Лідія лише пару хвилин тому вклала свою доньку Ельзу спати. Вона вже хотіла сама прилягти відпочити, насолоджуючись тишею затишної квартири.
Але тієї ж миті у двері подзвонили. Мелодійний дзвінок сповістив про візит.
— Ну що ж, не вийшло, — з іронією в голосі промовила дівчина й попрямувала відчиняти.
На порозі стояла невисока дівчина з коротким світлим волоссям і великими карими очима. Вона уважно розглядала господиню, вочевидь про щось розмірковуючи.
— Я вас слухаю? — запитала Лідія, злегка насупившись.
— Ой, вибачте, — стрепенулася дівчина, вирвавшись із задумливості. — Мене звуть Сніжана.
— Дуже приємно, — відповіла Лідія, схрестивши руки. — Ви з якогось приводу?
— Так, так, — кілька разів повторила гостя. — Мене звуть Сніжана.
— Цей факт успішно зафіксовано, — сухо констатувала Лідія, у голосі зазвучали нотки роздратування. — Отже, до суті?
— А вас Лідія? — непевно запитала дівчина.
— Вірно. Що ж ви хотіли?
— О, розумієте, — весело почала вона, — я наречена Артема!
Лідія здивовано підняла брови, очі широко розплющилися.
«Ну треба ж, мій ловелас обзавівся новим експонатом», — промайнуло в голові Лідії, і вона вже оцінювально окинула Сніжану поглядом. — «Хоча, правду кажучи, яке мені діло до його колекції?»
— Розумієте, я хотіла б із вами поговорити про мого чоловіка… ой, про мого нареченого, — продовжила Сніжана, нервово посміхаючись.
— Сумніваюся, що мої спогади будуть вам корисні, ми розійшлися, — відрізала Лідія.
— Так, я знаю. Артем мені казав. Я ж прийшла не сваритися!
Лідія про себе хмикнула: «А чого сваритися? Я йому не дружина, а хто ти, мені — абсолютно все одно».
— Хотіла б почути від вас, який він, мій Артем, — із придихом промовила Сніжана.
«Мій?» — думка жалом вп’ялася у свідомість Лідії. — «Він колись був і мій…»
— Гаразд, проходьте, — зітхнувши, поступилася Лідія.
Вона пропустила непрохану гостю в коридор. Та й самій хотілося дізнатися, як поживає її колишній. Останнім часом він взагалі перестав дзвонити, хіба що аліменти надсилає справно.
Лідія підігріла чайник, заварила у прозорому заварнику пелюстки троянди, поставила на тацю дві чашечки, печиво й віднесла до зали.
Сніжана по-діловому крокувала вздовж стін, розглядаючи картини, книжкові шафи, торкаючись корінців. Їй було все цікаво.
— Гарно тут у вас! Просторово, стелі… Вікна величезні, і парк! Я давно мріяла про такий будинок, — захоплено видихнула вона.
— Отже, що ж ви хотіли почути? — поцікавилася Лідія, ставлячи тацю на столик.
— Та, загалом, усе, — відповіла Сніжана, відволікаючись, і підійшла до одних із дверей. — А там що?
— Не відчиняйте! — різко попередила Лідія. — Там спить моя донька.
— Ах так, Артем згадував, що в нього є донька. А як її звуть?
— Ельза, — була лаконічна відповідь.
— Точно, Ельза! — Сніжана розвернулася і попрямувала до інших дверей. Не питаючи дозволу, вона відчинила їх і ступила всередину.
— Ей, ви куди?! — обурилася господиня, кинувшись слідом.
— Хочу оглянути кожну кімнату, — безтурботно кинула гостя.
— Слухайте, зачиніть двері та вийдіть, прошу!
— Чому? — обурилася Сніжана. — Адже це ж мій дім!
— Що?! — Лідія не повірила вухам.
— Так, мій дім. Я виходжу за Артема заміж, і він дарує його мені. Тож я… — Сніжана розвернулася, спрямувавши на Лідію пильний погляд. — Тож, голубко, вам час звільнити приміщення.
— Ви в адекваті? — ледве стримуючись, процідила Лідія.
— Та начхати, що ви там думаєте! Я прийшла оцінити подарунок нареченого. Не хочу потім опинитися в якійсь трущобі. А тут зійде… — почала вона.
