— Ань… Ми все порахували, або я йду в сукні з секонд-хенду, за пів ціни, або беру напрокат уже сто разів ношену… Або… ти віддаєш мені свою сукню. Мені, звісно, хотілося б йти під вінець саме у твоїй. Вона неймовірно красива, та й навряд чи тобі ще знадобиться.
— Ніко, а ти впевнена, що це весілля має відбутись саме зараз? У вас немає грошей навіть на елементарне, не те що на повноцінне святкування! — Аня дивилась на старшу сестру, і її більше турбувало інше: чи впевнена Ніка, що хоче пов’язати себе з цим чоловіком? Час, дата, місце — це все не так важливо, вся родина бачила, що наречений у Вероніки не надто перспективний. Незаможний, типовий помічник керівника, який занадто простий для кращої посади чи кар’єрного росту.
— А коли? Мені вже майже 30. Мама з татом хочуть, щоб я швидше виїхала з дому! Вони мене вже дістали питаннями про онуків. Постійно згадують, що молодша донька заміжня, а старша досі дівка!
— Але ж в Олексія навіть квартири немає…
— Не всім щастить з чоловіками, як тобі! — з болем відповіла Ніка, і Аня відчула якийсь дивний укол провини. Чомусь Ніка завжди все перекручувала так, що винною лишалася Аня. І зараз вона звинувачувала молодшу сестру у власному нещасті.
Аня хотіла сказати, що це не привід вискакувати заміж за першого-ліпшого хлопця, який уже 10 років на тій самій посаді… Але промовчала, щоб уникнути сварки.
— Гаразд, якщо ти впевнена, що хочеш заміж, то я допоможу вибрати тобі «ту саму» сукню. У моїй ти точно не підеш.
— У мене немає грошей на нову, — знову сказала Ніка. Ми думали, що батьки допоможуть. А в них зараз ремонт… — Ніка зробила великі очі. — Ань, ти ж знаєш, ми з Льошею так мріємо про нормальне весілля. Просто… ми не потягнемо.
Аня зітхнула і кивнула:
— Добре. Я допоможу. Поговорю з чоловіком, ми оплатимо найнеобхідніше. Сукню, банкет… Але без надмірностей. Зрозуміло?
— Так! Нам нічого зайвого не треба. Ми — скромні! — Ніка сказала це так, ніби звинувачувала сестру в тому, що її чоловік, Андрій, був заможним. Що він міг дозволити собі розкішне весілля. Не те що її Льоша.
— Ти впевнена, що нам варто у це втягуватись? — спитав Андрій, коли Аня розповіла йому про розмову з сестрою.
— Так. У батьків грошей немає. А ми можемо допомогти.
— Дивись сама. Головне, щоб Ніка з нареченим не сіли нам на шию.
— Ми просто дамо їм старт. А далі — самі.
Анна вмовила чоловіка виділити гроші, і Ніка з Олексієм відгуляли весілля. Щоправда, хто профінансував святкування, знали не всі. Та й ті, хто знав — швидко забули. Навіть сама Ніка вже за місяць заявила, що весілля — весіллям, але жити в орендованій кімнаті, ділячи житло з другом чоловіка, неможливо.
— Я не хочу повертатись до батьків. Вони з Олексієм не знайшли спільної мови… а я дитинку хочу! Але ж у «комуналці» не народиш! — скаржилась вона, приїхавши в гості до Ані й з заздрістю оглядаючи просторі кімнати, де сестра жила з чоловіком.
— Значить, скажи Льоші, що йому варто працювати краще, щоб ви могли винайняти іншу квартиру. Без зайвих людей, — відповіла Аня, тримаючи живіт. За кілька місяців їй належало народити.
— Він і так дуже старається. Просто не всім дано, — Ніка взяла в руки весільне фото сестри. — Не всім так щастить…
— Нік, справа не тільки у везінні… Це велика праця — заробляти. Треба просто вийти із зони комфорту.
— От би Льошу влаштувати на хорошу посаду.
— Хай хоч щось почне шукати!
— Він скромний.
«Швидше — просто лінивий», — подумала Аня.
— Ань, справді… А може, Андрій знайде йому місце? Заступником, наприклад?
— Заступником? Ти жартуєш, так? У нього заступник володіє п’ятьма мовами досконало, має три вищі освіти та досвід роботи в міжнародних організаціях понад 20 років! А Льоша чим може похвалитись?
