Вечір мав бути нашим

Василь щиро не вбачав нічого поганого у власній невірності. «Я ж чоловік — це ж у мене в крові», — заохочував він себе. Головне — не попастися, а решта дрібниці.

Адже «сімейний план» він, на власну думку, виконував бездоганно: дружину Ксюшу кохає, подарунками тішить, грошей додому носить, полицю почепити чи змішувач замінити — будь ласка. «Невже не маю права десь “перезавантажитися”?» — любив повторювати він у колі друзів.

Тривалих романів Василь уникав; йому було важливо, щоб жодна з пасій не встигла прив’язатися. Проблеми, скандали, розлучення з дружиною — не про нього. «Короткі зустрічі для душі» — так він визначав свої походеньки. Зазвичай бачився з жінкою кілька разів, а тоді потроху зникав, аби не провокувати бурю. Найгірше — розлютити покинуту. Тож він акуратно витирався з їхнього життя, залишаючи мінімум слідів.

Нині ж на горизонті з’явилася Каріна — смілива, усміхнена красуня. Помітно молодша, але розумна та дотепна — Василь цінував розмову не менше, ніж тіло. Перспектива вечора в готелі кружляла йому голову. Каріна двічі відмовлялася, примушуючи його «побігати». А цього ранку надіслала заповітне: «Сьогодні вільна до ранку». Чи це не очевидний сигнал?

— Вася, ти де загубився? — м’яко вивела його зі мрій дружина.

Чоловік миттєво прибрав телефон, натягнув усмішку:

— Та колеги дістають. Ледь прокинувся — а вони вже в месенджері. Завтра, уявляєш, із головного офісу приїздить велика “шишка”. І, звісно, попередили напередодні! Які ж вони безсовісні!

Іронія фрази про «совість» навіть резонувала його самого, але Василь удав, що не помітив.

— Жах просто. І що робити? — поспівчувала Ксюша.

— Доведеться засиджуватися до ночі, звіти добивати… А я ж планував навпаки, раніше втекти.

— То тебе не чекати з вечерею? — сумно уточнила вона. Останнім часом «роботи» у чоловіка було підозріло багато.

— Скоріш за все, ні. Якщо дивом звільнюся — напишу.

— Добре. Люблю тебе.

— І я тебе, сонечко.

Щиро каяття могло б і прослизнути, та свідомість Василя була заповнена прийдешнім побаченням, тож совість охоче звільнила місце.

Одначе цього разу він сам собі наврочив: справжній шквал завдань упав на нього в обід. Паралельно Каріна засипала чат уточненнями: «У котрій», «Яка адреса», «Що взяти з одягу». Усілякі селфі летіли одне за одним, відволікаючи. Василь відповідав майже машинально — звіт мусив бути готовий.

Повідомити дружині про запізнення він, ясна річ, не спромігся. Місце в розкладі для Ксюші цього вечора не передбачалося. Та вона сама написала:

«Чи вдасться нам повечеряти разом?»

У цей момент телефон дзеленчав від Каріниних смайликів, тому, відкривши SMS, Василь навіть не збагнув, що пише дружині, а не коханці:

«Звісно, вдасться. Після роботи буду голодний. Замовляй що хочеш, у мене хвилин нема. Якщо хочеш, щоб зустріч відбулась — не відволікай».

Ксюша насторожилася. Начебто логічно, але… кілька годин тому він клявся затриматися до ночі. І яке ще «побачення»? Вони два роки у шлюбі!

Підозра пронизала її, змусивши похолонути. «Невже…?» — серце стислося. Та визирати істеричкою вона не бажала; раптом чоловік справді переплутав адресатів, а вона наробить галасу ні з чого. Але й бути наївною, котрій зраджують під носом, теж не хотілося.

Отож Ксюша вирішила мовчати й спостерігати. А Каріні Василь відповідав далі, навіть не здогадуючись, що одне важливе SMS вже відправлено «не туди».

Під кінець робочого дня Ксюша не витримала й подзвонила.

«Чує щось… — подумав Василь. — Треба грати обережно».

— Так, кохана, — втомленим тоном відгукнувся він.

— Привіт. Може, все ж встигнеш на вечерю? — задала вона те саме питання.

— На жаль, ні. Купа справ, вибач.

Остання надія дружини згасла. Якщо й почне виправдовуватись — марно.

— Шкода… — прошепотіла вона.

Поки Василь, задоволено насвистуючи, прямував до готелю, Ксюша акуратно складала речі у валізи. Квартира належала чоловікові, зате в неї лишалася власна — колись збиралися продати та купити більшу, та угода зірвалася. «Доля вберегла», — майнуло.

У готелі Каріна надула губи:

— Ти відповідав мені грубо.

— Даруй, справді був завал. Якби не доробив — не зустрілися б. Ти могла сама замовити щось на вечерю.

— До чого тут вечеря? Я думала, ми підемо в ресторан.

— Так ти ж питала…

— Я нічого не питала! — сердито перебила вона. — Вечеря і так зрозуміла!

Василь розгублено переглянув переписку — й справді, від Каріни нічого схожого. Звірив з чатами — і зблід: те SMS було від дружини!

— Мені треба додому, — пробурмотів він, схоплюючись.

— З глузду з’їхав? — обурилась Каріна. — Хоч номер оплатив?

— Розберуся! — кинув, вибігаючи.

Дорогою вигадував версію: мовляв, це був жарт, розіграш. Ось-ось все пояснить — і Ксюша пробачить.

Та вдома чекала порожня квартира й відсутність речей дружини. Дзвінки лишалися без відповіді. Повідомлення «Це була просто смішинка» повисло в «прочитано».

Василь помчав до її оселі, просидів у машині до ранку. Зрештою Ксюша вийшла.

— Ксю, це все непорозуміння! Ось телефон покажу! — переконував він, хоча всі листування вже давно стер.

— Закінчили, Василю. Слухати більше нічого.

— Добре, зізнаюся: було побачення, але тільки одне, нічого серйозного!

— Лише одне? — Ксюша звузила очі. — А тимчасові «відрядження», запах чужого парфуму, незрозумілі чеки? То ти зраджував від самого початку?

— Та ні ж, тільки тебе кохаю!

— Себе ти кохаєш. Я вже подала на розлучення. Іди до тієї, через яку ти готовий «раніше з роботи втекти».

Можливо, Василь справді кохав дружину по-своєму, бо коли двері для нього зачинилися, з’явився нестерпний біль. Дивно, але водночас щезло й бажання шукати нових «перезавантажень» — наче вони існували лише всередині шлюбу.

Проте для Ксюші зрада несумісна зі шлюбом. Тож вона зробила те, що зробив Василь задовго до того: у першу чергу подбала про себе — і віднайшла силу сказати «досить».