— Так, досить! Ваш цирк закінчено, покиньте мій дім, негайно! — голос Лідії забряжчав.
— А ти мені не вказуй! — огризнулася Сніжана й потягнулася до ручки наступних дверей.
Лідія підскочила, різко смикнула жінку за рукав. Та похитнулася, ледве втримавши рівновагу, відлетіла вбік. Господиня обережно прикрила двері.
— Забирайтеся! — прошипіла Лідія, відчуваючи, як злість клекоче всередині.
— Ой-ой-ой, які ми різкі! Загалом, слухай сюди, голубко: даю тобі рівно два тижні, після чого я тут оселюся. Зрозуміла?
Від такого нахабного хамства Лідія сторопіла. Подібних екземплярів у її житті давно не траплялося.
— Забирайся, — тихо, але з крижаною твердістю промовила Лідія.
— Та я вже йду. Фотографій не доробила, але гаразд. Адреса в мене є. Бувай!
Сніжана метнулася до своїх туфель, нашвидку взулася і, не чекаючи фізичного впливу, вискочила на майданчик.
— Два тижні! — ще раз прокричала й стрімко збігла сходами.
Лідія зачинила двері й притулилася до них спиною, коліна зрадницьки тремтіли.
«І що це було?» — мучилася вона. — «Артем не може так вчинити, він же обіцяв… Чи це просто ідіотська витівка однієї з його фанаток?»
Вона подивилася на годинник. Було пізно, але сон як рукою зняло. Потрібно було дзвонити Артему. Але спочатку Лідія зазирнула до Ельзи. Маля мирно спало, обіймаючи плюшевого ведмедика. Вона не дозволить нікому зруйнувати їхній спокій, особливо якійсь вискочці, яка уявила себе господинею.
Вікна багатоповерхівок світилися жовтими крапками, ліхтарі запалювалися на вулиці, відкидаючи довгі тіні.
***
Лідія метушилася вітальнею. Витончені руки нервово пригладжували пасма, що вибилися. Думки плуталися, серце шалено калатало. Слова Сніжани — нової пасії колишнього — віддавалися луною.
Квартира, де жили Лідія з Ельзою, дихала затишком. М’який диван із барвистими подушками, полиці з улюбленими книгами, фотографії на стінах — усе створювало відчуття дому. Але тепер ця ідилія здавалася крихкою, ненадійною.
Вона пам’ятала домовленість з Артемом: доки Ельза не закінчить школу, вони залишаються тут. Заява його «нареченої» стала ударом під дих.
Не в силах терпіти, Лідія схопила телефон, набрала номер колишнього, притиснула слухавку. Після гудків — знайомий голос:
— Чого? — без привітання буркнув Артем.
— Це як розуміти? — випалила Лідія, намагаючись говорити тихіше, щоб не розбудити Ельзу. — До мене з’явилася якась твоя чергова фурія і наказала звільняти квартиру. Це твій дешевий розіграш чи новий рівень підлості?
— Так, зрозуміло, — промовив Артем. — Головне — не заводься.
Лідія пройшла на кухню. Маленьке приміщення зі старими, але доглянутими меблями завжди було її притулком. Зараз воно давило.
— Не заводитися? — повторила вона, насилу стримуючись. — Мило, що ти прислав свою гончу першою, а не спромігся зателефонувати сам. Дуже тактовно.
— Ти ж знала, квартира не твоя, — продовжив Артем, ігноруючи її уїдливість. — Її мати подарувала мені до весілля. Пам’ятаєш?
— Чудово пам’ятаю, — відрізала Лідія. — Твоя мати подарувала її нам на весілля. Але ти втік, кинувши мене з донькою. І, якщо пам’ять не зраджує, дав слово не чіпати нас, доки Ельза не закінчить школу. Чи твої обіцянки мають термін придатності?
— Ой, кинь ти ці застарілі клятви, часи інші, — спробував ухилитися Артем.
— Не крути. Ти обіцяв, — наполягала Лідія.
— Так, було. Але зараз квартира мені потрібна, — прозвучало безпристрасно.
— Ти… безпринципний мерзотник! — вирвалося в Лідії, але вона тут же взяла себе в руки. — Просто гидота.