— Хорошою дружиною, яка його любить, не зазираючи в гаманець! — Ніка надула губи й відвернулась. Аня знову почула докір у голосі сестри. Мовляв, ти, сестричко, вийшла заміж з розрахунку. А я — по коханню.
— У нас з Андрієм теж кохання, — виправдалася Аня. — Я спитаю його щодо вакансій. Але нічого не обіцяю.
— Чудово. Чекатиму запрошення на співбесіду, — сказала Ніка і швидко пішла.
Увечері відбулася розмова.
— Ні, зятя твого я на роботу точно не візьму. На весіллі двох слів зв’язати не зміг і переплутав конверти для ведучого та фотографа! А вони були підписані! Якби я не помітив, довелося б потім усе з’ясовувати.
— Може, по знайомих щось знайдеш для нього?
— В Артура в магазині шукають прибиральника. Кур’єра ще…
— Ні, на таку посаду він не піде. А в тебе є вакансії?
— Немає. Хоча… секретарка, Марина, йде в декрет. Але одразу кажу: Олексія я своїм секретарем не призначу. Нізащо.
— У них така ситуація, грошей нема…
— Це я вже чув.
— Ну Андрюша…
— Єдине, чим можу допомогти — це влаштувати Ніку. У неї, здається, нормальна освіта. І розум, на відміну від Льоші, є.
— Ти хочеш взяти Ніку?
— Не те щоб хочу, але заради тебе можу розглянути її кандидатуру на час декрету Марини.
Аня задумалась. З одного боку — хотілося допомогти сестрі, але з іншого, вона розуміла: Ніка не надто прагнула працювати. Вона хотіла всього й одразу, з мінімальними зусиллями. Але вийшла заміж не за того, хто міг би їй це дати.
— Думаю, що Ніка не погодиться.
— Тоді ми точно не будемо винні. Це буде її рішення.
— Ти, як завжди, маєш рацію, — сказала Аня й обійняла чоловіка.
На диво, сестра погодилась. І вже за тиждень приступила до обов’язків, переймаючи досвід та справи у секретарки Андрія.
Аня тим часом була поглинута турботами та підготовкою до материнства. На деякий час вона забула про сестру, а Ніка повністю заглибилась у роботу.
Їй теж було не до спілкування із сестрою. Їхнє спілкування зійшло нанівець. Подяки за допомогу Аня так і не дочекалася.
На народження сина Андрій подарував дружині авто. А Ніка в гості не прийшла.
— Пробач… у нас з Олексієм зараз не найкращий період. — Сказала Ніка. — Ми, мабуть, розлучимось. Він не може прийняти той факт, що я досягла більшого, а він — невдаха.
Аня промовчала. Вона хотіла нагадати, що якби не вона й Андрій…
Ніка ж вважала інакше і всім розповідала, що вона — «жінка, яка всього досягла сама».
— Андрію, ти не знаєш, як там Вероніка? Вона якось віддалилась. Це, мабуть, через депресію? — спитала Аня якось увечері.
— Та все з нею нормально. А яка депресія? Я щось не помітив.
— Через проблеми з чоловіком. Вона казала, що вони розлучаються.
— А. Ну й правильно. Їй давно треба було знайти нормального мужика, — усміхнувся він.
Аня замовкла. Щось у ній сіпнулося. Можливо, через те, як саме сказав ці слова чоловік. Можливо, Аня просто забула б про цю розмову, але через місяць, у день народження сестри, Аня не додзвонилася до Ніки.
А згодом вона зрозуміла, що сестра навіть не запросила її на святкування. Мама лише знизала плечима:
— Та вона казала, мовляв, ти все одно не прийдеш — з дитиною, втомлена, вічно зайнята. Вона й не святкує по-справжньому, хтось з роботи запросив у ресторан. Я не знаю подробиць.
Аня нічого не відповіла. Але всередині все стиснулося. Увечері вона побачила фото з вечірки: келих вина, улюблений ресторан Ані — і Вероніка з величезним букетом червоних троянд.
«Красиво. Хто подарував?» — написала Аня сестрі. У відповідь Ніка надіслала усміхнений смайлик.
Того вечора чоловік прийшов додому пізно…
— Де ти був?!
— Затримався. Були справи.
— Цікаво. І які ж це справи?! Ти не впізнаєш? — спитала вона, показуючи фото букета чоловікові.
