А дружина якось обійдеться

— Це що за цирк, Ілле? — Марина стояла посеред кімнати, тримаючи в руках три подарункові пакети.

Її голос тремтів не від сліз, а від злості. Чоловік відірвався від телефону й здивовано подивився на дружину.

— В сенсі?

— У прямому. Я сьогодні прибирала і знайшла оце.

Вона витягла перед собою пакет з туалетною водою, потім інший — з логотипом ювелірного магазину, і нарешті третій, явно з великого мережевого магазину техніки. Очі Іллі трохи розширилися. Він не хотів, щоб у дружини була можливість порівняти подарунки.

— Марино, ну… — почав він, але вона вже не слухала.

Вона нічого спеціально не шукала. Просто влаштувала генеральне прибирання перед святами, аби не метушитись 31-го числа. Перевертала шафи, витягувала речі з комірчини. І раптом за стопкою зимових светрів натрапила на три складених пакети.

Цікавість перемогла. Коли вона заглянула всередину, то змушена була спертися на стіну, щоб не сісти прямо на підлогу.

Туалетна вода. Звичайна, недорога, цілком бюджетний варіант. На пакеті — наліпка з її ім’ям.

Далі — акуратна коробочка з ювелірного. Усередині сережки й каблучка зі смарагдом. «Мамі».

І нарешті — велика коробка, в якій лежав ноутбук. На наліпки — ім’я зовиці.

Марина довго дивилась на ці речі. Моргнула, глибоко вдихнула, а потім зрозуміла: руки тремтять не просто так.

Із самого вересня Ілля запевняв її, що зараз важкі часи. Що на роботі всім обрізали премії, що Новий рік буде скромним.

— Давай без дорогих подарунків цього року, — казав він, сидячи на кухні, обхопивши руками горнятко гарячого чаю. — Все-таки не до розкоші зараз.

Марина тільки кивнула. Їй і не потрібне було золото з діамантами — аби увага була.

— Можна взагалі без подарунків, — запропонувала вона тоді.

— Ні, зовсім без них теж не діло. Я вже наперед дещо придбав.

І вона заспокоїлась. Подумала, якщо вже режим економії — то для всіх. Але, як виявилося, режим стосувався лише її.

— Поясни мені, будь ласка, як це працює? — її голос був холодний, майже безбарвний.

Ілля занервував.

— Марино, ну чого ти заводишся?

— Заводжуся? Я просто хочу зрозуміти. Мені — парфуми за півтори тисячі, твоїй мамі — золото. Твоїй сестрі — ноутбук. Без дорогих подарунків, кажеш?

Він відвів очі, щось пробурмотів про «важкі часи».

— Звісно, важкі, — кивнула Марина. — Але чомусь тільки для мене.

Марина згадала їхній перший спільний Новий рік. Тоді вона навіть не думала про подарунки. Вони тільки-но одружились, облаштовувались, купили новий кухонний гарнітур. Так вийшло, що цей гарнітур і став її головним подарунком. У новорічну ніч вона отримала від Іллі символічний презент — гарний щоденник у шкіряній обкладинці. Вона усміхнулася, поцілувала чоловіка, подякувала.

Але потім побачила, як Ілля вручає подарунки своїй родині.

— Мамо, це тобі! — радісно виголосив він, простягаючи свекрусі невеличку коробочку.

Вона розкрила її — і Марина побачила сережки з камінцями. Справжніми, не скельцями.

— Ой, Іллюшу, ну що ти, дарма витратився! — змахнула руками свекруха, але було видно, що подарунок її дуже порадував.

А потім був подарунок зовиці — новий смартфон.

— Вау, Іллюха, ти найкращий! — сяяла сестра чоловіка, розглядаючи телефон.

Марина тоді не надала цьому значення. Люди рідні, гроші в сім’ї є — чому б не потішити близьких? Вона навіть не образилася, а просто прийняла це як факт. Але далі було цікавіше.

З часом Марина почала помічати одну особливість. На 8 Березня вона отримала коробку цукерок і скромний букетик. Свекруха — розкішну квіткову композицію і новий блендер.

На день народження Марині дісталася сковорідка, набір мильних засобів і мультиварка.

— Та ми ж разом будемо нею користуватись! Зручно! — радісно сказав Ілля, навіть не зрозумівши, чому Марина засмутилась.