— То ми лаятимемося чи до справи перейдемо? — спокійно запитав Артем.
— Передай своїй Сніжані, щоб більше не… — почала Лідія, але він перебив.
— Ні, — жорстко промовив він. — Квартира потрібна мені. Шкода, що вона першою до тебе напросилася.
— Значить, злякався й підіслав свою покоївку? — уїдливо кинула Лідія.
— Досить базікати. Прошу з’їхати протягом двох тижнів, — рівним, бездушним тоном заявив Артем.
— І куди? — обурено запитала Лідія. — Ти ж знаєш, іншої житлової площі в мене немає!
— Винаймеш. Аліменти шлю, і немаленькі. Вистачить і на оренду, — впевнено заявив він.
— Так не робиться, Артеме. Ти дав слово, — у голосі Лідії пролунало благання, яке вона відразу ж зненавиділа.
— Припини. У мене немає іншої квартири, принаймні, такої. Два тижні — більш ніж достатньо для пошуків. Зрозуміла?
— Ні, це ти не зрозумів. Тут живе твоя дочка. Повторюю — твоя дочка, яку ти не відвідуєш, не привітав із днем народження. Ти про неї взагалі пам’ятаєш?
У слухавці — важке мовчання, перерване зітханням. Артем промовчав кілька секунд, потім холодно кинув:
— Два тижні, — і поклав слухавку.
Лідія в безсиллі опустилася на стілець. За вікном темніло, а в душі згущувалася темрява.
***
Ніч була важкою. Лідія майже не зімкнула очей, мучившись думками. Квартира справді не її. Артем мав право виселити. Аліменти він платив, але оренда з’їла б майже все. Виходу не було видно.
***
Крізь нещільно запнуті штори пробивалося тьмяне світло світанку, наповнюючи кімнату сірими тінями. Лідія автоматично рухалася кухнею, готуючи сніданок доньці. Блідість обличчя і темні кола під очима видавали безсонну ніч.
Нагодувавши доньку і зібравшись на прогулянку, Лідія почула дзвінок. На порозі стояла Валентина Володимирівна, мати Артема. Попри розлучення сина, свекруха навідувала їх майже щодня. Їй подобалося займатися онукою: гуляти, купати, вчити ходити, а тепер – малювати та читати.
Валентина Володимирівна уважно оглянула невістку.
— Що з тобою? — запитала вона, пильно дивлячись на тіні під очима Лідії.
Дівчина зробила глибокий вдих, зібралася з духом і тихо відповіла:
— Артем мене виселяє.
— Так-так, просвіти мене, — Валентина Володимирівна взяла онучку на руки, цмокнула в щічку і, пройшовши до зали, влаштувалася у крісло. — Отже, викладай факти.
Лідія описала все: появу Сніжани, її заяву про право на квартиру, дзвінок колишньому чоловікові та його крижане підтвердження слів нової обраниці.
— Два тижні, лише два тижні! Куди мені йти? — Лідія розвела руками, оглядаючи меблі. — Що мені робити з усім цим добром? Викинути на смітник?
Валентина Володимирівна опустила погляд. Помовчавши, вона підвелася, підійшла до вікна, спостерігаючи за дітьми в парку. Повернувшись, тихо промовила:
— Це право мого сина. Його квартира, він вільний розпоряджатися нею на свій розсуд.
— А як же Ельза? — нагадала Лідія.
— Не знаю, — здавлено відповіла жінка. — Не знаю, — повторила вона, підійшовши до онучки й погладивши її по голові.
— Він же обіцяв, — наполегливо нагадала Лідія про слово колишнього чоловіка.
— Люба, обіцянки – така ж фікція, як і його податкова звітність, — вона присіла поруч з Ельзою, подивилася на дитячий малюнок, взяла олівець і акуратно щось підправила. — Давай так: ти поки не накручуй себе надміру. Що конкретно вирішив Артем, мені невідомо. Він давно перестав інформувати мене про свої «геніальні» фінансові схеми та особисті інтриги. Але знаєш, — вона знову ніжно погладила онучку, — я з ним поговорю.
— Дякую, — в голосі Лідії пролунала боязка надія.
— Поговорю, — відкарбувала Валентина Володимирівна й попрямувала до виходу.