— Що ти починаєш? Я просто привітав сестру дружини. Це вже злочин?
— Вона навіть мене не запросила. Мене! А ти даруєш їй квіти!
— Тебе не зрозумієш. То ти хочеш, щоб я їй допомагав, то злишся, що я привітав свою секретарку з 30-річчям.
Він зітхнув, підвівся і пішов в іншу кімнату. Аня вирішила, що, можливо, накрутила себе дарма… але невдовзі до неї дійшли чутки.
— Ань, вибач, може, я лізу не у своє діло… — зателефонувала Марина, колишня секретарка чоловіка, з якою в Ані були довірливі стосунки. — Але мені сказали, що твоя сестра й Андрій… Ну, між ними щось не зовсім правильне.
— Що значить — щось?
— Вона з ним фліртує прямо на очах. І… у неї є ключі від його кабінету, мені він ніколи не дозволяв заходити, коли заманеться, а вона постійно там. Як не зайдеш у приймальню — стіл секретарки порожній. Дівчата скаржились… Ні додзвонитись, ні написати. Наче вона й не працювати прийшла.
Аня поклала слухавку. Кілька хвилин сиділа в дитячій, дивлячись на малюка. Потім підвелась, одяглась і, взявши сина, поїхала до офісу Андрія.
Як і казала Марина — місце секретаря було порожнім. Ніка навіть не залишила записки. Втім, вона й не закрила двері в кабінет директора. Аня без зусиль відкрила їх — і побачене не залишило жодних сумнівів.
— Я чула, що ти спиш з моєю сестрою. А тепер ще й бачу це, — сказала Аня, заставши чоловіка з Нікою в абсолютно недвозначній ситуації.
Він нічого не відповів. Лише відвів погляд. А Ніка навіть не намагалася прикритись. Вона не вбачала в цьому нічого поганого.
— Ань…
— Дякую за все, — сказала вона. — Завтра я подаю на розлучення.
Андрій кивнув. Він не хотів, щоб шлюб закінчився саме так. Але всидіти на двох стільцях не вдалося.
Розлучення пройшло швидко, навіть попри наявність маленької дитини. Аня найняла юриста. Суд залишив їй частку в бізнесі, машину, квартиру і ще дві третини житлового будинку. Андрій не очікував, що юрист виявиться таким сильним. А Вероніка — тим більше.
Вона зателефонувала Ані за місяць. З прихованого номера:
— Ань, навіщо ти так? Могла б залишити дім нам. Тобі й квартири вистачить.
Аня скинула виклик і змінила номер. З Андрієм більше не спілкувалась. І з сестрою — тим паче. Можливість бачити сина Андрій оформив через суд. Аня не перешкоджала, але дитину «передавала» через бабусю. Зі свекрухою у неї залишились досить теплі стосунки.
Саме від неї вона дізналась, що невдовзі після розлучення Андрій вигнав Ніку.
— Вероніку звільнили. Андрій, кажуть, не захотів продовження стосунків. Він нею скористався — і все. Любив-то він тебе. Вона його просто звабила. Не любив він її, не любив! Її взагалі ніхто в офісі не любив. А вона, дурна, чекала каблучку. Думала, що тепер вона буде на твоєму місці.
— Що ж, відсутність любові не заважала йому задовольняти фізіологічні потреби, поки я була в декреті. Навіть якщо він робив це без любові — це нічого не змінює, — тільки й сказала Аня. Їй було боляче, важко, але вона знала: це не кінець. У неї є дитина, є подушка безпеки, житло і гроші, а також солідні аліменти. Можливо, вона навіть зможе ще раз вийти заміж. А от Ніка…
Її доля — заздрити й жалітись на життя. Вона, мабуть, не думала, що на чужому нещасті щастя не збудуєш, і не читала казку про Золоту Рибку. Щоправда, після всього в неї навіть розбитого корита не залишилось. Навіть батьки не прийняли Ніку назад, вважаючи, що зрадниця не гідна бути частиною їхньої родини. Так і залишилась вона одна, щоб знову згадати про Льошу… Може, хоча б він її прийме назад. Простий, малоосвічений, зате закоханий у Ніку, помічник керівника. Може, прийме… а може, й ні.
— Ти серйозно? Продати мою квартиру тільки для того, щоб тобі та твоїм батькам було краще?