Зручно, нічого не скажеш.

Того ж дня він заїхав до мами, подарував їй величезний букет і дорогий годинник. А сестрі на день народження просто передав конверт з грошима.

— Скільки дав? — якось спитала Марина, намагаючись не акцентувати на цьому увагу.

— П’ять тисяч, — знизав плечима Ілля.

Але Марина пам’ятала, як його сестра буквально світилася, дістаючи гроші з конверта. П’ять тисяч? Не схоже.

І все б нічого, та ситуація повторювалась раз за разом. Перша справжня сварка сталася на річницю їхнього весілля. Марина заздалегідь обрала подарунок для Іллі: гарні запонки з гравіюванням. Він рідко носив костюми, але їй хотілося, щоб у нього був привід робити це частіше.

У день річниці вона гарно накрила стіл, приготувала вечерю, запалила свічки. А от Ілля… нічого не подарував. Ні квітів, ні навіть символічної листівки.

— Ну ми ж разом повечеряємо, хіба цього мало? — здивувався він.

Марина нічого не сказала, просто зітхнула, вирішивши не псувати вечір.

Але через кілька тижнів було Свято матері. Ілля влаштував для мами свято: купив їй золоту підвіску, повів у ресторан. Коли Марина дізналась про це, в неї щось обірвалось всередині.

— Ти мене в ресторан сто років не водив, — тихо сказала вона, дивлячись на чоловіка.

— Ну, мама мене виростила, я її син. Хто її ще по ресторанах водитиме?

— А мені що, терміново народити сина, щоб колись він мене повів?

— Не треба перегинати, — зітхнув Ілля.

— Тоді роби так, щоб не доводилось.

Того разу він визнав, що, можливо, був не дуже уважним. Пообіцяв, що надалі Марина не почуватиметься обділеною. Вона повірила, але, побачивши подарунки, раптом зрозуміла — нічого не змінилось.

— Ну просто так вийшло, — пробурмотів Ілля, потираючи лоба.

— Просто вийшло? — передражнила вона. — Подарунки самі себе вибрали, купили та сховались?

— Марино, ти не розумієш… — Ілля спробував взяти її за руку, але вона зробила крок назад.

— Ні, от якраз тепер я все чудово розумію. Справа навіть не в тому, скільки коштують ці подарунки. Річ у тому, що ти підходиш до них із різним ставленням.

— Та ну, годі тобі… — почав він, але Марина перебила:

— Ти серйозно думаєш, що парфуми за півтори тисячі — це рівноцінно ювелірці та ноутбуку?

— Але ж я не зі зла… — пробурмотів Ілля.

— Ні, ти просто так бачиш наш шлюб, — твердо сказала Марина. — Я в тебе десь на других або третіх ролях. Все для мами, все для сестри. А дружина якось обійдеться.

Ілля різко видихнув, закотив очі.

— Ну почалося… Ти все перебільшуєш, — кинув він роздратовано.

Марина пирхнула.

— Звісно. Це я перебільшую. Це я сама собі купила дешевий подарунок. Це я сама побачила, що моя цінність у твоєму житті нижча, ніж у ноутбука для сестри.

— Ну ж не в грошах справа!

— Абсолютно вірно! — Марина вдарила долонею по столу. — Не в грошах. А в ставленні. У тому, що тобі навіть на думку не спало поставити мене на перше місце. Або хоча б на один п’єдестал з іншими.

Ілля зітхнув, втомлено провів рукою по обличчю, але нічого не сказав. І тут Марина раптом зрозуміла, що в цьому більше немає сенсу. Їй набридло виправдовувати його, вигадувати відмазки для самої себе.

— Збирай речі. Йди до своєї мами. Раз вона в тебе на першому місці — нехай тепер і дбає про тебе.

Ілля відкрив рота, але так нічого й не сказав. Дивився на Марину, очевидно, сподіваючись, що вона, як завжди, махне рукою, скаже щось типу «ладно, забудемо» — і на тому все закінчиться.

Але цього разу вона не збиралася відступати.

— Ти хочеш вигнати мене через якісь подарунки? — запитав він, намагаючись зробити голос упевненим.

— Ні, не через подарунки, — спокійно відповіла Марина. — А через те, що я втомилася бути останньою у списку твоїх пріоритетів.

Ілля нервово проковтнув слину.