— Уже йдете? — засмутилася дівчина, проводжаючи її.
— Так, треба підготувати аргументацію для розмови з фінансовим генієм, — відповіла свекруха, взуваючи туфлі. Відчинивши двері, додала: — Без ретельної підготовки з ним не поборешся.
Жінка вийшла на майданчик, залишивши Лідію в суміші надії та тривоги. Важкі двері зачинилися, і дівчина залишилася сама у квартирі, яка, можливо, скоро перестане бути її домом.
***
Валентина Володимирівна вийшла надвір. Осінній вітер одразу розтріпав її зачіску, змусивши зіщулитися. Вона завмерла на мить, стежачи за опалим листям, що кружляло в холодному повітрі. Це нагадало їй день, коли загинув її чоловік Андрій.
Події стерлися в пам’яті, синові Артему тоді щойно виповнилося два роки. Вона знову відчула розгубленість і безпорадність тих днів – ті самі почуття, що мучили зараз її невістку. Жінка повільно підійшла до машини, сіла за кермо. У салоні витав запах лаванди – її улюблених парфумів. Дивлячись на пустельну дорогу, вона згадала, як рідна мати відвернулася у скрутну хвилину. Єдиною, хто простягнув руку, стала Олена Олегівна, свекруха. Вона дозволила молодій вдові з дитиною жити у своїй великій квартирі. Після смерті літньої жінки нерухомість перейшла до Валентини Володимирівни.
Жінка пристебнулася, вставила ключ і завела мотор.
— Недобре, синку, недобре, — пролунав її голос, звернений до невидимого співрозмовника, з крижаною ноткою докору. — Не по-чоловічому ховатися за спину цієї… Сніжани. Боягузливо, Артеме. Дуже.
Вона плавно рушила з місця. Вулиці були майже порожні. Валентина Володимирівна їхала неспішно, занурена в роздуми та спогади, прокручуючи можливі ходи в майбутній розмові.
***
Минуло кілька днів. Валентина Володимирівна вирішила відвідати онучку Ельзу. Двері відчинилися одразу.
— Рада вас бачити, — спробувала приховати хвилювання господиня.
— Здрастуй, люба, — стримано відповіла свекруха, легко торкнувшись губами щоки невістки. — А де наша принцеса?
— Там, у кімнаті, складає речі, — тихо сказала Лідія.
— Знову розкидала? — запитала Валентина Володимирівна, знімаючи взуття й заходячи до зали.
Її здивував вигляд кімнати: десяток напівзаповнених коробок, розкидані іграшки та одяг перетворили звичний простір на хаос.
— Два тижні, — безживно промовила Лідія, беручи книгу з полиці й машинально перекладаючи її в коробку.
— Знаєш що, — свекруха підійшла, забрала книгу і твердо поставила назад на полицю, — давай пригальмуємо на пару днів, гаразд? Відсунь коробки в куток. Я поки що не говорила із сином. Його «ділові» поїздки виявилися… непередбачувано довгими.
— М-м-м, — промурмотіла Лідія, гублячись і дивлячись на хаос.
— Ну, а тепер де моя крихітка? Ельзочка! — покликала бабуся, і зі спальні вибігла маленька фігурка.
— Бабо! — закричала дівчинка, застрибуючи на руки.
— Ах ти моя красуня! Ах ти моя ластівко, сонечко моє янтарне! — примовляла Валентина Володимирівна, міцно обіймаючи онучку.
— Бабо, бабо, бабо! — лепетала дівчинка, притискаючись.
— Ну що, підемо до парку? Покажемо листикам, яка ти художниця? — запропонувала свекруха, дбайливо тримаючи Ельзу.
— А… ааа… — Лідія окинула поглядом коробки, не знаходячи відповіді. Її погляд метнувся між речами та свекрухою, повний німого питання.
— До кінця тижня, — м’яко, але з незаперечною твердістю сказала Валентина Володимирівна. — Дай мені ці дні.
— Добре, — з полегшенням видихнула Лідія й пішла одягатися. У її рухах читалася невпевненість, але з’явилася й тендітна надія.
***
Минуло кілька днів. Золотисті промені осіннього сонця м’яко освітлювали зал фешенебельного ресторану, коли Валентина Володимирівна переступила поріг. Елегантна жінка миттєво помітила сина Артема за столиком біля вікна. Поруч із ним сиділа молода дівчина.
