга виглядала як вірна подруга, але таємно чекала, щоб із Олесею сталося щось погане.
Інга раділа, коли щось погане траплялося з Олесею. Наприклад, коли тій не вистачило буквально кількох балів для вступу на економічний факультет. Олеся ледь не плакала, розповідаючи про це подрузі. Інга «втішала» її, ховаючи власну радість.
Хоча б десь цій Олесі не пощастило.
— Розумієш, мама так багато грошей витратила на репетиторів, вона так хотіла, щоб я стала економісткою. Шкода її.
— Так, але що вдієш, так буває, — філософствувала Інга. — Не все в житті йде, як хочеться.
— Але мені… Мені самій не дуже-то й хотілося на цей факультет. Я зовсім про інше мріяла, просто маму шкода.
Інга зберігала співчутливий вигляд, сумно хитала головою, а в душі співали птахи. Так і треба цій Олесі. Сама ж Інга навіть і не думала про вступ до університету, тим більше на престижний факультет. Вона тверезо оцінювала свої можливості, але й у Олесі нічого не вийшло. Інга ликовала.
Після школи Інга вступила до кулінарного технікуму — єдиного місця, куди вистачило її скромних балів. Батьки раділи: професія перспективна, «хлібна». Але сама Інга вже тоді знала, що не працюватиме в громадському харчуванні. Це було не для неї, надто виснажливо. Вона знайде інший шлях у житті. У крайньому разі — вдало вийде заміж.
А Олеся, як завжди, влаштувалася краще. Подруга вступила до інституту фізкультури. Вона завжди любила спорт і мала в ньому успіхи. Закінчивши навчання, не пішла працювати в школу, а влаштувалася у фітнес-клуб. У неї швидко з’явилися непогані гроші та своя клієнтура.
Інга знову відчайдушно заздрила. Вона навіть плакала ночами у подушку через таку несправедливість. У ті часи вона вже ненавиділа подругу, але розірвати з нею стосунки так і не могла, хоча, можливо, це принесло б полегшення.
Інга продовжувала грати роль відданої подруги. Її не давала спокою постійно зростаюча зарплата Олесі. Життя знову розставляло кожну з подруг на свої місця: застій і болото для Інги, цікава робота і розвиток для Олесі. Знову несправедливість.
Все це лише підсилювало ненависть Інги. Але вона все ще сподівалася, що їй вдасться влаштувати своє життя не гірше.
Її єдиним варіантом було вдало вийти заміж. Вона планувала знайти багатого хлопця, зачарувати його, одружитися і забезпечити собі ситу, безтурботну старість. Олеся навіть не розглядала такого варіанту, вона отримувала задоволення від роботи і шукала себе. А Інга вирішила йти іншим шляхом — більш дієвим і швидким.
Тільки нічого не вийшло. Інга старалася, шукала знайомств, намагалася сподобатися заможним чоловікам. Їй часто доводилося наступати собі на горло, підлаштовуватися під інших, навіть принижуватися. Але результату не було. Лише нетривалі романи, які не тягнули на серйозні стосунки.
Після чергової невдачі Інга почувалася спустошеною і розчарованою. І саме тоді Олеся розповіла їй про Петра. У Інги спалахнула ненависть ще сильніше.
Петро був тим самим чоловіком, про якого мріяла Інга. Заможний, освічений, з хорошою роботою і великими перспективами. І він справді любив Олесю.
Інга бачила, як він дивився на подругу — з захопленням і ніжністю. На саму Інгу ніхто і ніколи так не дивився. Це було боляче й образливо. Інга зробила кілька спроб зачарувати і відбити Петра, але швидко зрозуміла, що нічого не вийде.
А потім стався новий удар. Олеся і Петро одружилися. Усі мрії Інги розбивалися одна за одною.