— Марино, та годі, це ж дурниця…

— Дурниця? — вона усміхнулася, схрестивши руки. — Тоді в чому проблема? Перебудеш у мами, раз у вас такі тісні стосунки. Після новорічних свят повернешся. Можливо.

— Ти ж розумієш, що я не можу до неї переїхати.

— Чому? — здивовано підняла брови Марина. — Ти ж її син. Хто про неї ще подбає, якщо не ти?

Вона дивилася, як він відкриває й закриває рот, намагаючись знайти аргумент, і раптом відчула… полегшення. Вона здолала чоловіка його ж словами.

Ілля мовчки пішов у спальню. Хвилин за десять вийшов із дорожньою сумкою.

— Ну, раз ти так вирішила… — пробурчав він, натягуючи куртку.

Марина нічого не відповіла, лише кивнула.

— Я в мами, — додав він, ніби залишаючи за собою право повернутись.

— Добре, — спокійно сказала Марина.

Він очікував крику, сліз, істерики. Думав, що вона в останній момент передумає, кинеться до нього з благаннями залишитися. Але цього не сталося. Ілля роздратовано зітхнув, взяв сумку й вийшов, грюкнувши дверима.

Марина постояла кілька секунд, прислухаючись до тиші. Потім сіла на диван, загорнулася в плед і дозволила собі розслабитися. Вона думала, що буде боляче. Що розплачеться від образи, від усвідомлення, що чоловік пішов, що стосунки руйнуються. Але нічого цього не було. Вона відчувала легкість.

Більше не потрібно намагатись заслужити любов, не потрібно вгадувати, згадає він про їхню дату чи знову забуде. Не потрібно збирати крихти уваги, які він роздавав їй за залишковим принципом.

Вона більше не була на других ролях. Чоловік не хотів ставити її на перше місце, але вона могла стати головною у власному житті.

Ілля кинув сумку в передпокої батьківської квартири й важко зітхнув. Свекруха зустріла його з розкритими обіймами, явно задоволена несподіваною зміною.

— Ну нарешті ти отямився, сину! Я завжди казала, що твоя дружина занадто норовлива! — пробурмотіла вона, наливаючи йому гарячий чай.

Перші два дні все було навіть непогано. Мама його обслуговувала, готувала улюблені страви, сестра жартувала, намагаючись підняти настрій.

Але дуже швидко реальність дала про себе знати.

— Синку, ти що, знову до пізна сидітимеш? Завтра зранку в магазин піти треба, картоплю принести! Ти ж тепер у нас, значить, допомагатимеш, а не як із дружиною, сидів собі, ноги витягнув! А ще я тут подумала, як краще твою зарплату розподілити, щоб усім вистачало… — почала мама.

Кожен день був схожим на попередній. Постійні претензії й вказівки. У Марини були свої недоліки, але з нею він відчував себе чоловіком, а не підлітком під контролем мами.

До того ж сестра не соромилася коментувати його повернення.

— Виходить, на Новий рік я отримую ноутбук, а ти залишаєшся без дому? Гарно бути мною!

Він починав усвідомлювати, що, можливо, помилився.

За тиждень він таки наважився написати: «Марин, привіт. Як ти?»

Відповідь прийшла не одразу. Коли телефон нарешті завібрував, він відкрив повідомлення з якоюсь дитячою надією. На екрані висвітилось коротке: «Нормально». Лаконічно. Без емоцій.

Він спробував ще раз: «Може, поговоримо?»

Довга пауза. Нарешті надійшла відповідь: «Про що?»

Марина більше не злилася, не ображалася, не благала його повернутися. Ілля зрозумів: дружина більше не чекає на нього.

31 грудня Марина стояла перед дзеркалом, поправляючи сукню. Цього року вона вперше за довгий час відчувала себе вільною й самодостатньою. Вона проведе свято не в сумнівах, чи згадає чоловік про її бажання, не в спробах догодити комусь, а просто — у своє задоволення.

Поруч були рідні, друзі. Люди, яким справді важлива її присутність. Люди, для яких вона — не просто фон.

Коли годинник пробив північ, хтось підняв келих і вигукнув:

— За нові можливості!

Марина усміхнулася й без вагань приєдналася. Вона більше не дозволить відсовувати себе на задній план. І якщо Ілля не змінить свого підходу… Що ж, самій краще, ніж у порожньому очікуванні.