Валентина Володимирівна присіла, звертаючись до Артема:
— Артеме. Я розраховувала на приватну бесіду, — її голос був тихим. — Поясни присутність… цієї особи?
— Мам, це Сніжана. Моя наречена, — відповів син, злегка насупившись.
— Як зворушливо. Однак моє запрошення адресувалося винятково тобі, — невдоволено промовила мати. — Не для демонстрації миттєвих захоплень.
Сніжана відчула холод неприязні.
— Може, мені піти? — запропонувала тихо дівчина.
— Ні, — жорстко відрізав Артем і, дивлячись на матір, додав із викликом: — У мене від Сніжани немає таємниць. Вона все одно буде в курсі.
— Ось як. Ну що ж, нехай залишається. Швидше побачиш усю принадність свого вибору, — холодно зауважила Валентина Володимирівна, її погляд ковзнув по Сніжані, ніби оцінюючи дешеву річ.
Повіки Сніжани затремтіли. Вона відчула, як кров відринула від обличчя.
— Отже, синку, — почала Валентина Володимирівна, поправляючи перлове намисто з відточеним рухом, — предмет нашої розмови — квартира. Твоя… амбітна витівка з виселенням Лідії.
— Це вирішене питання, — Артем відкинувся на спинку стільця, намагаючись здаватися розслабленим, але напруга відчувалася в кожному м’язі. — Обговорювати нічого.
— Помиляєшся, мій дорогий, — спокійно парирувала вона. — Вирішене — це коли всі сторони згодні. А я — не згодна.
— Мені потрібна ця квартира. Я одружуся зі Сніжаною, і ми там житимемо, — наполягав чоловік, його голос зазвучав голосніше.
— Ні, не будете. І ось чому, — Валентина Володимирівна плавно повернулася до Сніжани, її голос став солодкувато-уїдливим. — Тобі, люба, може, заткнути вуха чи припудрити носик? А то ризикуєш почути щось, здатне зіпсувати твій… наївний захват.
— Сиди, — жорстко сказав Артем, поклавши руку дівчині на плече скоріше як власницький жест.
— Я лише запропонувала турботу про нерви юного створіння, — парирувала мати з легким подивом у тоні, ніби її доброту не оцінили.
— Лідія з’їде, — видихнув Артем, намагаючись взяти ситуацію під контроль. — Я вже сказав їй.
— Хочу нагадати, молодий чоловіче, — голос Валентини Володимирівни став сталевим, — квартира, де зараз проживає Лідія з моєю онукою — юридично моя. Як і та, в якій мешкаю я.
— Мамо, це ж фікція! Формальність! — заперечив син. — Я оформив її на тебе, тому що…
— Тому що волів ухилятися від податків. Ось корінь усіх твоїх нинішніх «проблем», — перебила Валентина Володимирівна, роблячи лапки в повітрі витонченими пальцями. — І ту квартиру Лідії теж купив ти. Відписав на мене, потім, коли знадобилося, попросив повернути. Але податки за дарування? Забув заплатити. Зручна забудькуватість.
— Мамо, не лізь у мої фінанси, — голос Артема став різким. — Це не твоя справа.
— Нагадаю, мій дорогий сину, — промовила вона м’яко, ніби роблячи йому послугу, — що я єдиний засновник твоїх двох компаній. На папері. На тому самому папері, який ти так любиш ігнорувати, коли він тобі незручний.
— Мамо, ти що? — очі Артема розширилися у щирому нерозумінні. — Це просто формальність для…
— Я перевірила документи. Ретельно. Звірила декларовані доходи з реальними потоками. Розбіжність, Артеме, — вона нахилилася вперед, — мінімум, у двадцять разів. Двадцять. Це не помилка бухгалтера. Це схема.
— Ти рахувала? — обличчя Артема різко зблідло.
— Як засновник, я маю повний доступ до всієї бухгалтерії. Я бачу, куди йдуть гроші. Мене навіть не так розміри дивують, — вона похитала головою з виглядом розчарованого ментора, — як нахабство, з яким ти підробляєш мої підписи на платіжках. Досить незграбно, до речі.
