Марта Валеріївна вирушила на роботу раніше, ніж зазвичай. На вихідних молодь завжди залишає багато сміття, тож жінка прийшла о 4-й ранку, щоб усе встигнути. Двірничкою вона працювала вже багато років. Колись її життя виглядало зовсім інакше.
Взявши в руки мітлу, Марта згадала про свого улюбленого сина, якого народила для себе у 35 років. Їй не щастило з чоловіками, тому вона вирішила присвятити себе дитині. Вона душі не чула у своєму Славикові. Хлопчик був розумний, гарний. Насторожувало лише те, що йому дуже не подобалося жити в цьому районі.
– Мамо, коли виросту, стану крутим чолов’ягою! – казав він Марті.
– Звичайно, станеш, синочку, як інакше? – підтримувала його мама.
Щойно хлопцеві виповнилося 16, він покинув дім, переїхавши до гуртожитку ближче до технікуму. Марті Валеріївні не подобалося, що син тепер так далеко, але він пообіцяв приїжджати частіше.
Спочатку Славік справді приїжджав регулярно. Та згодом у нього з’явилася дівчина, і про рідний дім він згадував усе рідше. А потім він повернувся назавжди, повідомивши, що смертельно хворий. Марта не могла зрозуміти, за що їй і синові випали такі важкі випробування.
Довелося зібрати всі сили для боротьби. Лікар порадив лікувати Славіка в іншій клініці, але там потрібні були великі гроші.
Не вагаючись, убита горем мати продала квартиру. Однієї ночі їй зателефонували.
– Вашого сина більше немає! – повідомив лікар.
Марта Валеріївна не хотіла жити. Її життя втратило сенс без улюбленого сина.
Одного ранку, як завжди, Марта пішла прибирати двір.
– Доброго ранку! – привітався Семен Львович, вигулюючи свого пса.
– Доброго ранку! Ви сьогодні так рано? – відповіла Марта.
– Та вдома сидіти нудно. Вигуляю собаку, та й із вами поспілкуюсь, – весело сказав чоловік.
Семен Львович був самотнім холостяком. Марта трохи соромилася його уваги.
– Ну добре, ми підемо далі, не заважатимемо вам працювати, – сказав він, продовжуючи прогулянку з псом.
Марта взялася за роботу, але раптом помітила щось на лавці. Це був телефон. Вона оглянулася – навкруги нікого. Взявши пристрій, жінка увімкнула його. На екрані висвітилися фотографії. Хтось, мабуть, робив знімки й забув телефон. Придивившись ближче до фото, Марта раптом заплакала.
– Синочку! Мій Славік! – почала вона схлипувати.
Несподівано телефон задзвонив. Марта розгубилася, але вирішила відповісти.
– Алло! Алло! Це мій телефон, я можу його забрати? – пролунав жіночий голос.
– Так, звичайно. Я знайшла його в парку на лавці. Приїжджайте за цією адресою, – відповіла Марта й продиктувала адресу.
Дівчина приїхала за телефоном. Коли двері відчинилися, за її спиною Марта побачила хлопця.
– Скажіть, а звідки у вас на телефоні фото мого сина? – запитала Марта.
– Єгорки? – здивувалася дівчина.
Хлопець зайшов у квартиру.
– Славік! – вигукнула Марта Валеріївна й упала без свідомості.
Хлопець кинувся до неї:
– Що з нею?
– Напевно, вона сплутала тебе з кимось. Треба викликати швидку, – відповіла дівчина.
Через 15 хвилин лікарі привели Марту до тями. Після того як вони пішли, жінка нарешті дізналася, як на телефоні опинилися фото її сина.
Марта, трохи оговтавшись, подивилася на дівчину.
– Ви мене знаєте? Як до вас потрапили фото мого Славіка? – запитала вона, ледве стримуючи хвилювання.
– Мене звати Оксана, – відповіла дівчина. – Ми колись зустрічалися з вашим сином. Але він мене кинув, коли дізнався, що я вагітна, – сказала вона, тяжко зітхнувши.
– Кинув? Це як? Він ніколи про вас нічого не казав, – здивувалася Марта.
– Ми зустрічалися кілька місяців. Потім я повідомила йому, що чекаю дитину. Після цього він просто зник. Я вирішила не шукати його. Подумала, що він злякався, – відповіла Оксана.
– Ні, Ксюша. Тепер я розумію, чому так сталося. Мій син тяжко захворів. Він не хотів бути тягарем ні для кого, навіть для вас. Славіка немає вже багато років… – Марта знову не стримала сліз.
Очі Оксани округлилися.
– Як це – його немає? – запитала вона, розгублено дивлячись на жінку.
– Він пішов від нас. Я продала квартиру, щоб врятувати його, але навіть це не допомогло. Ми не встигли… – відповіла Марта, ледве стримуючи емоції.
Оксана, осмисливши сказане, зітхнула:
– Я тепер розумію. Він просто хотів мене захистити. Не хотів додавати мені ще більше болю…
Потім Оксана покликала хлопця, який увесь цей час стояв поруч.
– Єгор, підійди до нас!
Хлопець зайшов до кімнати.
– Так, мамо? – запитав він.
– Єгоре, пам’ятаєш, я розповідала, що твій батько нас покинув? Виявляється, це неправда. Він тяжко захворів і помер, коли ти ще не народився. А ось це – твоя бабуся, – сказала Оксана, обернувшись до Марти.
Марта розчулилася. Її погляд наповнився теплом, коли вона подивилася на онука.
– Бабусю, – сором’язливо вимовив Єгор.
– Синочку, йди до мене, – Марта обійняла хлопця.
Оксана всміхнулася:
– Може, ви переїдете до нас? У нас багато місця, і ми будемо раді. А бабуся нам точно потрібна!
– Ні, Ксюша. Я звикла до свого району. Але я із задоволенням вас відвідуватиму, – відповіла Марта.
У цей момент у двері постукали.
– Можна? – на порозі стояв Семен Львович із великим букетом квітів. Він простягнув його Марті й сказав:
– Це для вас, Марто Валеріївно. Прогуляємося?
– Звичайно, – усміхнулася жінка.
З кухні визирнули Оксана й Єгор.
– А нас візьмете? – в один голос запитали вони.
– Якщо будете чемними, – пожартував Семен Львович.
Два місяці потому Марта Валеріївна стала законною дружиною Семена Львовича. Його пес Витязь особливо зрадів новим членам сім’ї. Він часто гуляв із Єгором, поки щаслива бабуся пекла пиріжки для всіх.
Зіpці nonyляpнoгo ʍeʍy в ʍepeжі вunoвнuлoся 16 poків: як вoнa вuглядaє сьoгoдні?