Як це витримати? Інга не одразу зважилася на страшний вчинок. Спершу вона довго намагалася влаштувати своє життя. Але марно. Ні в кар’єрі, ні в особистому житті їй не щастило. На цьому тлі життя Олесі здавалося яскравим і блискучим, як фольга на пляшці дорогого шампанського.
Запаморочлива кар’єра, багатий, гарний чоловік. Петро був небайдужий Інзі. І справа була не лише в його грошах та перспективах. Зовнішність, манера говорити, усмішка — усе це викликало в Інзі теплі почуття, усе це не давало їй спокою. Їй хотілося опинитися на місці Олесі, коли він обіймав її за талію чи заглядав їй в очі.
Діяти Інга вирішила тоді, коли подруга поділилася своїм найсокровеннішим. Олеся зізналася, що вони з Петром задумалися про дітей. Ще й це. Такого Інга вже стерпіти просто не могла. План народився не спонтанно. Спочатку вона довго вивчала в інтернеті способи усунення суперниці.
Треба було зробити все так, щоб її не викрили. І ідеальний варіант знайшовся — отрута. Інга знайшла людей, які могли виготовити цей препарат. Їхня робота коштувала недешево. Але на свою мрію Інга грошей не шкодувала. А далі… все було просто.
Олеся довіряла подрузі. Вони часто зустрічалися, обідали разом. Симптоми проявилися не одразу. Інга вже вирішила, що її обдурили, що отрута не діє. Але потім подруга почала скаржитися на погане самопочуття. Інга досі боялася вірити, що все йде за її планом. Тільки Олесі ставало дедалі гірше.
А потім вона й зовсім злягла. Тут у Інги сумнівів не лишилося. Вона продовжувала грати роль відданої подруги, завжди була поруч, підтримувала Олесю — і водночас поступово труїла її.
Тепер Інга відчувала себе сильною і красивою, а Олеся згасала. Від її успішності не залишилося й сліду.
Коли Олесі не стало, Інга відчула величезне полегшення. Тепер більше немає тієї, за якою їй ніколи не наздогнати. Так, існують інші жінки, куди більш успішні та красиві, ніж Інга. Але вони її не зачіпали. А ось Олесі більше немає, і Петро тепер вільний.
У Інги був план. Вона хотіла стати підтримкою для Петра, його розрадою. Їй здавалося, що він обов’язково помітить її в цей важкий для себе час. Помітить і оцінить. І вони будуть разом. Без Олесі все мало скластися.
Але щось пішло не так. Неочікуваний виклик у поліцію, звинувачення.
Тоді Інга дуже злякалася. Молодій жінці зовсім не хотілося опинитися за ґратами. Але свого вчинку вона так жодного разу і не пошкодувала.
— Тепер ти знаєш усе, — закінчила свій розповідь Інга.
— Ти відправила подругу на той світ через заздрість?
Петро ніяк не міг повірити в цей мотив. Невже заздрість настільки сильне почуття?
— Саме так! — підтвердила Інга і усміхнулася.
В цій усмішці читалася радість переможця. Петру раптом стало неприємно і страшно. По спині пробігли мурашки. Перед ним сиділо чудовисько, яке зробило це через заздрість.
Олеся загинула лише тому, що виявилася успішнішою за подругу. Неймовірно.
— Знаєш, мабуть, мені пора, — спокійно сказав Петро і підвівся з дивана.
— Почекай. До мене за ці роки ніхто жодного разу не приходив. Давай ще трохи поговоримо. Я ж скоро помру.
Але Петро вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері. Йому належало багато що обміркувати. Петрові хотілося швидше поділитися тим, що він дізнався, з Тетяною, обговорити з нею цю важку історію.
А ось Олені Іванівні він точно нічого не розповість. Надто вже непосильним тягарем стане для неї ця таємниця.
Нехай і далі думає, що Інга просто з’їхала з глузду. Так буде простіше.
Випадково знайшов важливі документи дружини. І був дуже здивований, з ким я насправді живу. – І чому ти мовчала? Навіщо приховувала від мене таку правду?