— Те, що ти засновник — це все фік… — почав він, але жінка не витримала, грюкнувши долонею по столику так, що задзвенів посуд.
— Замовкни! — жорстко, як удар батога, пролунав її голос. — Ще одне слово про «фікцію» — і ти звільнений. Відсьогодні. Розумієш? Не «фіктивно», а цілком реально.
— Що?! — обличчя Артема побагровіло, вени на шиї набухли, тоді як Сніжана знітилася, ставши ще блідішою.
— Мої компанії годують тебе. Я знаю твій реальний дохід і ту скромну суму, яку ти платиш Лідії на утримання моєї онучки. Моя пропозиція, — вона відкарбовувала кожне слово, — гранично проста: ти негайно оформляєш на Лідію дарчу на ту квартиру. І з наступного місяця збільшуєш аліменти вчетверо. Справжні аліменти, що відповідають твоєму справжньому доходу. Інакше…
— Інакше що? — злісно, крізь зуби, запитав син.
— Перший варіант, — відповіла Валентина Володимирівна з крижаним спокоєм, — я, як одноосібний засновник, звільняю тебе без вихідної допомоги. З усіма наслідками, що випливають, для твого іміджу та кредитної історії. Другий — стопка документів із твоїми «творіннями» вирушає до податкової та поліції. Обирай. У тебе є… до завтра.
Артем відкинувся на спинку крісла. Він раптом усвідомив усю глибину пастки, яку сам же й розставив, розраховуючи на вічну материнську поблажливість. Мати раніше ніколи не перечила відкрито, віддаючи перевагу натякам.
— Артеме, — тремтячим, майже нечутним голосом пробурмотіла Сніжана.
— Мовчи, — сухо кинув він, відсторонюючись.
Валентина Володимирівна неквапливо дістала з сумочки згорнуту теку, поклала її на стіл і прикрила долонею, постукуючи червоними нігтями по картону.
— Тут достатньо, щоб компетентні органи проявили до тебе найжвавіший інтерес, — сказала вона, дивлячись синові прямо у вічі.
Погляд Артема засклів, втративши будь-яку осмисленість. Зрада? Від власної матері? Цього сценарію в його розрахунках не було.
Жінка прибрала теку, встала.
— Дякую за візит, Артеме, — промовила вона ввічливо, немов завершуючи ділову зустріч. — І… удачі з нерухомістю.
Вона спокійно пішла.
***
Минуло кілька днів. Валентина Володимирівна за звичкою підійшла до знайомих дверей. Натиснула дзвінок. З глибини квартири донісся радісний крик онучки.
— Крихітка! — на губах жінки мимоволі розпливлася усмішка.
Двері відчинила невістка, Лідія. Обличчя її було втомленим, але вона спробувала посміхнутися, впускаючи свекруху.
— Бабо! Бабо! Бабо! — маленька дівчинка із золотавими кучерями, як вихор, кинулася на шию Валентини Володимирівни.
— Ластівко ти моя, сонечко! — взявши Ельзу на руки, Валентина Володимирівна розцілувала її, вдихаючи солодкуватий, чистий запах дитячого волосся. — Ох, і виросла ж ти, цілий богатир!
— Гуляти підемо, бабусю? — запропонувала Ельза, вже вириваючись з обіймів.
— Аякже! Саме по це й прийшла, — підтвердила бабуся. — Тільки спочатку треба одягнутися по погоді, а не як учора – у платтячку, коли вітер здуває.
— Так! Так! Так! — голосно закричала дівчинка і, спустившись на підлогу, помчала до передпокою.
Валентина Володимирівна повернулася до Лідії. Уважний погляд одразу відзначив глибокі тіні під очима невістки, неприродну блідість.
— Ну що, Лідочко? Настрій на підйомі чи все ще в режимі «виживання понеділка»? — запитала вона м’яко, але з легкою, ледь відчутною іронією.
— Паршивий, — відповіла та, розвівши руки в жесті безсилля. — Якщо чесно, то ближче до «дна Маріанської западини».
— Ого, — простягнула свекруха, крокуючи слідом за Лідією до зали. Картина постала гнітюча. Майже всі шафи зяяли порожнечею, вздовж стін стовпилися коробки та сумки, на підлозі – хаотичні купи речей. Курні промені світла, що пробивалися крізь щілини в шторах, лише підкреслювали масштаб розрухи. — Оце розмах! Сподіваюся, це не колекція порожніх надій на щасливе сімейне життя? Я, звісно, очікувала безладу, але не настільки.
— Та я сама в шоці, — здавлено зітхнула Лідія, проводячи рукою по чолу. — Наче не жила тут сім років, а збирала мотлох для музею абсурду. Кожен куток – свідчення чиєїсь дурості.
— Дурості чиєї конкретно? — уточнила Валентина Володимирівна, її голос звучав спокійно, але в ньому виразно читався підтекст.
— Ой, не змушуйте мене вимовляти вголос очевидне, — махнула рукою Лідія. — Але молодець, що розбираюся? Навіть не знаю. Почуваюся Сізіфом, тільки камінь – це його старі краватки та мої ілюзії.
— Сізіф, люба, хоча б знав, заради чого котить, — зауважила свекруха сухо. — Ти ж звільняєш місце для чогось нового. Або хоча б для повітря. Це вже досягнення.
— Я зараз Ельзу одягну, а то вона вже, напевно, чоботи на руки натягла, — заметушилася Лідія, прямуючи до передпокою.
— Зачекай хвилинку, Лідо, — м’яко, але твердо зупинила її Валентина Володимирівна. Вона відкрила витончену сумочку, дістала акуратно складені аркуші паперу. — Візьми. Думаю, тобі час це побачити. Щоб ілюзії остаточно розвіялися і звільнили місце для здорового глузду.
Вона простягнула документи невістці й пішла допомагати онучці, залишивши Лідію наодинці з паперами.
Лідія машинально взяла аркуші. Спочатку погляд ковзнув по тексту без розуміння. Потім – зупинився. Прочитала ще раз. Кров відринула від обличчя. Пальці стиснули папір так, що він зім’явся. По щоках, всупереч усім зусиллям стриматися, потекли сльози. Мовчки, немов уві сні, вона підійшла до свекрухи, яка якраз застібала Ельзі курточку. Обійняла її міцно-міцно, притулившись обличчям до плеча, і прошепотіла уривчасто:
— Мамо… Дякую… Величезне дякую… Я… я не знала… Я сліпа була…
— Мама? — здивовано підняла великі карі очі Ельза, дивлячись то на матір, то на бабусю. — Баба – мама?
— Так, моя розумнице, — відповіла Лідія, витираючи сльози тильною стороною долоні й міцніше притискаючись до свекрухи. — Бабуся – це теж мама. Найнадійніша.
— Я не дам свою онучку скривдити, — тихо, але дуже чітко промовила Валентина Володимирівна, ніжно гладячи невістку по спині. — І її маму – тим паче. Ніхто не має права ламати ваші життя своєю підлістю. Ці папери – просто доказ. Тепер ти озброєна.
— Дякую, — Лідія глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе. — Просто… дякую. За все.
— Ну що, команда визволення готова до вилазки? — запитала Валентина Володимирівна бадьоро, руйнуючи важку атмосферу. — Сонце світить, вітерець свіжий – ідеальні умови для стратегічної прогулянки й тактичного морозива?
Ельза тут же закричала:
— Ура! Морозиво!
Лідія, посміхнувшись крізь сльози, кивнула. Вона підійшла до однієї з коробок, відкрила її, дістала пошарпаного, але чистого плюшевого ведмедика – вірного друга Ельзи, який пережив усі бурі. Поглянувши на нього, вона раптом промовила з гіркуватою усмішкою:
— Знаєте, мамо, а цей ведмедик – єдиний «чоловік» у домі, який жодного разу мене не зрадив і не набрехав. Надійний плюшевий кавалер.
— Цінний кадр, — парирувала Валентина Володимирівна з легким сарказмом. — Тримай його міцніше. Досвід показує, що плюшева вірність цінується вище деякої людської.
Лідія поклала ведмедика на звільнену полицю. Сонячний промінь, що пробився крізь тюль, упав прямо на його добру мордочку, освітлюючи її, ніби підкреслюючи: ось він – символ справжнього, непідробного тепла.
— Машину ми переписали на племінника, а кредит оформили на тебе, — спокійно повідомив брат, наливаючи чай